Як освітянам посилити життєстійкість і навчити цього учнівство — досвід харківської вчительки Алли Маринич

Партнерська публікація

«Під час одного з жовтневих обстрілів Харкова був серйозний приліт у мікрорайоні нашого закладу, діти були страшенно налякані й занепокоєні. Згодом деякі з них поділились, що їм допомогли заспокоїтися практики дихання й заземлення», — ділиться Алла Маринич, учителька історії та громадянської освіти Харківської гімназії № 137.

Із початку навчального року освітянка впроваджує практики соціально-емоційного та етичного навчання (СЕЕН), зокрема у 8-му класі, де є класною керівницею, і в 5–7-х класах, у яких викладає історію та громадянську освіту. За словами вчительки, заняття із СЕЕН навчили її розуміти власні емоції, що допомагає залишатися життєстійкою в складних умовах. Тепер вона навчає цього своїх учнів та учениць.

Соціально-емоційне та етичне навчання — це міжнародна програма, яку протягом 20 років створювала та апробувала команда науковців і науковиць Університету Еморі (Атланта, США). В Україні програму пілотує громадська організація «ЕдКемп Україна» в межах загальнонаціонального шкільного експерименту.

• Чому СЕЕН необхідне учнівству, яке живе в стані постійного стресу;
• як інтегрувати практики соціально-емоційного та етичного навчання в шкільні уроки;
• що кажуть батьки, учнівство та колеги про заняття СЕЕН;
• які є виклики у впровадженні практик життєстійкості;
• як СЕЕН впливає на учнівство — про все це розпитали Аллу Маринич.

Торік Алла Маринич пройшла курс із соціально-емоційного та етичного навчання від ГО «ЕдКемп Україна», щоб навчити своїх учнів та учениць життєстійкості.

Спочатку учасники/ці пройшли теоретичне онлайн-навчання, склали іспит, а після відбіркових інтерв’ю долучилися до очних тренінгів, у межах яких відпрацювали низку практик. 

«Діти не сплять вночі через вибухи та тривоги. У таких умовах їх нелегко вчити керувати емоціями та відчувати своє тіло, та й нам, дорослим, бракує таких знань. Я дуже складно переживала перші пів року широкомасштабної війни, відчувала напругу в тілі, тож почала цікавитися різними техніками заспокоєння, зверталася до психологів. Хотіла навчитися від фахівців, як співпереживати собі й іншим. Під час курсу із СЕЕН я змінила свій підхід до людей довкола й переконалася: спочатку маємо вдягти маску на себе, а вже потім допомогти дитині», — пояснює вчителька.

Після навчання педагоги й педагогині отримали порадник про впровадження СЕЕН у школі. У ньому зібрані вправи для учнівства, які можна інтегрувати в уроки або ж проводити в позаурочний час, наприклад, у межах виховних годин (на сайті МОН опубліковані навчальні програми курсу за вибором «Соціально-емоційне та етичне навчання: формування й розвиток м’яких навичок, стійкості, уваги та подолання травми» для 1–2-х, 3–4-х, 5–6-х і 7–9-х класів).

Алла Маринич додає, що м’які навички — співпраця в команді, співпереживання, допомога одне одному, уміння контролювати свої емоції та тіло — запорука успішного навчання.

«Без цих навичок дитині складно вести діалог та співіснувати з іншими. Дітям, у яких розвинуті м’які навички та критичне мислення, легше навчатися. Це важливо зараз, коли необхідно вміти стабілізувати свій стан. Як, наприклад, писати контрольний тест чи підсумкову роботу, коли всю ніч були вибухи й дитина сиділа в укритті? Тож навички життєстійкості нині актуальні для всіх: і вчительства, і учнівства», — зауважує освітянка.

Алла Маринич проводить заняття із СЕЕН як окремий урок у своєму 8-му класі раз на тиждень — упродовж півгодинної класної зустрічі щоп’ятниці. Також освітянка інтегрує елементи практик в уроки громадянської освіти в 5–7-х класах.

«Хоч ми зустрічаємося лише онлайн, але командні вправи та практики однаково проводимо. На початку уроку є обов’язкове емоційне налаштування: я питаю дітей, за що вони сьогодні можуть подякувати. Або ж ми ділимося настроєм, досліджуємо, із чим він може бути пов’язаний. Я роблю це, щоб учні й учениці відчували та розуміли різний спектр емоцій: наприклад, що є не тільки стрес, а й пригніченість чи просто поганий настрій, і треба вміти покращити його», — додає Алла Маринич.

Програма соціально-емоційного та етичного навчання розрахована на рік, але вчителі/ки можуть адаптувати її під наявні можливості. 

