«Наша мета — дати дітям розуміння, що світ не забув про них»: розмова з канадським освітянином та волонтером Девідом Фалконером

Щотижня на заняття від ГО «Вчися» з англомовними волонтерами й волонтерками долучається приблизно сотня українських дітей і підлітків. Разом вони вивчають біологію, фінансову грамотність, математику або займаються йогою чи влаштовують шоу талантів. Заняття стають бонусом до шкільної програми: можна дізнатися щось нове та попрактикувати розмовну англійську. Але головна мета кожної зустрічі, яких на тиждень понад 10, — підтримати дітей з України в умовах війни.

Уже чотири роки зустрічі організовує команда проєкту «Україна розмовляє англійською» («УРА») від громадської організації «Вчися». Українська частина команди — Олена Жупанова, Ірина Каїка, Артем Кріль, Анастасія Тимошенко, Софія Ковальчук — постійно на зв’язку із закордонними колегами. За кожним заняттям для дітей — десятки листів та розмов, потрібних, щоб укласти розклад і щоб уроки відбувалися систематично, а проєкт долучав нових учасників та учасниць.

Один із перших волонтерів «УРА» — Девід Фалконер, канадський освітянин, засновник ГО «Classrooms Without Walls». Він разом з іншими волонтерами з різних країн проводив зустрічі з українськими дітьми в березні 2022 року, після початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну. Згодом допоміг долучити до проєкту друзів та колег із різних країн, які досі проводять безплатні заняття англійською для українських дітей.

Нещодавно Девід Фалконер разом із сином Бенджаміном відвідали Київ і зустрілися з командою ГО «Вчися». Редакція «Вчися.Медіа» скористалася нагодою та поспілкувалася з освітянином про його волонтерство, підтримку проєкту «УРА», створення власної громадської організації, а також про освітні виклики в Україні та в інших країнах, яким допомагає Девід.

— Розкажіть, будь ласка, як з’явився ваш проєкт «Classrooms Without Walls».

— Усе почалося з того, що в лютому 2022 року я зголосився підтримати українських дітей та провести для них урок. Спочатку мені здалося, що це волонтерство триватиме кілька занять. Однак спілкування з понад 300 українськими дітьми було настільки потужним, що я запитав у київських колег, чи можу провести ще один урок. Згодом розповів про цю ініціативу колегам і друзям, зв’язався з організаціями в Канаді та з інших країн і запропонував їм долучитися до проєкту. Ідея з волонтерськими уроками перетворилася на щось набагато більше: люди з різних куточків світу готові долучатися до підтримки українських дітей.

Згодом зі мною зв’язався колега з М’янми й запропонував проводити волонтерські заняття, щоб допомогти дітям, які переживають там трагедію громадянської війни. Безумовно, я погодився.

Так сформувалася група людей, готових допомагати дітям у зонах конфлікту (освітянин використовує термін ООН conflict zones, однак для редакції широкомасштабне вторгнення — це російсько-українська війна — ред.). Із грудня 2022 року ми почали допомагати дітям з Афганістану, до нас приєдналися волонтери з Австралії, Індонезії, Сінгапуру й Таїланду. Поступово ми почали співпрацю з університетами та громадськими організаціями.

Попри те що ми всі були з різних країн, фокус залишався незмінним: підтримка дітей, особливо тих, хто є внутрішньо переміщеними особами, не може відвідувати школу, переживає труднощі через переїзд зі своїх громад, міст чи країн. Тоді виникла назва організації «Classrooms Without Walls» («Класи без стін»): діти збираються не в чотирьох стінах, а на різних онлайн-платформах (здебільшого Google Meet і Zoom).

На п’ятий рік існування «Classrooms Without Walls» стала некомерційною організацією, а чимало інших позашкільних установ пропонують нам допомогу. Наша головна мета — дати дітям розуміння, що світ про них не забув.

— Що стало переломним моментом, який змусив вас допомагати саме Україні?

— Я завжди стежив за тим, що відбувається у світі. До 24 лютого 2022 року новини, які ми отримували в Канаді про Україну, справді мене хвилювали. Йшлося про країну, яка десятиліттями шукала свою ідентичність і свободу — і раптом зазнала нападу. Це неможливо було ігнорувати.

На те, що сталося 24 лютого, ніби очікували, але водночас це був шок. Перша думка: «Вони (росіяни — ред.) справді це роблять». А потім — про дітей в Україні, їхні родини. У новинах я бачив біль і розгубленість людей і не знав, що можу зробити.

Згодом отримав листа від громадської організації з Києва, що шукала освітян та освітянок з усього світу, які готові допомогти українським дітям. Цей короткий лист мене дуже зачепив. На той час я працював у невеликій громаді інуїтів у Північній Канаді — за Полярним колом (інуїти — корінні народи Арктики — ред.). Там у суворих умовах живе близько 500 людей. Відчуття спільноти й турбота одне про одного допомагають їм виживати. Мене вразило, що ця віддалена громада уважно стежила за подіями в Україні. Діти приходили до мене й запитували: «Ви бачили, що там відбувається?» Дорослі теж не залишалися осторонь.

