«Діти завжди були й будуть “якісними”, усе залежить від учителя»: велике інтерв’ю з Русланом Шаламовим — переможцем Global Teacher Prize Ukraine 2025

Сьогодні ім’я 55-річного Руслана Шаламова знає вся освітянська спільнота України. Він учитель біології та екології в харківському науковому ліцеї «Обдарованість», переможець конкурсу «Global Teacher Prize Ukraine 2025», співавтор держстандартів й автор сучасних програм для Нової української школи.

Колись Руслан Шаламов будував наукову кар’єру, мріяв про роботу в лабораторії та зовсім не планував іти до школи, але одного дня, провівши урок хімії у 9-му класі, відчув: це його місце. Звичайне заняття стало точкою неповернення: замість лабораторії він обрав клас.

«Вчися.Медіа» розпитало пана Руслана про те, навіщо він завжди носить із собою камінчик, чому попри всі пропозиції змінити роботу залишався в школі, навіщо педагогу любити себе й бути трішки меркантильним, чому діти завжди були й будуть «якісними» та як у ХХІ сторіччі зацікавити біологією гуманітаріїв.

— Пане Руслане, як ви потрапили в школу?

— Випадково. Я з дитинства мріяв бути біологом. У школі вже точно знав, що хочу в науку, вступив на біохімію до Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна й отримав те, про що мріяв. Після навчання працював у лабораторії імунології Харківського інституту загальної та невідкладної хірургії, але в 1990-х зарплат там не платили — довелося піти в автосервіс. Потім у житті трапилася купа карколомних подій, і мій знайомий, директор школи, запропонував прийти викладати «на деякий час».

— Чи пам’ятаєте ви свій перший урок? Що тоді відчували: страх, цікавість, азарт?

— Дуже добре пам’ятаю, які це були діти й навіть як стояли парти. Моїм першим уроком у 1994 році була хімія у 9-В. Дітям тоді було по 15, зараз їм — 45. Із деким досі дружу.

У 1994-му я навіть не уявляв, що працюватиму в школі. Це стало зрозуміло буквально за декілька днів до початку нового навчального року, наприкінці серпня. Пам’ятаю те відчуття: зараз зайду в клас — а на дошці вже написана тема, все готово. Заходжу — дошка порожня. Питаю дітей: «А що у вас зараз?» Вони відповідають: «Не знаємо». Я дивлюся: «А хто знає?» Вони ще більше здивовані: «У сенсі “хто”?» Думаю: ну, добре, безпрограшний варіант — періодичний закон. І весь урок говорив про нього. Діти слухали, я старався. Потім іду в інший клас — та сама ситуація. Підходжу до завуча й кажу: «Що за безлад?» А він дивиться на мене й питає: «Ти хто?».

Отак усе й починалося. Було відчуття, що я сліпе кошеня, яке зовсім не розуміє, куди йти і що робити. Тоді ж не було ніяких сайтів чи онлайн-ресурсів — лише методичні книжечки з програмами. І коли я вже їх отримав, то побачив, що в дев’ятому класі дійсно все починається з періодичного закону. Тож я випадково вгадав тему, просто не підготувався належним чином. Вересень був складний, а от у жовтні вже почувався впевненіше. І пам’ятаю точно: у листопаді твердо вирішив, що буду вчителем надовго.

— Ви неодноразово казали, що «прийшли до школи випадково, але залишилися назавжди». Як думаєте, що саме вас «зачепило» в учителюванні настільки, що лабораторія поступилася класу?

— Знаєте, я не можу точно відповісти на це запитання. Це щось таке… навіть не знаю… напевно, любов до дітей, яка несподівано відкрилася. Раніше я ніколи такого в собі не помічав — бо, погодьтеся, не можна помітити того, чого ніколи не пробував, правда? 

От є в тебе мета, є мрія — ти йдеш до неї, живеш нею, вважаєш, що це і є твоє. І, можливо, так би все й тривало, якби не сталося того, що сталося. А може, те, що сиділо всередині й не виходило назовні, згодом би однаково проявилося й привело мене сюди. Хто знає. 

Не можу сказати, що мені одразу прямо сподобалося викладання. У той момент я був у доволі вразливому стані, навіть, сказати б, пораненому, і тому віддався новій справі цілком, бо відчув спокій.

— Ви не мали педагогічної освіти, коли починали. Як це вплинуло на ваш стиль викладання — можливо, саме відсутність «шкільних шаблонів» допомогла вам стати унікальним учителем?

— Так, педагогічної освіти в мене не було й досі немає. Я закінчив класичний університет у Харкові, за кафедрою біохімії. Вона тоді називалася «виробниче відділення». Інші кафедри давали педагогічну освіту: у них був курс педагогіки, коротка шкільна практика. А ми проходили практику в науково-дослідних інститутах або на виробництвах. 

