«П'ятий курс» чи окремий освітній рівень: представники університетів розповіли про головні проблеми магістратури в Україні

Магістратура в Україні — це наступний крок до професійного розвитку, можливість поглибити знання й підготуватися до наукової кар’єри. Принаймні так має бути в ідеалі. Насправді ж для багатьох вступників і вступниць вона досі залишається «п’ятим курсом» бакалаврату — продовженням навчання за інерцією, без чіткого розуміння, навіщо потрібен магістерський диплом і що він має дати.

Чи справді кожному бакалаврові потрібно продовжувати навчання в магістратурі? Наскільки виправдані правила вступу? Як університети працюють в умовах війни, відтоку молоді за кордон, дефіциту викладачів і обмежених ресурсів? І чи мають заклади вищої освіти (ЗВО) достатньо свободи, щоб створювати якісні програми? 

Про це та багато іншого «Вчися.Медіа» розпитало представників українських ЗВО, троє з яких — експерти Альянсу українських університетів:

• Єгора Стадного, віцепрезидента Київської школи економіки й автора каналу «Вчитель на заміну»;
• Інну Школьник, першого проректора Сумського державного університету;
• Ярослава Притулу, першого проректора Українського католицького університету;
• Сергія Омельчука, першого проректора Херсонського державного університету.

Ярослав Притула пропонує починати вибір магістратури із запитання: «Навіщо вона потрібна?». Бакалаврат є повноцінним рівнем вищої освіти, після якого можна працювати, здобувати досвід і вирішувати, чи варто продовжувати навчання.

«Ми колись проводили спільне дослідження, зокрема й Бразилії, де до магістратури вступають лише приблизно 15 % бакалаврів. Такий підхід дав би державі змогу краще зосереджувати фінансування на тих дослідницьких програмах, які потребують більше коштів», — наголошує Ярослав Притула.

За його словами, є дві основні цілі магістерської освіти:

1. професійна спеціалізація, яка передбачає поглиблення знань, опанування нових інструментів, розвиток у фаху й підготовка до складніших завдань;
2. підготовка до наукової кар’єри, дослідницької діяльності й навчання в аспірантурі.

Єгор Стадний вважає однією з головних проблем української магістратури те, що її часто сприймають як автоматичне продовження бакалаврату.

«Абсолютна більшість українських вступників — і зараз, і п’ять чи десять років тому — за інерцією переходять на п’ятий курс. Якщо проаналізувати дані ЄДЕБО за 2024 рік, то серед усіх вступників на магістратури в Україні 69 % вступає в той же університет, який вони закінчили на бакалавраті, 49 % вступає на ту ж спеціальність, яку вони закінчували на бакалавраті. Це вже краща ситуація, ніж в  в 2017 році, коли понад 90 % бакалаврів не змінювали ні університету, ні спеціальності. Але це все ще значне відставання від тенденцій в країнах Західної Європи. На жаль, в Україні великий несвідомий попит при вступі на магістратуру, і на такий попит формується відповідна пропозиція», — каже освітянин.

Саме по собі це не проблема, якщо студент/ка свідомо обирає поглиблення знань у своїй галузі. Однак, коли вступ до магістратури стає звичним кроком, університети ризикують орієнтуватися не на потреби студентства і ринку праці, а на наявні кадрові ресурси. Тому, на думку Єгора Стадного, чимало магістерських програм повторюють бакалаврат і не пропонують якісно інший рівень підготовки.

Читайте також:

Водночас, за словами Сергія Омельчука, у Херсонському державному університеті лише 40 % вступників/ць до магістратури — випускники власного бакалаврату. Решта приходять з іншими освітніми траєкторіями: 

• здобувають другу вищу освіту;
• прагнуть змінити професію;
• або повертаються до навчання вже в дорослому віці. 

«Кажуть, що перша освіта — для батьків, а друга — для себе. І магістратура це добре ілюструє. Хтось вступає до неї, бо після бакалаврату виходить на ринок праці й розуміє, що йому бракує знань для професійного розвитку. Тоді магістратура дає змогу здобути освіту іншого рівня, сфокусуватися на конкретному напрямі й поглибити потрібні компетентності за півтора-два роки», — додає проректор Херсонського університету.

Для ЗВО це означає додатковий виклик: на одній програмі можуть навчатися і випускники/ці бакалаврату, і люди з багаторічним професійним досвідом, знання та очікування яких відрізняються.

«Ми помилково звужуємо бакалаврський рівень, хоча він, навпаки, має бути широким, а магістерський — вузьким і спеціалізованим. Людина могла б завершити широку бакалаврську програму, піти працювати, зрозуміти свої довгострокові професійні потреби й тоді свідомо обрати магістратуру, щоб поглибити знання в конкретній сфері, яка буде затребуваною впродовж наступних років», — пояснює Єгор Стадний.

