Громадське добро, віра в учнівство й радикальні засоби перевиховання: які твори про українських учителів почитати для натхнення

Українська література багата на твори про шкільне життя та долю педагогів: чимало письменників та письменниць самі вчителювали — і вміли з гумором дивитися на шкільні приключки та негаразди.

До Дня вчителя «Вчися.Медіа» підготувало невелику добірку творів української літератури про різних учителів та вчительок: мудрих, рішучих, хитрих, бешкетних — і навіть міфологізованих. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття вони були змушені долати підступи, утворювати несподівані коаліції із ситуативними союзниками й вдаватися до різноманітних оборудок — аби навчити тих дітей хоч чого-небудь корисного. Якось знайомо звучить, правда?..

Дослідімо разом, наскільки все змінилося і які корисні ідеї на щодень можна взяти із цих творів.

Письменницький доробок Івана Франка величезний — охопити його увесь непросто, але п’єса «Учитель» точно варта уваги освітян. Прототипом головного героя, Омеляна Ткача, був галичанин Михайло Воробець, який працював у школі 38 років. Омелян Ткач — приклад того, що вчитель не має коритися бажанням батьків і громади, якщо ці забаганки не відповідають здоровому глузду й навчальній програмі.

Про що твір? 

Омеляна Ткача вчергове переводять до нового села, доволі глухого. Учитель із подивом з’ясовує, що, попри існування школи, тут 20 років нікого не навчали. Нащо та освіта сільським дітям? Їм треба працювати по господарству, а коли приходить перевірка, то школярів позичають у сусідньому селі.

Те, що селяни неписьменні, вигідно місцевому лихвареві Вольфу: так легше їх дурити. Лихвар намагається і Ткача втягти в аферу та борги, але не досягає мети. Ба більше, новий учитель вступає в пряму конфронтацію і з селянами, і з лихварем, і навіть зі старшими школярами, які приходять його бити (цей твір учить нас, зокрема, що на кулачну бійку ліпше приходити з револьвером, особливо якщо ти один, а опонентів десять). У гострий момент педагог погрожує кривдникам живим вужем — це аргумент неабиякої ваги!

Як саме Омелянові вдається перемогти народну темноту і чим це для нього закінчується? Читайте, співпереживайте, тіштеся!

Письменниця й освітянка із Херсонщини Дніпрова Чайка (Людмила Василевська-Березіна, 1861–1927) обстоювала концепцію «рідна мова в рідній школі», адже мала чіткі уявлення про те, як складно українським дітям опановувати матеріал чужою їм російською. Твори Дніпрової Чайки про школярів та вчителів засновані на особистому досвіді. Зокрема, в оповіданні «У школі» зображено приїзд інспектора — якого авторка послідовно висміює — до сільської школи на Півдні України (час дії — невдовзі після революції 1905 року).

Про що твір?

Учителька Олена Петрівна, улюблениця дітей, тонко глузує із зарозумілого чиновника, який сам не має тих знань, яких вимагає від учнівства. Скажімо, він не може їм до ладу пояснити, що таке герб (на жаль, ідеться про герб російської імперії — ще одне підтвердження того, як імперська школа знищувала національну ідентичність змалку). Освітянка домагається від «спехторя» (інспектора) обіцянки надіслати бляшану «наочність» для патріотичного виховання — моделі герба й медалей (учителі із сусідніх шкіл ледве стримують сміх під час цієї сцени — мабуть, уявляють, де інспектор братиме цю дурницю і за які кошти). 

Та й взагалі, зауважує Дніпрова Чайка, у школі віддавна знають, як упокорити «перевірку», щоб не заважала працювати:

[Такий самий спосіб «приборкати дракона», до речі, описує Борис Грінченко в оповіданні «Екзамен». Крім того, письменник ділиться мудрістю: до злого напівосвіченого екзаменатора краще йти наприкінці, коли він уже втомився. Не дякуйте!]

Українські діти не завжди розуміють, що говорить їм інспектор. Авторка показує, як міжмовні омоніми спричиняють плутанину й роздратування: «праник» (дерев’яний прилад для вибивання білизни) — рос. «пряник», «вальок» (грудка мокрої глини) — рос. «валёк» (власне, праник). У підтексті залишається висновок: таке «навчання» тільки демотивує школярів і школярок, формує в них хитрощі та вміння пристосовуватися. 