Я був відмінником і мав підвищену стипендію — 60 рублів. А на педвідділенні одержували 75. Ви вже, певно, не пам’ятаєте радянських грошей, але різниця як день і ніч. І от думаю: вони (студенти й студентки педагогічного відділення — ред.) мали більше, а зараз у школі майже ніхто з них не працює. А я працюю. Виходить, держава мені трохи заборгувала.

Безумовно, відсутність педагогічної освіти дуже вплинула на мій стиль викладання. І тепер я розумію, чому мої підручники, зошити, збірники завдань мають попит, а книги для вчителів — ні, хоч саме в них я вклав найбільше. Писати підручник простіше: ти знаєш, що і як потрібно викласти. А от книга для вчителя — інша річ. Там я не придумував і не фантазував, а просто описав, як сам роблю, без шаблонів і готових рецептів. Її читали експерти, рецензенти — писали відгуки в захваті, казали, що такої ще не бачили, що книжку цікаво читати не лише вчителю, а й будь-кому, настільки вона жива. Але масового попиту немає. І я довго не міг зрозуміти чому. А потім усвідомив просту річ: мій досвід неможливо масштабувати, бо він не технологічний, а інтуїтивний. 

Мій стиль — це те, як я відчуваю. Можливо, це вроджене, адже я робив, як підказувало серце. Мене ніхто не вчив ні методик, ні дидактики, ні технологій викладання. Я просто добре знав свій предмет і намагався викладати дітям так, як відчував сам. А от ті, кого вчили за методиками, можуть свій досвід легко передати іншим. Бо в них усе чітко: структура уроку, етапи, прийоми. А в мене — інтуїція. Тож мій досвід важко повторити, але ним можна надихнутися.

Читайте також:

— Ви прийшли в освіту у 90-х, коли вчителювання було майже виживанням, як, власне, і сьогодні. Чи був момент, коли хотілося все кинути й піти зі школи? І що вас зупинило, якщо була така думка?

— Були такі моменти. Я на певний час навіть відходив від школи. Але насправді — жодного дня її повністю не залишав. Працюючи в школі, я закінчив очну аспірантуру. Після захисту мене запросили в Харківський національний педагогічний університет імені Г. Сковороди. Там я викладав на чверть ставки доцента один раз на тиждень — це був мій методичний день (чотири дні працював у школі, а п’ятий — в університеті).

А далі стався мій перший справжній «вихід» зі школи. Тоді дуже несправедливо звільнили директорку, і, хоч це прямо мене не зачіпало, я був настільки обурений, що вирішив піти з принципу. Саме тоді мене наполегливо запрошували в медичний університет. Відмовитися було складно, тож у 2005 році погодився.

А у 2009 році заснували харківський ліцей «Обдарованість» (у якому нині працюю), і я повернувся — залишив університет, посаду доцента й перспективу стати завідувачем кафедри.

Зараз я маю добрі стосунки і з педуніверситетом, і з медичним. Ректор педуніверситету — мій давній друг, а завідувач кафедри, в якого я колись працював, нині сам став ректором медичного університету. До речі, він нещодавно зателефонував, привітав мене з перемогою в «Global Teacher Prize Ukraine 2025» і сказав: «Якщо що, ми поруч». Тож планую знову домовитися про співпрацю. Колись я возив своїх учнів / учениць на лабораторні до університетів, і ніхто ніколи не відмовляв. Зараз через війну все зачинено, навчання онлайн. Але я мрію хоча б іноді організовувати такі виїзди, бо це важливо для дітей.

— До яких проєктів ви наразі долучені?

— Я співавтор державних стандартів Нової української школи, зокрема концепції природничої галузі. Зараз Міністерство освіти і науки оновило концепції, то я теж долучився. 

Паралельно керую природничим напрямом у проєкті «Зміст», спільній ініціативі ГО «savED» та фінської неурядової організації «Finn Church Aid». У ньому ми з командою напрацьовуємо матеріали для старшої профільної школи, що стартує у 2027-му.

Ще очолюю перевірку робіт українського учнівства в міжнародному дослідженні PISA — результати будемо мати наприкінці 2026 року. Книги для вчителів, як уже казав, пишу, підручники… 

— Ви часто кажете, що «урок — це ваша кухня». Що це для вас означає і як виглядає ваша «кухня» сьогодні: що там є обов’язково, а чого точно не буде?

— От послухайте, що я маю на увазі під кухнею. Оцінювати роботу вчителя чи вчительки лише за тим, як він / вона веде урок, для мене — дурна історія. 

