«Кожен десятий український студент навчається за кордоном»: причини, тенденції та наслідки освітньої міграції пояснює дослідник Єгор Стадний

За останні 15 років кількість українського студентства, яке обрало навчання за кордоном, зросла в рази — із 21 тисячі у 2008 році до понад 115 тисяч у 2023-му. Те, що колись здавалося поодинокими історіями про «щасливий квиток до університету Європи чи Америки», тепер стало масовим явищем. Молодь шукає в закордонних ЗВО стабільність, безпеку, якісні програми та можливості для розвитку, яких, на жаль, часто бракує вдома. Широкомасштабне вторгнення 2022 року посилило ці процеси.

Як і чому посилювалася студентська міграція з України, що стимулює молодих людей навчатися за кордоном, які спеціальності студенти/ки повністю «винесли» за межі Батьківщини та які наслідки це матиме для майбутнього нашої держави — «Вчися.Медіа» розпитало в Єгора Стадного, викладача, науковця, віцепрезидента з освіти Київської школи економіки та заступника міністра освіти і науки України (2019–2020).

Ознайомитися з повним дослідженням про студентську міграцію можна за посиланням (зверніть увагу, у файлі є шість окремих вкладок). Нагадуємо, що під час використання або публікації цих даних обов’язковим є посилання на автора.

— За останні 15 років кількість українських студентів і студенток за кордоном суттєво зросла. Як би ви описали головні причини цього процесу? Вони економічні, соціальні чи радше ціннісні?

— Можна виокремити три хвилі еміграції українського студентства, які розпочалися в різні періоди. На кожному етапі домінували певні причини для виїзду на навчання за кордон, і сьогодні вони можуть накладатися одна на одну.

Основні напрями виїзду — країни з розвиненою системою вищої освіти, університети світового або європейського рівня. Перша хвиля особлива тим, що ці студенти й студентки порівняно частіше повертаються, адже їхня мета — здобути якісну освіту, а не емігрувати назавжди. Після навчання багато хто застосовує здобуті знання саме в Україні. До того ж фахівці й фахівчині з міжнародним досвідом мають переваги на українському ринку: вони можуть працювати у великих світових компаніях з гідною оплатою або створювати власний бізнес. Тут конкуренція нижча, а можливостей для зростання чимало.

Я переконаний, що значна частина підлітків, які виїжджають навчатися за кордон, просто не знаходить в Україні освітніх програм належного рівня якості. Крім того, низки спеціальностей у нас немає, як-от океанології. Проте навіть у поширених напрямах — гуманітарних, педагогічних чи соціальних науках — часто бракує сучасних програм і сильної академічної бази. Це наслідок совєцької спадщини, де такі галузі розвивалися набагато слабше, ніж у Західній Європі, Північній Америці чи Австралії.

Друга хвиля міграції студентства пов’язана з подіями 2014 року — окупацією Криму росією та війною на сході України. Проте ще у 2012–2013 роках зростала кількість студентів і студенток, які вступали до польських університетів середнього рівня, куди самі поляки зазвичай не прагнули. Це свідчить про іншу мотивацію: не стільки бажання здобути престижну освіту, скільки прагнення виїхати з України. Для багатьох вступ до закордонного університету був радше формальною «зупинкою» на шляху еміграції. Батьки, які фінансували навчання, часто сприймали його як можливість для дитини «зачепитися» за кордоном, а не як інвестицію в якісну освіту.

У такій моделі освіта не є пріоритетом — головним є факт виїзду. Студентство, звісно, деякою мірою зважає на комфортність навчання, але питання вибору програми чи університету відходить на другий план. Із часом ця мотивація посилилася. Польські, словацькі, чеські університети активно залучали українських абітурієнтів, бо ті фактично заміщали місцеве студентство, яке їхало навчатися до більш престижних ЗВО за кордон. У 2011–2012 роках на Заході України, а потім в інших регіонах з’явилися десятки освітніх агенцій, які рекрутували вступників і вступниць до таких закладів — часто за відсоток від контракту. Спочатку зростання було на дві-три тисячі осіб щороку, а вже у 2011–2013 роках цей показник підвищився до п’яти-семи тисяч осіб на рік. Загалом кількість українців, які навчалися в закордонних університетах, у 2018–2019 навчальному році порівняно з 2013–2014 майже подвоїлася.

