Як освіта може об’єднати українське суспільство під час війни — розповідає кураторка проєкту «Лінії єдності» В’ячеслава Фролова

Партнерська публікація

Війна сформувала в українському суспільстві категорії, яких не було в мирний час: родини військових, рідні загиблих, переселенці, ті, хто втратив дім, ті хто повернувся з російського полону… Це різні досвід, емоції та біль, які можуть роз’єднувати українців, бо кожен або кожна вважатиме, що його чи її історія драматичніша й важливіша. 

З іншого боку, відмінності можуть зробити нас сильнішими й стати приводом для єднання. Кожен і кожна з нас має різні погляди та життєві позиції, але, як показує досвід, у скрутні для країни моменти всі, як один, об’єднуємося в потужну силу. Так було під час Майданів — так сталося й під широкомасштабного вторгнення росії в Україну в лютому 2022-го.

Щоб знайти спільні цінності, які зроблять нас сильнішими, ГО «ЕдКемп Україна» ініціював проєкт «Лінії єдності». Він покликаний шукати спільні знаменники, які об’єднають українців через досвід, діалог та сенси. «Лінії єдності» матимуть три напрями — дослідницький, творчий та методичний, кожен із яких стосуватиметься освіти. Ініціатори проєкту переконані, що освітня сфера може стати основою для єднання українського суспільства.

В’ячеслава Фролова, кураторка проєкту «Лінії єдності», докладно розповіла:

• що таке проєкт «Лінії єдності»;
• хто реалізує ініціативу та які її цілі;
• як освіта допомагає єднати суспільство;
• у чому полягає педагогіка миру;
• які цінності об’єднують українців під час війни?

— Пошук спільних цінностей — чутлива тема для суспільства: для когось це справедливість, для когось — щирий патріотизм (виражений у діях) або ж наближення України як демократичної держави до Європи, зокрема до її засад свободи й розвитку. Нещодавні мітинги, пов’язані з обмеженнями повноважень НАБУ / САП засвідчили, що українська молодь теж готова обстоювати свої цінності, але виявляє це бажання більш емоційно порівняно зі старшим поколінням. На вашу думку, як можна зшити в одне ціле різні категорії населення, як за віком, так і за поглядами? Із чого починати цей непростий, але важливий процес?

— Я б замінила слово «зшивати» на іншу метафору — наприклад, «складати єдину картину, як мозаїку з різних частин». Саме так я сприймаю наше завдання: різниця в кольорах, фактурі та формі дає перспективу, і що різноманітніші складники — то цікавіша, цінніша та, безумовно, складніша ця робота. Перш ніж узятися за справу, треба підготуватися й створити умови. У нашому випадку — розбудувати простір довіри, дослідити та вивчити, які цінності є об’єднувальними, а які поляризують українство, зокрема освітян. А далі — запропонувати спільнодію: об’єднати у творчих та культурних процесах, розробити методичні рекомендації для діалогу в освітньому процесі, підбити підсумки, проаналізувати помилки, стабілізувати те, що працює, і далі шукати нове.

Громадська організація «ЕдКемп Україна» створює чимало потужних програм і проєктів, які змінюють та підсилюють наше суспільство через освітянство, батьківство й учнівство. Досвід роботи організації неоціненний і вже перетнув десятирічний рубіж. Рух «ЕдКемп» — міжнародний, але саме українське крило вважають одним із найпотужніших та найефективніших у світі. Зауважу, що «ЕдКемп Україна» керується чіткими цінностями: це свобода й рівність людей у правах, інклюзивність, недискримінація — зокрема, за віком, статтю чи ідентичністю. Ми добре розуміємо, що живемо в суспільстві, де такі цінності поділяє не кожен, проте створюємо проєкт, відштовхуючись від наших принципів — із відчиненими дверима й повагою до всіх, хто відгукнеться. Це складний і довгий шлях, але в нас є і надія, і план.

