«Стрибки в калюжах важливіші за англійську з трьох років»: учителька початкових класів розповіла, чому діти втрачають побутові навички і як це шкодить їхньому розвитку

Що важливіше для дитини дошкільного віку: уміння читати й рахувати чи самостійність у побуті? Часто батьки водять дошкільнят на курси, гуртки та підготовчі заняття, вважаючи, що розвиток інтелектуальних здібностей має гарантувати успіх в майбутньому, однак забувають про розвиток побутових навичок. У результаті педагоги й педагогині помічають тривожну тенденцію: сучасні діти не знають, як зав’язати шнурки, скласти рюкзак чи організувати свій час.

• Які проблеми з адаптацією та самостійністю бачать учителі/ки в початковій школі; 
• чому в сучасних учнів та учениць дедалі частіше виникають тривожність і невпевненість;
• що можуть зробити батьки, щоб поєднати навчальні успіхи з розвитком життєво важливих умінь; 
• як школа може допомогти вирівняти цей баланс;
• чому, зрештою, гонитва за «академічними перемогами» може зашкодити гармонійному розвитку дитини?

Про все це «Вчися.Медіа» розпитало Галину Сищук, учительку початкових класів, півфіналістку Global Teacher Prize Ukraine 2020 і Teacher Innovation Cup 2020, засновницю центру діяльнісної освіти для учнів/ць початкової школи «Стежка».

ЗАМІСТЬ КАЛЮЖ — МАТЕМАТИЧНИЙ ГУРТОК?

Більшість дослідників вважає, що готовність дитини до школи охоплює п’ять ключових компонентів:

• когнітивний — розвиток мислення, пам’яті, уваги, сприймання та мовлення;
• емоційно-вольовий — уміння контролювати емоції, бути наполегливим/ою та долати труднощі; 
• мотиваційний — бажання вчитися та пізнавати;
• соціальний — уміння спілкуватися з однолітками й дорослими, дотримуватися правил;
• фізичний — стан здоров’я, розвинена моторика й координація рухів.

Підготовка до школи передбачає роботу над усіма цими аспектами вдома та в дитячому садочку, а також тісну співпрацю батьків і педагогів/инь. Це забезпечує легшу адаптацію, успішне навчання та гармонійний розвиток дитини.

Водночас, за словами Галини Сищук, багато батьків переконані: що раніше дитина почне вивчати англійську мову чи математику, то більших успіхів досягне в майбутньому. При цьому звичайні дитячі розваги на свіжому повітрі (гру в пісочниці чи біганину у дворі) вважають марнуванням часу.

«Несерйозні» ігри є основою для всебічного розвитку дитини. Стрибаючи в калюжах, діти вчаться оцінювати відстань, балансувати, прогнозувати наслідки своїх дій. А будуючи замки з піску, розвивають уяву, дрібну моторику та вміння працювати з матеріалами різної структури. Це досвід, який безпосередньо впливає на розвиток мислення та емоційного інтелекту.

Так званий «вільний» час у дитинстві — це не втрачена можливість, а інвестиція в майбутнє. Саме в процесі вільної гри розвиваються креативність, стресостійкість і здатність знаходити нестандартні рішення. Натомість надмірне навантаження лише академічними завданнями може призвести до перевтоми, втрати мотивації, навіть відрази до навчання.

До речі, під час всеукраїнського дослідження у 2020 році високий рівень інтелектуальної готовності до навчання в школі продемонстрували 73 % шестирічних і 14 % п’ятирічних дітей. Водночас психологічно готовими до школи були 59 % шестирічок і 5% п’ятирічок. Утім, за останні п’ять років ситуація могла погіршитися через виклики пандемії Covid-19 та широкомасштабної війни. 

Міністерство освіти і науки України в Інструктивно-методичних рекомендаціях щодо забезпечення наступності дошкільної та початкової освіти радить педагогам/иням дошкілля збалансовувати інтелектуальний та соціальний розвиток дітей.

* Щоб зрозуміти, чи готова дитина до школи, психологиня Світлана Ройз радить батькам поставити собі декілька запитань та в їх контексті поспостерігати за сином / донькою. Перелік запитань доступний тут.

