Чому зростає агресія підлітків під час війни та як реагувати дорослим

Хлопці побили однокласника. Компанія школярів знущалася з новенької дівчинки. На уроці сталася бійка. Діти завдали шкоди одне одному. Підлітки сіли за кермо, не маючи водійських посвідчень. Підпалили рюкзак однокласника «заради відео». Жорстоко закатували кошенят, прив’язали щеня до автівки.

Такі історії майорять у телеграм-каналах, новинних пабліках, батьківських чатах, залишаючись «внутрішньою проблемою школи» або «сімейним конфліктом».

• Чому в підлітків стільки агресії та жорстокості?
• Це «погана поведінка» чи «зіпсоване покоління?

А можливо, це єдина мова дітей, які ростуть в умовах хронічного стресу, війни, страху, емоційного виснаження та втрати відчуття безпеки? Шукаємо відповіді на ці запитання разом із Юлією Чепеленко, фахівчинею Центру психологічної допомоги «Конфіденс».

Нездорова комунікація починається там, де люди перестають чути одне одного. Сьогодні і діти, і дорослі часто існують ніби в різних емоційних реальностях: вони не вміють проговорювати свої переживання, не розуміють, як пояснити страх, злість чи тривогу. Коли емоції не виявляються через слова — вони виходять через агресію: крики, штовханину, бійки, інколи — із застосуванням небезпечних предметів.

За словами психологині, проблема значно глибша, ніж важкий характер чи погане виховання. Сучасні діти ростуть у середовищі хронічної напруги та агресії. Війна, постійні обстріли, тривога за близьких, емоційне виснаження дорослих — усе це діти вбирають щодня.

«Ми живемо в стані постійної агресії та напруги, яка не має безпечного виходу. Ми злимося через те, що страждає країна, наші рідні, близькі. Але навіть дорослі не завжди можуть адекватно прожити ці емоції. А підлітки — це діти, у яких і так відбувається фізіологічна та психологічна перебудова організму», — додає Юлія Чепеленко.

Саме тому підлітковий період сьогодні стає ще більш нестабільним та емоційно вибуховим. Дітей кидає в крайнощі у спробі знайти внутрішню рівновагу. Психологиня наголошує: це не зіпсоване покоління. Проблема не виникла раптово.

«Спочатку були пандемія та дистанційне навчання, яке віддалило дітей одне від одного. Потім — широкомасштабна війна. Це покоління росте в умовах хронічного стресу», — зазначає фахівчиня.

Проблема підліткової агресії сьогодні напряму пов’язана зі зниженням рівня емоційного інтелекту. Під час власних досліджень фахівчиня використовувала тести, спостереження, інтерв’ювання та інші методики оцінки емоційного інтелекту підлітків. І результати, за її словами, виявилися тривожними.

«До пандемії коронавірусу ми переважно бачили середній або високий рівень емоційного інтелекту: у класі із 20 учнів та учениць низький рівень могла мати одна дитина. Рік тому я звернула увагу, що підлітки почали плутати базові емоції. Вони не завжди розуміють, де страх, подив, гнів чи агресія. І саме тоді я почала глибше це досліджувати».

Результати тестувань, опитувань та спостережень показали різке зниження рівня емоційної обізнаності серед підлітків.

«Зараз у класі ми можемо мати лише одну-дві дитини з високим рівнем емоційного інтелекту. І навіть самі підлітки дивуються результатам. Вони кажуть: “Я думав, що добре себе розумію”. Але насправді їм дуже складно усвідомити, що з ними відбувається», — пояснює психологиня.

Фахівчиня називає війну одним із ключових чинників, що посилює емоційну нестабільність юнаків і юнок. Постійна небезпека, тривога, втрати, переїзди, життя в очікуванні поганих новин формують у них хронічний тривожний фон. Особливо гостро це виявляється в школах, де підлітки проживають абсолютно різний досвід війни.

«Ми спостерігали ситуації, коли одна дитина злиться на інших через те, що її батько служить, а в когось — ні. Для дитини це не про політику чи соціальний статус. Це про біль, нерозуміння, про відчуття “Чому саме мого тата забрали? А твій не воює?”. Але дитина не може цього пояснити словами», — зазначає Юлія Чепеленко.

Тоді внутрішній біль перетворюється на агресію.

«Дитина стає емоційно нестабільною, вона може когось штовхнути, кричати, звинувачувати інших. Але насправді всередині їй просто боляче, бракує батьківської присутності», — пояснює психологиня.

