«Я хотіла відкривати світ для інших»: інтерв’ю зі Світланою Меркуловою — переможницею Global Teacher Prize Ukraine 2026

Сьогодні ім’я Світлани Меркулової знає вся освітянська спільнота України. Вона — вчителька англійської мови Ірпінського ліцею № 2 із 30-річним досвідом, переможниця Global Teacher Prize Ukraine 2026, яка поєднує викладання іноземної мови з трамвочутливою педагогікою та розвитком демократичних компетентностей учнівства.

«Вчися.Медіа» розпитало Світлану Меркулову про те, як навчати дітей самостійності в епоху штучного інтелекту, підтримувати учнівство під час війни, що найбільше виснажує вчительство і як не втратити сенс професії після 30 років у школі.

— Як склалося, що ви обрали роботу в школі? Що привабило вас у професії вчительки? 

— Мені дуже пощастило з першою вчителькою. Саме вона вперше показала мені, наскільки важливою може бути людина, яка стоїть перед класом. Тому на ранніх етапах свого шкільного життя я хотіла стати педагогинею. Але потім підросла і зрозуміла, що дуже люблю подорожувати; подумала, що хочу побачити світ, а для цього мені потрібно знати англійську. Так у мене з'явилася інша мрія — стати перекладачкою.

Я вступила на філологічний факультет Прикарпатського університету в Івано-Франківську, де вивчала англійську. Згодом під час практики нас направляли до шкіл, і якось мене попросили підмінити урок. Тоді я вирішила поєднати дві свої мрії — вивчати англійську й подорожувати. Ми відтворювали в класі реальні ситуації, з якими стикається людина за кордоном: діалоги в аеропорту, розмови в кав’ярні, знайомства з іноземцями, запитання, як знайти потрібну вулицю. Мені хотілося показати дітям, що англійська — це інструмент, який допомагає почуватися вільніше у світі. Після уроку учень сказав, що йому дуже сподобалося заняття. А головне — тепер він розуміє, навіщо вивчати іноземну мову.

Саме тоді я усвідомила, що хочу не просто знати англійську й перекладати для інших. Якби я стала перекладачкою, то могла б реалізувати свою мрію — подорожувати, бачити світ. Але на цьому все й закінчувалося б. Натомість мені хотілося відкривати світ для інших, ділитися знаннями, давати людям більше свободи й можливостей. Тому я повернулася до своєї першої мрії — стати вчителькою.

Читайте також:

— Чи був у вашій кар’єрі момент, коли ви подумали: «Так, я точно на своєму місці»?

— За 30 років учителювання складно виокремити щось одне, адже педагогічне життя складається з безлічі маленьких історій і змін, які поступово формують розуміння своєї роботи. Найбільше мене надихає, коли я бачу, як змінюються учні й учениці. Коли дитина, яка раніше боялася говорити англійською, раптом починає це робити. Коли вона досягає результату, якого сама від себе не очікувала.

Але мене надихають не лише успіхи учнівства. Значно важливіше те, як мова відкриває перед ними світ і розширює їхні можливості. Для мене мова — це передусім інструмент свободи. Надзвичайно приємно бачити, як мої нинішні та колишні учні й учениці перемагають у дебатах, пишуть петиції та законопроєкти, розвивають свої громадянські компетентності. А ще більше надихає, коли вони виходять на міжнародний рівень, представляють українське учнівство на світових демократичних форумах і англійською розповідають іноземцям, як українська освіта тримається попри війну, як ми відстоюємо демократичні цінності та яку високу ціну Україна платить за незалежність. Подумайте лише: дитина, яка колись просто вивчала англійську в класі, згодом отримує можливість доносити світу нашу історію та говорити про те, що для нас важливо. Разом із цим настає і велика відповідальність. І англійська — інструмент, який допомагає дитині її реалізувати.

Саме заради таких моментів я й залишаюся в школі. Адже результат роботи вчителя — це й те, як знання допомагають учнівству здобувати більше свободи, відкривати нові можливості та мати власний голос у світі.

— Ви працюєте в Ірпінському ліцеї № 2 вже 30 років. Як за цей час змінилося ваше учнівство, а що залишається незмінним?

