Тренд чи нова норма поведінки? Як освітяни реагують на учнівські відео в тіктоці про «поганих» і «хороших» учителів

Останні дні в тіктоці ширять відео під певний трек про оцінювання вчителів та вчительок: чи хороші вони педагоги/ні, як від них пахне, хто з них добре співає, чим є школа для учнівства. Автори відеороликів — учні та учениці.

Така поведінка школярів та школярок обурила освітянство й спричинила дискусію: чи можна розцінювати такі відео як кібербулінг, чи це стає новою нормою поведінки, за яку ніхто не понесе покарання, зрештою, що робити із таким проявом учнівства до школи та педагогів/инь?

«Вчися.Медіа» зібрало кілька думок освітян та освітянок про новий відеотренд. Далі — пряма мова педагогів/инь.

Оксана Проскура, директорка Київської гімназії східних мов № 1:

«Найбільше занепокоєння викликає не стільки сам контент, скільки те, що стоїть за ним, — нова норма поведінки, яка непомітно, але системно транслюється через ці відео.

1. Розмивання межі “не можна”

Учні й учениці не просто жартують. Вони здійснюють відеозйомку без дозволу, публікують матеріали без будь-яких наслідків і отримують схвалення у вигляді вподобань та переглядів. Так формується небезпечна формула: приниження дорівнює популярність.

2. Підміна освітнього простору сценою

Урок перестає бути навчальним процесом. Він стає локацією для контенту, шансом створити вірусне відео. У цій логіці учитель/ка втрачає статус авторитету та дорослого, який утримує рамки дисципліни. Учитель/ка перетворюється на персонажа ролика, об’єкт глузування або провокацій.

3. Відкладена відповідальність і відчуття безкарності

Найбільшу загрозу становить не саме порушення, а те, що реакція дорослих виявляється запізнілою. Освітня система не встигає за швидкістю соціальних мереж, а діти не бачать прямого зв’язку між дією та наслідком. Саме так формується відчуття безкарності.

Водночас варто зберігати об’єктивність: ця проблема стосується не всіх дітей і не всіх закладів освіти. Йдеться про активну меншість, чию поведінку підсилюють алгоритми та майже безконтрольне цифрове середовище. Однак саме через це така меншість починає сприйматися як норма.

З моєї точки зору, перед нами — цілий комплекс проблем:

• цифрова безпека в закладах освіти;
• зйомка без згоди та поширення персональних даних;
• використання AI для підміни реальності;
• дисципліна та чіткі правила поведінки;
• правовий вакуум у школах щодо регулювання подібних випадків;
• криза авторитету дорослого.

Ключове питання полягає не в самому тренді, а в тому, де проходить межа відповідальності між школою, батьками та державою. Коли приниження вчителя стає форматом розваги, це вже не проблема тікток. Це проблема суспільства, яке запізнюється з реакцією на речі, що давно перестали бути просто “жартом”».

Алевтина Багінська, директорка ліцею № 34 ім. В. Максименка (Київ):

«Декілька правових коментарів щодо трендів, які останнім часом діти вкидають у тікток, принижуючи честь і гідність своїх однолітків, своїх учителів, вважаючи, що це дуже прикольно!

Детальний розбір відповідальності батьків та дітей за приниження честі й гідності — найвищих цінностей людини, захист яких гарантує держава. На жаль, не часто практикує…

Це найбільш розповсюджений вид відповідальності, який стосується ухилення батьків від виконання своїх обов’язків.

За що карають:

• неналежне забезпечення умов життя, навчання та виховання;
• пропуски дитиною занять у закладі загальної середньої освіти без поважних причин (якщо це набуває систематичного характеру);
• учинення неповнолітніми (від 14 до 16 років) правопорушень або адміністративних проступків.

Булінг, вчинений дитиною.

Санкції: попередження або штрафи. При повторному порушенні протягом року штрафи значно зростають.

Батьки несуть матеріальну відповідальність за збитки, які завдала їхня дитина (згідно зі статтями 1178–1179 Цивільного кодексу України).

До 14 років: батьки повністю відшкодовують майнову та МОРАЛЬНУ шкоду, завдану дитиною.

Від 14 до 18 років: підліток відповідає сам своїм майном або заробітком. Якщо цього недостатньо — шкоду доплачують батьки (якщо не доведуть, що шкода завдана не з їхньої вини).

Це найсуворіший вид відповідальності за злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною.

Коли настає: якщо дії або бездіяльність батьків призвели до тяжких наслідків для здоров’я чи життя дитини (наприклад, дитина вчинила тяжкий злочин через повну відсутність нагляду або зазнала фізичних травм).

Покарання: обмеження волі або позбавлення волі на строк від 2 до 5 років.