Схожий прийом використовують Остап Вишня й Борис Грінченко в оповіданнях «Перший диктант» і «Дзвоник» відповідно. Усі три тексти можна використати як ілюстрацію явища міжмовної омонімії (і в ширшому історичному контексті — щоб показати, як мову окупантів у школі використовували як інструмент приниження й поневолення). Але, якщо в «Першому диктанті» «собачка із панської (тобто іспанської — ред.) породи», яка «лаялася» на «коляску», просто смішна, то у «Дзвонику» російська мова стає справжнім засобом булінгу. Для головної героїні, дівчинки Наталі, усе ледве не завершується трагічно — зокрема, і через байдужість учителів.

Борис Грінченко відомий як письменник, лексикограф, громадський діяч, публіцист — і, власне, педагог. Його вчительська практика стала основою для багатьох творів про освітян, дітей і школу.

Герої-вчителі в Бориса Грінченка, здається, часто списані з нього самого: вони вболівають за громадське добро, ставляться до дітей уважно, поважають їх. Скажімо, учитель з оповідання «Украла» мудро вирішує справу із крадіжкою в класі (з’ясовує, чому дівчинка це зробила, і викликає в дітей щире співчуття до її складної життєвої ситуації). 

А в повісті «Брат на брата» подружжя Корецьких, Євген і Таля, не лише разом працює в школі, а й збирає дорослих селян на читання, виступає за права й свободи народу, допомагає порадами й справами (скажімо, Євген надає деякі лікарські послуги). І, нехай Корецькі зазнали погрому від селян, яких підбурили «чорносотенці», Євген ухвалює не опускати рук. Хоч яка болюча для нього ця зрада, але ж лишилося й чимало учнів, вірних спільній справі та цінностям, які прищепив учитель. Попри те, що зображені події викликають смуток, повість також надихає не здаватися — зосередитися на поступі, позитивним змінам, які вдається запровадити завдяки навчанню.

Та є в доробку Бориса Грінченка ще один цікавий твір, який утверджує іншу важливу ідею: хай як учитель піклується про громадське добро, він має подбати і про власне щастя. Це комедія «Нахмарило».

Про що твір?

Учитель Павло Левчук, родом панич, завів на селі чимало корисних ініціатив і користується народною повагою. Ба більше, він й одружитися хоче зі своєю колишньою ученицею Мартою — селянкою, яка так старанно здобувала освіту, що вже й сама готується складати іспит на вчительку.

Але на заваді молодим стає дядько Павла, пан Левчуков: він вважає такий шлюб ганьбою для дворянина. Левчуков лагодиться продати громаді землю, щоб закрити бодай частину своїх незліченних боргів. Та він не хоче підписувати паперів на продаж, доки Марту не видадуть заміж за селянина Грицька (уявіть собі, який шикарний вийшов би серіал). Утім, учитель Павло цього не допустить:

І таки не дозволяє! Як? Скажімо так: учителі теж здатні до маніпуляцій та оборудок, тож не варто доводити до гріха. Освічена людина вправно використовує здобуту інформацію — начувайтеся, шантажисти.

Степан Васильченко (1879–1932) учителював ледь не все життя, зокрема на Київщині, Полтавщині, Донеччині. У «Записках вчителя» письменник фіксував враження (далеко не завжди позитивні) від педагогічної діяльності, а пізніше перетворив їх на художню прозу. Скажімо, трагічна повість «Талант» демонструє занедбаний стан сільської школи й прагнення молодих учителів до університетської освіти (на жаль, для героїв це була майже нездійсненна мрія, особливо після конфлікту із місцевим священником: таких бунтівних учителів вища школа в імперії не потребувала).

Але є серед Васильченкових творів про шкільне життя й веселі: зрештою, де діти — там завжди не нудно, особливо якщо і вчителька — сама ще трохи дитина, як в оповіданні «Божественна Галя».

Про що твір?

«Божественна Галя» — кумедна історія про те, що диплом зовсім не означає готовності до вчительської роботи. 

Галю, чи то пак Анну Тимофіївну, називають божественною і за вроду, і за те, що працює в церковній школі. Вона зовсім юна, і авторитет серед бешкетних сільських хлопчаків спочатку, як герой Франкової п’єси, здобуває бійкою. 