До речі, про надію. Досліджуючи аудиторію, ми, попри чималі соціокультурні та регіональні відмінності, простежили чіткі інтегрувальні орієнтири — «лінії єдності». Однією з них є надія, яка виявилася стабільним емоційним і ціннісним чинником як у ставленні до особистого майбутнього, так і до майбутнього України. Тож надія — один з універсальних ресурсів єдності. І це надихає.

Особисто я маю досвід створення простору довіри та спільнодії. Уперше переконалася в силі цього підходу ще 2013 року під час створення мультидисциплінарного ART-Пікніка на ВДНГ. Цей проєкт об’єднав різні сфери, інтереси, характери та погляди й став поштовхом для розвитку багатьох культурних і соціальних ініціатив в Україні та за її межами. Для мене буде честю, якщо ці та інші набуті знання й надалі служитимуть корисним інструментом для реалізації важливих завдань.

Сьогодні в країні війна, люди виснажені, здобувають різний досвід і мають різні погляди. Насправді відмінності — ознака здорового суспільства. Але коли на них накладається біль війни — втрати, страх, образи та втома, — це може обернутися проти самої спільноти. Отже, одна з ідей, яку варто перевірити, — працювати з тим, що нас об’єднує, а не з тим, що робить нас різними. Саме тому ми звернулися до інтегрувальних цінностей українства як до стартового майданчика.

— Розкажіть про тих, хто працюватиме над проєктом. Можливо, він матиме власних амбасадорів для популяризації «Ліній єдності» як загальнонаціональної ініціативи?

— Для нас дуже важлива спільнодія, тому ми намагаємося об’єднати якомога більше різних учасників й учасниць, амбасадорів й амбасадорок, партнерів і партнерок. Від початку я в проєкті як кураторка. Для мене це можливість не лише підтримувати команду, а й робити спільну справу. Ідея проєкту з’явилася ще у 2022 році в родині ГО «ЕдКемп Україна» завдяки ініціативі Олександра Елькіна.

Віцеголова ГО «ЕдКемп Україна» Олег Марущенко допомагає «Лініям єдності» робити свої перші кроки в дослідництві. Також разом із нами працює координатор програми CPS Ukraine Свен Штаброт.

Наш партнер у дослідницькій частині — Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. До збору історій долучилися наші хроністки й хроністи, зокрема представники фондів «Голоси дітей» — Азад Сафаров й Олена Розвадовська, «Ветеранка» — Юлія Білоусова, «Маємо жити» — Оксана Боркун, International Inclusion Foundation — Марина Крисов, «Супергерої» — Наталія Жилінська, а також Дафна Сосновська, співзасновниця проєкту «Завдяки» та директорка фонду «Сміливі жити».

Наш літературний партнер — «Письменницький метод Джека Грейпса» на чолі з Наталією Скориковою, авторками й авторами «Методу» та літературним куратором Сергієм Гавриловим. За художнє оформлення збірки відповідає Аліна Гаєва, яка створює ілюстрації разом із дитячими студіями та творчими колективами зі всієї України. Над айдентикою працюємо з Bulanov Studio та безпосередньо з Дмитром Булановим.

Коло залучених людей розширюється.

— Проєкт «Лінії єдності» покликаний згуртувати українців та українок і розрахований на два роки. Які заплановані етапи реалізації та які завдання на кожному з них плануєте виконати?

— У нас є план розвитку проєкту, і, як я вже згадала, ми добре розуміємо, що цей процес не легкий і не швидкий. Але надзвичайно важливо його розпочати — за це ми щиро вдячні нашим партнерам, зокрема колегам із федерального уряду Німеччини, які в межах програми «Громадянська служба миру» Civil Peace Service Ukraine — GIZ ZFD підтримали старт «Ліній єдності».

Наразі проєкт затверджений до кінця 2025 року, визначена програма розвитку на наступний рік, закладений фундамент для її подальшої реалізації.