Однаково, що прийти в ресторан і замість того, щоб скуштувати страву, заглядати на кухню й дивитися, як готують. Або прийти до господині, подивитися, як вона нарізала овочі для борщу, і поставити оцінку за борщ, хоч самої страви ти не бачив і не куштував. Або прийти на поле, подивитися, як фермер сіє насіння, і поставити оцінку за врожай, не дочекавшись його. 

Якщо ви хочете оцінити мою роботу, шукайте моїх випускників і випускниць через п’ять, 10 чи 20 років. Подивіться, ким вони стали. Чи успішні вони, чи реалізовані, чи живуть достойно, чи мають проблеми з алкоголем, наркотиками, чи займаються чимось гідним? Оце й буде моя страва, мій результат. Те, що відбувається на уроці, — це кухня, де страва ще не готова. Я ще нічого не виніс у їдальню, ви ще нічого не скуштували, а вже поставили оцінку. Як так можна? Це навіть якось незручно. 

У нас є 11 компетентностей: рідна мова, іноземна, математика, природничі науки, інноваційність, навчання впродовж життя… Ви думаєте, що всі 11 я повинен рівномірно розвивати на кожному уроці? Це неможливо. Один урок — лише частина процесу. Щоб оцінити мене справді, потрібно дивитися на систему: хоча б на 10–20 уроків, а ще краще — на результати учнів та учениць у довгостроковій перспективі. 

Одне заняття може бути ідеально театралізованим: учні вивчили все напам’ять, і все має чудовий вигляд. Але це не про реальне навчання — це вистава. Саме тому я кажу: урок — моя кухня. Що я там роблю — моя справа, і нікому не треба на неї заглядати. Якщо ж хочете оцінити мою роботу, шукайте результати учнівства. Це складно, довго, іноді майже неможливо, але лише так можна побачити справжню картину. 

— Чи є у вас педагогічні забобони — речі, яких ви ніколи не робите на уроці?

— Про це я раніше не думав. Треба щось вигадати для себе. Але якщо говорити про символічне, то є одна річ, яка зі мною завжди, — це маленький камінчик вдячності. Я ношу його постійно в кишені рюкзака.

Ідея камінчика прийшла до мене з фільму про доброту й вдячність. В одному з епізодів діти придумали такі камінчики, розрекламували їх і продавали по 10 доларів. Ці гроші вони витратили, щоб допомогти іншим — чи то товаришу, чи одноліткам у дитячому будинку, чи якійсь спільноті, уже не пам’ятаю. Але ідея залишилася зі мною. Я не продаю свій камінчик, не купую, просто він нагадує мені про вдячність світу, про те, що я тут, що я можу щось робити. Це дуже проста річ, але для мене вона важлива (імовірно, йдеться про австралійсько-американський фільм «Таємниця» 2006 року — ред.).

— Ви побудували справжню спільноту зі своїми учнями. У чому секрет цієї «хімії»?

— Раніше в закладі, де я працюю, навчалися учні й учениці з 8-го до 11-го класу. Але торік Нова українська школа зайшла в 7-й, у якому з’являються фізика, хімія, біологія, географія. Тож я запропонував знизити поріг. А коли стало ясно, що ми набираємо 7-й клас, захотів бути в ньому класним керівником (а я ніколи ним не був), чим дуже здивував колег. 

Ми науковий ліцей і можемо експериментувати: якщо учні й учениці добре вчать математику, на неї можна «накладати» будь-які природничі предмети. Тож мій клас математично-біологічний — таких, певно, більше й немає. Зараз вони вже у 8-му, і я кайфую від того, яку спільноту ми створили.

Мене ніхто не вчив бути вчителем — я вчився в дітей. Дивився, що їм цікаво, і так вибудовував свій підхід. Це важко пояснити, бо дію інтуїтивно. Але, мабуть, саме тому дітям цікаво. Ми на одній хвилі.

І навіть зараз я спілкуюся з багатьма своїми першими учнями й ученицями, зокрема після початку широкомасштабної війни. Вони пишуть, цікавляться, як я. Більшість давно мешкає за кордоном, але коли приїжджають до Харкова, ми збираємося разом. Це завжди дуже теплі зустрічі. Та й узагалі багато тих, кого я колись навчав, нині мої друзі. 

— Як ви перетворюєте складні біологію та хімію на щось живе, зрозуміле й цікаве гуманітаріям? Можливо, для них варто обирати інтегровані уроки?

— Це цікава тема. Насправді я ще жодного разу не працював у чисто гуманітарних класах — раніше викладав у фізико-математичному ліцеї. Потім перейшов у науковий ліцей для обдарованих дітей. У нас, наприклад, є фізико-математичні, хіміко-біологічні, інформаційно-технологічні класи. 