НАГАДАЮ: виховання — це інвестиція часу.

Школа дає знання, але фундамент цінностей та поведінки закладається в родині».

Читайте також:

Олександр Пошелюжний, директор Ліцею № 45 Подільського району міста Києва:

«Ми так багато інвестували в цифровізацію, Wi-Fi, Інтернет та інтерактивні панелі, нове обладнання для предметних кабінетів, щоб у 2026 році отримати “пік інтелектуального креативу”. 

Якщо відверто, то те, що ми бачимо в телефонах наших дітей, це не інопланетне вторгнення. Це концентрат того, що ми, як доросле суспільство, варили останні десять років. І цей “бульйон” вийшов доволі специфічним на смак.

Давайте розглянемо цей феномен як дорослі люди.

Колись, щоб “підколоти” вчителя, треба було мати бодай мінімальну фантазію: вигадати прізвисько, дотепно відповісти біля дошки чи намалювати карикатуру. Сьогодні рівень входу в “топи” опустився нижче плінтуса. Навіщо щось вигадувати, якщо алгоритм уже підсунув тобі готовий звук із матами? Це фастфуд для мозку: дешево, сердито й нуль калорій для розвитку особистості. Ми отримали “креатив”, який не потребує мислення.

У віртуальному світі підлітків учитель часто перестає бути людиною з почуттями та нервами. Він стає “ігровим персонажем”, фоном, на який можна накласти будь-який бруд. Це дуже зручна форма боягузтва: плюнути в спину через екран смартфона, знаючи, що вчитель, через свою професійну етику, не запише у відповідь відео з матюками на твою адресу. Це самоствердження за рахунок того, хто за замовчуванням не дасть здачі в тому ж стилі.

Давайте будемо чесними: діти не вигадали цей тренд у вакуумі. Вони просто ідеально засвоїли наш урок. Це ми, дорослі, зробили токсичність валютою в соцмережах. Це ми лайкаємо скандали, аплодуємо агресії в коментарях і робимо “зірками” тих, хто голосніше за всіх лається на камеру. Діти є дзеркалом, яке трохи викривлює, але дуже влучно показує наш спільний рівень культурної деградації. Ми самі навчили їх, що хайп не пахне.

Ми з усіх усюд говоримо про реформу Нової української школи, про будівництво “школи-екосистеми”, СЕЕН, мріємо про стартапи та інновації. Але будь-яка інновація без базової поваги, це просто дорога іграшка в руках дикуна.

P.S. Тренди минають за тиждень. Репутація та людська гідність — це активи з довічним терміном придатності. Колегам витримки й почуття гумору. Ми вищі за цей “шум”. А авторам — купіть словник синонімів, там є набагато цікавіші слова».

Наталія Власова, директорка Наукового ліцею міжнародних відносин УМСФ у Дніпрі, фіналістка премії Global Teacher Prize Ukraine-2025:

«Сьогодні в тікток знову тренд: відео з учителями під музику, яка, м’яко кажучи, зовсім не про освіту… І ніби це дитячі жарти. І ніби “просто контент”. Але якщо на хвилину зупинитися — стає якось не до сміху.

Бо вчитель/ка — це людина, яка формує мислення, цінності, світогляд. Людина, якій довіряють найдорожче — дітей. І вчителі заслуговують елементарної поваги, більшого вже годі і сподіватися…

І тут виникає питання: де проходить межа між “Бути в тренді” і “Виявляти зневагу до професії вчителя”?

Ми всі хочемо, щоб школа була живою, близькою до учнів, без радянського пафосу і страху. Але сучасність — вона не про це. Не про вседозволеність і приниження в мережі заради хайпу чи хейту… Момент, коли вчитель/ка стає не авторитетом, а фоном для дешевого контенту — це не про сучасність. Це про втрату меж. І що гірше — про втрату поваги… Бо люди дивляться. І зчитують не лише “жарти” — вони зчитують ставлення до вчителів, до знань, до ролі педагогів у житті дитини в сучасному суспільстві. Ні, це — не смішно. Це момент, де дуже чітко видно: хто виховує дітей — і як саме.

Бо діти не народжуються з розумінням меж. Вони їх або бачать вдома — або не бачать ніде…

І тут питання не лише до дітей.

Діти тестують межі — це навіть нормально. Питання до дорослих: чому ми дозволяємо це знімати? Чому погоджуємось бути частиною цього? Чому дорослі люди це коментують, поширюють? Чому самі вчителі найчастіше — просто мовчать??? А потім ті ж самі діти на уроці:

— “А чого вас слухати?”

— “А що ви нам зробите?”

І справді — ЩО?»

Фото з фейсбук-сторінки Олександра Пошелюжного

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб
• Х, тредс, вайбер