«Я не знаю», бо немає сил: як захисні механізми дитячої психіки блокують навчання

Вчитель тільки дав завдання, а дитина одразу відмовляється його виконувати (навіть якщо воно дуже просте). Часто в таких випадках йдеться не про банальну лінь чи небажання вчитися, а про глибші й складніші процеси психіки. 

Життя у війні, фонова тривога, а також постійний пошук розваг і невміння нудьгувати вмикають захисні механізми і ведуть дитину найлегшою стежкою: уникати труднощів, а не думати, як їх подолати.

У чому полягає «когнітивна лінь», чому діти формують такі захисні механізми та в який спосіб їх долати в школі і вдома розповідає Галина Сищук, півфіналістка Global Teacher Prize Ukraine-2020, засновниця центру діяльнісної освіти для учнівства початкової школи «Стежка».  

«Я не знаю» на будь-яке (навіть просте) завдання — це не звичайна лінь, а великий комплекс процесів. Вони відбуваються у дитини як результат розвитку і роботи захисних стратегій, впевнена Галина Сищук. Учителька вивела своє поняття для цього комплексу — «когнітивна лінь». Така лінь виникає через складні умови для розвитку і багато вимог, які не адаптуються до умов, у яких живе дитина.

«Якщо дитина не може успішно навчатися з якихось причин (розумовий чи фізичний розвиток, вплив стресу, недостатня соціалізація) — це все нашаровується, як снігова куля. На перший погляд дитина не хоче старатися, а насправді ця поведінка сигналізує, що нервова система ввімкнула захисні механізми. Розуміння того, що відбувається з дитиною на фізичному, психологічному й нейропсихологічному рівнях допомагає зробити навчання комфортнішим», — наголошує учителька.

Однією з причин Галина Сищук називає покладання занадто великої відповідальності за навчальний процес на батьків — з переходом на дистанційну освіту більшість уроків діти проводять вдома. 

«Батьками керує не логіка, а інстинкти: коли твоя дитинка страждає, переживає, плаче, то її треба захистити, розв’язати проблему, пояснити матеріал. Але чомусь наступного разу дива не стається і діти знову потребують пояснень. Так вони перекладають з себе відповідальність: слухають інформацію не фіксуючи її і не збираючись нею користуватися, адже можна знову попросити пояснень», — каже Галина Сищук.

Втім така поведінка не є маніпуляцією, а радше підсвідомим механізмом на фоні потреби уникнути завдання, якщо на розв’язок немає ресурсів. Самостійне навчання, навіть коли не хочеться, — це важко як для дитини, так і для батьків, що звикли очікувати ідеальних і швидких результатів.

«Сварити за помилку під час навчання — це сварити за розвиток. З’являється замкнене коло: дитина помиляється, а батьки панікують і акцентують увагу на провалі, а не на успіху. Наприклад, учора був один правильно розв’язаний вираз, а сьогодні вже три. Але чи хвалить хтось дитину за це? Майже ніколи», — пояснює учителька. 

Якщо ж дитина щодня чує, що можна було краще, а на додачу не має ресурсу для навчання через недосип внаслідок бомбардувань, переживання за тата/маму на фронті чи інших реалій життя у війні, то на уроці від самого початку вона вже має мало сил. Саме тому вмикається захисний механізм — відсторонитися легше, аніж вчитися.

На формування захисних механізмів дитини також впливає брак фізичної активності.

«Розвиток тіла у сучасних дітей відбувається довше, ніж навіть десять років тому. Менше фізичної активності — тіло розвивається по-іншому, але в школу поспішають віддати в шість років. Втім сьогоднішня дитина такого віку ще не має достатньо сформованого стану тіла, їй важко сидіти. Ми говоримо про дрібну моторику, а натомість навіть велика не розвинута — діти тепер рідко лазять по деревах, катаються на велосипедах і так далі», — каже Галина Сищук.