Саме тому, наголошує фахівчиня, сьогодні надзвичайно важливо, щоб діти відчували: їх чують. І це завдання не лише психологів, а й учителів, соціальних педагогів та всіх дорослих, які перебувають поруч із дитиною.

«Іноді важливіше дати дітям пів години підтримки, ніж провести урок за програмою», — зазначає Юлія Чепеленко.

Психологиня пригадує випадок після одного з масованих обстрілів, коли замість теми заняття довелося говорити з дітьми про пережитий страх.

«Я мала проводити заняття про першу психологічну допомогу та техніки заземлення. Але після сильного прильоту ми пів уроку просто говорили про їхній стрес і реакції на нього. Вони розповідали, де хто був і як злякався, звідки прилетіло і як дрижали вікна…. Дітям іноді критично потрібен простір, де вони можуть проговорити свій досвід», — розповідає вона.

Читайте також:

Діти здатні зберігати в пам’яті травматичні події, навіть якщо на той момент були зовсім малими.

«Є діти, які у 6–7 років пам’ятають, як у півторарічному віці їх забрали від матері. Вони пам’ятають страх, холодну підлогу, інші деталі. Так само й зараз — діти до дрібниць пам’ятають обстріли: що сталося, хто де був, як усе відбувалося», — пояснює Юлія Чепеленко.

Такі спогади не зникають і не стираються з часом. Вони можуть не завжди проявлятися словами, але залишаються у вигляді емоційних реакцій, тілесних відчуттів, поведінкових моделей. Саме тому дитяча психіка часто реагує на схожі ситуації надзвичайно гостро, навіть якщо дорослим здається, що дитина нічого не пам’ятає. Проте будь-який досвід втрати, розлуки чи небезпеки потребує подальшої підтримки та психологічного супроводу, щоб дитяча психіка не залишалася сам на сам із травмою.

Саме тому, переконана фахівчиня, дітям потрібні безпечні групи підтримки, де вони зможуть говорити про переживання, не боячись осуду.

«Коли один починає говорити про свій біль — іншим теж стає легше. Навіть якщо вони мовчать, це видно за реакціями, поглядами, рухами. Дітям важливо відчувати, що поруч є дорослий, який може витримати їхні емоції», — підсумовує психологиня.

Психічний стан українських дітей напряму пов’язаний із війною, вимушеним переміщенням, втратами, розлуками та постійним досвідом небезпеки. Саме це, за словами психологів, сформувало глибоку кризу не лише психічного здоров’я, а й освіти в ширшому сенсі — включно з емоційною та соціальною складовою розвитку дитини.

Освіта сьогодні — це не лише про предмети в школі, а про здатність розуміти себе, свої емоції та взаємодіяти з іншими. Проте цей компонент розвитку суттєво порушений.

«Раніше діти мали більше живого контакту, більше можливостей бачити емоції одне одного, вчитися розуміти — через взаємодію, спроби й помилки, — що вони відчувають і як це пояснювати. Зараз цього значно менше: дистанційне навчання і загальна ізоляція дуже вплинули на цей процес», — пояснює Юлія Чепеленко.

За її словами, саме тому заняття вона починає з базових речей — усвідомлення емоцій та тілесних реакцій.

«Ми завжди починаємо з того, що відчуваємо, які це емоції, де вони виявляються в тілі. Важливо розбирати це на трьох рівнях: когнітивному, емоційному та тілесному. Тільки так дитина може зрозуміти, що з нею відбувається», — говорить психологиня.

Водночас вона наголошує: нервова система сучасних дітей перебуває в стані постійного виживання.

«Зараз нервова система дітей працює в режимі виживання. Вона гіперзбуджена: дитина швидко лякається, різко реагує, постійно перебуває в тривозі. Мозок увесь час сигналізує: “небезпека”», — зазначає Юлія Чепеленко.

У такому стані навіть нейтральні ситуації можуть бути сприйняті як загроза. Діти незрідка реагують імпульсивно, не встигаючи оцінити реальну небезпеку. Це виявляється і в побутових конфліктах, і в шкільному середовищі — від різких реакцій до фізичних сутичок.

Психологиня також звертає увагу на те, що діти часто не можуть прямо сказати про страх чи тривогу.

«Їм дуже складно вимовити “Мені страшно” або “Я хвилююся”, бо вони бояться наразитися на висміювання або нерозуміння. Тому ці емоції виходять у зовсім іншій формі», — пояснює фахівчиня.

