Статті заради кількості — чи науки? Чому з’являються хижацькі журнали і як із ними боротися

Швидка публікація за окрему плату — одна з ознак хижацьких журналів. Вони імітують діяльність справжніх наукових видань і приваблюють авторів та авторок оперативністю роботи та низькими вимогами до якості, але не дають жодних репутаційних гарантій.

Натомість опублікувати статтю у фахових наукових журналах (від чого залежить кваліфікація, наукові ступені та звання викладачів/ок, рейтинг закладу вищої освіти) не так просто: у справжніх наукових виданнях діє сувора система рецензування, завдяки якій роботи ретельно перевіряють — і відхиляють ті, які здаються суперечливими.

Цей процес займає чимало часу й не гарантує, що статтю опублікують. Водночас викладачі/ки обмежені строками та формальними вимогами. Як наслідок, на ринку з’являються хижацькі видання, які навчилися обходити систему. Вони руйнують саму процедуру наукового контролю й перетворюють рецензування на імітацію, а публікацію — на товар, який можна купити без належної експертизи.

• Що спонукає викладачів та викладачок публікуватися в хижацьких виданнях?
• Чим такі журнали можуть зашкодити і які є важелі впливу на їхню діяльність?
• У чому загалом проблема публікацій у наукових виданнях?

Далі — розбір від «Вчися.Медіа».

Наукові журнали — це періодичні видання, у яких після ретельної перевірки публікують статті з різних галузей науки. Українські вчені можуть публікуватися як у вітчизняних, так і в міжнародних наукових журналах.

Згідно з новим Порядком формування Переліку наукових фахових видань України, виокремлюють дві масштабні категорії таких видань:

• категорія «А», яку присвоюють науковим періодичним виданням, що індексуються в базах даних Web of Science Core Collection та/або Scopus (їх вважають найавторитетнішими, хоч і там виявляють хижацькі журнали й виключають їх із бази);
• категорія «Б» — це українські наукові видання, що відповідають критеріям, які встановило Міністерство освіти і науки (із ними можна ознайомитися за посиланням).

Загалом є кілька причин, чому викладачі та викладачки мають публікуватися в таких журналах.

1. Підтримка кваліфікації

Як ідеться в Ліцензійних вимогах до провадження освітньої діяльності, публікації в наукових виданнях — одна з обов’язкових вимог щодо освітньої та/або професійної кваліфікації науково-педагогічних, педагогічних та наукових працівників/ць. Зокрема, необхідно мати щонайменше п’ять публікацій у наукових виданнях, які включені до переліку фахових видань України, до наукометричних баз, зокрема Scopus, Web of Science Core Collection, упродовж останніх п’яти років.

2. Здобуття наукових ступенів та звань

До здобувачів/ок наукових ступенів в Україні також висувають чіткі вимоги щодо кількості публікацій із результатами дослідження. Наприклад, майбутні доктори філософії повинні представити наукові результати своєї дисертації не менше ніж у трьох наукових публікаціях. Також наявність наукових публікацій за темою докторської дисертації в наукових періодичних виданнях, проіндексованих у базах даних Web of Science Core Collection та/або Scopus, обов’язкова для майбутніх докторів чи докторок наук.

3. Підвищення рейтингу закладу вищої освіти

Кількість наукових публікацій часто є показником наукової активності працівників і працівниць університету, що впливає як на національні, так і на міжнародні рейтинги закладу.

4. Міжнародні гранти та фінансування

Чимало міжнародних грантодавців звертають увагу на кількість та якість публікацій, індексованих у наукометричних базах, тож така діяльність допомагає залучити фінансову підтримку.

Читайте також:

Навчання й робота водночас: як університети впроваджують дуальну освіту

1. Формальні вимоги

Однією з причин, які назвали 35 викладачів та викладачок, що взяли участь в анонімному опитуванні «Вчися.Медіа», є ліцензійні вимоги, які часто перетворюються на тиск. Враховуючи щоденне навантаження, у викладачів та викладачок не завжди вистачає часу займатися науковою діяльністю. Тож з’являються «швидкі рішення» у вигляді публікацій у хижацьких виданнях.

