«Національну ідентичність потрібно практикувати»: як закладам освіти формувати свідомих громадян, не порушуючи свободи

Національна ідентичність — це своєрідний «клей» суспільства: вона об’єднує громадян та створює внутрішню опору для людини. Особливої ваги це набуває в умовах війни, коли саме внутрішні опори допомагають вистояти в найскладніших обставинах, переконана Наталія Кривда, професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка, докторка філософських наук.

Саме тому, за її словами, формувати національну ідентичність потрібно ще зі школи, однак робити це не лише через теорію, а й завдяки досвіду та щоденним діям.

Яку роль у формуванні національної ідентичності мають заклади освіти? Де проходить межа між необхідним вихованням і небезпекою ідеологізації чи пропаганди? Що слід змінити в нашому патріотичному вихованні в школах, щоб це не виглядало як формальність?

«Вчися.Медіа» розбиралося в цьому разом із Наталією Кривдою, а також Марією Котвіцькою, співзасновницею проєкту «Школа національної ідентичності» та координаторкою коаліції організацій, які об’єдналися навколо цієї ініціативи, і Реною Марутян, директоркою Інституту національної стійкості та безпеки.

Національна ідентичність сьогодні — один із ключових чинників національної безпеки, зауважує Наталія Кривда. Тож суспільству потрібно позбутися ілюзій.

«На нас напав ворог — підступний і послідовний у своїх діях. Це протистояння не виникло раптово й не обмежується сучасною фазою війни — це щонайменше 400–450 років боротьби з московською імперією. Упродовж цього часу українців системно знецінювали, витісняли й намагалися знищити. І протистояння триватиме доти, доки в північно-східного сусіда залишатимуться імперська логіка й відповідний світогляд. Саме тому національна ідентичність набуває особливого значення: вона є тією внутрішньою опорою, яка надає сенсу, формує стійкість та об’єднує людей у спільному досвіді й відповідальності», — зауважує професорка й докторка філософських наук.

Як пояснює Наталія Кривда, ідентичність — це відповідь на запитання «Заради чого ти живеш? Як ти живеш?». Це не лише про самоусвідомлення, а й про систему цінностей, досвідів і смислів, які визначають наші дії та вибори. Національна ідентичність — це відчуття належності до певної нації: спільноти, об’єднаної не тільки походженням, а й цінностями, відповідальністю, пам’яттю та баченням майбутнього.

За словами Наталії Кривди, українська національна ідентичність формується на перетині двох моделей — ціннісної та етнічної (за британським дослідником Ентоні Смітом):

• ціннісна модель ідентичності — це те, що ми можемо обрати. Наприклад, людина за народженням належить до певної нації чи етнічної групи, але обирає ціннісний вимір свого існування й може вирішити, до якої саме нації приєднатися згодом;
• етнічна модель акцентує на спільності походження й рідній культурі. Тобто незалежно від того, залишиться людина у своїй спільноті чи емігрує, вона завжди буде частиною тієї спільноти, де народилася.

«Я переконана, що українська національна ідентичність вибудовується на перехресті цих двох моделей. З одного боку, нам важливі національні традиції тих етносів і спільнот, що утворюють українську політичну націю — українців, кримчаків, кримських татар чи євреїв, — адже після років переслідувань і знищення спільнотам і націям потрібно зберігати свою унікальність. З іншого боку, важливі й цінності. Сьогодні нашу країну захищають представники й представниці різних культур і віросповідань, які борються за цінності української політичної нації. Тож саме це поєднання, а не розділення формує нашу національну ідентичність», — наголошує Наталія Кривда.

Дослідниця й професорка Монтсеррат Гібернау, яку згадує Наталія Кривда, стверджує: універсального рецепту формування національної ідентичності не існує, однак можна виокремити п’ять ефективних стратегій:

1. формування цілісного образу нації через культуру;
2. запровадження низки символів і ритуалів, спрямованих на формування почуття колективної єдності (герб, гімн, прапор, політика пам’яті тощо);
3. громадянська політика, тобто система прав та обов’язків громадян (громадяни мають відповідати перед державою, а держава — перед громадянами);
4. досвід спільного ворога: як би парадоксально це не звучало, але саме загроза й спільне протистояння часто стають потужним чинником консолідації;
5. система національної освіти. Освіта, ба більше — культура, — це не тільки передавання знань, а й простір творення смислів та середовище, у якому людина формується як особистість.