Фізична неготовність організму впливає і на психоемоційний розвиток: якщо мозок ще не сформував карту тіла, а дитину вже посадили за парту, їй може бракувати ресурсу. Мозок у такому випадку надсилає сигнали нечітко й неточно — зовсім не так, як це має відбуватися у цьому віці, якщо дитина достатньо фізично розвинена.

«Ходити до нейропсихолога зараз так само важливо, як і до невролога: маємо велику кількість дітей чотирьох-п'яти років з порушенням мовлення. Це свідчить про те, що мозок іще у стані розвитку, а певні структури контролю тіла, мовного апарату ще не сформувалися, а ми вже починаємо вчити дитину читати і ще й говорити декількома мовами», — каже Галина Сищук.

Читати також:

Учителька радить брати до уваги складні умови, у яких розвиваються сучасні діти — нервова система змушена вмикати природний захисний механізм уникнення. Він розвивається швидше, ніж дитина вчиться навчатися. 

«У суспільстві дуже низька толерантність до нудьги: дітей розважають телефони, планшети, ігри. Це швидкий спосіб отримати позитивні емоції. Дорослі не можуть витримати нудьгу дітей — одразу до рук дають телефон. Щоб виконувати одноманітну роботу, треба мати вольову регуляцію і досвід перенесення стану нудьги, а перше зіткнення з подібним відчуттям діти часто мають у школі. І воно пов'язане саме з навчанням», — акцентує учителька.

Галина Сищук додає, що навчання не може мати лише вау-ефект, адже це робота, яка потребує зусиль, навіть коли не хочеться, не виходить чи важко.

Першим кроком для подолання «я не знаю» є дослідити, з чим пов’язана відмова конкретної дитини від навчання. Ці ситуації можна розрізняти методом тривалих спостережень — важливо бачити і порівнювати реакції дитини у певних ситуаціях. 

«Наприклад, ви даєте дитині завдання, яке є посильним для її віку, але одразу чуєте “я не знаю, як робити / я не почув / повторіть мені”. Учень не хоче навіть почати. Спочатку пояснюєте і просите: “А тепер зроби за аналогією”. Але в ту ж секунду чуєте у відповідь: “Я не знаю, я не можу”. У такому випадку дитина не спирається на те, що ви пояснюєте, не намагається виконати завдання, а прагне створити умови, щоб його уникнути», — наводить приклад Галина Сищук. 

Учителька наголошує: коли дорослі (вчителі чи батьки) багаторазово повторюють матеріал — це виконання завдання за дитину. Учню/ці з сильним страхом перед навчанням найважче зробити перший крок, але щойно він/вона починає роботу, тривога відступає і стає значно легше, пояснює учителька. Педагогу/ині варто допомогти дитині почати, навіть якщо це займе багато часу. 

«Важливо не здатися: учитель направляє, куди можна подивитися, що можна зробити, питає про варіанти розв’язку проблеми у дитини. Педагог водить дитину біля правильної відповіді, але не тикає її носом — вона (дитина) має знайти розв’язок сама методом практичного досвіду», — додає Галина Сищук.

Наприклад, учень/ця забув/ла, скільки буде 3 х 4 — не варто радити дивитися в табличку чи соромити за незнання. Можна спитати, чи пам’ятає він/вона, скільки буде 3 х 3, а тоді чи зможе додати до відповіді ще 3. 

«Педагог має дати дитині стратегію дій, якщо мозок ввімкнув захисний процес “я не знаю”. З погляду нейропсихології це створення нових нейронних зв'язків: коли немає прямого шляху, шукати обхідний. Повертайте дитину до того, що вона знає, і допомагайте знайти, що можна зробити для розв’язку проблеми з уже наявними знаннями», — каже учителька.

Через обмежений час уроку, вчитель/ка не зможе виділяти завжди навіть п’ять чи десять хвилин на одну дитину, але інколи все ж можна виокремити частину заняття на це, а а іншим учням/цям дати додаткове завдання. 

Галина додає, що варто бути готовими, що проблема із подоланням захисних механізмів психіки не вирішиться миттєво. На це можуть піти місяці, адже на дітях також відбивається негативний вплив життя у війні.