Ярослав Притула також виступає за гнучкіший освітній маршрут, який дав би студентам/кам більше часу на вибір спеціальності.

Єдиний вступний іспит (ЄВІ) та єдине фахове вступне випробування (ЄФВВ) покликані забезпечувати прозорий добір до магістратури й допомагати оцінювати готовність вступників/ць до навчання. Однак, на думку представників/ць ЗВО, нинішня система має недоліки.

«Зміст вступних випробувань, наприклад, для гуманітаріїв просто сміховинний. Більшість тестів ЄФВВ, за винятком правничого, не стільки перевіряють знання, скільки намагаються відсіяти вступників, які не зацікавлені в навчанні й прагнуть лише отримати диплом», — пояснює Єгор Стадний.

Єгор Стадний пропонує оцінювати навички, необхідні для навчання в магістратурі незалежно від спеціальності, передусім — здатність до самостійної роботи:

• вміння знаходити й опрацьовувати інформацію;
• розбиратися зі складними темами;
• організовувати навчання. 

Водночас, на його думку, універсальним тестом складно перевірити фахові знання для всіх магістерських програм: для кожної спеціалізації довелося б розробляти окремі завдання. Тому вступні випробування мають оцінювати насамперед навички, необхідні для успішного навчання. Проблему ж надмірної кількості невмотивованих вступників варто розв’язувати іншими способами, зокрема, переглядати ліцензійні обсяги університетів.

Читайте також:

Інна Школьник, яка брала участь у розробленні першої програми ЄВІ з фінансів та обліку, також звертає увагу на труднощі із запровадженням цього випробування. Об’єднання двох спеціальностей в одному тесті, за її словами, спричинило дискусії, адже, попри спорідненість, вони мають різні стандарти освіти. Через це вступники/ці могли мати неоднаковий рівень підготовки з дисциплін, які охоплював іспит.

«Нові вимоги спонукають університети підвищувати якість підготовки. І це добре. Однак для відповідності цим вимогам доводиться адаптувати освітні програми. Зробити це швидко складно, адже зміни мають узгоджуватися зі стандартами вищої освіти», — зазначає вона.

Тому Інна Школьник пропонує враховувати специфіку різних спеціальностей і переглянути доцільність однакового формату іспиту для всіх. Адже для одних напрямів спільне тестування може бути виправданим, для інших — потрібні окремі підходи.

Єгор Стадний підтримує проведення єдиного вступного іспиту з іноземної мови, однак вважає, що його формат потрібно розширити.

«Тестування має перевіряти не лише навички читання, а й аудіювання, говоріння та письмо. Тим паче, що сучасні технології дають змогу це організувати. Я прихильник тої старої ідеї, що людина на магістратурі не здатна навчатися, якщо не володіє англійською мовою», — говорить він.

Освітянин наголошує, що знання англійської необхідне магістрантам для роботи з фаховими джерелами, прослуховування лекцій, участі в академічних дискусіях і презентування результатів власних досліджень. Утім, за його словами, не всі це розуміють.

«Я пам’ятаю обурених випускників бакалаврату, які на зустрічах в університетах запитували мене, навіщо від них вимагають складати іспит з англійської мови. Вони щиро не розуміли, чому це потрібно. І це, на жаль, показовий діагноз», — говорить педагог.

Представники й представниці університетів також називають важливою можливість складати вступні випробування за кордоном. Це, на думку Інни Школьник, «ниточка», що зберігає зв’язок українців, які вимушено виїхали через війну, з рідною країною, та підтримує бажання здобувати освіту «в рідних ЗВО».

Єгор Стадний вважає, що вступ до магістратури має бути відкритим для людей із різним академічним досвідом. Міждисциплінарність дає змогу поєднувати знання з різних галузей і знаходити нові підходи до досліджень.

«Питання в тому, як побудовано добір вступників. Важливо, щоб вони мали базові знання, необхідні для навчання на конкретній програмі. Наприклад, люди вступають на програмування: хтось ніколи не програмував, а хтось має високий рівень, хоча базові знання потрібні всім. Через це викладачам складно працювати з усією групою: одним бракує необхідної підготовки, а інші готові до складніших завдань. Тому університети мають чітко визначати вимоги до вступників, а не обмежувати переходи між спеціальностями», — каже він.

Водночас, на думку Ярослава Притули, попередня освіта з іншої галузі може стати перевагою, якщо студент/ка вміє поєднувати знання з різних сфер.

«Наприклад, філолог, який вступив на програму з наук про дані може написати магістерську роботу з обробки природної мови. Його знання мовознавства допоможуть поєднати гуманітарний підхід із комп’ютерними методами», — розповідає проректор УКУ.