Спочатку батьки радо делегують Галі право «виховувати» дітлахів лінійкою, але далі щось іде не так. Повага до Анни Тимофіївни — за її повного сприяння — перетворюється на панібратство. Зрештою виявляється, що дівчина не готова до педагогічної роботи: їй передусім хочеться веселитися й бути в центрі уваги, а не дбати про виховання й розвиток учнів. Мораль історії проста: учитель — передусім наставник, дорослий, а не приятель. Якось негоже вчительці відбирати в учня смішний костюм, бо заманулося самій пострибати в масці.

На щастя, вчасно нагоджується священник, отець Лука: традиції освітньої супервізії, виявляється, існують в українському шкільництві віддавна.

Питання для роздумів: в оповіданні Бориса Грінченка «Непокірний» учитель так само, як і Галя, ночує з учнями в школі й ганяє у м’яча, але автор подає це як чесноту. Чим відрізняється поведінка двох учителів? Чи, можливо, ідеться про гендерні стереотипи? Діліться міркуваннями!

Сам Анатолій Дімаров (1922–2014) не вчителював, але із людьми цієї професії пов’язано чимало в його житті. Наприклад, він жив під прізвищем загиблого вчителя (насправді батьком майбутнього письменника був розкуркулений хазяїн Андроник Гарасюта). Учителькою була й мати Анатолія Дімарова, тож про злиденний побут освітян у довоєнному СРСР він знав із досвіду.

У повісті «На коні й під конем» Дімаров зобразив тих учителів, які вчили його самого від першого класу до закінчення старшої школи. 

Про що твір?

«На коні й під конем» — це історія дорослішання головного героя, Толіка, від п’ятирічного віку (приблизно 1927 рік) до 1941-го. Чимало уваги автор присвятив школі: нудним і цікавим урокам, стосункам із однокласниками й однокласницями, а ще — учителям, які справили на учнівство великий вплив. 

Ці оповідки часом звучать весело, а часом гірко. Наприклад, зворушує історія про те, як шестикласники допомагали своєму класному керівникові Павлу Степановичу засватати молоду вчительку Галину Іванівну (і не дуже перебирали методами, відганяючи іншого залицяльника). Із Варварою Іванівною діти, як би ми сказали сьогодні, навчилися відстоювати особисті кордони: маючи бозна-скільки обов’язків, вони вимагали також прав  — принаймні поважнішого звертання до класу. А завуч Павло Степанович, хоч який суворий, зумів пояснити «гуманітарію» Толіку алгебру так, щоб той бодай щось зрозумів. 

Натомість доля фізика Івана Даниловича, завдяки якому клас полюбив предмет, трагічна: його заарештували як «антирадянського» (і в цьому частково була провина його учня). Не менше горя зазнала й учителька української Марія Федорівна, чуйна й добра до учнівства: її сина також репресували. А от Анжеліка Михайлівна, учителька хімії, у яку закохалися всі хлопці в класі, сама зрадила їхню довіру: не лише не захотіла пробачити дрібної прикрості, а й перейшла етичні межі, намагаючись довідатися, хто її випадково образив.

У «На коні й під конем» учителі — люди зі своїми проблемами, чеснотами й недоліками, живі й об’ємні персонажі. Вони не лишають читачів і читачок байдужими, бо й самі не байдужі до дітей.

До речі, у минулому сезоні цю повість обговорював книжковий клуб «Вчися.Медіа». Із матеріалами зустрічі ви можете ознайомитися у фейсбуку за цим посиланням.

Після того, як п’єсу «Хулій Хурина» (1926) поставили на сцені (але дуже швидко заборонили), драматург Микола Куліш потрапив у немилість до влади. Хіба можна за допомогою образу заслуженого вчителя викрити дурноверхість совєцької окупаційної влади? Звісно, це було заборонено. Але вийшло розкішно.

Про що твір?

Пресвятого вчителя Хулія Хурину ми не побачимо на сцені жодного разу. А все тому, що його ніколи не існувало. Та коли така дрібниця зупиняла управління освітою?

Дія комедії розгортається в другій половині 1920-х років (імовірно, у Єлисаветграді, тобто сучасному Кропивницькому). Двоє пройдисвітів видають себе за «людей із центру» (кореспондента газети «Правда» і члена ЦК партії з Вірменії — у другого прізвище грузинське, але ніхто з персонажів казусу не зауважує). Як наслідок, місцеве керівництво годить «товаришам», аж зі шкури пнеться. Авантюристи вирішують пожартувати й питають наостанок: а чи не у вас тут похований учитель Хуліо Хуреніто? Місцеві чиновники не знають, що йдеться про персонажа популярного в той час роману, та й недочувають. Так народжується Хулій Хурина — народний учитель «зі старих спеців». 