Додатковим чинником, за її словами, є вплив соціальних мереж, онлайн-контенту та середовища, де агресія буває нормалізована.

«Соцмережі, ігри, новини — усе це робить агресію звичним фоном. А коли насильство перетворюється на фон, знижується чутливість до того, що є небезпечним», — говорить психологиня.

Важливу роль відіграє і незрілість мозку підлітків, зокрема тих зон, які відповідають за контроль імпульсів та усвідомлення наслідків.

За даними ВООЗ, молодіжне насильство має широкий спектр виявів — від словесного булінгу до тяжких фізичних нападів. Наслідками цього можуть бути довготривалі психологічні травми, проблеми із психічним здоров’ям, ризикована поведінка, а також погіршення навчання й соціальної адаптації дітей.

Юлія Чепеленко наголошує: у таких умовах профілактика агресії має починатися не з покарань, а з формування емоційної грамотності, безпечного середовища та здатності дорослих чути дітей і допомагати їм розуміти власні переживання.

Профілактика підліткової агресії починається не з металодетекторів, заборон чи посилення покарань, а з присутності поруч стабільного, уважного дорослого, який не знецінює переживань дитини й не зводить їх до поганої поведінки.

Батьки в цьому процесі виконують базову функцію емоційної опори. Важливо не реагувати на різкі висловлювання дитини моралізаторством, а розглядати їх як сигнал внутрішнього стану. Коли дитина говорить: «Я його ненавиджу», «Мене всі дістали», «Я більше не витримую», — це не буквальні наміри, а маркери перевантаження психіки. У цей момент критично важливо не зупиняти розмови, а навпаки — розширювати її: допомогти дитині назвати, що саме вона відчуває, що стоїть за цими словами.

Ефективна позиція дорослого — це спокійна присутність і валідація емоцій: «Я поруч», «Я хочу тебе зрозуміти», «Розкажи, що сталося», «Те, що ти відчуваєш, важливо». Такий підхід формує в дитини досвід безпечного проживання складних станів без сорому й страху.

Вчителі/ки та шкільні психологи/ні й соціальні педагоги/ні виконують не менш важливу роль системної підтримки. Школа має ставати простором, де дитина може не тільки здобувати знання, а й навчатися розуміти себе. Це означає інтеграцію елементів емоційної грамотності в щоденну взаємодію, а не лише викладання на формальних заняттях. Важливо створювати середовище, де дитина не боїться говорити про свій стан і знає, що її почують без осуду.

Ефективною практикою є робота в команді, коли вчителі/ки, психологи/ні й батьки не діють ізольовано, а координують свої зусилля. Саме така взаємодія дає змогу своєчасно помічати емоційні кризи, конфлікти та ризикові стани в дітей.

Формування емоційної грамотності в підлітків — це не одноразова розмова, а системний процес навчання. Перший крок — допомога в розпізнаванні власних емоцій. Треба навчитися розрізняти базові стани: страх, злість, сум, тривогу, сором. Без цього будь-яка поведінка стає хаотичною реакцією, а не усвідомленою дією.

Далі — навчити бачити зв’язок між емоцією та тілесною реакцією. Підлітки повинні розуміти, як саме емоції виявляються в тілі: це можуть бути напруга, прискорене серцебиття, стискання в грудях, жар, тремтіння. Таке розуміння формує базову навичку саморегуляції — здатність помічати свій стан до моменту ескалації.

Наступна сходинка — навчити екологічно виражати емоції. Підліток/ка має отримати набір безпечних способів проживання напруги: проговорювання, фізична активність, творчі методи, письмове висловлювання, техніки заземлення та дихальні практики. Важливо, щоб юнаки і юнки розуміли: емоції не заборонені, їх треба не пригнічувати, а проживати без шкоди для себе та інших.

Окремим елементом є створення безпечного простору для емоційного вираження — ідеться про групи підтримки, психологічні заняття, індивідуальні розмови з фахівцями. У таких умовах підлітки здобувають досвід: говорити про складне можна — і це не призводить до осуду чи покарання.

У результаті формується ключова навичка, яка є основою профілактики агресії: здатність усвідомлювати свій стан, називати його і знаходити безпечний спосіб його прожити. Саме ця навичка поступово заміщує імпульсивні реакції і знижує рівень конфліктної та агресивної поведінки в дітей і підлітків. У цьому процесі дитина поступово вчиться головного: її емоції не небезпечні, а зрозумілі. А поруч завжди може бути хтось, хто допоможе з ними впоратися, а не залишить наодинці.

Фото Magnific

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.