💬«Часто вимога щодо п’яти статей за останні п’ять років стає умовою для продовження контракту в університеті, проходження акредитації. Якщо ж кількість публікацій у виданнях категорії “А” менша від трьох, то можуть обмежити педагогічну діяльність (викладання на другому та третьому рівнях вищої освіти), неможливо буде брати участь у роботі спеціалізованих учених рад, бути частиною редколегії фахових збірників тощо.

Проблема полягає ще й у тому, що теми публікацій потрібно прив’язувати до предметів, які викладаєш. Якщо викладач має п’ять дисциплін, то в нього має бути за п’ять років 25 статей. Це нереально», — йдеться у відповіді одного з учасників опитування.

Світлана Благодєтєлєва-Вовк, кандидатка економічних наук, координаторка антиплагіатної ініціативи «Дисергейт», стверджує: п’ять публікацій за п’ять років — ніби й небагато, але за умови, що в закладі ведуть змістовну наукову роботу, а не роблять це лише задля показників. Без необхідної бази та часу, відведеного на дослідження, якість таких публікацій знижуватиметься.

За словами експертки, формальний підхід до науки у вищій освіті тягнеться ще з часів совєтського союзу. Зараз, як і тоді, ця діяльність в університетах фактично не забезпечена необхідними умовами.

«Якщо звернутися до історії, то колись класичні університети створювали для обмеженого кола людей, які обирали шлях до пошуку істини. Таких закладів було небагато. Водночас уже в XIX та XX століттях з’явилася потреба в більшій кількості фахівців із вищою освітою, оскільки ускладнилися технологічні умови виробництв. На допомогу прийшли вищі школи. Якщо університети були тим місцем, де формують нове знання на основі досліджень та відкриттів, то у вищих школах готували безпосередньо висококваліфікованих фахівців для потреб економіки», — розповідає Світлана Благодєтєлєва-Вовк.

Але, як зазначає експертка, згодом підходи до наукової діяльності університетської спільноти були перенесені на викладачів/ок вищої школи, тож сьогодні в усіх закладах вищої освіти вимагають здійснювати наукову діяльність, хоч умов для цього в багатьох випадках бракує. Виходить, що викладачі/ки мають і розробляти конспекти лекцій та методичні матеріали, і викладати, і ще й займатися дослідженнями.

Наукова діяльність для більшості стає надлишковою вимогою. До того ж часто не враховують, що дослідження в різних галузях можуть тривати від кількох місяців до кількох років.

«Наука — це якість, а не кількість. Нині, на жаль, система часто зводиться до імітації наукової діяльності. Багато викладачів і викладачок не володіють пошуковими компетенціями, адже їх потрібно розвивати через інститути досліджень, яких фактично немає. Наприклад, молодому викладачеві кажуть: “Напиши публікацію”, — але ніхто не навчає, як це робити. Відсутня система наставництва, що породжує недоброчесні практики: плагіат, фабрикацію та оплату публікацій у сумнівних виданнях», — зауважує Світлана Благодєтєлєва-Вовк.

Чимало наукових статей, за її словами, навіть не є результатами реального дослідження — лише реферуванням чужих робіт. Усе це створює «білий шум», змушує витрачати багато часу та ресурсів без реальної користі для суспільства.

*У відповідь на запит «Вчися.Медіа» в МОН зазначили, що робоча група наразі працює над спрощенням ліцензійних умов у науковій частині. Йдеться, зокрема, про зменшення кількісних вимог. Цей проєкт у роботі в профільного директорату міністерства.

Читайте також:

Трирічний бакалаврат в Україні: перші студенти можуть вступити за новою моделлю вже у 2029 році

2. Карго-культ науки

Олексій Пластун, доктор економічних наук, професор Сумського державного університету, стверджує: наукові публікації — цілком нормальний результат набуття експертизи викладача/ки.