— Діти дуже змінилися за ці 30 років. У багатьох аспектах — на краще, хоча ці зміни зумовлені різними чинниками. Я починала працювати у 1996 році, коли інтернет ще не був частиною нашого повсякденного життя. Відтоді світ докорінно змінився, і разом із ним — учнівство. Сучасні учні й учениці мають значно ширший доступ до інформації, швидше знаходять відповіді на свої запитання. Вони цифрові, відкриті до світу й користуються можливостями, яких раніше не було. 

— З огляду на досвід широкомасштабної війни, чого українські діти найбільше потребують від школи сьогодні?

— Щоранку ми прокидаємося або навіть не лягаємо спати через повітряні тривоги й вибухи. Усі виснажені — і діти також. Раніше батьки могли не пояснювати дитині певних речей, говорили: «Виростеш — зрозумієш / дізнаєшся, коли подорослішаєш». Але зараз ця схема не працює, адже діти переживають той самий досвід. З одного боку, це страшно, адже дитинство не повинно минати в таких умовах. З іншого — я бачу, як у школярів і школярок розвивається емпатія. Не хочу називати це позитивним наслідком війни, бо це було б неправильно, проте вони набувають здатності розуміти інших, яка в багатьох людей формується значно пізніше. Коли мама вранці каже: «Щось я сьогодні нічого не хочу, нічого не можу», — дитина може зрозуміти, що за цим стоять повітряні тривоги, невизначеність, стрес, недоспані ночі й виснаження. Вона не обов’язково сприйматиме це як ознаку того, що мама погана чи не хоче приділяти їй увагу.

Я бачу таку чуйність і у своєму класі. Звісно, не можу говорити про всіх дітей, але мені пощастило: у мене дуже емпатійні учні й учениці, які вміють підтримувати інших. Іноді я заходжу на онлайн-урок, а вони одразу запитують: «У вас усе добре? Щось ви сьогодні сумна». І я розумію, що за цією ввічливістю стоїть намагання почути й підтримати тебе.

Часом складається враження, що школярі й школярки перебирають на себе роль, яку ми, дорослі, маємо виконувати для них. І це нагадує, наскільки важливо не забувати, що перед нами діти, яким також потрібні турбота й опора. Тому я переконана, що сьогодні школа має давати не лише знання, а й бути місцем, де учнівство може отримати підтримку, навчитися вірити в себе й відчути, що в них є майбутнє. Майбутнє, на яке вони можуть впливати і яке можуть будувати власними рішеннями та діями.

Читайте також:

— Ви часто говорите, що вчитель має говорити приблизно 20 % уроку, а учнівство — 80 %. Чому це важливо? І що відбувається з дітьми, коли вони отримують більше простору для власного голосу?

— По-перше, тому що я викладаю англійську. По-друге, якщо весь урок розмовляє вчитель, то це, можливо, чудова практика для нього самого, але не обов’язково ефективне навчання для дитини. Особливо це стосується іноземної мови, адже неможливо навчитися говорити, лише слухаючи, як говорять інші. Дитині потрібно самій пробувати, помилятися, виправлятися, шукати потрібні слова, висловлювати думку й дискутувати.

Коли ми даємо учнівству такий простір, відбувається важлива зміна: вони поступово перестають чекати, що вчитель одразу виправить їх або підкаже правильну відповідь. Натомість починають самостійно шукати розв’язання, більше довіряти власним знанням і не боятися помилок. Зрештою, вони вчаться довіряти власному голосу й способу мислення.

Читайте також:

— Як ви реагуєте, коли учень чи учениця каже, що не розуміє, навіщо їй англійська мова і де вона знадобиться в житті?

— Я не переконуватиму дитину, що англійська їй потрібна. Натомість запитаю: «А чим ти хочеш займатися в майбутньому?». Хтось мріє подорожувати, хтось — навчатися за кордоном, а хтось уже уявляє себе представником чи представницею певної професії. І тоді ми разом шукатимемо зв’язок між цією мрією та англійською: як знання мови може допомогти її здійснити.