Довгострокова мета проєкту — перетворити соціальні розломи на конструктивний і мирний діалог одне з одним та завдяки цьому зміцнювати єдність українського суспільства через творчі, психологічні, освітні й дослідницькі інструменти.

Цього року ми встигли зробити чимало. Розпочали з вивчення нашої аудиторії та її потреб, тем, які поляризують, та цінностей, що обʼєднують. Разом із Харківським національним університетом ім. В.Н. Каразіна провели дослідження й виокремили для себе п’ять ключових цінностей, які об’єднують українство: безпека сім’ї, свобода, внутрішня гармонія, мир на Землі та самоповага. Це стало основою для подальшої роботи.

Ми створили робочі групи, до яких доєднали різних людей для спільнодії (докладніше про це далі — ред.). Уже зібрали історії українок та українців, трансформували їх у художні тексти, а разом з художницею Аліною Гаєвою та дітьми з різних куточків України створили ілюстрації до збірки. На підтримку проєкту ми розробили сайт-візитівку та сторінки в соціальних мережах, де ділимося оновленнями й новинами.соціальних мережах,

Також команда підготувала методичні рекомендації і проведе спеціальне навчання для освітян та освітянок, щоб вони мали інструменти для розбудови діалогу в освіті. Наразі формуємо збірку історій з ілюстраціями, яка буде в друкованому та електронному форматі. Також у планах — створення аудіокниги разом зі студією Propeller Studios на чолі з Андрієм Рибіним.

— На перший рік реалізації проєкту запланована національна рефлексія. Розкажіть, будь ласка, більше про цю ідею та її можливе втілення.

— Ми розглядаємо національну рефлексію радше як процес, що інтегрований у всі етапи проєкту, тобто це не разова подія, а невіддільна частина, започаткована ще на підготовчій стадії. Наприклад, перед запуском я неформально консультувалася з експертками й експертами з різних галузей, і вже тоді стало очевидним: ідея проєкту природно викликає глибинні особисті та професійні роздуми, спогади, висновки й переосмислення. Саме ця рефлексивна основа забезпечує змістовність та автентичність нашої роботи.

Або ж інший приклад — збір історій та їх художнє переосмислення. Для цього ми створили спеціальний інструмент, який розробила команда ГО «ЕдКемп Україна» разом із Наталією Скориковою та Сергієм Гавриловим, які представляють «Письменницький метод Джека Грейпса», у співпраці з психологинею Світланою Ройз.

Це можна назвати своєрідною терапевтичною літературною вправою, побудованою за принципом мономіфу: людина, проходячи крізь втрати та випробування, трансформує свій болісний досвід у силу.

Історії збирали наші хроністки та хроністи. Занурюючись у долі інших, вони самі проходили через внутрішні переосмислення та змінювалися разом із респондентками й респондентами. Далі тексти потрапляли до студентської групи для розшифрування, під час якого з ними працювала наша команда: психологиня, літературні куратори, я та комунікаційна менеджерка — задля забезпечення теплої атмосфери, психологічної безпеки й підтримки рефлексії.

Після цього матеріали передали авторському колу методу Джека Грейпса. Кожна й кожен занурювалися в історію героїні чи героя, пропускали її крізь власний досвід і створювали художні тексти, що вже є виявом національної рефлексії.

Наступний крок — це методичні рекомендації, з якими найближчим часом зможуть ознайомитися освітяни, а згодом — учнівство та студентство.

Спільнота залучення зростає подібно до кіл від краплі на воді, а отже, поширюється й рефлексія. Кожна учасниця й кожен учасник — це крапля в океані. І залежно від того, чи вдалося створити умови, щоб досвід людини був почутий і визнаний, вона може сказати «Я крапля в океані — без мене немає океану» — або ж «Я лише крапля — я нічого не значу».

