Яку сучасну українську літературу почитати в серпні? Поради від книжкового клубу «Вчися.Медіа»

Цього року Національний тиждень читання був присвячений сучасній українській літературі. Перед початком нового сезону зустрічей книжковий клуб «Вчися.Медіа» ділиться враженнями про три сучасні українські твори, які учасниці/ки обговорювали перед липневою перервою.

Рекомендації в цій статті — для тих, хто цікавиться

• оповідями про дорослішання; 
• соціально-психологічними романами; 
• історією зламу ХХ та ХХІ століть і добою Української революції;
• детективами та «любовними багатокутниками».

Докладна інформація про перше засідання третього сезону, за романом Віктора Шепелєва «Українець Джонатан і двадцять сім мерців», — за цим посиланням.

У квітні книжковий клуб «Вчися.Медіа» обрав для обговорення твір «Мій прапор запісяв котик» Лєни Лягушонкової. Це дебютний роман авторки, яка раніше була відома як талановита драматургиня. Твір здобув премію «Книга року BBC-2025» і викликав чимало дискусій серед читачів і читачок: чи справді життя, яке зобразила авторка, було саме таким?

Під час зустрічі з книжковим клубом письменниця запевнила: попри те, що твір написаний «із досвіду», він не претендує на панорамність і не є повністю автобіографічним.

«Мій прапор запісяв котик» можна назвати романом доволі умовно: у творі немає чітко вираженої фабули — він радше тяжіє до сповіді. Текст побудований як оповідь від першої особи: нараторка розгортає історію свого дорослішання в невеликому селищі на Луганщині від кінця 1980-х до початку 2000-х років.

З одного боку, «Мій прапор запісяв котик» — це історія особистого формування та становлення, травм і перемог. З іншого — зріз життя, яким його спостерігає оповідачка.

Люди, які оточують героїню, намагаються дати раду в умовах економічної кризи 1990-х. Розпад Совєтського Союзу відкрив чимало нових можливостей (наприклад, для збагачення, подорожей, здобуття освіти), однак далеко не всі готові й мають ресурс ними скористатися. На кількох успішних комерсантів та авантюристів припадає чимало шахтарів та службовців, які продовжують працювати так, як звикли, і здаються глибоко нещасливими.  

Оповідачка часто саркастична в оцінці того, що бачить. Вона коментує стосунки й поведінку персонажів крізь призму своїх пізніших знань із філософії та психології або з позиції сучасності. Завдяки цьому контраст між способом життя й сприйняття реальності «тоді» і «зараз» стає ще виразнішим.

У фокусі оповіді — стосунки хворобливої дівчини з матір’ю, яка намагається заборонити все навіть умовно небезпечне. Жінка не вміє виявляти любов, бо навряд чи бачила нормальне ставлення до себе. Тож пошук любові (у формі самоствердження через сексуальну привабливість) стає надзвичайно важливим для нараторки. Оскільки в ситуації безгрошів’я та контролю її бажаннями постійно нехтують, героїня прагне ствердити їх через протест.

У творі чимало комічних, навіть гротескних ситуацій, його емоційна тональність часто стає надривною, ніби оповідачка завдяки самоіронії та глузуванню з оточення намагається «викричати» образи й кривди. Водночас можна припустити, що рідні місця мають для неї неабияке значення. Її складні почуття — це, зокрема, і біль через російську окупацію, через зраду декотрих земляків. 

Одна з учасниць клубу зазначила: через вікові обмеження (видання має позначку 18+) вона, звісно, не стала б рекомендувати цей роман школярам. Справді, тут є і обсценна лексика, і розмови про секс, і навіть опис наслідків ядерного вибуху. Та водночас, як наголосила учасниця, вона не сварила б учнів та учениць, які б прочитали твір із власної ініціативи.

Навіть для дорослих роман «Мій прапор запісяв котик» може розширити й поглибити уявлення про стан економіки, освіти, культури, специфіку людських стосунків на початку ХХІ століття, а також про регіональні особливості Луганщини (і Донеччини, як її спостерігає нараторка).

Водночас у творі порушено чимало проблем підлітків, які почуваються аутсайдерами в шкільному середовищі, не бачать у родині прикладу здорових стосунків, зростають із бажанням вирватися з небажаного оточення, відчувають ненависть до своєї зовнішності. Можливо, цей текст допоможе вчителям/кам краще зрозуміти почуття юнаків і юнок серед їхнього учнівства, які проходять через подібні труднощі.

Ще одна зустріч із письменницею відбулася під час обговорення роману «Боги мого краю дуже люблять кров». Його авторка, Євгенія Кужавська, не вперше у своїй творчості звертається до теми Української революції (Визвольних змагань 1917–1920 років): у її доробку є роман «Поховальний промовець», головні герої якого — Микола Зеров та Микола Хвильовий. Саме дослідження постаті «неокласика» Миколи Зерова наштовхнуло Євгенію Кужавську на ідею написати про учнів київської Другої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, у якій він певний час викладав.