Читайте також:

Ще один виклик — створення програм, які поєднують кілька галузей знань. Інна Школьник розповідає, що Сумський державний університет запустив таку програму, однак набір виявився меншим за очікування. На її думку, до міждисциплінарної освіти поки не повністю готові ані вступники/ці, ані роботодавці.

«Якщо роботодавці шукають фахівців із чітко визначеною спеціальністю, їм може бути складно оцінити компетентності випускників міждисциплінарних програм. Через це вступники не завжди розуміють, де зможуть застосувати здобуті знання, а університетам важче залучати студентів», — розповідає вона.

Водночас Єгор Стадний наголошує, що міждисциплінарність давно існує у вищій освіті. Наприклад, біоінформатика, біоінженерія та хімічна інженерія поєднують знання з різних галузей, тому вступникам/цям не обов’язково мати однаковий рівень підготовки з усіх компонентів програми. Натомість університет має визначити необхідні базові компетентності й допомогти студентам/кам опанувати решту під час навчання.

Один із головних викликів для магістратури — брак викладачів/ок, які добре розбираються у своїй галузі та вміють навчати інших.

«Фахівець — це людина, яка добре знає свою справу, але не факт, що вміє це доносити до інших. А в магістратурі важливо не лише передавати знання, а й допомагати студентству працювати над складними професійними завданнями та дослідженнями», — пояснює Єгор Стадний.

КШЕ, наприклад, намагається розширювати викладацькі можливості через міжнародні партнерства. Програму з мікро- й наноелектроніки в ЗВО створили спільно з ETH Zürich, а до математичної магістратури запросили викладачів/ок із Польщі та Франції, серед яких є й українські науковці.

Ще один можливий спосіб компенсувати обмежені кадрові ресурси, на думку Єгора Стадного, — використання штучного інтелекту. 

«Я експериментував із ШІ-агентами, налаштованими на матеріали конкретного бакалаврського курсу. Різниця в підсумкових результатах студентів, пов’язана з використанням цих інструментів, була співмірною з різницею у 20 балів на НМТ. ШІ-агенти можуть допомагати студентам опрацьовувати матеріали й навчатися у власному темпі, а викладачам — приділяти більше уваги дослідницьким завданням, обговоренню ідей і персональним консультаціям. Питання зараз не в тому, чи потрібно використовувати ШІ, а в тому, де залишиться людина», — зазначає Єгор Стадний.

Він припускає, що в майбутньому університети зможуть поєднувати навчання з допомогою ШІ-агентів із наставництвом професорів/ок. 

Водночас якість магістратури залежить і від готовності викладачів/ок постійно оновлювати знання й адаптувати програми до змін у професійних галузях. Утім, як зауважує Сергій Омельчук, вища освіта часто повільно реагує на нові тенденції.

Для Сумського державного університету один із головних викликів — безпека учасників/ць освітнього процесу. Інна Школьник пояснює, що через близькість до кордону повітряні тривоги в Сумах можуть тривати годинами, а можливості укриттів обмежені. Тому університет поєднує очний і дистанційний формати залежно від спеціальності.

«Вступники обирають університет не лише за змістом освітньої програми, а й з огляду на те, в яких умовах доведеться навчатися. Тому ми маємо шукати баланс між безпекою та якістю освіти», — пояснює Школьник.

Водночас дистанційний формат може бути перевагою для дорослих студентів/ок, які поєднують навчання з роботою.

Ярослав Притула також наголошує, що університетам потрібно враховувати життєві обставини студентства. Тому магістерські програми мають пропонувати більш гнучкі розклади, які дають змогу поєднувати освіту з роботою. Водночас це не повинно знижувати вимог до результатів навчання.

Ще один виклик — скорочення кількості потенційних вступників/ць. На набір впливають як демографічні тенденції, так і рішення, пов’язані з воєнним станом. Ярослав Притула згадує, що торік дозвіл на виїзд за кордон для чоловіків віком до 23 років запровадили за кілька днів до початку вступної кампанії. Частина молодих людей скористалася цією можливістю, що позначилося на наборі на магістерські програми, де переважали хлопці.

Читайте також:

Для Херсонського державного університету ці виклики доповнюються вимушеним переміщенням. Нині заклад працює в Івано-Франківську на базі Карпатського університету, водночас зберігаючи зв’язок із Херсонщиною. За словами Сергія Омельчука, спочатку університет повністю перейшов на дистанційне навчання, але згодом запровадив змішаний формат, оскільки онлайн-заняття підходять не для всіх освітніх програм. Тепер навчання передбачає щонайменше два очні тижні на рік, решта занять відбувається дистанційно. За його словами, переміщені заклади також мають долати недовіру через те, що більше не працюють у звичних приміщеннях.

«Під час міжнародного аудиту перевіряльники могли переглядати записи занять і журнали, перевіряти час проведення пар та кількість учасників. Так наш заклад підтверджував, що релокація не зупинила освітній процес», — говорить освітянин.

