«Додаю двісті зверху, щоб було не соромно»: що насправді приховує різниця в зарплатах українських та американських учителів

Освіта в Україні тримається на людях. На ентузіазмі вчителів, їхній любові до дітей і витривалості. Але є моменти, коли ця самовідданість стикається з реальністю цифр. Особливо тоді, коли українські педагоги й педагогині порівнюють своє становище зі становищем закордонних колег. У таких випадках здається, що там — стабільність, прозорість, гідна оплата праці. А тут — постійне балансування між покликанням і виживанням. Оксана Проскура, директорка Київська гімназії східних мов № 1, на своїй Facebook-сторінці розповіла, чому щоразу, говорячи про свою зарплату іноземним колегам, вона «додає двісті доларів» (не заради прикраси, а заради віри) та що насправді означає різниця у виплатах в Україні та США.

З дозволу пані Оксани публікуємо її допис. 

Кожного разу, коли буваю за кордоном, у розмові з колегами й колежанками неминуче звучить запитання: а яка заробітна плата директора школи в Україні? Я переводжу суму в долари для зручності… І потім додаю ще двісті зверху. Грішу. Але благородно. 

За декілька секунд, зазвичай, чую: «Невелика зарплата за тиждень, як для директора». На що я делікатно мовчу. Знов грішу. Бо пояснити, що це — за місяць, уже не про гроші, а про прірву між системами. 

Щоб було чесно й без міфів — трохи контексту. У США зарплати дуже різняться залежно від штату й округу. Молодий/а учитель/ка одержує приблизно 46–47 тисяч доларів на рік, але в чималій частині округів ця сума усе ще нижча за 40 тисяч. У середньому по країні педагог/иня одержує орієнтовно 72 тисячі доларів на рік. У Массачусетсі директори шкіл зазвичай мають від 115 до 140 тисяч доларів на рік, залежно від округу й рівня школи. 

Ці дані можна знайти у державних реєстрах. У Массачусетсі, наприклад, ці дані оприлюднюють на офіційній платформі CTHRU, а департамент освіти штату публікує звіти щодо оплати праці у школах. 

Водночас там менше кадрового голоду. Чому? Бо, окрім цифр, працює екосистема підтримки: 

• сталі колективні договори;
• передбачувані сітки;
• професійні програми й гранти;
• повага до професії на рівні правил, а не лише слів. 

І так, навіть там зарплата вчителя/ки не завжди «висока», але система підставляє плече та дає відчуття опори: стабільність, програми підтримки, професійні спільноти. А що у нас? Ми тримаємо школи на гідності, на любові, на витривалості педагогів/инь. Не на грошах. 

Я часом себе питаю: як ми досі тримаємось? І, мабуть, тому додаю ті символічні двісті. Не щоб прикрасити, а щоб бодай на мить зменшити відстань між їхнім «за тиждень» і нашим «за місяць». Щоб не виглядати бідною країною з багатими серцями. Бо ті двісті доларів — не про обман. Вони про віру, що колись їх справді не доведеться додавати.

Фото Freepik