Читайте також:

На перший погляд, миття посуду, приготування їжі чи прибирання — це лише рутина, яка мало впливає на інтелект. Однак, щоб винайти новий рецепт тіста, замало просто прочитати кулінарну книгу. Необхідно знати консистенцію тіста на дотик, розуміти, як воно поводиться в різних умовах, відчути його запах на всіх етапах приготування. Тільки тоді, коли знання поєднуються з практичним досвідом, виникають справжнє «інсайтове» розуміння та здатність створювати нове.

«У молодшому віці діти мають максимально занурюватися у світ відчуттів і досліджень: торкатися різних поверхонь, нюхати, пробувати на смак, спостерігати, як змінюються предмети під дією тепла чи холоду, як вода перетворюється на лід, а борошно — на тісто. Важливе і право на помилку: невдало спечений пиріг чи зламаний іграшковий механізм дають дитині не менше досвіду, ніж успішний результат», — додає Галина Сищук.

Якщо діти не мають змоги «досліджувати світ руками», то навіть найяскравіші уроки фізики чи хімії залишаться для них абстрактними. Їм важко буде «зробити власне відкриття» або зрозуміти, чому та чи та формула працює, адже в голові не буде «банку» реальних відчуттів і прикладів, на які можна спиратися.

Як пояснюють нейробіологи, коли дитина виконує побутові дії, залучені одразу декілька зон мозку: 

• сенсорна кора, яка відповідає за дотик, запах, смак; 
• моторна кора — рухи; 
• префронтальна кора — планування та організація дій;
• лімбічна система — емоційне забарвлення досвіду.

Такий комплексний «тренінг» значно ефективніший за пасивне отримання інформації. Це підтверджує і концепція «множинного інтелекту» Говарда Гарднера, згідно з якою навчання стає ефективнішим, коли залучені різні типи інтелекту, включно з тілесно-кінестетичним та натуралістичним.

За словами Галини Сищук, проблема частково вкорінена в побуті сучасних родин, у якому техніка — пральні машини, посудомийки, мультиварки, роботи-пилососи — виконує більшість рутинних завдань. А щоб дитина «не заважала», їй дають планшет / телефон або вмикають «розвивальний» мультфільм. 

Для дорослих, безперечно, це величезна економія часу та сил, але для дітей це означає втрату можливості долучитися до домашніх процесів, навчитися співпраці, відповідальності, опанувати побутові навички.

«Ми звикли отримувати швидкий результат. “Якщо мультиварка зварить швидше або я можу зробити якісніше, то нащо давати дитині це робити”, — так думає чимало батьків. Але саме в таких дрібницях і втрачаються важливі вміння», — пояснює педагогиня.

Участь у простих побутових процесах формує в дітей так звану «практичну інтелектуальність» — здатність застосовувати знання в реальному житті. Дослідження Гарвардської школи освіти показало, що діти, які з раннього віку допомагали батькам у домашніх справах, демонструють вищий рівень відповідальності, кращі соціальні навички та швидше засвоюють нові концепти в школі.

Дані Американської академії педіатрії також підтверджують, що надмірне використання ґаджетів у дошкільному віці негативно впливає на розвиток уваги, мовлення та емоційної регуляції: мозок дитини в цей період особливо чутливий до сенсорного досвіду (дотиків, запахів, смаків і звуків реального світу).

«Мультик про те, як сіль розтоплює лід, — це добре. Але ефективніше буде, якщо дитина сама візьме лід, насипле сіль, відчує холод і солоний смак, а потім витре розлиту воду», — пояснює Галина Сищук.

Тож, прагнучи зекономити час і полегшити собі життя, батьки несвідомо обмежують розвиток дітей. А завдання дорослих — знайти баланс: використовувати зручності техніки, але залишати простір для того, щоб діти могли вчитися через реальні дії, помилки й власний досвід.

Галина Сищук також розповіла про поширену в українських школах та дитсадках практику, коли на виставках можна побачити «дитячі» вироби, які насправді виконали батьки.

«Я запитую: навіщо ви це робите? І рідко чую змістовну відповідь. Часто кажуть: “Це мій час із дитиною”. Та насправді син чи донька в цей час дивилися мультик», — додає педагогиня.