«Як бачимо, освіта посідає значне місце у формуванні національної ідентичності. Але тут потрібно розуміти принципову відмінність між освітніми політиками демократичних суспільств та авторитарних режимів.

У таких країнах, як росія чи білорусь, освіта й культура часто перетворюються на інструмент ідеологічного впливу. Натомість наше завдання — зберегти й розвивати самість і сутність культури. Освіта, як і культура, має залишатися простором, де людину не конструюють за шаблоном, а створюють умови й можливості для розвитку особистості, яка відчуває повагу до себе, має власну гідність і право вибору», — наголошує Наталія Кривда.

У той час як Україна розширює освітні та культурні можливості для інших народів, що живуть у межах нашої країни, ворог знищує національні культури, забороняє викладати в школах іншими мовами, крім російської, розпалює ненависть і намагається русифікувати ті народи, які ще зберегли бодай якусь самобутність. У цьому й полягає наша принципова відмінність.

Водночас співрозмовниця наголошує: національну ідентичність потрібно практикувати — у щоденних діях, у виборах, у способі мислення й життя. Це практикування може виявлятися як у захисті своєї країни, так і в навчанні дітей українською мовою, у відреставрованій вишитій сорочці, яку знайшли в бабусиній скрині, у передаванні традицій тощо.

Школи відіграють важливу роль, адже в них діти проводять значну частину часу. Тож те, як у закладі освіти говорять про національну ідентичність і патріотизм, як осмислюють історичні, культурні події, впливатиме на свідомість дітей, додає Марія Котвіцька, співзасновниця проєкту «Школа національної ідентичності». Це не лише про культуру пам’яті у вимірі меморіалізації, а передусім про переосмислення історичного досвіду в сучасному контексті: як ми сприймаємо світ через те, що з нами відбувалося й відбувається зараз, які рішення на цій основі ухвалюємо.

За її словами, важливо впроваджувати конкретні практики, які формують ідентичність у повсякденному житті. Не можна просто оголосити на уроці: «Зараз ми будемо працювати з темою національної ідентичності». Натомість її потрібно інтегрувати в щоденне шкільне життя.

Наприклад, на уроці мистецтва, вивчаючи орнаменти писанок різних регіонів, можна говорити про різноманітність культурних традицій. Це формує в дитини розуміння багатогранності української нації: вона мультикультурна, але об’єднана спільною історією та баченням майбутнього. Саме завдяки таким практикам дитина починає усвідомлювати, частиною чого вона є, зауважує Марія Котвіцька.

Крім того, важливу роль відіграє взаємодія з носіями культури. Це можуть бути культурні діячі, етнографи, представники/ці локальних традицій, які зможуть передати дітям історію та звичаї конкретного регіону чи громади.

«Коли дитина розуміє цінність місця, у якому живе, і взаємодіє з ним через музеї, фестивалі, інтегровані заняття, спілкування з місцевими культурними діячами, це значно поглиблює її відчуття належності», — наголошує Марія Котвіцька.

Вона зазначає: потрібно також поглибити вивчення поняття ідентичності як основи міцної нації у сфері вищої освіти, розробити підходи, методології та програми, які потім будуть наскрізно закладені в усю систему формальної та неформальної освіти.

Чи можна формувати національну ідентичність і патріотизм, не вдаючись до ідеологізації та пропаганди, як це часто робить ворог, мілітаризуючи освіту? Марія Котвіцька зауважує: важливо розрізняти підходи. Тоталітарні режими будують на зверхності держави чи лідера, який претендує на абсолютну істину й право визначати, як мислити суспільству. У таких системах свободи немає, а критичне мислення свідомо пригнічують.

Якщо ж ми показуємо різні історичні приклади, аналізуємо постаті діячів та діячок, говоримо про цінності, за які вони боролися, і водночас навчаємо дітей ставити запитання, сумніватися, аналізувати — це не пропаганда. Навпаки, такий підхід формує свідоме громадянство.

«Так, ми передаємо певні цінності — свободу, гідність, відповідальність. Але ми не обмежуємо свободи думки. І саме ця відмінність є принциповою, адже там, де існує одна “правильна” версія, де заборонено сумніватися, починається ідеологізація. Там, де є простір для мислення, діалогу й вибору, формується усвідомлена ідентичність», — зазначає Марія Котвіцька.