Читати також:

«Не варто очікувати швидких результатів. Дитина напрацьовувала деструктивну поведінку роками. Тут важливе терпіння і вміння не сходити зі шляху.  Вчителям треба більше часу, аби адаптуватися до роботи з дітьми, які мають такі захисні механізми. Можна зокрема самостійно досліджувати, як влаштована наша нервова система та як її адаптивні реакції впливають на когнітивні функції та сприйняття матеріалу», — наголошує Галина Сищук. 

Якщо дитина бачить, що механізм працює (погане самопочуття допомогло уникнути контрольної), то й наступного разу вона почуватиметься погано до тих пір, поки у механізмі буде потреба. Втім не варто ігнорувати повідомлення про біль — вчитель/ка не може ставити медичні діагнози, тому обов’язковим є похід до медсестри і повідомлення батькам. Якщо ж біль не має медичного походження, тоді можна рухатися далі до роботи з психологом і подолання захисних механізмів.

Алгоритм роботи вчителя з подолання захисних механізмів учня/ці у разі психосоматичних проявів:

1. Якщо це перше звернення з болями/ поганим самопочуттям — долучити лікаря, щоби виключити медичну причину болю.
2. Другий спеціаліст — психолог. Розбиратися із психологічними особливостями захисних механізнів дитини — не завдання вчителя. Психолог працює з розслабленням і зняттям тривожності. 
3. Пояснити батькам, що таке психосоматика, на якому фоні вона може виникати (уникання ситуацій, де треба робити когнітивні зусилля). Важливо, щоби батьки розуміли й усвідомлювали потребу дитини навчатися, навіть коли це важко. Лікар, психолог, педагог і батьки мають працювати спільно і реагувати на ситуацію координовано.

«В одного з моїх учнів дуже висока сепараційна тривога і складно проходить процес адаптації. Йому необхідно дати досвід, якийсь час бути без мами, але мама так само має високу сепараційну тривожність. Дитині вкрай важливо прожити цей досвід і відчути власну спроможність бути самостійною, але мама ігнорує поради й робить по-своєму, тому дитина й досі не ходить на уроки», — каже Галина Сищук. 

Дитина не приходить в школу ізольованою від світу, додає вчителька. З собою вона приносить світосприйняття й своєї родини, тому спільнодія важлива, адже прогрес можливий і в стінах школи, втім він буде не таким швидким і яскравим.

Окрім психосоматичних проявів на фізичному стані дитини може відбиватися і сенсорне перевантаження. Занадто високий рівень шуму, яскравість світла, неможливість сконцентруватися через навіть найменші зайві звуки.

«Якщо дитині важко дивитися на дошку, то порегулюйте рівень світла, допоможіть обрати комфортний. Учням з аудіальним перевантаженням може бути складно відпочити на перерві — вони ще більше напружуються від рівня шуму в коридорах. Запропонуйте їм одягнути будівельні навушники, що поглинають шум. З досвіду, вистачає трьох-чотирьох хвилин. Можна підказати батькам, що така річ була би корисною в рюкзаку дитини», — каже Галина Сищук. 

Декому важливо скинути напругу фізично, тому часто такі діти гойдаються на стільцях. Для розвантаження у куточку класу корисно мати м'ячик або балансир, щоб дитина могла погойдатися. Це не так дорого, якщо пояснити потребу батькам.

1. Не виконуйте з дитиною домашню роботу. Прийти в школу із помилкою в завданні для неї більш цінно, аніж з ідеальним виконанням. Процеси вибудови захисних механізмів відбуваються не тільки через умови війни, а ще й через викривлене розуміння дорослих про правильну побудову навчального процесу.

«Я починаю урок з аналізу домашнього завдання. Діти виправляють свої помилки, а хто прийшов з ідеальною роботою, зробленою батьками, просто сидить. Втім контрольну написати потім не може, адже домашнє робили батьки. У такий спосіб вони крадуть 5-7 хвилин кожного уроку і впевненість у собі, бо дитина вчиться боятися помилок», — пояснює Галина Сищук. 