У проєкті «Зміст» ми розробили інтегрований курс природничих наук для старшої профільної школи, щоб діти не боялися фізики, хімії, біології чи географії. Зараз у гуманітарних класах на природничі науки відводять лише чотири години на тиждень — по одній годині на кожен предмет. Це фактично нічого, і часто втрата часу. Тож ми створили курс, заснований на 17 глобальних цілях сталого розвитку ООН. Вийшов дуже якісний матеріал: уроки розробили окремо для учнівства (практичні зошити із завданнями) й учительства (матеріали з порадами). Вони безплатні (завантажити матеріали всі охочі можуть за посиланням — ред.).

Цього року курс пілотують 30 ліцеїв-амбасадорів. Ми забезпечуємо їм методичний супровід і зустрічаємося з педагогами раз на місяць. На наступний рік профільну середню освіту пілотуватимуть уже 150 шкіл, які також візьмуть курс на апробацію. Упевнений, що він буде популярним, адже такої готовності до інтеграції природничих наук у гуманітарні класи ні в кого більше немає. Ми пілотуватимемо його два роки, відшліфуємо зауваження та пропозиції — і курс стане ще кращим. 

Це гарний приклад того, як можна організувати вивчення природничих наук у гуманітарному класі:

• по-перше, назва лагідна — «Природничі науки». Це не звучить страшно, як фізика чи хімія, і водночас підкреслює, що йдеться про природу;
• по-друге, уроки дуже цікаві й побудовані на активності дітей — ніяких сухих лекцій. Ми прописали всі види активності, і на вересневій зустрічі з учителями всі були в захваті.

Учителі кажуть, що за місяць дізналися дуже багато нового. І навіть якщо спершу щось здавалося складним, вони хотіли це вивчити. Перші теми трохи пов’язані з астрономією. Біологи, які викладають курс, зізнаються, що ніколи стільки не спілкувалися з фізиками у своїх школах. Виявляється, фізика може бути цікавою, а спільна робота над матеріалом — надзвичайно корисною. Я їм кажу: «На наступний місяць будуть уроки на тему безпечної їжі, проблем голоду та шляхів їх подолання, тут уже ви будете консультувати».

— Яка перевага інтегрованого курсу для учнів, які не вивчають поглиблено біологію та хімію?

— Якщо це чотири різні предмети — фізика, хімія, біологія й географія, — то вони будуть у дітей раз на тиждень, і це ні про що. Діти навіть своїх педагогів не факт, що запам’ятають. А от коли є чотири години одного курсу природничих наук й один учитель — зовсім інша історія. Інтегрований курс допоможе дати базові знання тим, хто, можливо, востаннє в житті вивчає природу. Потім вони підуть на філфак чи юрфак, але житимуть у світі, де треба знати, як він працює. Тож необхідно навчити людину цивілізовано взаємодіяти з природою. Ресурси не безкінечні. Це елементарна екологічна культура. 

Водночас і біологію як окремий предмет у школах, на мою думку, варто викладати зовсім інакше. Навіщо відокремлювати розділи, коли в природі все пов’язано? Варто впроваджувати інтеграційний підхід — екологічний, еволюційний чи функціональний, — щоб діти бачили живий світ як єдине ціле. Нині в НУШ ми маємо три нові програми з біології, і всі вони фактично повторюють стару модель.

Іще одна проблема — якісні матеріали: підручники, зошити, методички. Відкриваю сторінку підручника, а там кожен абзац починається жирним словом і тире — це вже словник. Учителі радіють: коротко і ясно! Так, але нудно. Тексти мають бути не короткі й не довгі, а цікаві. PISA колись показала, що наші діти не вміють мислити — просто копіюють текст, адже їх цього вчать. Я свої підручники пишу інакше: у них треба думати, бо завдання школи — не навчити переказувати, а розвивати мислення.

— Які поради ви б дали школам, що хочуть створити власний природничий профіль чи відповідні курси за вибором?

— По-перше, варто подбати про матеріально-технічну базу, адже наша галузь найдорожча. Відкрити кабінет української мови чи математики просто: фактично треба лише кабінет і все, навіть якщо учні й учениці сидять на підлозі з аркушами та ручками. А от біологія, фізика, хімія чи географія — зовсім інша історія. Кабінет коштує десятки тисяч доларів, навіть якщо він просто «придатний для роботи». Зараз МОН виділяє кошти на академічні ліцеї, які будуть пілотувати такі профілі, тож на це потрібно звернути увагу обов’язково.