Пам’ятаю одного учня, який не міг дібрати слів, але хотів зрозуміти, чи можемо ми якось допомогти. У їхній культурі це природно: якщо хтось страждає — ти не ігноруєш, а допомагаєш.

Для мене це був переломний момент. Я сам став учнем. Ці діти навчили мене співчуття, доброти й готовності бути поруч із тими, хто переживає складні часи.

Зараз проєкт «Classrooms Without Walls» продовжує зростати — завдяки людям, які об’єдналися навколо простої ідеї: підтримати дітей незалежно від того, де вони живуть. Адже діти мають думати про дні народження, фільми й попкорн, а не про війну.

Сьогодні моя команда запитує, що ще може зробити для України. Як підтримати школи, вчителів, директорів, дітей? Я знаю: ця розмова попереду, і вона буде про те, як допомагати Україні далі.

— Які є виклики з пошуком волонтерів? Як вдається їх утримувати понад чотири роки?

— «Classrooms Without Walls» перейшов у фазу, коли нам не потрібно активно шукати людей — завдяки нашій роботі, сайту та медійній присутності вони знаходять нас самі. І це, безумовно, дуже допомагає. Водночас велика кількість волонтерів — не лише з Канади, а й з інших країн — створює нові виклики. Саме тому ми вибудували організаційну структуру й залучили окремих людей, які займаються координацією: хто ці волонтери, де вони перебувають, які мають навички. Це велика робота, але зараз у нас є команда, яка може із цим впоратися.

Один з викликів — це формат участі. Часто волонтери кажуть: «Я можу провести лише одне або два заняття». І я завжди відповідаю: одне заняття — це вже подарунок. Це ще один урок, який можуть отримати діти. Однак така модель ускладнює координацію: на організацію навіть одного заняття витрачаємо багато ресурсів. Але ми приймаємо цей виклик, бо для нас кожен урок має значення. І якщо люди знаходять час на підтримку дітей, які живуть у зонах конфлікту, — це справді цінно.

— Скільки волонтерів долучилося до проєкту за ці чотири роки?

— Насправді я не знаю точної цифри, адже ці обов’язки делеговані іншим. На початку в мене була величезна таблиця з десятками імен, контактів, інформацією про те, звідки ці люди. Після роботи я годинами сидів за ноутбуком, писав листи, координував роботу волонтерів і волонтерок (за підрахунками проєкту «УРА», за чотири роки завдяки «Classrooms Without Walls» до нього долучилося кілька десятків волонтерів — ред.).

Зараз є команда, яка відповідає за ці процеси та дає змогу кожному й кожній зосередитися на своїй ролі. Іноді ми навіть змушені казати: «У нас наразі достатньо волонтерів». До речі, це теж виклик, бо люди хочуть допомагати одразу, а нам доводиться просити їх почекати місяць чи два. Моя ж роль як засновника організації — поширювати інформацію, розповідати про проєкт, спілкуватися з людьми та запрошувати їх долучатися до цієї роботи.

— Як відрізняються запити України, М’янми та Афганістану щодо підтримки дітей?

— Безумовно, ці країни мають спільну потребу, яка об’єднує їхніх дітей: знати, що світ про них не забув. Учні й учениці з Афганістану прямо запитували: чи знає світ, через що вони проходять? Це запитання звучить у різних формах від дітей з усіх країн, із якими ми співпрацюємо. У таких запитаннях відчувається біль дітей і переконання, що про них забули. 

Водночас саме спілкування з людьми з Австралії, Канади, США та інших країн дає їм інше відчуття — їх бачать і чують. Як сказав один з учнів: «Коли починаються заняття і ми чекаємо волонтера, який проведе урок, це нагадує мені, що людство досі існує».

Так, у дітей є відмінності: інтереси, плани на майбутнє, бачення життя після завершення конфліктів. Але значно більше спільного — і саме це їх об’єднує. Наприклад, є група підлітків-лідерів Winds of Change, яка працює вже чотири роки. Спочатку це були лише українські діти, згодом до них приєдналися афганські та м’янманські підлітки. Вони зустрічаються щотижня, добре знають одне одного, підтримують і часто називають себе братами та сестрами.

За цей час вони створили 122-сторінкову книгу з історіями про Україну, Афганістан і М’янму. Тут є поезія, есе, малюнки та особисті історії. Підлітки запустили ютуб-канал, почали викладати англійську як другу мову для дітей у зонах конфлікту, а також створили подкаст Over the Globe із понад 100 випусками, де беруть інтерв’ю в дітей із Гази, Ірану, Пакистану та інших країн.

Це вражає і показує, скільки можуть зробити діти, коли їм дають простір і довіру. Для мене, людини, які понад 60 років, це постійне нагадування: немає якогось спеціального віку для навчання. Діти можуть бути справжніми лідерами, учителями, творцями змін — натомість дорослі часто стають учнями.

