«Намагаємося повернути дітям відчуття дому»: історія релокованої школи з Дніпрорудного

До широкомасштабної війни Дніпрорудненська спеціалізована школа «Талант», що в Запорізькій області, була закладом, який одним із перших пілотував реформу НУШ, впроваджував інклюзивну освіту та був оснащений сучасним обладнанням.

«Тоді ніхто навіть подумати не міг, що нам доведеться покинути стіни рідної школи, всю матеріально-технічну базу, яку ми збирали роками, і починати все з нуля на новому місці, далеко від дому, який окупував ворог», — розповідає директорка закладу Людмила Герасименко.

Через окупацію Дніпрорудного заклад релокувався до Запоріжжя. Спочатку колектив працював дистанційно, а з 2024 року школа відновила офлайн-роботу в новому приміщенні — на базі Національного університету «Запорізька політехніка».

• Із якими викликами зіштовхнувся колектив під час евакуації?
• Як вдалося відновити роботу школи?
• Як комунікують із дітьми, що залишилися на тимчасово окупованій території?
• Чому для релокованих закладів освіти так важливо зберігати відчуття приналежності до своєї громади?

Про це директорка розповіла в розмові із «Вчися.Медіа».

Школа «Талант» бере участь у всеукраїнському пілоті НУШ, проєкті зі створення STEM-центрів та національному пілотуванні системи профорієнтації в межах швейцарсько-українського проєкту DECIDE. Також заклад неодноразово отримував золоті медалі на міжнародній виставці «Сучасні заклади освіти» та ставав переможцем і призером обласної виставки «Освіта Запорізького краю». 

Та в школі й припустити не могли, що через війну пишатимуться не відзнаками й участю в інноваційних проєктах, а укриттям. «Талант» — єдина школа в Дніпрорудному, що мала сховище. До 2022 року його використовували виключно для навчальних тренувань і не думали, що колись укриття працюватиме за прямим призначенням.

«Уже з першого дня воно стало прихистком для багатьох жителів міста. Щодня там одночасно перебувало близько 700 людей. У такому режимі укриття працювало майже три тижні, навчання дітей з очевидних причин було на паузі», — розповідає Людмила Герасименко.

На початку березня російські військові викрали міського голову Дніпрорудного Євгена Матвєєва. Тоді ж місто повністю опинилося під окупацією. За словами директорки, на той час не існувало жодних алгоритмів, як діяти керівникам закладів освіти в таких умовах. Не було інструкцій, як евакуювати школу, що робити з документами, архівами чи обладнанням. Директори ухвалювали рішення самостійно.

Перші тижні ще відбувалася евакуація автобусами, однак так звані “зелені коридори” регулярно обстрілювали.

Про повноцінну релокацію школи в таких умовах не йшлося. Після встановлення російських блокпостів вивезти архіви чи техніку стало практично неможливо. Працівники та працівниці школи намагалися зберегти хоча б частину техніки та обладнання, ховаючи їх у різних приміщеннях. Однак деякі педагоги, які згодом пішли на співпрацю з окупаційною владою, добре знали, де й що було сховано, і без особливих труднощів вказували на такі місця або самі забирали майно для облаштування «нових робочих місць».

Наступним сигналом стало зняття українського прапора зі школи у травні 2022 року. Згодом, як розповідає директорка, упродовж літа розпочалося поступове пограбування закладу. До школи приходили невідомі люди — частина у військовій формі, частина в цивільному. Вони залякували вахтера, вимагали ключі від приміщень, а коли отримати їх не вдавалося, просто вибивали двері. Так із будівлі вивозили й виносили устаткування їдальні, меблі та інтерактивне обладнання. Частина майна згодом опинилася в інших місцевих закладах — садочку, школі, технікумі, ліцеї, — однак більша його частина була вивезена в невідомому напрямку.

Усе це відбувалося поступово, протягом літа 2022 року. Окупаційна влада фактично позбавляла школу матеріальної бази — того, що роками створювали своєю працею педагоги й батьки.

Сама ж Людмила Герасименко з родиною виїхала з міста на початку квітня 2022-го — після того як у Мелітополі викрали чотирьох директорів місцевих шкіл. Переконувала виїжджати й колег і батьків учнів та учениць.

«На той момент триматися допомагала думка про те, що ми маємо зберегти нашу школу й колектив, але вже на підконтрольній Україні території, адже більшість колег не пішла на співпрацю з окупантами», — розповідає вона.

Так директорка й частина колективу виїхали до Запоріжжя. Додатковим викликом стало відновлення зв’язку з рештою учнівства, працівників та працівниць, адже під час проходження десятків російських блокпостів заради безпеки люди змушені були видаляти контакти й листування з телефонів. Також директорка мала видалити електронну базу школи, де були всі контакти, — їх відновлення потребувало часу й спільних зусиль.

«Усе літо ми буквально шукали своїх дітей і вчителів через фейсбук, інші месенджери, через знайомих. Потрібно було заново відновлювати контакти, щоб 1 вересня школа змогла запрацювати. Звісно, ми чекали, що невдовзі повернемося додому. Але що ближче була осінь, то очевидніше ставало: цього не станеться. Я не бачила сенсу переносити навчальний рік. Освітній процес потрібно було запускати за будь-яких обставин», — розповідає директорка.

Уже до кінця літа команда змогла відновити роботу закладу. 2022–2023 навчальний рік школа повністю провела дистанційно. Згодом стало зрозуміло: тривале існування релокованих шкіл лише в онлайн-форматі дедалі ускладнюється, адже змінювалася й державна політика щодо їх подальшої роботи. Тож адміністрація закладу разом з Дніпрорудненською міською військовою адміністрацією звернулася до обласного департаменту освіти і науки ЗОДА з проханням надати приміщення для роботи школи.

