Як не втратити молодь із ТОТ — велике інтерв’ю з правозахисницею Марією Суляліною

Освіта на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) України стає інструментом виховання лояльного до росії покоління. Витіснення українського змісту з навчальних програм, запровадження «єдиних підручників», мілітаризація шкільного середовища та залучення дітей до пропагандистських рухів — ці процеси мають системний і довгостроковий характер. Водночас доступ до української освіти для дітей на ТОТ звужується, а Україна стикається з викликами, на які досі не має відповіді.

• Чому саме молодь стала головною ціллю російської політики на ТОТ?
• Як змінювалися підходи до ідеологічного впливу на ТОТ після 2014 та 2022 року?
• Чому ускладнюється доступ до української освіти для дітей в окупації?
• Чи справді є ризик «втраченого покоління»? 
• Чи готова Україна створювати умови для повернення молоді з ТОТ?
• Та чому боротьба за дітей в окупації — це боротьба за майбутнє України?

Про це в інтерв’ю для «Вчися.Медіа» розповіла очільниця Центру громадянської просвіти «Альменда» Марія Суляліна. 

— Чому саме молодь стала головною ціллю російської пропаганди на тимчасово окупованих територіях та які інструменти використовує ворог для формуванні нової ідентичності?

— Впливати на молоде покоління легше, ніж на доросле. На цьому етапі лише формується ідентичність, тому росія працює з дітьми ще з дошкільного віку. Ключовим інструментом є формальна освіта. Дітей на ТОТ фактично змушують відвідувати школи, які функціонують за російськими стандартами. А батьки позбавлені змоги перевести доньок і синів на альтернативні форми здобуття освіти (домашнє навчання або екстернат), щоб дитина, наприклад, «рахувалася» в російській школі й відвідувала український заклад онлайн.

Ідеться про системну роботу з 2014 року, внаслідок якої сформувалося покоління дітей, що навчалися в умовах окупації. Російська політика передбачає повне витіснення українознавчого компонента — української мови, літератури та історії. Українські книги вилучають або знищують, натомість запроваджують російські «єдині підручники». Їх спочатку ввели для 10–11-х класів, а з 2025–2026 навчального року розпочато поетапний перехід для 5–9-х класів. Формально він розрахований на два роки (2025–2026 — для 5–7-х класів, 2026–2027 — для 8–9-х). Але підручники вже внесли до російського федерального переліку, що дозволяє регіонам впроваджувати їх раніше від визначених термінів. Так, у Севастополі перехід здійснили одразу: у серпні 2025 року до шкіл завезли понад 59 тисяч примірників нової лінійки для середньої школи. На ТОТ Херсонської області в серпні 2025 року теж звітували про отримання підручників нового зразка для 5–9-х класів. Водночас так зване «міністерство освіти, науки та молоді Республіки Крим» повідомляло про закупівлю 122 838 нових підручників лише для 5–7-х класів. 

У цих матеріалах заперечують існування України, просувають образ «колективного Заходу як ворога» та героїзують війну. Це формує ідеологічну базу для мілітаризації молодих людей, ключова мета якої — підготовка до служби в збройних силах рф.

Мілітаризацію також посилюють через предмет «защіта отєчєства», військові вишколи та молодіжні рухи — «юнармію» і «двіженіє пєрвих».

Варто зауважити, що частина юнаків, які пройшли таку індоктринацію, після повноліття вступає до російської армії, і деякі вже загинули. Це підтверджує довгостроковий характер такої політики.

— Крім появи «єдиних підручників», які ще зміни відбулися? Чи стали русифікація та ідеологічний вплив після 24 лютого 2022 року активнішими?

— У 2014–2022 роках процеси на ТОТ Криму та частин Донецької і Луганської областей відрізнялися. У Криму одразу запровадили російське законодавство, нові підручники та повний перехід на російські освітні стандарти. У Донецькій і Луганській областях вплив був опосередкованим: створювали «місцеві» підручники, частково зберігали українську мову та декларували можливість навчання українською, однак на практиці все це блокували через тиск і втручання силових структур.

Після 2022 року почали застосовувати кримський сценарій: спочатку редагували наявні підручники (вилучали згадки про Україну), а згодом запровадили «єдині підручники». Процес ідеологізації став ще швидшим. Уже в перший рік окупації вчителі отримали методичні рекомендації, як говорити про «сво», пояснювати її цілі та відповідати на «незручні» запитання учнівства. Ці матеріали одразу поширювали на всіх тимчасово окупованих територіях.

Загалом відновлення освітнього процесу та переведення шкіл на російські стандарти стало для російської федерації серйозним викликом. У 2022 році ми фіксували численні випадки залякування, викрадення директорів шкіл, тиску на вчителів. Поширеними були й історії, коли діти переховувалися, не відвідували шкіл та чекали на деокупацію. 