— Яка, на вашу думку, нині головна проблема освіти? В Україні ми говоримо про освітні втрати через війну, а які виклики ви бачите з досвіду проєкту та вашого досвіду в освіті?

— У сфері освіти найбільший глобальний виклик полягає в тому, що учнівство часто не забезпечене ресурсами, необхідними для навчання. І річ не в тому, що цих ресурсів немає, а в тому, що окремі люди чи уряди вирішують, що це не в пріоритеті.

Це найбільше розчаровує. Я переконаний, що освіта, як і охорона здоров’я, — це сфери, де уряди мають робити все можливе, щоб забезпечити людям доступ до базових потреб, на які вони заслуговують. У цьому випадку — до якісної освіти. Адже йдеться про майбутнє нашої планети. Про дітей, які могли б стати астронавтами, лікарями, інженерами, електриками чи теслями, але не отримують необхідної підтримки, щоб реалізувати свій потенціал.

У різних країнах — Канаді, Україні чи інших — я бачу ту саму проблему: неправильні рішення щодо реальних потреб. Найчастіше це просто брак ресурсів: немає достатньої кількості книг, навчальних матеріалів або навіть елементарного спортивного інвентаря — м’ячів для баскетболу чи волейболу.

Так само, як лікарня має бути забезпечена ліками, обладнанням і медичним персоналом, школа повинна мати ресурси для навчання. Інакше це просто будівля, де збираються діти. У школі повинні працювати кваліфіковані вчителі та вчительки, які мають змогу постійно професійно розвиватися. Уявіть собі лікаря, який каже: «Я не проходив навчання вже 10–15 років». Ви б не довірили йому своє здоров’я.

В освіті ми незрідка бачимо саме це: вчителі та вчительки прагнуть розвиватися, але їм бракує можливостей для професійного розвитку або ресурсів для якісного викладання. Це проблема, яка існує навіть у заможних країнах, як-от Канада.

— Розкажіть, як вам вдається мотивувати учнів та учениць до навчання й розвитку?

— Мотивація виникає тоді, коли діти відчувають, що їх люблять і про них справді дбають. Ресурси важливі, але ще важливіші — стосунки. Учень чи учениця має відчувати, що вчителю або вчительці не байдуже до нього чи неї. Коли є повага, доброта й підтримка, діти приходять на урок готовими ставити запитання, ризикувати й пробувати нове.

Упродовж кар’єри я завжди приділяв увагу тому, який я вчитель у сприйнятті учнівства. Я намагався відкривати дітям світ і водночас відкривати себе. Я був чесним із ними — не лише тоді, коли все добре, а й тоді, коли складно. Це формує довіру.

Коли в школі вибудовується така культура, усе змінюється. Діти хочуть приходити до школи. Вони думають про наступний день ще тоді, коли йдуть додому.

Я бачив і протилежне: коли учні й учениці просто чекають, щоб піти зі школи, бо не відчувають зв’язку. Тож головне — стосунки. Саме на них ґрунтується мотивація. Створіть середовище, де дитині не байдуже, — тоді все складеться.

— Ви відвідали декілька шкіл у Києві. Якою була атмосфера в них, що вас вразило?

— Для мене було важливо слухати вчителів і вчительок. Я відчув, скільки тут роблять освітяни, щоб діти сприймали школу як продовження дому. Чув історії про те, як учні й учителі змушені йти в укриття — іноді на кілька хвилин, іноді надовго. І навіть там педагоги роблять усе можливе, щоб діти почувалися в безпеці.

Безпека — це перше, про що думають українські вчителі сьогодні, бо наступного дня дитина має прокинутися з відчуттям: «Я хочу йти до школи, бо там я в безпеці зі своїм учителем і директором».

Україна робить неймовірну роботу, приділяючи увагу всім деталям, щоб дати дітям відчуття безпеки в школі. Я навіть запитав одну вчительку: «Ви так багато робите для дітей. А хто дбає про вас?» І на мить настала тиша. Бо українські вчителі й учительки беруть на себе не лише роль педагогів. Вони часто стають для дітей другою родиною — і це величезне емоційне навантаження.

Я щиро захоплююся українськими вчителями й директорами. Вони працюють у надзвичайно складних умовах, де навчання — це не лише про уроки, а й про постійну емоційну підтримку дітей. І це неможливо просто отримати як ресурс — це те, що потребує присутності, взаємної допомоги й командної роботи педагогів.

Водночас я хвилююся, що цей рівень відповідальності може залишати педагогів із відчуттям самотності. Важливо, щоб світ розумів, через що вони проходять і яку роботу виконують щодня.

Коли я повернуся до Канади, говоритиму не лише про ресурси — інтернет, опалення чи інфраструктуру, — а й про те, як ми можемо краще підтримати українських учителів та вчительок. Я хочу, щоб українські освітяни й освітянки знали: їхній біль — це наш біль, їхня боротьба — це наша боротьба. Ми зробимо все можливе, щоб і далі підтримувати українців.

Фото ГО «Вчися» та Девіда Фалконера

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.