Адже англійська — це інструмент свободи, який допомагає досягати власних цілей (звісно, якщо вони передбачають знання мови). Людина, яка знає англійську, має більше можливостей і почувається впевненіше: вона може читати інформацію в оригіналі, звертатися до першоджерел, самостійно перевіряти факти й не залежати від чужих перекладів. Сьогодні це особливо цінно, адже щодня ми стикаємося з величезною кількістю маніпулятивного контенту й дезінформації. Наприклад, дитина може натрапити в TikTok на відео з англійським текстом і російським перекладом. Якщо вона не знає мови оригіналу, то не може перевірити, наскільки точно передано зміст і чи не спотворює переклад початкове повідомлення. Крім того, знання іноземної мови відкриває можливості спілкуватися з людьми з інших країн, навчатися, працювати й представляти Україну на міжнародному рівні. Тому мені хочеться, щоб дитина усвідомила: «Ого, мені справді потрібна англійська! Вона відкриває переді мною значно більше можливостей, ніж я уявляла».

— Яким має бути хороший урок англійської мови? Що має відбутися за 45 хвилин, щоби ви вийшли з класу з відчуттям, що урок був справді вдалим і корисним?

— Я люблю виходити з уроку з відчуттям, що сьогодні діти щось зробили, а не просто почули нову інформацію чи провели час у класі. Можливо, хтось наважився висловити думку, якої раніше боявся, хтось долучився до дискусії, а хтось знайшов розвʼязок реальної проблеми. 

Деякі вчителі побоюються, що через розвиток технологій і штучного інтелекту їхня професія може втратити актуальність. Але я вважаю, що хороший урок — це той, після якого можу сказати собі: «Сьогодні я була не дуже потрібна». Не тому, що я погано виконала роботу, а тому, що діти змогли впоратися самостійно: застосувати знання, обговорити проблему, знайти розв’язання без моїх підказок. А це означає, що вони навчилися користуватися здобутою інформацією.

Читайте також:

— Ви використовуєте різні підходи до навчання: перевернутий клас, проєктне навчання, дебати, міжнародні проєкти. Як ви дійшли розуміння, що традиційної моделі уроку, де вчитель пояснює, а учні слухають, недостатньо? Чи можете пригадати урок або проєкт, який особливо вам запам’ятався?

— Я зрозуміла, що традиційної моделі навчання недостатньо, коли побачила одну просту річ: дитина може чудово знати правила й лексику, але не вміти застосовувати знання на практиці (наприклад, знати слова, але боятися заговорити). Тому мені важливо створювати на уроках ситуації, у яких англійська потрібна для розв’язання реальних завдань. 

Нещодавно ми з дев’ятикласниками працювали над темою мікроінфлюенсерства, говорили про соціальні мережі. І поставили собі запитання: чи може підліток змінити щось навколо себе, не маючи грошей і не покладаючись на допомогу дорослих? Учні й учениці почали досліджувати проблеми, які помічають у своїй школі та громаді, і шукати способи їх розв’язання. Так урок перетворився на проєкт, у якому потрібно було як вивчити нову лексику, так і проаналізувати ситуацію, сформулювати власну позицію та запропонувати конкретні рішення.

— Ви вже говорили, що сьогодні учнівство має доступ до перекладачів, штучного інтелекту, ютубу та інших інструментів, які допомагають вивчати мову. Як це змінює роль учителя англійської? Чого школа має навчити дитину в умовах, коли перекласти текст або пояснити незнайоме слово може ШІ? 

— Так, роль учителя англійської мови змінюється. Я не можу конкурувати зі штучним інтелектом за обсягом інформації та швидкістю її опрацювання — та й не повинна. Якщо ШІ може за секунду перекласти текст, моє завдання як учительки — навчити дитину працювати з цією інформацією. Зокрема, правильно формулювати запитання, перевіряти правдивість, розуміти контекст, критично оцінювати отримані відповіді й визначати, як їх можна використати. Адже штучний інтелект може перекласти текст, але не вирішить за дитину, як його інтерпретувати чи яку позицію зайняти.

— Ви працюєте в Ірпені — місті, яке пережило окупацію та бойові дії. Як широкомасштабна війна змінила вашу роботу?