В Україні це була одна з перших шкіл, де спільно навчалися хлопці та дівчата, зокрема Вероніка Черняхівська, яка стала центральною персонажкою «Богів мого краю».

«Боги мого краю дуже люблять кров» — це і ретродетектив, і «дарк академія». 

Рона (Вероніка) Черняхівська — поетка й перекладачка, донька лікаря та громадського діяча Олександра Черняхівського й письменниці Людмили Старицької-Черняхівської, онука драматурга-«корифея» Михайла Старицького. Надзвичайно талановита й добре освічена, Рона була з покоління дітей української інтелігенції, яких у зросійщеному Києві виховували українською мовою. Євгенія Кужавська радить читачам, які хочуть поглибити свої знання про цю генерацію, статтю літературознавиці Ярини Цимбал «Мажори 20-х: красиві двадцятилітні».

Щоб переконливо реконструювати образ Рони, письменниця працювала з її щоденниками в Музеї видатних діячів української культури (авторка рекомендує учителям та вчителькам, які цікавляться українською літературою, стежити за соцмережами цього закладу). Щоденники Вероніки Черняхівської (під назвою «Записки червоної куропатки») оприявнюють її як глибоку особистість. На жаль, повний текст ще не опубліковано, однак у романі наявні розлогі цитати із цього джерела, які роблять образ Рони повнішим.

Дія «Богів мого краю» розгортається в Києві 1917 року. Цей період авторка розглядає як «прекрасну епоху» в українському контексті: у часи Центральної Ради Київ приваблює митців і мисткинь (сюди, наприклад, переїздять графік Георгій Нарбут та балерина Броніслава Ніжинська). З огляду на це письменниця ставила собі за мету створити образ українського міста з його своєрідною естетикою.

Київ сповнює бурхливе культурне життя, тож Вероніка Черняхівська оточена плеядою історичних постатей. Наприклад, вона знайомиться із художницею Олександрою Екстер, яка пізніше створить ескізи для спектаклю за п’єсою Оскара Вайлда «Саломея» — саме цим текстом у романі одержимі учні й учениці гімназії. І навіть злочини, довкола яких побудована детективна лінія, пов’язані з мистецтвом — із полотном Пітера Пауля Рубенса «Бог ріки Шельди, Кібела та богиня Антверпена». 

Герої роману — гімназисти, друзі й подруги Рони, які разом із нею розслідують таємничі вбивства, здійснені, ймовірно, з певною окультною метою. Вероніка виявляє сміливість, наполегливість і розум, поступово з’ясовуючи, хто стоїть за злочинами і який мотив має. 

А на тлі розслідування поступово наростає атмосфера тривоги й передчуття біди: пам’ятаємо, що вже в січні 1918 року відбудеться бій під Крутами, у якому візьмуть участь чимало учнів Другої гімназії (авторка, зокрема працювала зі спогадами Ігоря Лоського, якого зробила одним з героїв роману). 

Акцентуючи «шкільний» бік сюжету, Євгенія Кужавська пояснила: 

Саме крихкість часу (в історичній та особистій перспективі) письменниця прагнула передати в романі. Попри трагічний фінал життя Вероніки Черняхівської (совєтська влада репресувала її наприкінці 1930-х), історія фокусується на тому порівняно щасливому періоді, коли всі шляхи здавалися відкритими. «1917 рік — такий час, коли розпадається імперія, витоншуються межі між світами і найменший порух може набути символічного значення, яке матиме вплив на роки», — пояснила письменниця.

На зустрічі були присутні студентки педагогічного коледжу, яким дуже заімпонував текст. Зокрема, він відгукується молоді тим, що герої — однолітки сучасних старшокласників і так само живуть у тривожному очікуванні в складний час. Чимало з них мають реальні прототипи, що може спонукати до глибшого дослідження епохи Української революції (і причин її поразки). Тема вибору у воєнний час вірогідно зрезонує молодим читачам і читачкам. 

Цікавою в повісті є і феміністична проблематика: текст не маніфестує фемінізму, але послідовно оприявнює і обмеження, з якими стикалися жінки та дівчата в традиційному суспільстві початку ХХ століття, і те, які ролі вони виборювали для себе в нову епоху.

Сюжет динамічний, його детективна частина зав’язана на темі мистецтва й культів. Герої навіть проводять спіритичний сенс (і натякають, що ця практика в них постійна). Вони сміливі до експериментів, мають непрості стосунки, у яких є місце і щирій підтримці, і любові, і заздрості. Вони закохуються і, якщо не прямо досліджують власну сексуальність, то принаймні опосередковано осмислюють її, шукаючи примірник «Саломеї» Вайлда — п’єси, відомої своїм еротизмом. Такий акцент здається переконливим, коли йдеться про юнацтво.