Формування національної ідентичності та патріотизму в школах не дорівнює мілітаризації освіти, додає Рена Марутян, директорка Інституту національної стійкості та безпеки. Вона наголошує: росія — це авторитарна імперська держава, тож мілітаризація — сенс її існування; росіяни підпорядковують освіту, культуру і взагалі громадське життя військово-ідеологічному контролю держави, де є культ сили.

Натомість російська модель заснована на імперській експансії та сакралізації державного насильства, вона використовує молодь як ресурс для агресії, продовжує Рена Марутян.

Україна спирається на цінності: людську гідність, свободу, конституційний обов’язок і право народу на самооборону — продовжує співрозмовниця. Саме ці принципи визначають характер нашого громадянського суспільства. Воно не дозволить перетворити освіту на інструмент суспільної мілітаризації в її агресивному, тоталітарному розумінні. У нас завжди знайдеться голос публічних інтелектуалів, громадських активістів, журналістів, який поставить під сумнів надмірний тиск або спробу нав’язування. Згадаймо хоч би нещодавній Картонковий майдан, коли молодь виступила проти скандального законопроєкту № 12414, який міг позбавити незалежності Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) та Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру (САП).

Саме спротив активної частини суспільства не дав системі скотитися до тоталітарних практик. Тож формування національної ідентичності, патріотизму означає створення не покірних виконавців, а навпаки — відповідальних громадян і громадянок.

«Важливо, однак, чесно називати речі своїми іменами: ми живемо в умовах екзистенційної війни. І в цьому контексті без формування мілітарного складника ідентичності неможливо виховати громадянина-захисника — людину, яка готова брати на себе відповідальність за свободу й безпеку своєї країни», — додає Рена Марутян.

Утім, вона наголошує: важливо розрізняти мілітарну й мілітаристську ідентичність:

• мілітарна ідентичність — це про відповідальність і захист. Це позиція людини, яка усвідомлює: «Я готовий/а захищати свою державу, бо це мій обов’язок і моя відповідальність». У центрі такої ідентичності — громадянин чи громадянка, що цінує свободу, життя й безпеку, і саме тому готовий/а їх обороняти;
• натомість у мілітаристській ідентичності війна, сила, експансія та домінування стають самодостатньою цінністю. Це культура, у якій насильство нормалізують — як у відносинах між державою і громадянином, так і в стосунках між самими людьми. У таких системах формують не громадян, а підданих. Насильство пронизує всі рівні життя — від політики до побуту — і стає інструментом контролю.

Тож наше завдання — не уникати теми оборони, а правильно її осмислювати. Ми маємо виховувати не агресію, а готовність до відповідального захисту. Не підкорення силі, а здатність протистояти їй, зберігаючи гідність і свободу, пояснює Рена Марутян.

Водночас, за словами фахівчині, важливо стежити, щоб національна ідентичність не залишалася декларацією чи формальним елементом освітніх програм. А тому необхідно працювати не тільки на рівні політик і програм, а й на рівні культури, до якої захоче долучитися молодь. У сучасному світі це неможливо без якісного культурного продукту: кіно, музики, літератури, медіа. Саме завдяки таким форматам формується емоційний зв’язок із культурою і з’являється бажання бути її частиною, стверджує Рена Марутян.

Важливим чинником є також формування так званих сильних соціальних зв’язків у спільній дії, додає Наталія Кривда. Наприклад, коли люди разом беруть участь у громадських ініціативах, працюють для спільного результату, переживають спільний досвід. Саме такі зв’язки глибоко впливають на формування ідентичності, адже закріплюють відчуття належності до спільноти.

«Формування національної ідентичності — це складний, багаторівневий процес, який потребує постійного пошуку та взаємодії. Важливо залучати до нього дітей, давати їм змогу бути співтворцями, а не лише споживачами готових смислів.

А ще будь-які культурні й освітні практики, спрямовані на формування ідентичності, мають бути щирими. Ми не маємо нав’язувати якихось наративів. Потрібно створювати умови, у яких дитина чи молода людина самостійно прийде до розуміння та прийняття своєї національної ідентичності», — підсумувала Наталія Кривда.

Фото з особистого архіву співрозмовниць, Сергія Нужненка, а також Freepik

Спецпроєкт «Формула свободи» створено «Вчися.Медіа» за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. Матеріал представляє позицію героїв і не обов’язково відображає позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні.

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.