— Не буду зосереджуватися на тому, як ми змінюємо режими навчання чи адаптуємося до роботи в умовах тривог і обстрілів. Наша школа, як і вся система освіти, навчилася швидко реагувати на обставини й пристосовуватися до нових викликів. Але війна докорінно змінила моє розуміння того, що означає бути вчителькою. Раніше я передусім думала про якість знань, про те, чого мають навчитися діти. Сьогодні ж розумію, що учень або учениця може прийти на урок після безсонної ночі, повітряної тривоги чи важких новин. У когось батько, мати, брат, сестра або дідусь воює. І все це неможливо просто залишити за дверима класу.

У такі моменти вчителька може бути не просто людиною, яка навчає предмета, а й дорослою, яка підтримає, допоможе впоратися з емоціями й побуде поруч, якщо це потрібно. Адже зараз я особливо гостро розумію, що ментальне здоров’я, емоційна підтримка та внутрішня стійкість дітей часом важливіші за будь-яку оцінку. Дитина має не просто пережити цю війну й вижити. Вона має право залишатися дитиною — мріяти, радіти, планувати майбутнє й вірити, що воно в неї є. І я вважаю, що школа повинна допомагати їй зберегти це право.

— Ви працюєте з принципами травмоінформованої педагогіки. Як їх можна втілювати на практиці: що вчитель може змінити в щоденній роботі, щоб урок був чутливим до досвіду й емоційного стану дітей?

— Передусім завдання — не нашкодити. Травмочутлива педагогіка не означає, що вчитель має стати психологом. Ідеться про інше: розуміти, що за поведінкою дитини може стояти причина, якої ми не бачимо чи про яку навіть не здогадуємося. 

Часто така поведінка не пов’язана безпосередньо з учителем. Наші педагоги й педагогині також живуть у постійному стресі, виснажуються, тому іноді можуть сприймати реакції дітей надто особисто. Проте школяр чи школярка не обов’язково поводиться так, щоб образити чи принизити вчителя. Можливо, він або вона переживає складну ситуацію й у такий спосіб намагається привернути увагу та попросити про допомогу.

Читайте також:

Якщо дитина не виконує завдання, це не обов’язково означає, що вона лінується. Якщо різко реагує на зауваження, це не завжди свідчить про невихованість. Тому під час тренінгів із травмочутливої педагогіки ми вчимо вчительство уважніше ставитися до дітей, створювати передбачуване й безпечне середовище, давати вибір, помічати зміни в поведінці та розуміти, коли необхідно звернутися по допомогу до фахівця. Адже дитина приходить до школи не до психолога, а передусім до вчителя. Саме педагог часто першим може помітити зміни в її поведінці й оцінити, чи здатен допомогти самостійно, чи варто залучити шкільного психолога або іншого спеціаліста. І тут для мене важливий один принцип: приходячи до класу, дитина не повинна отримувати ще одну порцію страху — цього разу страху перед учителем.

Водночас ми маємо пам’ятати й про самих педагогів. Учителі також бояться, виснажуються через війну, переживають власні складні обставини. Але на них лежить велика відповідальність — підтримувати дітей. І тут виникає закономірне запитання: звідки взяти ресурс для цього, якщо сам на межі виснаження? Саме тому на наших тренінгах ми говоримо й про те, як учительству дбати про себе, відновлювати сили та повертати собі внутрішню рівновагу.

— Ви розповідали, що починаєте уроки з емоційних check-in, щоб зрозуміти, як почувається учнівство. На які сигнали вчителю варто звертати увагу, щоб помітити, що за втомою, помилками чи небажанням навчатися може стояти тривога або складний досвід? Як у таких ситуаціях підтримати дитину й не нашкодити?

— Я б не радила вчителям ставити дітям діагнози чи навішувати психологічні ярлики. Натомість важливо спостерігати за ними й помічати зміни поведінки. Педагог бачить дитину не кілька секунд: він проводить уроки, спілкується щотижня чи навіть щодня і часто залишається поруч роками. Тому вчитель може помітити, чим теперішня поведінка дитини відрізняється від звичної. Важливо звертати увагу на різкі зміни: чи стала дитина замкнутішою або, навпаки, почала гостро реагувати на ситуації, які раніше не викликали в неї такої реакції; чи змінилися її активність, спілкування з однокласниками або ставлення до навчання. Чи повторюються ці зміни, як довго вони тривають і що могло їм передувати.