Паралельно в законодавстві російської федерації, зокрема в освіті, відбулися зміни:

• посилили так зване трудове виховання: дітей залучають до діяльності, пов’язаної з фронтом (пошиття речей, виготовлення дронів);
• розширили практичну військову підготовку в предметі «основи бєзопасності і защіти родіни»;
• у жовтні 2025 року ухвалили концепцію патріотичного виховання, яка передбачає перепідготовку військових і їхнє залучення до викладання;
• зросла роль російської православної церкви в освіті — зокрема через курс «разговори о важном» та вплив на предмети духовно-морального спрямування;
• під впливом церкви створили курс «основи духовно-моральних ценностєй», який у 2025–2026 році пілотують у Криму та планують поширити на інші окуповані території.

Ці зміни свідчать про посилення військової та релігійної індоктринації дітей.

Ще один крок — нова концепція та план боротьби з екстремізмом. У документах Україну та українські організації визначають як загрозу. Для вчителів запровадили обов’язковий курс «протидії екстремізму», який формує образ України як ворожої держави.

Також проводять індивідуальні «профілактичні» бесіди з дітьми, що демонструють проукраїнську позицію. Фіксують і випадки внесення неповнолітніх на ТОТ до списків так званих «екстремістів і терористів».

— Чи відрізняються підручники на ТОТ від тих, що використовують у росії?

— Ні, це ті самі матеріали, хоч міжнародне гуманітарне право забороняє державі-окупанту нав’язувати власну освітню систему на окупованих територіях. Зокрема, Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни передбачає, що окупаційна держава повинна  сприяти належному функціонуванню закладів освіти. У коментарі від 2025 року до Конвенції зазначено, що «належне функціонування» передбачає,  що діти мають бути захищені від пропаганди, спрямованої на відчуження їх від власного походження та культурної традиції. Однак поширення російських стандартів та підручників має протилежну мету й порушує закладений у міжнародному праві принцип. 

Важливий і контекст. У росії ці підручники формують державну ідентичність, натомість на ТОТ їх використовують для нав’язування російської ідентичності українським дітям. Ідеться про глибше втручання: якщо російському учнівству ідентичність не змінюють, то українським дітям її цілеспрямовано трансформують.

Схожа ситуація з правами національних меншин: у росії їх не завжди порушують щодо інших народів, але системно порушують щодо українців — через витіснення української мови та підручників.

Окрім підручників, на ТОТ впроваджують додаткові практики впливу на історичну пам’ять: нав’язують «день возз’єднання Криму» та інші дати з пропагандистськими формулюваннями. Для територій, окупованих після 2022 року, діють окремі програми «інтеграції», які завдяки поїздкам, обміну та культурним заходам включають регіони в російський простір.

Окремий напрям — демографічна політика. Наприклад, програма «університетська зміна» передбачає вивезення дітей до російських ЗВО, а пільгові умови вступу заохочують їх залишатися в росії. Це сприяє інтеграції молоді в російське середовище та послаблює зв’язки з Україною.

— Наскільки активно дітей залучають до позашкільних організацій і чи можна відмовитися від цього безпечно?

— Формально участь у цих рухах добровільна. Дитина разом із батьками може відмовитися. Однак важливу роль відіграє соціальний тиск: якщо більшість однокласників уже долучилася, дитині складно пояснити, чому вона не хоче брати участі. Крім того, такі організації пропонують безоплатні поїздки, табори, інколи навіть можливість легально пропускати заняття. Для багатьох дітей це додатковий стимул.

Водночас є певний спротив. Наприклад, у Херсонській та Запорізькій областях залучення до «юнармії» залишається порівняно низьким протягом декількох років. Щодо Донецької та Луганської областей оцінити ситуацію складніше, адже статистика загальна, ми не можемо її розділити за періодами окупації.

Натомість рух «двіженіє пєрвих» демонструє високі показники в усіх регіонах, адже його позиціонують як культурно-патріотичну платформу, хоч багато заходів проводять спільно з військово-патріотичними структурами.

Обидва рухи росія активно підтримує фінансово, і ця система побудована як безперервна. Дітей починають залучати ще з дошкільного віку — через рух «орлят», далі — «юнармія» та «двіженіє пєрвих». Дитина може бути членом кількох рухів одночасно. Є і локальні патріотичні центри (на кшталт «кримпатріотцентру»), козачий рух та інші ініціативи, які працюють із дітьми та впливають на їхню свідомість. Ідея полягає в максимальному охопленні молоді, що нагадує модель піонерської організації.

Участь у таких структурах дає додаткові соціальні бонуси: переваги під час вступу, можливості для поїздок, участь у лідерських програмах тощо. Водночас табори й поїздки супроводжуються чіткими ідеологічними наративами. Діти на ТОТ можуть це сприймати як можливість безоплатного відпочинку, але фактично це механізм поступового рекрутингу й впливу на їхню ідентичність.

— Ви зазначали, що російська федерація намагається посилити контроль за тим, як діти відвідують заклади освіти. Які, на вашу думку, основні проблеми з доступом до української освіти для учнівства на ТОТ? І чи змінюється кількість дітей, залучених до українського освітнього процесу?