Безумовно, не всі готові або захочуть проходити цю трансформацію навіть у теплих і безпечних умовах. Комусь потрібно побути у власному болі, у зневірі чи злості — це частина нашої природи, яка відповідає за відчуття безпеки, що сьогодні болить усім нам. Тож ми ставимося до цього процесу з терпінням, чуйністю та вдячністю: навіть якщо людина підійде й «постоїть» поруч або відчує роздратування, це вже участь і початок рефлексії.

— Що може заважати, а що, навпаки, допомагати в пошуках спільного знаменника, який об’єднає українців? Адже, з одного боку, кожна й кожен переживають досвід війни, а з іншого — у всіх він дуже різний.

— Заважати може думка про те, що є простий і швидкий спосіб знайти спільний знаменник. Якщо ж серйозно, єдність не виникає сама собою — це завжди щоденна робота. Варто пригадати початок широкомасштабного вторгнення росії: тоді відчуття єдності стало надзвичайно потужною силою, яка допомогла нам вистояти в перші страшні дні. Але ця єдність не виникла на порожньому місці. Вона формувалася й була плекана роками, особливо від часу Революції гідності, — через культуру, освіту, медіа та інші суспільні практики.

Я працюю у великій команді, де кожна й кожен могли б додати щось важливе до цієї відповіді, адже наша сила — у багатоголоссі. Це питання настільки глибоке, що одна думка не розкриє його повністю. Українки й українці взагалі — нація, де всі мають що сказати. І це вже половина успіху: мати власну позицію і не боятися висловлювати її — ознака демократичного суспільства. Проте інша половина — уміння слухати. Тут нам часто бракує балансу: коли всі говорять одночасно, виникає розшарування на табори, і суперечки швидко перетворюються на той самий український «срач» (на цю тему рекомендую книгу «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» Марини Стародубської, де дуже цікаво описано феномен українського «срачу». Загалом ця робота досліджує фундаментальні цінності українок та українців у контексті війни). А ще ж у публічні дискусії часто втручаються боти, свідомо нас поляризуючи.

На початку року я пройшла тренінг із «відновних практик» від партнерів нашого проєкту. Одним із ключових інсайтів для мене стало «рефлексивне слухання». Слухати й чути — не вроджена риса, а навичка, якої треба вчитися. Відновне правосуддя (це процес, коли всі учасники/ці правопорушення зустрічаються, щоб колективно розв’язати питання — ред.) давно застосовує цей інструмент, і він справді змінює динаміку спілкування, бо саме слухання народжує довіру. А довіра — це те, чого нам сьогодні бракує і над чим ще належить працювати.

На запитання, що може заважати, коротка відповідь: практично все. Війна й ворожа пропаганда, політичні ігри заради рейтингів, що розпалюють неприязнь, економічні труднощі та незадоволені базові потреби людей — ці та інші чинники здатні посилювати наше розділення. Список можна продовжувати. Ми усвідомлюємо ризики й виклики, наскільки можливо, враховуємо їх у своїй роботі. Гарантувати успіх у нинішніх умовах неможливо, проте нас об’єднує віра в проєкт, його актуальність і користь для майбутнього. Ми налаштовані бути терплячими й цілеспрямованими та крок за кроком — у діалозі та спільнодії, зважаючи на досвід і працюючи над помилками, — рухатися вперед.

— Якими можуть бути «лінії єдності»? У вас є гіпотези, які підтвердяться чи спростуються під час реалізації проєкту?

— Україна сьогодні проходить водночас болісний та унікальний шлях, і немає готових інструментів, які можна було б просто запозичити для розв’язання складних завдань суспільства. Тож маємо створювати власні — на основі практики та постійного тестування їх ефективності.

На основі досліджених ключових цінностей нашої аудиторії можна сформулювати гіпотезу: створюючи простір довіри на рівні цих цінностей, ми можемо посилювати українство й формувати спільність через взаємодію, рефлексію та діалог.