«Якщо ти хочеш мати експертизу у своєму предметі, давати актуальні знання студентству, то недостатньо прочитати один підручник багаторічної давнини й триматися його все життя. Потрібно постійно бути в контексті, знати останні тенденції, результати досліджень тощо. Також українським студентам і студенткам цікаві українські кейси, багато з яких ще не досліджували. Звідки тоді взяти цю інформацію? Лише якщо ви самі проведете це дослідження», — розповідає Олексій Пластун.

За його словами, проблема науки в українських закладах вищої освіти в тому, що часто там намагаються копіювати зовнішні атрибути розвинених наукових систем, не розуміючи їхньої логіки. Наприклад, університет хоче потрапити до якогось престижного міжнародного рейтингу й бачить, що там враховують кількість публікацій у Scopus. Тоді, умовно, з’являється вимога: треба 100 наукових статей.

Водночас одну статтю можна писати й один-два роки, і ще стільки ж триватиме рецензування. Такі формальні вимоги, які не враховують реального навантаження, штовхають викладачів та викладачок до імітації науки, наголошує Олексій Пластун.

3. Проблема базової підготовки

За словами Олексія Пластуна, після розпаду СРСР українська наука в багатьох сферах лишалася ізольованою від світового академічного середовища. Не було ні мовної підготовки (зокрема, достатнього рівня англійської), ні методологічної бази, ні культури академічного письма. Із часом вимоги до статей почали зростати, але якість підготовки частини викладачів/ок за ними не встигає.

«Дехто просто не вміє писати статей за міжнародними стандартами: бракує методології, академічної англійської тощо. Якщо людина фізично не здатна написати конкурентну статтю, вона шукає простіший шлях», — пояснює експерт.

Світлана Благодєтєлєва-Вовк також додає: проблема публікацій у якісних міжнародних наукових журналах полягає ще й у тому, що українська наука перебуває на периферії світового наукового процесу.

«Ми не інтегровані в глобальний контекст, тому наші дослідження часом або не актуальні для мейнстриму, або їх просто не сприймають через брак нашої інтеграції в наукові спільноти. А для цього потрібні час, ресурси, участь наших науковців та науковиць у різних міжнародних конференціях. Без цього важко здобути авторитет у науковій спільноті», — зауважує експертка.

Перепони для публікації в якісних наукових виданнях

Учасники та учасниці анонімного опитування «Вчися.Медіа» найчастіше називали такі причини:

• брак часу:

💬«Враховуючи теперішнє викладацьке навантаження (600 аудиторних годин / 1 ставка) + додаткове навантаження (обов’язки гаранта освітньої програми, куратора, відповідальної за навчально-методичну роботу кафедри тощо), знаходжу час для повноцінної наукової діяльності лише впродовж літньої відпустки», — йдеться у відповіді однієї з учасниць опитування.

💬«Історичне дослідження передбачає наявність джерел. Це робота в архіві / бібліотеці. Пошук потребує багато часу й не завжди має позитивний результат, хоч іноді треба їхати до іншого міста. Особисто в мене на підготовку якісної статті до видання йде три-дев’ять місяців. Додаємо сюди ще рецензування та друк. Видавати навіть одну статтю на рік — великий успіх. У мене ж — п’ять освітніх компонентів за умовно трьома темами. Плюс підготовка докторської дисертації. Зрештою від мене вимагають мінімум п’ять статей на рік на різні теми. Якісно зробити це неможливо», — ділиться інший учасник опитування;

• висока вартість публікації (зауважимо, що автор/ка має сплатити публікаційний внесок за обробку, рецензування, редагування та публікацію статті в журналі, який індексують у Scopus та Web of Science — ред.):

💬«Вартість якісного перекладу й публікації для одного автора приблизно дорівнює місячному окладу професора в нашому університеті (після відрахування податків це 17 тисяч гривень). Публікація статті у виданні категорії “Б” коштує менше — половину місячного окладу. Університет не відшкодовує вартості публікацій у фахових та індексованих виданнях. Вважається, що працівник має знайти грантову підтримку для своєї наукової діяльності, однак університет чомусь лишає за собою право контролювати показники із цієї наукової діяльності», — розповідає ще один учасник опитування.