Саме тому я використовую емоційні чек-іни. Це не психотерапія чи психологічна діагностика, а простий спосіб поцікавитися в дитини: «Як ти сьогодні?». Адже за звичним «Усе нормально» може ховатися зовсім інший стан. І часом відповідь на таке просте запитання допомагає зрозуміти більше, ніж ми очікуємо. Але не менш важливо, що завдяки цьому дитина відчуває, що її помічають, її стан має значення і вчителю не байдуже, як вона почувається.

Читайте також:

— Ви викладаєте англійську, але водночас багато років займаєтеся громадянською освітою, організовуєте дитячі вибори й реалізуєте проєкти, присвячені демократії. Як для вас поєднуються ці два напрями? І що спільного між вивченням іноземної мови та вихованням активних і відповідальних громадян?

— Я ніколи не розділяла для себе англійську мову й громадянську освіту. Навпаки, вважаю, що ці напрями природно поєднуються, адже обидва сприяють гармонійному розвитку дитини. На уроці англійської можна говорити про права людини, екологію, демократію чи проблеми своєї громади. Навіть у шкільних підручниках є багато тем, які дають для цього можливості. Ми обговорюємо спільноти, президентів різних країн, суспільні проблеми чи навіть Розу Паркс, яка боролася за права темношкірих американців. І тут багато залежить від того, як учитель працює з матеріалом: можна просто прочитати текст, виконати вправи й перейти до наступної теми, а можна організувати дискусію, запропонувати учнівству дослідити певну проблему або створити проєкт — і все це англійською мовою. Тому для мене важливо не стільки те, який матеріал ми вивчаємо, скільки те, що дитина з ним робить і який досвід здобуває.

Я також працюю з підлітками в проєкті «М18» — молодіжному напрямі, учасниками якого є діти до 18 років. Проєкт започаткували в Німеччині, а його ідея полягає в тому, що молодь, яка ще не має права голосувати, може вже зараз ознайомлюватися з демократичними процесами на практиці. Вони пробують себе в ролі юних законотворців, працюють із петиціями та законодавчими ініціативами, беруть участь у виборчих процесах.

Мене дуже порадувало, що разом з учнівством ми підготували проєкт шкільної велопарковки й виграли фінансування з міського бюджету. Ця ініціатива безпосередньо не стосувалася ані англійської, ані політики, але дала учнівству важливий досвід. Вони побачили, що можна дослідити проблему, підготувати документи, знайти можливості для реалізації задуму й зрештою щось змінити. Для мене це і є громадянська освіта в дії.

Читайте також:

— Що сьогодні найбільше виснажує українських учителів і що особисто для вас є найбільшим викликом у професії? А що допомагає попри все знаходити сили й натхнення продовжувати працювати?

— Найбільше виснажують дві речі: бюрократія та очікування, що вчитель завжди має бути сильним і витримувати все.

Нещодавно ГС «Освіторія» проводила дослідження, у якому запитувала в педагогів і педагогинь, що для них найважче і що допомагає залишатися в професії. Мені здалося показовим, що найбільше вчительство надихають стосунки з дітьми. Відчуття відповідальності перед учнівством, розуміння, що ти їм потрібен, особливо зараз, — це те, що тримає в професії.

Водночас найбільше виснажує не зарплата, як можна було б очікувати, а величезний обсяг бюрократії. Сьогодні вчитель має виконувати функції психолога, адміністратора, писати звіти, вести соцмережі, готувати дописи для фейсбуку. І щопонеділка може з’явитися нове завдання. Це не просто створює додаткове навантаження — час, який вчитель витрачає на зайву звітність чи інші адміністративні завдання, він міг би присвятити підготовці до уроків, навчанню або роботі з дітьми. Тому ця проблема стосується всієї системи освіти.

Мені здається, якщо повернути освітянам їхній час і дати можливість зосередитися на тому, для чого вони прийшли в професію, ми фактично повернемо вчителя дитині. Він матиме більше ресурсу, зможе розвиватися, краще готуватися до уроків і приділяти більше уваги учнівству.