Попри те що школа вже п’ятий рік працює далеко від рідного міста та фізичної будівлі, для її команди головним завданням залишається не тільки навчання дітей, а й збереження спільноти.

Школа стала для колективу символом стабільності після вимушеного переїзду.

«Ми всі залишилися не тільки без дому. Ми залишилися без речей, без звичного життя. У 40, 50 чи 60 років починати все з нуля складно. А інтеграція в нових містах і нових колективах далеко не завжди проходить легко. Саме тому було важливо зберегти школу й людей», — додає Людмила Герасименко.

За словами директорки, контингент учительства та учнівства переважно зберігся.

«Ми знаємо кожну родину, кожну дитину, їхні потреби, їхню історію. Хоч деякі діти пробували переходити до місцевих шкіл у громадах, де зараз живуть, частина з них згодом повернулася. Діти кажуть, що саме тут їх розуміють найкраще, бо ми всі пережили однаковий досвід і добре знаємо, через що проходять родини», — зауважує Людмила Герасименко.

Підтримує колектив і зв’язок із тими учнями та ученицями, які з різних обставин не змогли виїхати й залишилися на ТОТ. Дані про кількість та деталі їхнього навчання ми не розголошуємо з міркувань безпеки.

«Із кожним роком ситуація на окупованих територіях погіршується. Але наші учні та їхні батьки, які навіть у таких умовах намагаються зберегти зв’язок з українською освітою, — справжні герої», — наголошує Людмила Герасименко.

За її словами, тиск із боку окупаційної влади на українські родини постійно посилюється: погіршується мобільний зв’язок, перестають працювати звичні месенджери, а доступ до освітніх платформ стає дедалі складнішим. Тож вчителі/ки намагаються робити навчання максимально гнучким. Якщо дитина не може бути присутньою на онлайн-занятті, їй залишають відеозапис уроку. Після цього учні / учениці виконують завдання й надсилають їх безпечними способами.

Директорка розповідає: будь-яка необережна публікація з даними дитини з ТОТ або навіть навчальний матеріал може мати серйозні наслідки для родин, які залишаються в окупації. Тож у школі ретельно перевіряють усю інформацію перед поширенням. Це стосується і сторінок закладу в соцмережах: зокрема, заборонено публікувати світлини, на яких можна ідентифікувати дітей, що перебувають на тимчасово окупованих територіях.

Через ризики школа також змінила підхід до спілкування з такими учнями / ученицями та їхніми батьками. Якщо на початку широкомасштабної війни ще використовували спільні класні чати, то тепер переважно обирають індивідуальну комунікацію. Це дає змогу не розкривати зайвої інформації про дітей та їхні родини.

Окремої обережності потребує передавання українських документів про освіту. Якщо батьки не можуть забрати їх особисто, документи за довіреністю отримують учителі/ки та зберігають у безпечному місці до моменту, коли родина зможе їх забрати. Електронні копії надсилають родинам індивідуально.

На думку директорки, російська влада робить усе можливе, щоб позбавити дітей доступу до української освіти та нав’язати їм російські наративи. Саме тому кожен учень та кожна учениця, які попри все продовжують навчатися за українською програмою, є для школи символом спротиву.

Школа також допомагає випускникам/цям із тимчасово окупованих територій вступати до українських закладів вищої освіти: вчителі/ки передають всю актуальну інформацію щодо вступу, річного оцінювання за спрощеною процедурою. Заклад став для своїх випускників/ць посередником між релокованими профтехами та університетами, з якими підтримують зв’язок.

Водночас директорка визнає, що з кожним роком дедалі менше випускників/ць із тимчасово окупованих територій вступають до українських університетів. І справа не в тому, що їм бракує бажання, — що довше триває окупація, то небезпечніше людям зберігати зв’язок з Україною, наголошує Людмила Герасименко.

Саме тому, за її словами, важливо зберігати релоковані школи як окремі освітні спільноти.

«Дітям і батькам з окупованих територій важко довіритися незнайомим людям. Вони звертаються до тих, кого знають багато років. Ми зі свого боку намагаємося зробити все, щоб діти не втратили зв’язку з Україною. І дуже часто для них саме рідна школа стає тією ланкою, яка хоч і на відстані, але допомагає зберегти його», — акцентує директорка.

На її думку, сьогодні головний виклик для держави полягає не лише в тому, щоб забезпечити доступ до освіти дітей із ТОТ, а й у тому, щоб не втратити з ними контакту.

«Зараз уже йдеться не тільки про знання, а й про збереження української ідентичності, довіри до держави й відчуття, що про цих дітей не забули. Саме тому релоковані заклади освіти сьогодні працюють не лише як освітні установи, а і як осередки, які підтримують свої громади, що залишилися в окупації. Для нас дуже важливо, щоб люди на тимчасово окупованих територіях знали: від них ніхто не відмовився. Вони залишаються громадянами України, держава пам’ятає про них і повинна робити все, щоб вони відчували цю підтримку», — додає Людмила Герасименко.

Водночас вона визнає, що релоковані школи потребують уваги та допомоги від держави.

«Найважче — щороку доводити, що ти існуєш, що твоя школа, попри все, продовжує давати результат. Тому дуже хочеться, щоб релоковані школи були почуті», — підсумувала директорка.

Фото надала Людмила Герасименко

Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст публікації є виключною відповідальністю «Вчися.Медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.