2. Не піддаватися на істерики чи протести дитини, коли вона не хоче робити щось важливе (навчання, похід до логопеда, тощо). 

«Логопед — це важка праця. Тіло не слухається, треба скласти склади і в голові, і в роті — це складно і виснажливо. А оскільки дитина не має досвіду переносити нудьгу і виконувати неприємну роботу, то й не хоче ходити до логопеда. Краще влаштувати мамі істерику, а мама не вміє реагувати на це і піддається», — пояснює учителька. 

3. Залучайте дітей до буденних справ, складіть список таких занять, про які вона мусить пам’ятати та виконувати (збирати портфель самостійно, витирати пил по суботах тощо). Не робіть за неї ці задачі, навіть якщо вам так легше і швидше.

Щасливе дитинство, акцентує Галина Сищук, не полягає у цілковитій радості увесь час. Дитина повинна мати рутинні обовʼязки, про які пам’ятатиме. Життя не має складається тільки з прагнення отримати задоволення через постійні ігри і розваги. 

«Навіть портфель в школу часто збирають батьки. У такому випадку дитина не вчиться пам'ятати, що кожного дня в неї є завдання. У школі на неї навалюється об'єм вимог, які для незвиклої психіки є настільки важкими, що краще від них захиститися і віддати всю відповідальність дорослим. Діти у цьому не винні, але й ми не можемо зробити школу легшою. Варто просто додати в життя дитини самого життя — нудного, з проблемами, які вона має вміти розв’язати сама», — каже Галина Сищук.

Учителька наводить ситуацію-приклад, як вчить дітей розв’язувати буденні проблеми на уроці. Скажімо, учень/ця каже: «У мене немає ручки». Само по собі це речення є констатацією факту — навіть не проханням чи питанням.  

• Вчитель: Як ти будеш розв’язувати цю проблему?
• Дитина: Я не знаю. 
• Вчитель: Давай думати. Що ти можеш зробити? Подивися навколо себе. Чи є люди?
• Дитина: Є.
• Вчитель: І що ти можеш зробити?
• Дитина: Я можу запитати.
• Вчитель: Так, питай.

«Ми можемо розв’язувати цю ситуацію до п’яти хвилин. А що відбувається вдома? На перше ж речення дитини “я не маю ручки” батьки просто її дають. І тут мова не про ручку, а про будь-які елементарні побутові ситуації, наприклад, зав’язування шнурівок», — каже Галина Сищук. 

За досвідом учительки, батьки часто дивуються, навіщо наполягати на вмінні зав’язувати шнурівки. Утім це розвиває дрібну моторику та вчить дитину долати труднощі. Саме на цьому етапі дорослі найчастіше здаються: їм легше все зробити за дитину, аніж спостерігати за її розпачем, плачем чи криками.

Що можуть зробити батьки, якщо дитина вже звикла, що за неї все роблять дорослі:

• проаналізувати, наскільки багато ви робите за дитину, і чи помилка дитини впливає на ваше самопочуття. Ви переживаєте, що вас назвуть поганими батьками?
• усвідомити, що дитині необхідно переживати досвід самостійного розв’язання посильних буденних проблем. Батьки мають ухвалити вольове рішення почати жити по-іншому. 

Когнітивну лінь можна пояснити через звикання до ШІ-помічників, яке вже відчули багато дорослих. 

«Я пояснюю батькам процес когнітивної ліні через приклад нейромереж. Адже дуже складно одразу щось придумати самостійно, перший порив — дати завдання штучному інтелекту. Це робота того самого захисного механізму, але вже у дорослих», — пояснює Галина Сищук. 

Учителька радить вчити дітей просити ШІ пояснювати незрозуміле, а не просто давати готову відповідь. 

«Якщо ми так вчитимемо на уроках, то діти відчують різницю між ситуаціями: спиратися на технології, які тебе роблять кращим або ж віддавати їм завдання і в такий спосіб позбавляти себе частини своїх сили і вмінь», — каже Галина Сищук. 

Фото Magnific.

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.