Як говорити з дітьми про втрату їхніх однокласників чи друзів? Поради для батьків та вчителів від психологині Інни Князєвої

Через російсько-українську війну діти ледь не щодня дізнаються про нові втрати, та особливо боляче, коли йдеться про смерть когось із близьких чи друзів.

• Як говорити з дітьми про втрату друга / подруги або однокласника / однокласниці?
• Які слова підтримки доречно підібрати?
• На що звернути увагу вчителям і батькам, коли дитина переживає втрату?
• Як зберегти пам’ять про загиблих друзів / однокласників?

Про це «Вчися.Медіа» поговорило з Інною Князєвою, сімейною та дитячою психологинею БФ «Голоси дітей». 

По-перше, з дітьми будь-якого віку важливо бути чесними й не приховувати загибелі когось із близьких чи друзів.

Звісно, треба зважати на вік дітей і відповідно до рівня їхнього розвитку говорити, що відбулося. Головне — розповідати правду, наголошує Інна Князєва. Наприклад, батьки або вчитель/ка можуть повідомити сумну звістку такими словами:

«Ми дізналися, що втратили вашого друга / подругу (однокласника / однокласницю). Він / вона помер/ла (загинув/ла). Це дуже сумна новина. Ми можемо по-різному її переживати: засмутитися, злитися, розгубитися або нічого не відчувати. Усі ці реакції — нормальні. Але ви не самі. Поруч є вчителі, шкільні психологи, батьки, які можуть вас вислухати й підтримати. Якщо вам хочеться поговорити — не соромтеся підходити до мене. Якщо хочеться просто побути наодинці — це теж нормально».

По-друге, варто пам’ятати, що реакція дітей на таке повідомлення може бути різною.

Діти молодшого віку можуть відчувати провину за те, що сталося, адже вони схильні фантазувати, що саме через них щось відбувається не так. І вчительству, і батькам варто бути готовими до різноманітних реакцій і вміти нормалізувати їх:

«Я розумію, що тобі страшно та складно. Твої сум, гнів, розгубленість (чи інша емоція) — це нормальні реакції на втрату».

«Крім того, у дитини можуть виникнути запитання, як і чому це сталося. Варто коротко розповісти, що відомо (не вдаючись до надмірних подробиць — ред.). Якщо ви не готові, скажіть, що обговорите це згодом», — акцентує психологиня.

По-третє, дорослі мають бути терплячими та створити безпечний простір для дитини.

«Не треба наполягати на розмові, якщо дитина до неї не готова. Просто будьте поруч та намагайтеся створити такий простір, у якому вона зрозуміє, що вам можна без страху й осуду довірити свої почуття. Наголосіть, що ви завжди готові її вислухати, як тільки дитина цього захоче», — пояснює Інна Князєва.

Водночас важливо не заперечувати та не пригнічувати емоцій дитини. Фрази на кшталт «Перестань плакати», «Просто зберися», «Ти ж не ганчірка» — це табу в розмові!

• Якщо є відчуття, що ви не можете контролювати ситуацію, варто звернутися до фахівців — психологів чи психотерапевтів. Іноді потреба в допомозі неочевидна, але якщо є така підозра — краще не зволікати, наголошує Інна Князєва.
• Також, за її словами, дорослі мають бути прикладом проживання втрати. Якщо вони вдають, що нічого не сталося, у дитини сформується враження, що і їй «не можна» сумувати. Дорослі мають демонструвати, що сумувати й говорити про свої емоції — нормально, наприклад:

«Мені теж буває складно й сумно, але ти завжди можеш розраховувати на мене».

У такому випадку, за словами психологині, важлива фізична безпека дітей та стійкий дорослий поряд.

«Дорослі мають залишатися спокійними, наскільки це можливо, і підтримувати дітей. Якщо людина розгублена, не знає, як стабілізуватися, почувається тривожною, то її почуття передадуться дітям. Якщо вчитель/ка чи батьки відчувають, що не мають достатнього ресурсу для підтримки дитини, краще залучити психолога або відкласти розмову на інший час», — додає вона.

Чи відвідувати місце загибелі або похорон друга / подруги (однокласника/ці)?

«Така практика має свої “за” і “проти”. Важливо зважати на вік дітей, рівень емоційної стійкості кожного / кожної і конкретну ситуацію», — пояснює Інна Князєва.

• З одного боку, присутність на похороні або на місці загибелі може мати важливе значення для дітей. По-перше, це можливість попрощатися з тими, хто пішов.
• По-друге, діти бачать, що вони не самотні у своєму горі, вони можуть підтримувати одне одного, виявляти солідарність, співчуття, ділитися спогадами тощо.

За її словами, таке рішення вчителі, батьки та діти завжди мають ухвалювати разом, зважаючи на стан та прагнення останніх.

Не варто й забувати, що ті, хто не були присутні на похованні чи на місці трагедії, можуть відчувати провину, що не вшанували пам’ять. Важливо дати змогу пізніше створити окремий ритуал пам’яті, наприклад, у класі або в школі.

«У нашій культурі вже є певні дати та ритуали, які цьому сприяють, зокрема дев’ятий і сороковий день після смерті. Такі моменти можуть стати відправними точками для вшанування, але важливо, щоб це не було нав’язуванням», — акцентує психологиня.

Вшанування може бути різним: хвилина мовчання в класі, символічне запалення свічки пам’яті або створення невеликого меморіального куточка. Можна згадувати загиблого / загиблу, коли це доречно. Звісно, важливо не тиснути й не перетворювати це на формальність. 

Якщо в дітей з’являються спогади, пов’язані з якоюсь шкільною подією чи предметом за участі загиблого/ої друга / подруги чи однокласника/ці, — це природно. Водночас це може бути важливим моментом підтримки всього колективу та дітей, у яких виникли такі спогади. Учитель/ка або батьки можуть сказати: «Так, він / вона це дуже любив/ла», «Пам’ятаєш, як ми разом робили…». 

Читайте також:

На що звертати увагу вчителям і батькам під час горювання дітей?

«Коли дитина переживає втрату, дуже важливо, щоб дорослі — учителі та батьки — були уважні до змін у її поведінці, емоційному стані та фізичному самопочутті (зміна апетиту, порушення сну тощо можуть свідчити про потребу в психологічній допомозі). Горювання — це індивідуальний процес, який може мати різні стадії: шок, заперечення, злість, депресія, прийняття. У когось він триває кілька місяців, у когось — роки», — пояснює Інна Князєва.

Що можуть робити вчителі та батьки, коли дитина переживає втрату?

• Бути уважними до змін у поведінці дитини.
• Бути поруч — без тиску, але з готовністю підтримати, коли вона цього потребуватиме.
• Не боятися емоційних реакцій: іноді плач або сум — ознака не проблеми, а навпаки, здорового процесу горювання.
• За потреби — скеровувати дитину до психолога, особливо якщо ознаки горювання тривають довго або посилюються.

*Діти та родини, які потребують психологічної допомоги, можуть отримати її безплатно від БФ «Голоси дітей». Для цього достатньо зателефонувати за номером:

0 800 210 106

Години роботи гарячої лінії: 9:00 — 20:00.

Фото Інни Князєвої та Freepik