Третя хвиля розпочалася після широкомасштабного вторгнення росії у 2022 році. Головна причина — безпека. Люди, які не планували виїжджати з України, були змушені це зробити через війну. Їхня мотивація зовсім інша — виживання, а не пошук кращої освіти чи можливостей. Безпека в цьому контексті має багато вимірів:

• безпосередня загроза життю на прифронтових територіях;
• постійні обстріли та бомбардування;
• відсутність стабільного освітлення, опалення, води;
• питання потенційної мобілізації.

Ці люди емігрували вимушено, вони не відмовляються від повернення в Україну, але невідомо, коли й за яких умов це стане можливим. 

(Нагадаємо, що в серпні 2025 року уряд дозволив виїзд за кордон чоловікам віком 18–22 роки. У МОН заявили, що не фіксують жодних хвиль відрахувань або інших змін у статусах студентів від початку 2025–2026 навчального року. Утім, раніше освітня омбудсменка повідомляла, що впродовж навчального року помітно зменшується кількість учнів 11-го класу, які навчаються очно. Частина школярів виїжджає за кордон разом із родинами. Серед причин — безпекова ситуація в Україні та занепокоєння щодо ймовірного зниження мобілізаційного віку — ред.)

Наразі актуальні причини всіх трьох хвиль міграції. Ми не можемо точно визначити пропорції цих груп, але очевидно, що третя хвиля є найпотужнішою. Водночас не варто спрощувати чи узагальнювати процесів: кожна історія виїзду унікальна, а молодь може керуватися мотивами, які характерні для всіх хвиль.

Загалом за останні 15 років кількість українців та українок, які навчаються в університетах Європи, США, Канади й Австралії, зросла із 2 % у 2008–2009 навчальному році до 12 % у 2023–2024 від загальної кількості студентів/ок в Україні, що навчаються на денній формі (зокрема й через те, що кількість останніх за цей час знизилася на понад 21 %).

(Докладну аналітичну статтю Єгора Стадного з даними дослідження читайте за посиланням — ред.)

— Ви згадували, що так звана «безпекова хвиля» пов’язана не лише з бойовими діями, а й, наприклад, із відключеннями електроенергії чи іншими наслідками війни. Із яких регіонів виїжджає найбільше абітурієнтів? 

— Найпомітніші потоки студентства зараз із прифронтових регіонів: Харкова та області, Дніпропетровщини й Одещини (великих регіонів із численним студентським населенням). Також помітною є кількість підлітків із Херсонщини, Миколаївщини, Чернігівщини, Сумщини та Києва. А от західні області демонструють значно менший рівень виїзду — там безпекова мотивація не настільки сильна, як на сході країни.

— Польща є головним напрямом для українських студентів та студенток. У чому полягає феномен її популярності — близькість, ціна, мова, політика університетів чи щось інше?

— Передусім близькість, та не лише. Важливу роль відіграла активна позиція польських університетів, особливо приватних. Вони дуже агресивно просували свої освітні програми на українському ринку, працювали через агентства, рекламні кампанії, інформаційні тури. Це спрацювало за принципом «сарафанного радіо»: одні студенти розповідали іншим, ті — своїм знайомим. Поступово Польщу почали сприймати як найближчу та найзручнішу країну для навчання. Додатковим чинником є комфорт — і психологічний, і побутовий. У Польщі була і є велика українська громада: трудові мігранти, родичі, знайомі. Коли чуєш українську мову в магазині, у кафе чи в гуртожитку, це створює відчуття безпеки. Студенти й студентки розуміють, що не залишаться «чужими», зможуть адаптуватися без стресу. Цей комфорт, утім, має зворотний бік: через велику кількість українців у кампусах багато хто зі студентів так і не інтегрується в польське середовище, не опановує мови, не розвиває культурної або професійної комунікації. 

Важливу роль відіграла й культурна близькість — спільні історичні сюжети, схожість мов, ментальності. Я б виокремив чемпіонат Європи з футболу 2012 року — він, на мою думку, став своєрідним «поштовхом». Під час турніру Польщу відвідали десятки тисяч українців та українок. Польський уряд тоді мав чітку стратегічну мету: зробити все, щоб туристи, які приїздили на чемпіонат, захотіли потім ще раз відвідати країну. Для цього її мали показати відкритою, дружньою та перспективною. Одним із напрямів, через які Польща могла «повернути» українців, була освіта. Деякі відвідувачі, особливо ті, хто мав польське коріння або родинні зв’язки, дізнавалися про освітні можливості, пільги на кшталт «карти поляка» тощо. Це теж було частиною ширшої стратегії польської зовнішньої політики — залучати людей із польським походженням і формувати зв’язки через освіту. Це радше логічна гіпотеза, ніж підтверджений факт, але, як на мене, вона цілком правдоподібна. І зрештою, якщо порівнювати з іншими сусідніми країнами, Польща — найбільша й економічно найсильніша держава на захід від України. Відповідно, може й найбільше «захостити». Це теж важливий аргумент.