На її переконання, головна мета будь-якої творчої роботи в освітньому процесі — розвиток дрібної моторики, просторового мислення, фантазії та самостійності дитини. Коли ж замість дитини виріб роблять дорослі, учень чи учениця втрачає такі можливості: 

• потренувати навички, які лише формує (вирізання, малювання, ліплення); 
• пережити досвід спроб, помилок і вдосконалення; 
• відчути гордість за результат власної праці, навіть якщо він «кривенький» чи далекий від досконалості.

Наукові дослідження, проведені в Стенфордському університеті, підтверджують, що діти, яким дають змогу самостійно виконувати завдання, демонструють вищий рівень креативного мислення та ініціативності, ніж ті, чиї роботи часто «коригують» дорослі. Крім того, коли дитина бачить, що результат її власної роботи цінують, навіть якщо він не ідеальний, у неї формується здорове ставлення до помилок і готовність пробувати знову. І навпаки, якщо батьки завжди «роблять краще», дитина може сформувати переконання, що її зусилля недостатні, і втратити мотивацію до самостійності.

Тож, за словами Галини Сищук, навіть якщо виріб вийде «нерівним» або «не за шаблоном», він має значно більшу цінність, ніж бездоганно виконана, але не дитяча робота.

Пандемія COVID-19 та широкомасштабне вторгнення рф кардинально змінили життя багатьох українців. У перший клас часто приходять діти, які жодного дня не були в садочку, адже батьки залишали їх удома спершу через карантин, а потім через небезпеку обстрілів.

Брак ранньої соціалізації має значні психологічні наслідки. Дослідження Американської академії педіатрії показують, що діти, які в дошкільному віці не здобули досвіду групової взаємодії, складніше формують навички емоційної регуляції, виявляють більшу тривожність й уникають конфліктів замість їх розв’язувати.

Утім, соціалізація — це не просто «вміння гратися разом». Вона включає навчання емпатії, уміння домовлятися, обстоювати власну думку та брати відповідальність за свої дії. У колективі діти вчаться вирішувати конфлікти, ділитися ресурсами, підтримувати одне одного. Психологиня Лорі Мейєр з Університету Мічигану зазначає, що такі «соціально-емоційні м’язи» формуються лише через регулярний досвід взаємодії з різними людьми, а не в умовах ізоляції.

Війна в Україні посилила дефіцит такого досвіду. Багато сімей були змушені виїхати за кордон або змінити місце проживання всередині країни. Це спричинило до розриву вже сформованих соціальних зв’язків. Дитина, яка лише почала налагоджувати стосунки, знову опинилася серед нових людей, часто в іншому мовному й культурному середовищі. Така ситуація підвищує рівень стресу та може впливати на формування довіри до інших, зазначає ЮНІСЕФ у своєму звіті про вплив війни на дітей.

За словами Галини Сищук, навіть гуртки, на які батьки часто роблять ставку, не компенсують браку такого досвіду, адже там діти зазвичай зосереджені на виконанні інструкцій педагога/ині, а не на вільному спілкуванні з однолітками. Натомість вільна гра є основним середовищем для розвитку креативності, емоційного інтелекту та вміння будувати стосунки.

Тож фактично пандемія та війна створили для сучасних першачків в Україні подвійний виклик: їм доводиться не лише опановувати шкільну програму, а й надолужувати базові навички соціалізації, які раніше формувалися природно ще до школи.

Як розповіла Галина Сищук, у своїй школі разом із колегами вона свідомо працює над тим, щоб заповнити прогалини, які утворилися через брак у дітей базових соціальних і побутових навичок. Не можна просто вимагати від учнів/ць «бути зібраними» чи «краще вчитися», якщо їм для цього бракує фундаменту. Учителі/ки застосовують комплексний підхід з урахуванням емоційних, пізнавальних і практичних потреб дітей.

Однією з ключових практик стали «ранкові зустрічі», які нині є в багатьох школах у різних формах. Це спеціальний час на початку дня, коли діти сідають / стають у коло, діляться новинами, емоціями, розповідають, що їх турбує чи радує. За словами педагогині, цей простий ритуал виконує одразу декілька функцій:

• емоційної діагностики: учитель/ка помічає, чи дитина прийшла збудженою, засмученою або втомленою, і може відкоригувати підхід до роботи з нею;
• зняття напруги: після ранкових конфліктів удома або стресових подій (особливо актуально під час війни) діти мають змогу виговоритися, щоб спокійно увійти в навчальний ритм;
• розвитку емоційного інтелекту: учні/ці поступово вчаться розпізнавати власні емоції, формулювати потреби й озвучувати проблеми конструктивно.