Починаються панічний пошук всіх учителів, які працювали в містечку й «на слободі»: Хухоль, Кухоль, Хухелія… бог його зна, про кого сказали «люди з центру», але знайти конче треба — як не вчителя, то хоч його могилу! Процес сповнений в’їдливих коментарів про те, як радянських героїв «призначають» уже посмертно, що вшанувати пам’ять учителя вставанням — то безплатно, а от оновити могилу — то вже треба укладати бюджет. 

Ця сатира на радянський партійний апарат закінчується сумно і для «людей із центру», і для місцевих чиновників, які могли б спрямувати свій ентузіазм у корисне русло — наприклад, на підтримку реальних учителів і школи (яка із деяких епізодів постає одночасно жахливим і вбогим інструментом соціалістичної пропаганди).

Читайте також:

Звісно, не всі твори української літератури про вчителів завершуються умовною «перемогою добра». Чимало історій присвячені труднощам роботи освітянина: ідеться про матеріальну скруту, непорозуміння із громадою, утиски від начальства. Але, попри обставини, учителям вдається примножити добро й зберегти гідність.

Наприклад, із оповідання Бориса Грінченка «Екзамен» дізнаємося, що вчителі, на жаль, самотужки робили ремонти в школі задовго до постання сучасної системи освіти: 

«Тим часом учитель власноручно порався коло пообпадалих шпарун на стінах та на грубі і, закотивши рукава за лікті, щиро примазував рудою й білою глиною, зовсім незважаючи на те, що така праця анітрохи не відповідала його вчительським обов’язкам. Але що ж було робити, коли він ніяк не здолав домогтися, щоб громадський отаман дав йому мазальниць?!»

А от учитель з оповідання «Непокірний» (теж Грінченкового) демонструє неабиякий приклад громадянської свідомості й упертості в обстоювання прав — і своїх, і дітей. Він намагається добитися від місцевих чиновників належного фінансування школи:

«Замість, щоб удовольнятися з двох поламаних лавок, що дала волость школі, і заліплювати побиті шибки папером, він намагався, щоб йому пороблено нові парти, засклено вікна і навіть щоб покрашено стару класову таблицю, начебто через те, що на їй уже крейда не пише. І як волость, звісно, не зважила на такі його кумедні домагання, то він насмілився написати про це до земської управи, додавши, що гроші, від громади призначені на школу, лежать по кишенях у волосних і не вживаються на що треба».

Робоча схема: не помогли у місті — пиши в область (земство, до речі, погодило запит, але не проконтролювало виконання, тому волость так нічого й не зробила). На жаль, у цій історії перемогла волость — але якби таких завзятих вчителів була ціла школа? Учительська солідарність — страшна сила.

До речі, не в одному з перерахованих творів постає образ шкільного сторожа — охоронця, завгоспа й прибиральниці в одній особі. Іноді він може допомагати вчителеві, але часом, утім зрідка, стає на бік чиновництва — і тоді хоч тікай із села. Мораль: слід щиро поважати працю технічного персоналу — матимеш союзників у слушний час. Та й узагалі, освіта без поваги до всіх учасників та учасниць — лише імітація.

У Панаса Мирного є оповідання «Сон», яке можна вважати утопічною візією щасливого майбутнього. Важливе місце в цьому ідеальному світі посідає школа — одна для дівчат і хлопців. Освіта тут базується на принципі «сродної праці», орієнтована на практику та профілізацію:

«— Це наша школа, — повідали мені, — де наша дітвора навчається всьому та набирається розуму. Тут і грамоти навчають, і як треба в світі жити, як з людьми поводитись, і ремеслу усякому, щоб кожний, хто скінчив школу, мав спромогу робити діло, до якого в нього душа лежить. А як захоче молодь ще й далі навчатись, то задля сього заведена при школі вища установа, де справжні учені розповідають дрібніше й докладніше про всячину».

Для класика це була лише мрія, але українські освітяни вже майже всю її спромоглися втілити в життя — подолають і виклики сьогодення.

Фото: Canva, Вікіпедія, Вітальня Дніпрової Чайки (Херсонська обласна бібліотека для дітей), Іван Франко: Енциклопедія життя і творчості, інстаграм-сторінка театру-студії «11», сайт видавництва «Фоліо»