Якщо говорити мовою чисел, то у 2008–2009 році беззаперечним лідером була Німеччина, де навчався 8121 український студент. Та у 2013–2014 році ситуація кардинально змінилася. Того року в Польщі здобували освіту вже 15 123 українські студенти. Вимушена міграція після початку широкомасштабної війни посилила домінування Польщі. У 2023–2024 році там навчалися 46 210 осіб, або 40% усіх студентів та студенток з України за кордоном.

— Чи відбулося за останні роки зростання кількості українських студентів та студенток в інших країнах? Чи був десь раптовий сплеск? 

— Так, сплеск почався ще до широкомасштабної війни. Один із найпомітніших прикладів — Словаччина. Там кількість українських студентів і студенток зросла зі 176 осіб у 2013–2014 році до 10 197 осіб у 2023–2024 році. Словаччина фактично повторила польську модель залучення українського студентства: університети активно виходили на наш ринок, співпрацювали з агентствами та посередниками, які набирали абітурієнтів та абітурієнток. Ця стратегія виявилася дієвою, бо була вже «відкатаною». Єдина відмінність — у Словаччині більша частка державних університетів, які пропонують безоплатне навчання словацькою мовою, близькою до української. Це додатковий стимул для наших абітурієнтів та абітурієнток.

Певне зростання також помітне в Чехії, яка пішла шляхом Словаччини. Ще один яскравий приклад — Канада. Там справжній стрибок стався після початку широкомасштабної війни (у п’ять разів).

Утім, важлива не лише кількість українських студентів, а й те, наскільки їх багато серед усіх іноземних студентів у певній країні. Наприклад, у Німеччині та Канаді українців й українок у 2023–2024 навчальному році було всього 2,5 % та 1 % відповідно. Натомість у Словаччині — 53,5 %, у Польщі — 43,1 %, у Литві — 16,7 %, а в Чехії — 12,2 %.

— Наскільки українська студентська міграція типова для країн зі схожими економічними показниками? 

— Жодної країни зі схожими економічними показниками, яку можна було б порівняти з Україною ментально, немає. Наші економічні показники настільки низькі порівняно з країнами, з якими ми себе зазвичай порівнюємо — Румунією, Болгарією, країнами Центральної Європи, — що ми давно не в одному ряду. Якщо дивитися за номінальними показниками, то нам довелося б порівнювати себе з країнами, що розвиваються. І навіть серед них ми зараз займаємо далеко не верхні позиції. 

Але якщо відкинути економічний контекст і просто подивитися на освітню динаміку, то до широкомасштабної війни приблизно 6–6,5 % українських вступників обирали іноземні університети. В Україні у 2021–2022 навчальному році загальна кількість студентства денної форми становила 754 тисячі осіб, у 2022–2023 році — 807 тисяч, а у 2023–2024 — 899 тисяч.

(Водночас, за даними МОН, цьогоріч до українських закладів вищої освіти зарахували понад 204 тисячі першокурсників, що на 2,6 % більше, ніж торік — ред.)

Якщо говорити відверто, то значна частина з них не має достатнього рівня знань або мотивації для навчання у ЗВО. Тож реальну кількість молоді, яка справді готова здобувати якісну вищу освіту, можна сміливо зменшити втричі. І якщо рахувати від цієї реалістичної бази, то частка тих, хто вступає за кордон, становитиме не 12 %, а приблизно 25–30 %. Отже, кожен третій-четвертий із тих, хто реально здатен і хоче навчатися, обирає іноземний університет. Це надзвичайно багато, бо йдеться про людський потенціал — розум, амбіції, енергію, які могли б розвивати Україну.