Ми припускаємо, що саме через ці цінності (безпека сім’ї, свобода думок і дій, внутрішня гармонія, мир на Землі та самоповага) люди можуть відчути спорідненість, упізнати себе в досвіді інших і розпочати процес рефлексії. Збір та художнє переосмислення історій дають змогу навіть тим, хто не пережив певної події особисто, відчути цю спорідненість. Історія може стати краплею, яка здатна створювати кола довіри й емпатії серед читачок і читачів, учасниць та учасників проєкту зараз, а ефект відчуватиметься ще сильніше після закінчення війни.

Нашу гіпотезу перевіряємо безпосередньо на практиці: створюємо простір для висловлювання та зіставлення досвіду, спостерігаємо, що працює вже зараз, а що потребує адаптації задля довгострокового результату.

Я бачу потенціал у тому, що «Лінії єдності» можуть стати в майбутньому початком розбудови нового суспільного договору. Для цього важливо створити умови, щоб люди вчилися чути одне одного, розуміти власні цінності, відчувати свою роль у суспільстві тощо. Ми прагнемо сформувати спільне розуміння єдності як ключової цінності для майбутнього України.

— На вашу думку, яка роль освіти в пошуку та поширення ліній єдності?

— Освіта — це простір, де знання стають живими через досвід взаємодії та спілкування. У школах та університетах закладають культуру діалогу, яка може стати основою для єдності в суспільстві. Але ми бачимо й інший бік реальності: медіапростір шокує історіями про булінг, нетолерантність чи жорстокість серед дітей та підлітків. Це тривожний сигнал, що вказує на гостру потребу в проєктах, які навчають взаємоповаги й емпатії. Такі ініціативи, як «Лінії єдності», можуть стати важливою частиною відповіді на цей виклик.

З огляду на це окрему увагу ми приділяємо розробці методичних рекомендацій на базі збірки «Лінії єдності» — передаватимемо їх освітянкам та освітянам. Незабаром відкриємо реєстрацію на проходження навчання, щоб надихнути викладачок і викладачів ефективно транслювати ідеї єдності та поваги в суспільстві за допомогою різних методів, зокрема СЕЕН (соціально-емоційне та етичне навчання — ред.).

Хочу акцентувати, що до роботи над збіркою залучені дві важливі групи: студентство й діти. Студентки й студенти вражають нас сміливістю й готовністю долучатися до процесів, що можуть вплинути на майбутнє країни, бо їм не байдуже. Участь молоді в проєкті дає шанс розширити нашу візію та розуміння запиту: якою вона може бути — наша спільна Україна?

Діти ж представлені через художні студії, фонди та творчі групи з різних куточків країни. Їхні малюнки, поєднані з графічним переосмисленням ілюстраторки Аліни Гаєвої, демонструють, як різні досвіди й бачення можуть співіснувати та посилювати одне одного. Це не просто ілюстрації, а ще й спосіб показати, що кожен і кожна, навіть наймолодші учасниця чи учасник, мають важливий голос. Без нього цей світ не буде таким яскравим.

— Як, на вашу думку, інтегрувати ідеї проєкту в навчання? Можливо, через підготовку вчителів чи тематичні курси або уроки для учнівства?

— Ми вже працюємо над інтеграцією ідеї «Ліній єдності» в освітній процес. Як я згадувала, на основі збірки готуємо методичні рекомендації для освітянок та освітян, які зможуть працювати з учнівством. Це й матеріали для уроків, й інструменти для створення атмосфери довіри, емпатії та поваги в освітньому середовищі.

У планах — проведення навчань для вчительок і вчителів, викладачок і викладачів різних ланок освіти. Після проходження семінарів та інтенсивів учасниці й учасники здобудуть нові знання й практичні навички, сертифікати про підвищення кваліфікації. Ми плануємо проводити опитування, збирати відгуки та зворотний зв’язок, щоб удосконалювати програму. Ми хочемо, щоб педагоги та педагогині відчували підтримку: через інтенсиви, вебінари, обмін досвідом та консультації.