Із часом розмови переходять на вищий рівень: діти починають обговорювати теми особистих меж, конфліктів і взаємоповаги. Наприклад, учениця Галини Сищук колись розповіла, що знайома без дозволу виклала її відео в чат, і це стало приводом для обговорення теми згоди та приватності.

Психологи підтверджують, що емоційне розвантаження перед початком навчального дня значно підвищує концентрацію уваги та здатність до засвоєння матеріалу. Дослідження Гарвардської школи освіти показало, що короткі сесії емоційного обміну з учителем / учителькою і класом можуть зменшити рівень кортизолу (гормону стресу) у дітей на 20–30%, що прямо впливає на їхню здатність навчатися.

«Дуже часто дитина приходить збуджена через конфлікт удома чи інші події. Щоб вона могла ефективно вчитися, треба зняти це збудження. А для цього потрібні час та уважне слухання», — пояснює Галина Сищук.

Ще один напрям роботи — діяльнісні завдання. У школі Галини Сищук активно впроваджують навчання через практику: математику поєднують із виготовленням поробок (наприклад, геометричних фігур), розрахунками у творчих проєктах, використанням реальних предметів. 

Такий підхід підтримує концепцію «навчання через дію», яку у ХХ столітті описав американський філософ і педагог Джон Дьюї. Він довів, що дитина краще засвоює інформацію, коли може застосувати її на практиці, а не лише в теорії.

Крім того, учителі/ки свідомо дають дітям змогу працювати у власному темпі. Тут фокус не на кількості виконаних завдань, а на якості опанованої навички.

«Якщо не встиг — доробиш завтра. Головне — результат у вигляді вміння, а не галочка в зошиті чи щоденнику», — зауважує педагогиня.

Такий підхід повністю відповідає принципу диференційованого навчання, який підтримують ЮНЕСКО та OECD: індивідуальний темп роботи дає змогу уникнути ситуацій, коли дитина почувається «відсталою» чи «неуспішною», а отже, зберігає її мотивацію.

Ще одним важливим складником є розвиток дрібної моторики та сенсорного досвіду. Робота руками — вирізання, малювання, ліплення — не лише тренує координацію, а й, за даними, які містить Національна медична бібліотека США, безпосередньо впливає на формування нейронних зв’язків, які відповідають за мовлення, логічне мислення та здатність до планування дій.

У такий спосіб школа, за словами Галина Сищук, фактично виконує компенсаторну роль: вона не просто дає знання з предметів, а й відновлює базовий емоційний та соціальний досвід, який діти з різних причин не здобули вдома. Це не швидкий процес, але саме такий підхід дає шанс виховати не лише «успішного учня» / «успішну ученицю», а й психологічно здорову та соціально адаптовану особистість.

У школі, на думку педагогині, важливо не лише виконати проєкт, а й усвідомити, що саме було зроблено та чого вдалося навчитися (про це в дітей можуть спитати вчитель чи вчителька під час презентації робіт). Те саме можуть робити й батьки вдома.

Така практика — основа формувального оцінювання, коли оцінюють прогрес і розвиток компетенцій, а не лише пропонують підсумковий бал. Це допомагає дітям відчувати себе впевненими та залученими у власне навчання. 

Наприклад, під час вивчення теми з математики діти не отримують одразу оцінку «за правильність», а обговорюють із вчителькою/лем, які саме кроки вони виконали добре, а де можна знайти інший підхід. Учень / учениця, помилившись, не чує «Неправильно», а отримує запитання: «Як ти думаєш, що можна змінити, щоб вийшло?» — воно знімає страх перед помилкою й стимулює до пошуку нових рішень.