Перед літньою перервою книжковий клуб «Вчися.Медіа» обговорив роман Марії Олекси «Кімнати Естер». Більшість учасниць високо оцінила твір як правдиву оповідь про дисфункційну родину, все життя якої підпорядковане циклам батькового алкоголізму. Зображення залежності у творі не романтизоване, алкоголізм постає як потворне явище, яке руйнує життя і самої людини, і сім’ю. 

У центрі історії — подружжя Валентин і Діана та їхня донька Естер. Чоловік — надзвичайно талановитий інженер, який не зміг завершити освіту через хворобу матері. У парку атракціонів, де працював, він познайомився з Діаною — амбітною дівчиною, яка не лише покохала Валентина, але й побачила (і поставила собі за мету зреалізувати) його потенціал.

Важке дитинство Валентина вплинуло на його особистість: батько покинув родину, бо обрав творчість, матір була емоційно відстороненою, а дід постійно кривдив хлопця й забороняв йому виявляти почуття. Ця травма стала підґрунтям майбутньої залежності: Валентин не має контакту з власними емоціями, не розуміє їх і не вміє безпечно проживати. Недарма занепалий парк атракціонів, яким від володіє, називається «Емовера» (від латинського emovere, спорідненого з «емоція», — збурювати, виходити назовні).

Естер — єдина донька Валентина й Діани — має близькі довірчі стосунки з батьком. Вони люблять проводити час разом, продовжують одне за одним латинські вислови, мають особливий зв’язок. Водночас через батькову залежність Естер живе в стані постійного очікування небезпеки. Учасниці книжкового клубу відзначили влучні деталі, завдяки яким Марія Олекса передає страхи дівчинки: те, як вона спостерігає за мовленням батька (він починає розтягувати звуки, коли п’яний), слухає його кроки на сходах, оцінює, наскільки вправно він потрапляє ключем до замкової шпарини.

Через брак безпечного простору у власному домі дівчинка починає шукати прихистку всередині себе: так з’являються фантастичні Кімнати, у які Естер може втікати на години. Її прив’язкою до Кімнат, «зачіпкою», стають різні запахи (загалом учасниці зауважили багатство одоративних (запахових) образів у тексті). Стан Естер називається дезадаптивною мрійливістю і потребує лікування.

Розгортаючи історію, авторка порушує чимало складних і, на жаль, актуальних проблем, серед яких:

• співзалежність, яка розвивається в членів родини людей з алкогольною залежністю, зокрема в дружин (письменниця послідовно спростовує тезу про те, що коханням можна «вилікувати» залежну людину); 
• перекладання відповідальності за свій вибір на оточення;
• заперечення проблеми, яке свідчить про глибину залежності;
• парентифікація:

Естер, попри свій вік, розвиває гіперувагу до поведінки батьків, постійно інтерпретує зовнішні сигнали про їхній стан та наміри. Вона перебирає на себе відповідальність за Валентина й намагається знайти шляхи до порятунку родини, тобто поводиться як доросла щодо батьків. У власній правоті дівчинку переконують слова Валентина: він купив парк атракціонів для неї (а, оскільки зараз п’є через збитковий бізнес, то це Естер винна в його стані); 

• нездатність людей припинити стосунки чи діяльність, які вичерпали себе;
• домашнє насильство (фізичне та емоційне, зокрема ненавмисне, через нехтування потребами дитини);
• намагання чоловіка маніпулювати емоційно вразливою жінкою через дитину;
• порушення меж приватності дитини через страх за неї.

Читачі й читачки спостерігають різні стадії переживань цієї родини. Щоб з’ясувати, яке рішення зрештою ухвалюють Діана та Естер, варто прочитати роман: учасниці одностайно відзначили його терапевтичний ефект.

Роман «Кімнати Естер» адресований дорослій аудиторії. Однак та глибина й прямота, з якою авторка говорить про випробування, що спіткають родини алкозалежних, будуть цілком зрозумілі старшим підліткам.

*Звісно, радити книжку варто із застереженнями: потенційні читач чи читачка мають зважити, чи готові до осмислення такої теми — особливо якщо в їхній сім’ї є схожа проблема. Крім того, опис життя в тривозі та страху багатьом зрезонував через досвід загрози постійної обстрілів. Тож слід узяти до уваги: це може бути додатковим тригером під час читання.

У ситуації, коли росія послідовно намагається знищити українську культуру, книжковий клуб «Вчися.Медіа» закликає читати українських авторів та авторок, обговорювати їхні твори й ділитися думками. Стежте за анонсами зустрічей у рубриці «Афіші» на нашому сайті.

Фото Magnific, Міністерства культури України та Yakaboo

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
•  Х, тредс, вайбер.