Та є ще одна проблема. Чомусь від учителя часто очікують, що він має бути сильнішим за всіх, ніби живе в іншій реальності, ніж діти та їхні батьки. Так, у нас є відповідальність, і ми розуміємо, що в складні часи маємо підтримувати учнівство. Але постійна невизначеність через війну, тривога й виснаження, з якими стикаються діти та батьки, так само є частиною життя педагогів. Ми живемо в одній країні, переживаємо ті самі події й маємо власні страхи та труднощі. Проте від учителя часто очікують, що він має відкласти власні переживання, залишатися сильним і підтримувати інших незалежно від того, що відбувається з ним самим. Ми це робимо й робитимемо, бо відчуваємо відповідальність перед дітьми, але водночас хотілося б більше емпатії від суспільства — розуміння, що ми теж люди, яким потрібні підтримка й можливість відновлюватися.

А що тримає мене в професії? Те саме, що й на початку, — діти та відчуття сенсу, коли ти розумієш, навіщо робиш свою роботу, для кого вона важлива і на що ти можеш вплинути. Особливо зараз це відчуття набуло для мене великого значення.

Читайте також:

— Якої підтримки сьогодні найбільше потребують українські вчителі з боку держави, адміністрації школи, батьків і суспільства загалом?

— Про потребу в більшій емпатії я вже сказала в попередній відповіді. А на перше місце поставила б довіру. Довіряйте професійності вчителя, давайте йому можливість самостійно ухвалювати фахові рішення. Важливо зменшити зайву бюрократію, забезпечити педагогам гідні умови праці й можливість відновлюватися. Адже багато залежить від того, наскільки вчитель має ресурс для своєї роботи.

Ще мені хотілося б, щоб педагоги мали надійний захист на законодавчому рівні. Наприклад, торік у TikTok було чимало відео, у яких учителів знімали під російську музику, супроводжуючи це нецензурною лайкою й образами. І, наскільки я знаю, ці ситуації не мали помітних наслідків для тих, хто так поводився. Принаймні я не побачила достатньої публічної реакції на державному рівні чи чіткого сигналу, що принижувати вчителя неприпустимо. 

Мене в цьому турбує не лише саме приниження, а й те, яке уявлення про відповідальність і допустиму поведінку може сформуватися в дітей. Якщо вони бачать, що педагог у таких ситуаціях залишається сам на сам із проблемою і не має механізмів захисту, це може створювати відчуття безкарності. Тому я вважаю, що мають бути дієві механізми реагування на такі випадки. Можливо, варто було б подумати й про окремого освітнього омбудсмена, який зосереджувався б саме на захисті прав учителів, адже їхні професійні потреби та проблеми теж мають бути почуті (в Україні вже діє Служба освітнього омбудсмена, яка захищає права учасників/ць освітнього процесу, зокрема педагогів. Тож, можливо, ідеться про посилення наявних механізмів захисту вчителів, чи про створення окремої інституції для цього — ред.). 

— Чи є у вас мрія, яку ще не реалізували — попри всі досягнення?

— Уже багато років я працюю над тим, щоб підтримувати стійкість і людяність у вчителях і учнях. Частину призових коштів планую спрямувати на проєкт «Стійкі вчителі — стійкі діти»: проводитиму майстерки й тренінги для педагогів, зокрема у Варшаві. Саме там, під час навчання в Centrum Edukacji, я дізналася про вчительські ретрити — безоплатні програми відновлення, де педагоги можуть займатися творчістю, співати й гуляти на природі. В Україні я не бачила таких осередків, тож мрію створити ресурсні центри для вчителів. Нещодавно обговорювала цю ідею з прем’єр-міністром, і ми погодилися, що її можна втілити. Перші центри можна було б облаштувати в Карпатах і Трускавці — на базі санаторіїв чи відпочинкових комплексів. Я уявляю ці місця просторами, де вчителі зможуть оздоровлюватися, гуляти до водоспадів, підкорювати гірські вершини й просто приділяти час собі. Вірю, що ця мрія здійсниться.

Фото з особистого архіву Світлани Меркулової, а також ГС «Освіторія» та Global Teacher Prize Ukraine

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.