Читайте також:

Понад 300 ЗВО України набрали менше ніж тисячу вступників — МОН Вступ-2025: кількість першокурсників зросла, найпопулярнішими залишаються медичні спеціальності

— Чи є спеціальності, які українські вступники та вступниці фактично «винесли» за кордон? Якщо не брати до уваги ті, з яких в Україні просто не готують. 

— Так, є. Найболючіше це відчувається в математиці та природничих спеціальностях: хімії, фізиці, біології. На ці напрями в Україні вступає буквально по декілька сотень людей на всю країну — надзвичайно мало, а ті, хто має найвищий рівень підготовки, обирають навчання за кордоном.

Навіть у найкращі роки охочих вступати на природничі науки було менше, ніж, скажімо, на право чи філологію. Природно, бо ці спеціальності складні. Але сьогодні ми втратили саме тих, хто міг бути рушієм розвитку цих сфер.

(Нагадаємо, що у 2025 році на НМТ зареєструвалася 317 091 особа. Із них фізику складали 9044 особи, хімію — 2918 осіб, біологію — 63 527 осіб — ред.)

Докладніше читайте тут:

Звіт за результатами НМТ-2025: УЦОЯО оприлюднив дані

— Чи є дані, які це підтверджують? 

— Я проводжу окреме дослідження, у якому відстежую, куди вступають українські учасники й учасниці міжнародних олімпіад. Це такий собі «лакмусовий папірець» — він показує, куди «голосують ногами» найталановитіші школярі й школярки. За останні три роки (2023–2025) в міжнародних олімпіадах (з математики, фізики, хімії, інформатики, астрономії, біології, географії, лінгвістики та філософії) від України брали участь 98 осіб, із яких 39 вступили до українських ЗВО:

• жоден із 15 учасників олімпіад із математики не залишився навчатися в Україні;
• з інформатики — також жоден;
• з астрономії — лише троє з десяти учасників;
• із фізики ситуація трохи краща: із 15 учасників більшість вступила до українських університетів.

(Торік у МОН повідомляли, що серед абітурієнтів та абітурієнток, які у 2024 році склали НМТ на найвищі бали й могли вступити на бюджет до українських закладів вищої освіти, 2 % (трохи більше від тисячі осіб) вирішили цього не робити. Імовірно, вони обрали навчання за кордоном — ред.)

— Якими можуть бути наслідки для України? 

— Ми ризикуємо втратити «червонокнижні» дисципліни повністю — вони буквально можуть зникнути. 

Утім, проблема не лише в кількості вступників і вступниць, а й у рівні викладачів. На кафедрах при таких зарплатах часто залишаються ті, хто не знайшов себе в інших сферах. За винятком відданих людей, більшість — це ті, хто не здатен навчити наступне покоління. Якщо до них прийдуть талановиті студенти й студентки, такі викладачі не зможуть дати їм потрібного рівня знань.

Читайте також:

Понад 80 % українських викладачів і викладачок мають наукові ступені, а майже 60 % — вчене звання: результати дослідження

Середній вік викладачів на природничих кафедрах постійно зростає, а молоді майже немає. Ланцюжок передачі знань скоро обірветься. Якщо базові наукові дисципліни занепадуть, Україна не зможе стати технологічною державою. Так, зараз активно розвивається military-tech (військові технології, увесь спектр розробок оборонно-промислового комплексу — ред.), і це чудово, особливо в поєднанні із сильною IT-індустрією. Але це лише частина великої технологічної екосистеми.

— Наскільки українські студенти й студентки є важливою економічною категорією для університетів, які їх приймають, тобто чи залежать університети фінансово від їхньої присутності?

— Дуже залежать, особливо приватні університети, наприклад, у Польщі. Для них основне джерело доходу — кошти студентства, а не державне фінансування чи гранти. Із донорами або європейськими фондами працює невелика частина. Українці й українки оплачують навчання — від приблизно 900 до 5000 євро на рік, залежно від спеціальності та університету. Ці кошти часто й утримують приватні ЗВО на плаву.

— У вашому дослідженні йдеться, що до 2022 року більшість українських вступників за кордоном становили жінки. Як це можна пояснити? 

— Так, на жаль, працює система освіти. З дитинства дівчат орієнтують на гуманітарні дисципліни: мови, соціальні науки, комунікації. Хлопців частіше спрямовують у «технічні», «чоловічі» галузі. Через це знання мов традиційно краще розвинене серед дівчат. А коли йдеться про навчання за кордоном, саме це є перевагою. До того ж у більшості країн світу серед студентів гуманітарних спеціальностей теж переважають жінки. Але тут немає жодних «біологічних» причин. 