По-друге, важливо подбати про професійних педагогів. Це насправді задача із задач. Утім, варто зауважити, що вчителі природничих предметів зазвичай доволі якісні. Подивіться на школу: один біолог, один хімік, один фізик, один географ, а тих, хто викладає мову чи математику, — по троє, як мінімум, бо навантаження велике. Коли люди йдуть на свої факультети, вони не обирають природничі науки просто так. Можна обрати економіку, культуру, математику, інформатику, літературу чи юриспруденцію — ці предмети масові, там є вибір «заодно». А от фізику, хімію чи біологію обирають лише ті, у кого дійсно є зацікавленість, якась внутрішня мотивація. 

Тому вчителі-природничники зазвичай дуже компетентні: вони знають свій предмет досконало. Але знайти справді хорошого вчителя для старшої профільної школи — топрівень, і пошук треба починати заздалегідь. Особливо зараз, коли в містах уже затвердили мережу й частина шкіл залишиться гімназіями, а частина стане академічними ліцеями.

Читайте також:

У гімназії всі учні й учениці вчаться однаково, профілів немає, і будь-який учитель може вести предмет. В академічному ліцеї з природничим профілем ситуація інша: тут важливо дійсно захопити дітей, а не відштовхнути їх. Якщо учень приходить після дев’ятого класу захоплений біологією чи фізикою, а в ліцеї йому пропонують якийсь слабкий або невдало організований курс, це втрата мотивації.

Маю друга — теж фіналіста «Global Teacher Prize Ukraine», глобаліста, виходить. Працює в Запоріжжі, розкішний спеціаліст. Кажу йому: «Чого ти сидиш у гімназії?» А він: «Та тут нормально». Але його місце в академічному ліцеї. У середній ланці без нього обійдуться, а там — ні.

Учителів треба шукати ретельно, і це дуже складно. Потрібно відстежувати їх у містах, містечках, де є гімназії, і добирати звідти найкращих для академічних ліцеїв. Якщо ж «якість нижча» — таких фахівців залишають у гімназіях. Інакше ефект буде мінімальний. 

— Ви — співавтор державних стандартів НУШ. Чи змінилося ваше ставлення до реформи після того, як вона вийшла з теорії в практику?

— Ні, ніяк не змінилося. Усе саме так, як я і думав. Це дуже круто. На мою думку, НУШ — найкраще, що сталося в українській освіті за всі роки її існування. Мені здається, що це навіть масштабніше від ЗНО, і результат НУШ буде ще більший і кращий. 

Звісно, поки рано робити остаточні висновки, адже реформа скоро зайде в старшу профільну школу, і тоді ми побачимо повну картину.

— Як навчити дитину саме мислити: не боятися робити припущення, помилятися й шукати логіку в природі?

— Треба конкретно працювати над цим. Наприклад, дати завдання, де учні й учениці мають знайти помилки в тексті або проаналізувати «кривий» промт для нейромережі. Дати їм текст і спитати: «У чому тут проблема?» При цьому можна додати: «Оце штучний інтелект, яким ви так любите користуватися. Бачите, як він пише?». Так діти вчитимуться працювати з ШІ, формулювати правильні промти, бачити, як система реагує. Адже потрібно розуміти, що ШІ не завжди працює на повну, іноді ледацює, може підбрехувати або вигадувати щось. Таке трапляється, і це теж треба показувати. 

Навчання має бути практичним і сучасним. Тож треба не брати методички XIX століття, а працювати тут і зараз, із реальними викликами сьогодення.

— А як ви взагалі ставитеся до ШІ в освіті — це загроза чи шанс для вчителя?

— Безумовно, це шанс. Я активно стимулюю своїх учнів та учениць користуватися ШІ. Потім ми разом аналізуємо результати: що вийшло добре, а що — ні. Розбираємо, у яких випадках його використання доречне, а де — неприпустиме. Це, наприклад, питання академічної доброчесності: видавати чужу роботу за свою — однаково, що вкрасти. Ти б хотів, щоб у тебе щось украли? Отож…

Андреас Шляйхер каже: «Штучний інтелект ніколи не замінить учителя». Але я переконаний: учитель, який опанував ШІ, точно замінить того, хто цього не зробив. Я в це вірю (Андреас Шляйхер — директор із питань освіти й навичок Організації економічного співробітництва та розвитку й засновник міжнародного дослідження якості освіти PISA — ред.).

— Чи отримуєте ви якісь неочікувані «переваги» від вашої позакласної роботи?

— Я, здається, знаю всіх гарних учителів і вчительок біології в Україні. І ще «стопку» не дуже гарних теж, адже об’їздив безліч населених пунктів із тренінгами, семінарами, зустрічами. На них побувала щонайменше чверть усіх учителів цього предмета. Зараз у нас десь 12 тисяч шкіл, і майже в кожній є хоча б один біолог. Навіть якщо я не всіх пам’ятаю, вони мене точно знають — через підручники, книжки, курси. І це працює.