На думку Галини Сищук, батькам варто поставити собі дуже просте, але водночас глибоке запитання: «Хто у вашій родині дорослий?». Воно здається очевидним, але часто відповідь на нього розмита й неусвідомлена. Чимало батьків у складних життєвих ситуаціях, через брак часу, стрес чи інші причини, починають перекладати на дітей відповідальність за формування поведінки та звичок. Дорослі виправдовуються «залежністю від телефона» чи «поганою поведінкою» дітей, але водночас не помічають, що самі створюють умови для таких проблем. Тож саме батьки формують середовище, у якому дитина росте, а отже, несуть основну відповідальність.

1. Не звинувачуйте дитину. Її реакції та звички — переважно результат того, як батьки діяли раніше та який приклад подавали.
2. У будь-якій родині є неусвідомлені «вигоди», які можуть стримувати розвиток дитини. Скажімо, коли дитина зайнята ґаджетом, батьки мають змогу відпочити або зайнятися справами. Це дуже зручно, але не сприяє самостійності. 
3. Часто батьки обмежують час, який діти проводять із ґаджетами, вводять правила, але не пропонують альтернативних занять. Якщо дитині кажуть, що не можна дивитися мультики, але не дають змоги зайнятися чимось іншим, вона відчуває фрустрацію та починає протестувати. 
4. Одним із ключових аспектів розвитку дитини є навчання терпіння й саморегуляції. Сучасні діти шукають миттєвий дофамін — швидке задоволення, яке дають ігри й соцмережі, а для розвитку потрібен довготривалий — задоволення від досягнення цілей, які потребують зусиль і часу.
5. Надзвичайно важливо сформувати побутові й сенсорні навички. Це, наприклад, надування кульок, саджання квітів, замішування тіста, зав’язування шнурків. Вони розвивають нервові зв’язки та тренують операційне мислення, тобто вміння крок за кроком виконувати послідовність дій для досягнення мети.
6. Високий рівень життя й ґаджети не можуть замінити живого досвіду дитини. Звісно, робот-пилосос, айфон, ігрові приставки — це чудові предмети, але вони не розвивають у дитини вміння досліджувати світ і долати труднощі.
7. Починайте із себе — будьте справжніми дорослими й прикладами для наслідування: якщо дитина, наприклад, бачить, що батьки самі постійно користуються телефонами, у неї виникає подвійний стандарт: чому їй заборонено, а мамі й татові — ні?

Галина Сищук наголошує, що першачки сьогодні приходять до школи практично з нульовим життєвим досвідом. Тому вчителям/кам варто налаштуватися не на те, що діти вже вміють і знають, а на те, що базові побутові навички самоорганізації в них потрібно розвинути «з нуля». Педагогиня радить:

1. Починати з простого: пояснюйте все докладно й поступово. Дітям інколи треба показати навіть базові речі, наприклад, як правильно сісти на стілець (не стати коліном, не підкласти ногу під себе тощо).
2. Не робити щось за дітей, а підтримувати й підказувати, давати їм змогу діяти самостійно.
3. Розвивати дрібну моторику та координацію рухів через побутові навички: дитина має вміти тримати олівець, вирізати, акуратно складати підручники в портфель.
4. Обнулити власні очікування: діти дійсно починають із «нуля». Навіть якщо у вас великий педагогічний досвід, варто бути готовими починати з найпростішого, з елементарних побутових завдань, пояснювати все крок за кроком.
5. Враховувати, що сучасні діти часто швидко втрачають контроль над емоціями й переживають стрес навіть через дрібні негаразди.
6. Розвивати навички саморегуляції та управління часом. Наприклад, Галина Сищук розробила власний формат щоденника, який допомагає дітям формувати навички планування й пріоритезації завдань уже з початкової школи. Утім, учителі/ки можуть для цього скористатися великою кількістю безплатних матеріалів з мережі, адаптувавши їх під власні потреби.
7. Приймати додаткові ролі: бути для дитини не лише вчителем/кою, а й наставником/цею в побуті й у соціальних навичках.
8. Використовувати сучасні ресурси та платформи для підтримки своєї роботи. Наприклад, програма ClassDojo допомагає зробити процес оцінювання більш ігровим і зрозумілим для дітей, а на платформі «Всеукраїнська школа онлайн» є багато корисних матеріалів.
9. Не боятися експериментувати та впроваджувати інновації.
10. Пам’ятати про важливість підтримки, відпочинку й часу на себе.

Фото з фейсбук-сторінки Галини Сищук, Запорізької ОВА та Freepik