До 2022 року жінки становили 60% українського студентства за кордоном й переважали майже в усіх країнах. Зокрема, у Польщі в різні роки їхня частка була від 54 до 57 %, а в Німеччині, Італії, Іспанії, Франції та Австрії в певні періоди сягала 70–75 %. Утім, така ситуація характерна лише для українських студентів за кордоном. В Україні гендерний розподіл студентства був і залишається приблизно 50 на 50.

Із початком широкомасштабного вторгнення більше хлопців вирушили здобувати освіту за кордон — хтось через безпекові міркування, хтось для уникнення мобілізації. Так, у 2022–2023 навчальному році частка чоловіків серед українських студентів за кордоном зросла до 50 %, а вже у 2023–2024-му знову трохи знизилася — до 46 %. Водночас хлопці частіше навчаються в країнах, розташованих ближче до України, а дівчата — у Західній Європі. Якщо врахувати, що в східноєвропейських країнах українцям простіше вступати до університетів — іспити легші, а вартість навчання нижча, — можна припустити, що саме ці чинники вплинули на вибір чоловіків, які виїжджають за кордон через ризики мобілізації.

— Чи можна оцінити, яка частина тих, хто виїхав навчатися за кордон, зрештою повертається в Україну?

— Наразі це важко прогнозувати, але умовно:

• серед абітурієнтів та абітурієнток, які виїхали заради якіснішої освіти, чимало тих, хто планує повернутися, щоб застосувати здобуті знання вдома;
• серед вступників, які поїхали через безпекові ризики, також є ті, хто хоче повернутися, коли ситуація стабілізується;
• якщо ж розглядати тих, хто використав навчання лише як засіб еміграції, то для них вступ до університету був лише проміжним етапом. Серед цієї категорії найменше тих, хто бачить своє майбутнє в Україні.

— Як Україна може впливати на рішення студентів і студенток залишатися або повертатися?

— Є дві ключові умови: так звана «тріада стабільності» (робота батьків, житло й соціальне середовище дитини) та якісні університети.

Робота батьків — це основа життя родини. Житло — ще один міцний фундамент. Але навіть за цих двох умов дитина може поїхати, якщо навколо неї немає соціальної тканини, живого середовища, зв’язків і спільнот. Якщо підліток проводить дні з телефоном у своїй кімнаті, його легко «перенести» в таку саму кімнату з тим самим телефоном в іншій країні. Але якщо він ходить до школи офлайн, захоплюється спортом чи іншим позашкіллям, бере участь у змаганнях, має друзів, власний «двіж» — тоді відірвати його від такого життя й переконати виїхати значно складніше. Жодна кімната під Берліном на 12 квадратних метрів не замінить світу, який він будує вдома.

Якщо Україна справді хоче, щоб діти залишалися, треба зміцнювати не лише економічний фундамент, а й соціальний — розвивати інфраструктуру позашкілля та спорту, яка тримає молодь. Це не лише стіни, а й тренери, тьютори, наставники, простори, у яких дитина може пробувати, помилятися, досягати, спілкуватися й рости. Якщо цього немає — підліток живе лише в екрані. Тоді справді байдуже, де в нього дивитися, у Києві чи в Берліні. 

Те саме стосується шкіл. Підземні школи та нормальні навчальні простори в укриттях — це не лише про безпеку, а й про стабільність та соціалізоване дитинство.

Для певної частини молоді важлива мотивація залишитися — якісні університети. Якщо в Україні буде хоча б декілька потужних закладів, що пропонують освіту рівня, скажімо, Німеччини, це втримає тих, хто виїжджає заради якісного навчання. Але це менша частина молоді — не така численна, як «безпекова хвиля». 

І тут важливо зрозуміти, на кого ми орієнтуємо зусилля держави. Якщо говорити про безпекову хвилю — це передусім мами, які виїжджають із дітьми (за даними Євростату, у 2022 році понад чотири мільйони українців, переважно жінки та діти, вимушено виїхали до країн ЄС — ред).