У моєму ліцеї є базове обладнання, але по складніші речі ми з учнями завжди ходили в харківські університетські лабораторії. Зараз це неможливо, тож цього літа ми їздили до Чернівців, Львова, потім до Києва. Усе було добре, поки не виникло питання: а де ж жити? Згадав, що маю знайомого вчителя з Київського українського фізико-математичного ліцею, попросив дізнатися в керівництва, чи нас приймуть. Спершу директорка відмовила, мовляв, ремонт. А потім почула моє прізвище й така: «Стоп, якого саме Шаламова?» Виявилося, що вона вчителька біології, працює за моїми підручниками й родом із Харківщини! Тож нас поселили, а вона ще й особисто прийшла познайомитися.

І я тоді подумав: якщо раніше я працював на підручники, то тепер підручники працюють на мене. До речі, саме тоді, у червні, коли діти були на заняттях у Києві, я заповнив і відправив анкету на «Global Teacher Prize Ukraine». 

— Як ви реагуєте на невдачі учнів та учениць? Коли дитина не справляється, що важливіше: допомогти чи дати змогу самій пройти цей досвід?

— По-різному — залежно від дитини, її характеру та потреб. Кожному потрібен свій підхід. Звісно, я не радію невдачам, але й сильно засмучуватися не буду. Наприклад, олімпіада для мене не самоціль, а засіб — можливість досягти конкретної мети та створити ситуацію успіху. Якщо сьогодні щось не вийшло, ми шукаємо інший шлях: участь в іншому конкурсі, інший проєкт, інший спосіб дати дитині успіх. 

Є педагоги, які ставлять на олімпіаду все: вони народні вчителі України, орденоносці. Але їхні методи нагадують «доярку-передовичку», яка витискає все до останньої краплі. Такі педагоги ставляться до дітей як до дійних корів: досягають перемог, діти привозять медалі, але після закінчення школи часто навіть перестають вітатися з учителями. Я особисто знаю такі історії.

Є також приклади вчителів, які працюють авторитарно й жорстоко, як тренери у фігурному катанні або балеті: що більше лупцюєш, то краще. Так виховують приму, якій аплодує весь світ, але яка має зламану психіку. Оце ціна такого успіху. Я так не можу й не хочу.

— У вас є учні, які вже стали науковцями, викладачами, військовими. Що для вас найбільша нагорода: коли вони обирають біологію чи коли просто залишаються щасливими людьми?

— Для мене винагорода, щоб вони стали щасливими людьми. А яку саме сферу мої учні й учениці для себе оберуть — хай це буде за ними, головне, щоб цей вибір був до душі.

— Чи має сучасний учитель бути трошки самозакоханим?

— Так, має бути. Якщо ти сам себе не любиш, ніхто тебе не полюбить. Учитель мусить показати приклад. Як це зробити? Якщо ти заходиш у клас з гордо піднятою головою, гарно вдягнений, з усмішкою, у хорошому настрої, упевнений і самовдоволений, діти дивляться на тебе закоханими очима. Вони хочуть стати такими, як ти. 

У мене було багато таких випадків. Мами приходили на випускний, казали: «Покажіть нам Руслана Васильовича, де він? Син мені тільки й казав: зроби мені піджак і сорочку так, як у Руслана Васильовича». Діти дивилися, як я працюю, що я роблю, і теж брали приклад.

Коли я був зовсім молодим учителем, купив найдешевші сонцезахисні окуляри — і вже наступного дня сів на них. Скло тріснуло, оправа лишилася. Мені тоді були потрібні ще й окуляри для зору. А, як ви розумієте, грошей на них не було, тож я пішов в оптику й попросив вставити лінзи в оправу, яку мав. Ходжу я, значить, у тих окулярах, і якось підходить до мене одинадцятикласник — розумний, гарний хлопець, із заможної родини (я його колись навіть відстояв у школі). Каже: «Щось зір падає». Я, звісно, порадив звернутися в оптику. Він дивиться на мене й каже: «Якщо й матиму окуляри, то тільки такі, як у вас». А я думаю: йо-майо, знав би ти їхню історію. 

Знаєте, чому хлопець так вирішив? Не тому, що не розумівся на окулярах, а тому, що вони на мені були такими, я такими їх зробив. Тоді я ходив увесь такий — молодий і красивий. А тепер просто красивий… Жартую. Але це правда: це одна із запорук учительського успіху — мати гідне ставлення до себе, любити себе й закохувати в себе інших. Інакше нічого не буде.

— Сьогодні діти живуть у ритмі TikTok, швидкого контенту й кліпової уваги. Як ви утримуєте їхній інтерес на уроках біології?

— Треба самому любити свій предмет, і тоді ним захопляться й учні. Якщо мені щось подобається, я розповідаю з таким запалом, що не полюбити просто неможливо. 