Курс містить розділи про: 

• знайомство, створення атмосфери співпереживання в класі; 
• виховання життєвої стійкості;
• підсилення уваги й самоусвідомленості;
• керування емоціями; 
• навчання та пізнання одне одного тощо.

На завершення курсу учні й учениці готують проєкт, тему якого обирають разом з учителями/ками. Головне в процесі роботи — проявити всі якості, яких набули протягом курсу, зокрема співпереживання, підтримку й доброту.

Діти розуміють, навіщо їм ці практики та знання, ділиться Алла Маринич, але до виконання завдань ставляться по-різному. 

«Кожна дитина й кожен клас — особливі. Із шостим класом вправи йдуть на ура, їм дуже подобається, усе виконують із задоволенням. Ми почали знайомство з практиками миттєвої допомоги, і кожен урок робимо одну з них, а діти діляться своїми відчуттями. Із восьмим класом вивчаємо практики дихання. Дехто дуже серйозно ставиться, хтось посміхається. Але я впевнена, що, коли ми пройдемо всю програму, учні й учениці будуть застосовувати певні практики самі, бо розумітимуть, навіщо це їм», — переконана вчителька. 

Алла Маринич наголошує, що програма СЕЕН передбачає формувальне оцінювання: разом з учнівством вона обговорює, які практики вдалися, над якими варто попрацювати, які враження залишилися після виконання.

«Виконання будь-якої практики не може пройти без коментування. Діти за бажанням діляться своїми враженнями: вони позитивні чи нейтральні, у цей момент було добре чи щось пригнічувало, які відчуття були в тілі? Учитель має про це запитувати, щоб діти відрефлексували», — пояснює Алла Маринич. 

Нині освітянка інтегрує елементи СЕЕН в уроки громадянської освіти, яку вивчають з 5-го класу, а в другому семестрі 2025–2026 навчального року планує впровадити їх в уроки історії. Однак на повноцінне викладання бракує часу. 

«Тридцять хвилин — мало, а коли є тематичні класні години, я можу лише інтегрувати елементи: практику дихання або емоційну вправу. А на наступному уроці треба повернутися до теми заняття, щоб діти пригадали, про що йшлося раніше, — це знову час. У нас немає вільних годин, щоб проводити повноцінні уроки СЕЕН», — розповідає Алла Маринич.

Водночас учителька провела серію тренінгів із колегами, батьками та учнівством (у межах навчання СЕЕН). За її словами, батьки позитивно відгукувалися про практики соціально-емоційного та етичного навчання, однак чи виконують їх удома — питання без відповіді. Для хорошого результату важливо, щоб учні й учениці практикували СЕЕН і вдома, і в школі. Як показали міжнародні дослідження, соціально-емоційне та етичне навчання на 11 % покращує академічні досягнення учнівства.

«Психологиня й викладачка курсу “Здоровʼя, безпека і добробут” Ольга Юріївна Кучмій разом зі мною проходила навчання й очний тренінг, тому в нашому закладі СЕЕН впроваджуємо я і вона. Я на громадянській освіті можу виділити 15 хвилин для практик, а інші вчителі-предметники — не завжди. Здебільшого мірилом результатів навчання є НМТ, тож коли в тебе година на предмет, а треба пройти два складні параграфи — кожна хвилина важлива», — пояснює Алла Маринич.

На її думку, учителі та вчительки мають впроваджувати м’які навички заради дітей, орієнтуватися насамперед на їхні потреби, адже від емоційного стану учнівства залежать і результати навчання. До того ж розвиток соціально-емоційного та етичного навчання є частиною державних стандартів усіх рівнів освіти, а також професійного стандарту вчителя. Розробники програми СЕЕН зі свого боку пропонують підтримку в її реалізації: від методичних рекомендацій до порадників та онлайн-курсу.

Учителька радить починати знайомство із СЕЕН з обміну досвідом, читання відповідної літератури або відвідування тематичних онлайн-подій. Це допоможе зрозуміти, що саме хотілося б впроваджувати у своїй школі.

«Учителям треба налаштуватися на те, що на першому місці має бути комфорт дитини, а потім академічні знання. Важливими вони стануть тоді, коли дитина йтиме на урок із задоволенням і відчуватиме, що її слова та думки цінні, — впевнена Алла Маринич. — Не потрібно боятися, що щось не вийде. На тренінгу я побачила, як горять очі в учасників і як багато вчителів прагнуть змін. Освіта розвивається, не стоїть на місці, змінюються підходи до навчання, тож маємо змінюватися й ми, освітяни».

Фото Алли Маринич, Артема Галкіна та Canva

Матеріал створений у межах співпраці з ГО «ЕдКемп Україна»