Я спілкувався з українськими підлітками за кордоном, які три роки живуть «у підвішеному стані» — ні там, ні тут. Вони злі, цинічні, втомлені. Біологічно це дорослі люди, але ментально вони ніби застигли у 15-річному віці. Вони депривовані: позбавлені нормального розвитку, етапів дорослішання, проб і помилок, дружніх конфліктів, першого кохання — усього того, що формує зрілу особистість. Їхнє повернення в Україну може стати серйозним суспільним викликом. Люди, які виросли без нормальної соціалізації, повернуться з відчуттям втрати й глибокої недовіри. Якщо ми не створимо для молоді просторів розвитку тут і зараз, вона залишиться емоційно «замороженою» — це будуть люди, дорослі тілом, але не досвідом.

Читайте також:

46 % підлітків вірять в оптимістичне майбутнє України— дослідження впливу освіти на соціальний капітал у громадах

— Ексзаступник міністра освіти і науки Михайло Винницький у травні говорив, що 20 тисяч учасників та учасниць НМТ-2025 складатимуть іспит з-за кордону. Це, на його думку, означає, що абітурієнти й абітурієнтки свідомо обрали для вступу українські університети. За його словами, більшість молоді, яка побувала в європейських школах, порівнює досвід і часто обирає українські ЗВО саме через глибину змісту й академічний рівень. Наскільки, на вашу думку, така теза відповідає дійсності? 

— Я її повністю спростую. Коли український абітурієнт, який перебуває, наприклад, у Німеччині, вступає до українського університету — це відбувається не тому, що українська освіта виграла конкуренцію з європейською, а із суто практичних причин:

• по-перше, українська шкільна освіта наразі триває 11 років, тоді як у Німеччині — 12 або 13. Через це випускник української школи просто не може вступити безпосередньо до німецького університету. Щоб отримати це право, йому потрібно «добрати» один рік навчання — і цей рік якраз проводять в українському ЗВО;
• по-друге, у більшості таких дітей слабка шкільна підготовка, особливо якщо вони виїхали у 14–16 років. Вони не встигають якісно інтегруватися в місцеву освітню систему через мовний бар’єр. Їхній рівень знань із базових предметів, передусім із математики, суттєво нижчий, ніж у місцевих однолітків. Тож вступ до українського університету — це радше вимушений крок, вибір через обмежені можливості, а не через конкурентоспроможність української освіти.

Михайло Винницький зробив багато важливого для вищої освіти, його оптимізм часто допомагав рухати систему вперед. Та, працюючи на державній посаді, не завжди можна публічно озвучувати «жорсткі» діагнози, бо «пацієнт» може злякатися. Але факт залишається фактом: вступ із-за кордону — це не показник успіху системи. Індикатором довіри й мотивації він буде тоді, коли людина повертається в Україну, вступає офлайн, долаючи всі труднощі, і свідомо (не від безвиході) обирає український університет.

— Чи можна очікувати на створення або розширення спільних програм українських та європейських університетів, які допоможуть зменшити відтік молоді?

— На жаль, потяг пішов. У 2022 році було неймовірне вікно можливостей: західні університети пропонували допомогу, обмін досвідом, створення спільних проєктів і програм. Хто встиг скористатися цим шансом — той виграв. Для тих, хто ні, тепер запізно. Треба було мислити швидко, стратегічно, по-новому. Наприклад, Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна одразу домовився з Мюнхеном — і запустив співпрацю між біологами. Є й інші заклади, які зреагували.

Читайте також:

Подвійні дипломи для студентства: як це працює у ролі інструмента «м’якої сили» в Україні та за кордоном Дуальна освіта має збільшити працевлаштування випускників ЗВО за фахом — Трофименко

Деякі університети, зокрема із західних регіонів, цього не зробили — можливо, не відчули внутрішньої потреби. Вони не усвідомлюють пастки, у яку потрапляють. Вступників і вступниць у них щороку більшає — і це створює ілюзію стабільності, за якою приховані глибокі проблеми: низька якість викладання, занепад науки, відсутність оновлення.

— Ви понад десять років досліджуєте тему студентської міграції — що в ній досі дивує або турбує найбільше?

— Мене щоразу дивує сталість Німеччини, де впродовж багатьох років навчається від восьми до дев’яти тисяч українських студентів і студенток. Ця кількість практично не змінюється. Із дослідницького погляду це дивно. Можливо, є певні міграційні чи університетські квоти, але таких обмежень для українців немає. Можливо, впливає сталий механізм або культурна традиція, наприклад, тривала популярність вивчення німецької мови. Це варто окремо дослідити.