Але давайте чесно: якщо діти просто сидять і слухають, а вчитель говорить біля дошки — це вже певна проблема. Учні мають працювати руками, торкатися живого світу. Головне — щоб діти діяли, а не слухали.

Освіта — це ж насправді про розвиток. Учень має розуміти, навіщо йому це сьогодні й де це знадобиться завтра. Тож про це також треба в процесі говорити. У мене навчаються різні діти, але ніхто не питає «навіщо». Мабуть, їм цікаво й вони розуміють, що біологія — основа для багатьох напрямів роботи.

Із дисципліною в мене теж усе спокійно. Я не кричу, не сварюся. Просто відкриваю рот — і все. Як це працює — не знаю, мабуть, інтуїція. Думаю, діти бачать, що їхній учитель — успішний і гідний, їм хочеться бути схожими.

— Ви справляєте враження дуже спокійної людини. Чи можуть діти вивести вас із рівноваги?

— Що їм для цього треба зробити? Чесно, я не зовсім врівноважена людина. Я яскравий холерик. Те, що здаюся спокійним зовні, — не завжди показник внутрішнього стану. Діти можуть вивести з рівноваги, звісно, якщо довго провокують. Інколи таке трапляється: буває, хтось доводить до стану, що хочеться просто зірватися. Тоді я дозволяю собі реагувати. Діти на це не ображаються. 

Коли я починаю їх лаяти, вони часто сміються — бо їм у цей момент, бачите, смішно. Інколи я беру учня за руку й виводжу тет-а-тет. І ось це — найстрашніше для дитини: я говорю дуже тихо, виважено, але так, що після цих слів більше точно не захочеться повторювати помилку. Загалом буває, що я злюся, хочу покарати, але діти, кажу ж, часто реагують сміхом. Я це помітив давно: як тільки збираюся когось серйозно сварити, авдиторія починає хихикати. От така в нас динаміка.

— Війна змінила країну, дітей, освіту. Як вона змінила вас як людину й учителя?

— Війна насправді змінює все — докорінно змінює життя та його уклад. Як учитель, я, мабуть, став ніжніше ставитися до учнівства. Раніше моя основна мета була розвивати та навчати, а зараз до цього додалася ще одна — зберегти.

— Ваш ліцей працює в Харкові, який постійно під обстрілами. Як вдається продовжувати навчальний процес і зберігати мотивацію дітей?

— Наш ліцей обласного підпорядкування, для обдарованих дітей із сільських районів. Раніше вони приїжджали сюди на навчання, жили в гуртожитку, а на вихідні поверталися додому. Тепер усе інакше: уроки — в укритті, частково онлайн. 

Війна зробила дітей дорослими за одну мить. Забрала безтурботність, дитячість, легкість — усе те, що зазвичай з нами до повноліття. Учням важко. Але я бачу свою місію в тому, щоб хоч трохи відволікти їх від війни. Ми рятуємося навчанням. У нас воно серйозне: науковий ліцей, багато конкурсів, олімпіад, проєктів МАН. Роботи — море, але це і є наш порятунок, бо, коли дитина занурена в навчання, у неї просто немає часу на тривогу. Колись я переживав, що через насичений графік учні мало гуляють, відпочивають. А тепер думаю: можливо, це й на краще, бо замість паніки й думок про вибухи вони з головою у формулах, задачах і дослідженнях.

Так і працюємо. Не героїзуємо себе, просто робимо, що можемо. Усі уроки — в укритті (або онлайн). Виходимо лише на обід. Таке тепер наше «нормальне» життя.

— Як ви вважаєте, чи змінилися діти за останні 10–15 років? І чи є щось, що в дітях ніколи не змінюється?

— Те, що ніколи не змінюється, — це їхня якість. Діти завжди класні, завжди цікаві, вони завжди залишаються гарними у своїй суті.

Не будемо зараз говорити про наших східних сусідів-ідіотів, але загалом світ стає технологічно прогресивнішим: успіхи медицини, наукові та технологічні здобутки — усе це впливає і на дітей. І мені правда здається, що вони стають кращими.

Візьміть, наприклад, вислови з давньої Греції про наступні покоління — вони звучать так, ніби про сучасних дітей. Правда полягає в тому, що кожне попереднє покоління завжди готове критикувати наступне, вважаючи його менш гідним. Це ніколи не змінюється. 

Хіба ми не кращі за тих, хто жив 100 років тому? Світ зробив нас розумнішими, мобільнішими, обізнанішими, технологічнішими. Я народився в Харкові 1970-го, моє дитинство й дитинство сучасних дітей — зовсім різні світи. Вони з народження мають те, про що я міг лише мріяти. Звісно, вони кращі — і з більшою свободою.