Якісна магістратура потребує значних ресурсів, адже передбачає більше індивідуальної роботи, консультацій і супроводу досліджень, ніж бакалаврат. Як пояснює Ярослав Притула, якщо бакалаврські групи можуть налічувати 25–30 осіб, то в магістратурі часто навчаються приблизно 15. Попри меншу кількість, викладачі/ки мають приділяти кожному і кожній більше уваги, а це також впливає на вартість навчання.

З іншого боку, університети не завжди можуть компенсувати витрати на навчання за рахунок невеликих студентських груп. За словами Сергія Омельчука, фінансування закладів залежить від кількості студентів/ок, наукової діяльності та працевлаштування випускників і випускниць. Через це підтримувати програми з невеликим набором дедалі складніше.

Водночас ціна магістерської програми має залишатися доступною. Тому, на думку представників ЗВО, важливо розвивати грантові та стипендіальні програми, які допоможуть поєднати доступність освіти з належною якістю.

Читайте також:

Як вважає Ярослав Притула, на рівні магістратури міжнародний складник має бути невіддільним від навчання, адже дає студентству доступ до сучасних дослідницьких підходів, міжнародного академічного середовища та професійних контактів. Однак широкомасштабна війна ускладнила таку співпрацю: іноземні викладачі не завжди можуть приїхати в Україну через безпекові ризики та правила відряджень у своїх університетах. Тому ЗВО частіше залучають фахівців/чинь онлайн, хоча це не повністю замінює особисте спілкування.

За словами Ярослава Притули, така взаємодія дає студентам доступ до міжнародної експертизи, а іноземним колегам — змогу краще розуміти Україну та співпрацювати з українськими дослідниками й дослідницями. Проте запуск спільних програм потребує часу й ресурсів: університетам потрібно узгодити навчальні плани, розподілити викладання та визначити, як студентство здобуватиме необхідні компетентності.

Окремим викликом для викладачів/ок і студентства Сергій Омельчук називає психологічне навантаження через тривалу невизначеність.

«Це позначається і на навчанні: студентству складніше планувати майбутнє, зосереджуватися на довгострокових завданнях і зберігати мотивацію. Викладачам доводиться поєднувати професійні обов’язки з власними переживаннями та підтримкою студентів», — зазначає проректор Херсонського університету.

За його словами, переміщені університети мають додаткові труднощі: їм потрібно адаптуватися до нового місця роботи, зберігати команду, відновлювати матеріальну базу й підтримувати зв’язок із рідним регіоном. Тому стійкість таких ЗВО визначається, зокрема й тим, чи може заклад підтримувати студентів/ок і працівників/ць, зберігати спільноту та планувати розвиток.

Читайте також:

Якісна магістратура потребує значних ресурсів: оплати праці викладачів, обладнання, лабораторій і сучасної інфраструктури. Водночас висока вартість контракту може обмежувати доступ до освіти. Тому університетам і державі важливо шукати баланс між якістю навчання та його доступністю для здібних і вмотивованих студентів.

За його словами, у 2025 році навчання в КШЕ на магістратурах коштувало приблизно 3,5–6 тисяч доларів. Проте не всі студенти/ки сплачували повну вартість: університет надає гранти й іншу фінансову підтримку. КШЕ також оцінює, наскільки навчання допомагає випускникам/цям компенсувати витрати на освіту. За результатами опитування випускників/ць 2025 року, проведеного менш ніж через дев’ять місяців після завершення навчання, половина змогла відбити вартість контракту приблизно за три місяці, інша половина — упродовж пів року.

Ярослав Притула також застерігає від ситуації, коли університети конкурують переважно низькими цінами. Через брак ресурсів викладачі/ки можуть не мати належних умов для роботи, а студенти/ки — зосереджуватися на отриманні диплома, а не на здобутті знань і навичок. У результаті навчання ризикує стати формальністю, а сам диплом — не забезпечити очікуваних професійних можливостей. Водночас висока ціна сама собою не гарантує якості. Вступникам/цям варто з’ясовувати, на що університет витрачає кошти, хто викладає на програмі, як організоване навчання та яких результатів досягають випускники.

Як наголошує Михайло Стах, виконавчий директор Альянсу українських університетів, магістратура має бути не просто продовженням бакалаврату, а окремим рівнем освіти, який дає студентам/кам нові можливості для професійного та наукового розвитку. Водночас важливо розуміти, що університети працюють у дуже різних умовах, а отже, стикаються як зі спільними, так і з власними викликами. Це добре видно на прикладі Альянсу українських університетів, який об'єднує вісім державних і приватних закладів вищої освіти з різних регіонів України.

Фото з особистого архіву співрозмовників і Magnific

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.