Ще один сюрприз — Канада. Після 2022 року вона показала різкий стрибок за кількістю українських студентів і студенток. Я очікував, що зростання буде в традиційних напрямах: Польща, Чехія, Німеччина. Але Канада стала лідером завдяки ліберальному законодавству щодо біженців. 

Найбільше мене непокоїть не статистика, а те, як українське суспільство трактує ці дані. Коли я публікую результати досліджень, реакція часто полярна: хтось одразу починає панікувати, мовляв, «усі виїжджають, треба терміново спростити вступ до українських університетів, скасувати вимоги, набирати всіх підряд». Але це хибна логіка.

— Які три кроки ви б порадили, щоб мінімізувати «витік мізків» серед молоді?

— Перш за все, я б радив провести максимальну дерегуляцію: треба перестати створювати нескінченні норми й правила, які заважають університетам розвиватися. Також слід відмовитися від уявлення, що чиновник у міністерстві краще знає, як має працювати кожен заклад вищої освіти. Чиновник має більше комунікувати про те, що відбувається в освіті, і менше регулювати.

Ситуація в кожному регіоні різна, і централізоване «єдине рішення для всіх» ніколи не буде ефективним у такій строкатій країні, як Україна. До того ж самі чиновники постійно визнають, що їм бракує ресурсів і спроможності. Якщо так, то треба зробити логічний крок: не намагатися контролювати кожен процес. 

Наведу простий приклад. Міністерство зобов’язує університет дати студенту можливість перескладати іспит (навіть декілька разів). Але чому? Якщо людина не навчалася весь семестр, не проявила жодної активності, то навіщо давати їй шанс «урятуватися» за одну ніч перед екзаменом? Це нівелює працю викладача й демотивує тих, хто справді вчився. Викладач має право поставити двійку — це його функція, це частина академічної доброчесності. 

Ті самі вступні кампанії настільки зарегульовані, що вступники та вступниці не можуть планувати майбутнього. Наприклад, вагові коефіцієнти НМТ часто оголошують у лютому — за три місяці до тестування. Як абітурієнт чи абітурієнтка може обрати предмети, якщо не знає, скільки вони «важитимуть» під час вступу? Тож перший і головний крок — зупинити «регуляторний конвеєр», осмислити, що справді працює, а що лише створює ілюзію діяльності. 

Також варто відмовитися від традиційного підходу, коли ми сприймаємо освіту через поділ на рівні: дошкільну, шкільну, позашкільну, професійну, вищу. Система вже давно «попливла». Діти часто не добирають знань у школі, а потім намагаються надолужити це в університеті. 

Уявімо, що в місті Х бракує обладнання для природничих класів у школах. Водночас у місцевому університеті є порожні лабораторії з відповідною технікою. Студентство там не навчається очно. Виходить парадокс: у місті одночасно маємо і дефіцит, і надлишок певного ресурсу. 

Чому так відбувається? Кожна ланка освіти живе у своєму світі, має свої повноваження, своїх керівників — і між ними немає зв’язку. А треба мислити не рівнями освіти, а категоріями ресурсів і завдань. Якщо в школі бракує вчителя хімії, а в університеті поруч є викладач-хімік — логічно дати йому можливість викладати шкільну програму. Це цілком реально, і обидві сторони від цього виграють.

Якщо говорити про університети, то ситуація виглядає дивно. У Києві формально всі державні університети кажуть: «Ми вже на кампусі». Але очно навчаються лише першокурсники. Другий курс — рідко, третій і четвертий — практично зникли. Формально вони «повернулися», а фактично продовжують навчання онлайн. А ми чудово знаємо, що це означає: вимкнені камери, мінімальна участь і брак реальної освіти. Це смішно й сумно водночас.

Тепер про штучний інтелект: його треба активно впроваджувати в усі ланки освіти. Ті, хто каже, що ШІ шкідливий, помиляються, як і ті, хто колись вважав шкідливими комп’ютери. Так, останні можуть бути марною забавкою, якщо ти просто граєш в ігри, але водночас вони можуть бути інструментом науки, роботи, навчання. Якщо ШІ використовувати розумно, він може кардинально підвищити рівень знань і навичок студентства. Звісно, штучний інтелект не має замінювати мислення й виконувати завдання «замість». Але він може бути справжнім помічником для всіх учасників та учасниць освітнього процесу.

Інфографіка Єгора Стадного та «Вокс Україна», Depositphotos, Freepik