Серед інших бар’єрів:

• недостатній рівень володіння англійською мовою;
• черги до друку, тривалий і складний процес рецензування (як правило, один-два роки й більше), після якого може прийти відмова;
• брак умов для проведення наукових досліджень (лабораторії, реактиви, сучасне обладнання) через недостатнє фінансування та воєнний стан;
• небажання журналів друкувати невідомих авторів/ок або ж авторів/ок-початківців/иць;
• вузька спеціалізація окремих досліджень, як-от з україністики, що не завжди цікавить міжнародні видання;
• перевтома від аудиторного навантаження й поточних завдань, що не дає змоги зосередитися на науковому пошуку тощо.

Ще однією проблемою є те, що часто хижацькі видання маскуються під справжні. Раніше вони могли навіть індексуватися, наприклад у Scopus, але їх виключили через втрату якості. Проте деякі з них замовчують цей факт і продовжують заявляти про свою наявність у базі.

Тож часто, нічого не підозрюючи, науковець/иця може подати свою статтю, сплатити кошти, дочекатися публікації, але потім видання потрапляє під перевірку і його виключають із міжнародної бази.

Щоб уникнути такого сценарію, Олексій Пластун радить звертати увагу на такі ознаки:

• редакційна рада:

«Жоден серйозний науковець чи науковиця не будуть входити до складу редколегії відверто слабкого журналу, бо це репутаційний ризик. Якщо в редакційній раді багато відомих науковців із провідних університетів Європи, США, Японії — це хороший знак. Якщо склад випадковий і маловідомий, це привід задуматися», — зауважує співрозмовник;

• дуже швидке або ж взагалі відсутнє експерте рецензування;
• аномально велика кількість статей в одному номері;
• агресивний маркетинг: масові листи із запрошеннями «терміново опублікуватися»;
• реальність контактних даних: журнал має надавати вичерпну інформацію про те, як і де можна зв’язатись із редакцією, натомість хижацькі видання часто намагаються заплутати сліди;
• формальна індексація (коли журнал виключили з бази, але він це приховує) тощо.

Окрім хижацьких журналів, існує ще одна небезпечна категорія — «викрадені» журнали, додає Юлія Топольницька, кандидатка історичних наук, співавторка підручників, посібників та курсів з історії та громадянської освіти, співавторка аудіоуроків проєкту «Вчися вухами». Це сайти-клони, які повністю копіюють назву, дизайн та ISSN авторитетних видань.

[ISSN — це унікальний міжнародний стандартний номер, який використовують для ідентифікації періодичного видання — ред.]

За даними глобального реєстру Retraction Watch Hijacked Journal Checker, сьогодні існують сотні підроблених сайтів. Найвідомішим світовим кейсом став австрійський журнал Wulfenia: шахраї створили настільки якісну копію його вебсторінки, що науковці/иці роками платили гроші за публікації, які ніколи не з’являлися в офіційній наукометричній базі.

«Чому це важливо для українських викладачів і викладачок? Українська наукова спільнота, перебуваючи під тиском ліцензійних вимог, часто шукає закордонні видання категорії “А”. Шахраї використовують це, пропонуючи “гарантовану публікацію в Scopus”. У результаті автор чи авторка втрачає не лише кошти (вартість таких “послуг” може сягати 500–1000 доларів), а й саму статтю, оскільки вона стає токсичною через публікацію на піратському ресурсі», — пояснює Юлія Топольницька.