— Чи є у вас мрія, яку ще не реалізували — попри всі досягнення?

— Я хочу, щоб мої учні й учениці були успішними. Справді, це прямо пунктик. Я постійно над цим працюю. Запитаєте чому? Я меркантильна людина й хочу, щоб у старості про мене дбали. Розумієте? Не лише моя родина чи власний син, а й багато інших успішних людей. Наразі все йде добре, але я ще не завершив. Тож ті, хто зараз у мене навчаються, — це моє майбутнє.

А ще мені дуже хочеться мати будиночок на Мадейрі. І, чесно кажучи (я вже дивився на ціни), я навіть можу його собі купити, уже заробив. Але я хочу, щоб його мені купили учні й учениці. Вони й самі кажуть: «Так, ми купимо». Звісно, куплять. Я просто поки не хочу їхати на Мадейру. Та й мене поки не випустять за кордон, треба почекати декілька років. Або хотілося б, щоб війна закінчилася раніше — дуже сподіваємося. 

Це я, звісно, все жартую. Але приблизно так.

— Перемога в «Global Teacher Prize Ukraine» — це вершина чи лише новий старт?

— Слухайте, я у 32 роки отримав звання «Заслужений вчитель України» з рук Президента. На той момент був наймолодшим, хто його мав, адже підготував першого й не останнього призера міжнародної олімпіади з біології. До того, у 29, захистив кандидатську дисертацію в Інституті біохімії імені О. В. Палладіна НАН України. Після захисту одна з офіційних опоненток публічно запропонувала мені очолити відділ біохімії в Інституті кардіології імені Стражеска в Києві. Це були значні успіхи на той час.

«Global Teacher Prize» — це, безумовно, фантастична й цінна премія, і мені дуже подобається сама її ідея. Я реально закликаю всіх учителів і вчительок України брати участь, бо це справді круто та створює шалену ситуацію успіху.

Але я зробив багато різного. Писав підручники, держстандарти, працював із самого початку над ЗНО, створював тестові завдання, експертував їх і формував систему оцінювання. Як уже казав, брав участь у міжнародному оцінюванні якості освіти PISA. Готував олімпіадників і досягав із ними результатів. І таких історій дуже багато. Мене самого це вражає — і не тому, що я себе люблю, ні. Я зараз кажу об’єктивно: я шанований учитель, за мною справді тягнеться шлейф досягнень, і коли я починаю все це описувати, думаю: «Боже, усе це правда я зробив?». 

Отож отримати цю нагороду — це визнання моєї багаторічної роботи, і це надзвичайно приємно. Це класне відчуття, коли результати твоєї праці оцінюють не лише за те, що ти її зробив. Коли ти не просто одержав гроші чи побачив своє прізвище на обкладинці підручника… Тут усе комплексно: ти зробив багато, і тебе на всю країну розпіарили. 

— Якби ви могли повернутися в 1994-й, у той день, коли вперше прийшли до школи, чи зробили б цей вибір знову?

— Нічого собі. Я ніколи не думав про це. Чесно, ви мене зараз поставили в глухий кут. Я ніколи не жалкував, що потрапив у школу. Це правда. А чи зробив би я це вдруге? Не знаю. Слухайте, я просто не можу довго робити те саме. Я люблю бавитися. 

Чесно кажучи, я, коли ходжу на роботу, навіть не працюю у звичному сенсі. Практично жодного дня в житті я не працював «як усі». Як тільки моя робота перетворювалася на рутину, я її кидав або кардинально змінював, вигадував нові ролі чи підходи. І зараз мені здається, що вдруге я б не обрав того самого — спробував би щось інше. Щось зовсім нове, щоб радіти ще чомусь. Але не тому, що не люблю свою долю чи свою історію. Навпаки — вона мені справді подобається. 

Ще раз скажу: я жодного разу не пошкодував про свій вибір. Просто йти цим шляхом ще раз немає сенсу. Не тому, що він був надто важким чи невдалим. Ні, він якраз був класним, успішним. От чесно, покажіть мені ще такого педагога, як я. Ми є, але нас небагато. В Україні учителів, які б аж настільки були обласкані долею, увагою, визнанням, як я, — одиниці. Не говоритиму зараз про особисте — там у мене було й багато трагічного, навіть дуже трагічного. Такого, чого нікому не побажаєш пережити. Але в професійному плані я щасливий. Мені справді поталанило, і доля була до мене прихильною. Та йти цим самим шляхом знову? Я ж уже його пройшов. І досі ним іду. Куди ж тепер дінешся.

Фото Руслана Шаламова, ГС «Освіторія», «Суспільного» (авторка — Лариса Говина), «УП. Життя» (автор — Олександр Чекменьов)