Також хочемо співпрацювати з координаторським колом регіональних (не)конференцій у форматі EdCamp: у межах настановчих вебінарів ітиметься про інтеграцію матеріалів «Ліній єдності» в програми подій. У такий спосіб ми поступово прямуємо до того, щоб «Лінії єдності» стали частиною навчання — від шкільного уроку до студентського семінару, від окремого заходу до загальнонаціональної освітньої практики.

— Одне із завдань проєкту — напрацювати рекомендації для старшої школи та університетів щодо поширення ідеї «Ліній єдності» та навчання молоді конструктивного діалогу. Чи плануєте супровід освітян у реалізації рекомендацій? На який результат очікуєте?

— Так, ми плануємо не лише створити методичні рекомендації, а й супроводжувати освітянок та освітян у процесі впровадження. Для нас важливо, щоб ці матеріали не залишилися «тільки на папері», а справді працювали в класах й аудиторіях.

Очікуваний результат — формування в школах та університетах простору довіри, де учнівство й студентство здобуває академічні знання та вміння чути одне одного, вести конструктивний діалог і розуміти різноманітність досвідів. У перспективі це сприятиме зменшенню поляризації серед молоді й закладатиме підґрунтя для майбутнього великого діалогу без страху й ворожості.

— Чи може бути помічним для нас досвід інших країн, які переживають чи переживали війну, а в час післявоєнного відновлення так само мали потребу в згуртуванні поляризованого суспільства? Можливо, є певні рішення, які можуть спрацювати в Україні, зокрема в освітній сфері?

— Чи можу я дати відповідь на це питання, не розпочавши дослідження? Проте вже зараз я переконана, що пошук рішень надзвичайно важливий, навіть якщо наш досвід не можна порівнювати з історичними подіями інших країн. А ще в мене є відчуття, що й сам процес співпраці з міжнародними колегами може принести несподівані відкриття та значні результати.

Наразі ми тільки розглядаємо можливість звернутися до практик країн із високим рівнем толерантності та успішним досвідом подолання соціальної поляризації. Такі приклади можуть стати корисними для України, а за потреби — бути адаптованими для єднання суспільства через освіту.

Один із можливих шляхів реалізації цієї ідеї — залучення студенток і студентів із різних університетів та співпраця з державними й громадськими інституціями за кордоном, які працюють над темами подолання поляризації та внутрішніх конфліктів. Це може втілитися в спільних дослідженнях, аналітичних матеріалах, культурних й освітніх публікаціях, а також у перекладах та адаптаціях методик, що вже довели свою ефективність в інших країнах.

Але наразі це лише проєктні розробки, а чи будуть вони втілені — зможемо сказати згодом.

— Ще одне завдання проєкту пов’язане з поширенням педагогіки миру — у чому її суть? І яким, на вашу думку, мають бути вчитель або вчителька, які дотримуються принципів педагогіки миру?

— Неодноразово чула упередження, що педагогіка миру робить дитину м’якою, позбавляє власних кордонів і здатності себе захистити. Я із цим не погоджуюся. Грамотно вплетена в освітній процес, педагогіка миру підсилює і особистість, і суспільство. Вона виховує людей, які поважають себе й інших, які здатні аргументовано обстоювати власну позицію і знаходити рішення без агресії та насильства.

Важливо, щоб вони володіли практичними методами медіації, фасилітації, ігор для проживання різних думок, ненасильницької комунікації, групових вправ для розвитку спільної відповідальності та творчих практик.

В Україні, завдяки реформі НУШ, освіта вже знайома з підходами, що сприяють розвитку критичного мислення, емоційного інтелекту, поваги до прав людини й командної роботи тощо. Отже, поширення цих принципів може вплинути на формування стійкого, свідомого, відповідального покоління, здатного протистояти маніпуляціям і поляризації, а також будувати міцні соціальні зв’язки на основі довіри та взаємоповаги.

Матеріал створений у межах співпраці з ГО «ЕдКемп Україна» 

Фото з фейсбук-сторінок «АRT-пікнік Слави Фролової» та ГО «ЕдКемп Україна»