На запит «Вчися.Медіа» в МОН відповіли, що міністерство з 2024 року «почало здійснювати системні кроки щодо протидії явищу хижацьких видань». Зокрема, МОН підписало ліцензійну угоду й отримало безплатний доступ до найбільшої у світі бази даних хижацьких видань Cabells (США). Тепер, наприклад, усі статті, які використовують для участі в конкурсних доборах наукових проєктів, проходять таку перевірку. Це стосується більшою мірою міжнародних видань.

Крім цього, наприкінці січня 2026 року МОН затвердило нові правила формування Переліку наукових фахових видань України (про нього ми згадували на початку матеріалу), щоб підвищити якість українських наукових видань та боротися з хижацькими практиками, статтями на замовлення тощо.

Серед ключових змін:

• цифровізація процесів — подання та обробка заявок через Національну електронну науково-інформаційну систему URIS (Ukrainian Research Information System). Вона інтегрована з міжнародними реєстрами та дає змогу в автоматичному режимі відсіювати публікації в журналах, які втратили індексацію або мають ознаки хижацької діяльності. Це мінімізує людський чинник під час оцінки наукових звітів;
• рейтингування видань;
• кластерний підхід — створення груп (кластерів) видань за напрямами досліджень і галузями знань;
• механізм моніторингу та оновлення переліку: список видань категорії «Б» формуватимуть на три роки. Для категорії «А» обмежень у часі немає, поки вони продовжують індексуватись у базах даних Scopus / WoS CC;
• створення Комісії з питань публікаційної етики та формування Переліку.

Читайте також:

«Кожен десятий український студент навчається за кордоном»: причини, тенденції та наслідки освітньої міграції пояснює дослідник Єгор Стадний

«Хижацькі журнали становлять загрозу тим, що викривлюють наукову реальність і легітимізують недоброчесність. Це матиме небезпечні наслідки в багатьох сферах, наприклад у медицині, де сфальсифіковані дослідження можуть призвести до шкоди здоров’ю», — зауважує Світлана Благодєтєлєва-Вовк.

За її словами, щоб боротися з хижацькими виданнями, необхідно:

• забезпечити реальне фінансування науки, підтримувати ті осередки, які мають потенціал і міжнародні зв’язки;
• відмовитися від формальних переліків «фахових видань» і стимулювати якість через конкуренцію, прозорість та належне фінансування. «Якщо немає умов для повноцінної наукової діяльності, слід прибрати формальні вимоги й зосередитися на якості освіти», — наголошує експертка;
• сприяти інтеграції українських фахівців та фахівчинь у міжнародний науковий простір: забезпечити фінансування участі в конференціях, створити умови для міжнародної співпраці.

Учасники та учасниці опитування «Вчися.Медіа» також пропонують відмовитися від акценту на показнику кількості статей.

«Треба диференційовано підходити до різних наук, враховуючи можливість публікацій. Кількість наукових статей не є запорукою якості, а місце публікації точно не впливає на якість та наукове значення доробку автора чи авторки», — стверджує один з учасників опитування.

За словами Юлії Топольницької, боротьба з ринком хижацьких послуг лежить у площині переходу від кількісних показників до якісних. Це відповідає світовому тренду CoARA (Coalition for Advancing Research Assessment — коаліція з низки організацій, що прагнуть реформувати методи та процеси оцінки наукових досліджень — ред.), до якого активно долучається Україна. Лише фокус на реальному науковому внеску, а не на кількості сторінок, зможе зупинити інфляцію академічного знання.

Корисні посилання для верифікації наукових журналів

Перевірте свій журнал перед поданням статті:

• Beall’s List — перевірка видання на «хижацькі» ознаки;
• Scopus Source List — офіційна перевірка індексації журналу (шукайте посилання на Source Homepage).
• Think. Check. Submit — міжнародний інструмент оцінки надійності журналів (доступний також українською).

Фото з Freepik, а також співрозмовників/ць та «Вчися.Медіа»

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб
• Х, тредс, вайбер