— Доступ до української освіти суттєво обмежений, а з 2025 року майже заблокований. Це підтверджує статистика щодо дітей, які продовжують навчатися онлайн, перебуваючи на ТОТ, і дії рф. Ідеться передусім про блокування інтернету, обмеження каналів комунікації, через які діти могли спілкуватися з українськими школами, а також розширення переліку заблокованих вебсайтів.

Ця тенденція посилюватиметься. Кількість дітей, які продовжують навчання онлайн за українською програмою, зменшуватиметься — передусім не через дії чи бездіяльність України, а через системне блокування з боку рф та розрив контактів з українською освітньою системою.

У цьому контексті важливо говорити не лише про подвійне навантаження на дітей або про неадаптованість програм, хоч ці виклики є. Ключовою проблемою залишається обмеження доступу до інтернету. 

До того ж ми говоримо про тих учнів та учениць, які вже були залучені до української освіти. Новий приплив дітей із ТОТ до української онлайн-освіти навряд буде.

— А чи може бути так, що на ТОТ є діти, які взагалі не охоплені освітою?

— Такі випадки точно є, ми навіть не уявляємо масштабів. Брак достовірної статистики — один із найбільших викликів, адже частина даних, які подає рф щодо кількості дітей, охоплених освітою, не відповідає реальності. Це означає, що низка дітей не навчається. Наприклад, були випадки, коли окремі території офіційно інтегрували до російської освітньої системи, але згодом з’ясувалося, що освітній процес там не відбувався.

Виходить, що Україна не контролює ці території, росія не надає верифікованої інформації, а освітні реєстри закриті. Відповідно, немає розуміння, скільки дітей залишаються поза системою освіти. Брак обліку робить дітей вразливими. Без точних даних вони можуть стати жертвами різних злочинів: депортації, торгівлі людьми тощо. Оскільки такі діти не фігурують у жодній статистиці, їх зникнення може тривалий час залишатися непоміченим, що створює серйозні додаткові ризики.

— Скажімо, батьки дитини на ТОТ виходять на зв’язок з українським закладом освіти, але прямо заявляють, що віддають перевагу російській школі. При цьому місце перебування дитини відоме, але вона фактично не охоплена українським навчанням. Як у такому разі має реагувати українська сторона?

— Україна не має фізичного доступу до дітей на ТОТ, тому її можливості втручання обмежені. У таких умовах рішення часто ухвалюють з урахуванням інтересів дитини: іноді вважають, що базова освіта краще, ніж її повна відсутність.

Водночас статистика МОН охоплює лише тих учнів та учениць, які навчаються за українськими стандартами й підтримують зв’язок з українською системою. Діти, що навчаються за російськими програмами, до неї не входять.

Це створює проблеми на майбутнє: із визнанням результатів навчання, отриманням документів і вступом до українських університетів. Попри спрощені механізми вступу й Порядок визнання результатів середньої освіти, здобутої на ТОТ, досі немає методичних рекомендацій, тобто покрокового алгоритму, як дитина може ним скористатися.

Міжнародне гуманітарне право передбачає, що освіта під час окупації має тривати за стандартами країни, якій належить територія, однак на практиці цього не виконують.

Офлайн-навчання сприяє соціалізації, але на ТОТ воно часто супроводжується ідеологічним впливом. Тому, на думку експертів, за можливості безпечнішою альтернативою є онлайн-освіта за українськими стандартами.

— Як батькам оцінити, що є менш небезпечним: відвідувати школу в окупації чи навчатися онлайн за українськими стандартами?

— Універсальних рішень немає. Досвід пандемії COVID-19 показав, що дистанційне навчання часто погіршує засвоєння матеріалу й соціалізацію. Тож ідеї «перевести всіх на онлайн» чи карати батьків за офлайн-освіту — надто спрощені. Кожна родина діє в умовах власних ризиків і обирає найкраще для дитини. Офлайн-навчання іноді може бути безпечнішим та ефективнішим — особливо за відсутності стабільного інтернету чи доступу до українських уроків.

Онлайн-освіта несе ризики: вона може привернути увагу російських спецслужб. Дітей можуть звинуватити в «екстремізмі», «дискредитації» чи «запереченні територіальної цілісності рф». Навіть участь в онлайн-уроках з історії України може мати серйозні наслідки.

— Як ви оцінюєте механізми доступу до освіти, які пропонує Україна дітям і підліткам з ТОТ? Чи достатньо цих інструментів?

— Багато інструментів не працюють на практиці. Наприклад, педагогічний патронаж передбачений нормативно, але значна частина шкіл його не застосовує. Діти, які хочуть навчатися за цією системою, змушені самостійно шукати школу, готову її забезпечити. Або ж інший приклад: Типова освітня програма для дітей із ТОТ є, та, попри активні пошуки, ми не знайшли жодного закладу, який би повноцінно використовував цей механізм.

Щороку є виклики під час вступної кампанії: 

• порядки прийому затверджують пізно, зазвичай у березні, що ускладнює інформування дітей про умови вступу (хоч їх мають ухвалювати не пізніше ніж 15 жовтня року, що передує року вступу);
• є суперечності між різними нормативними актами, які регулюють вступ для абітурієнтів із ТОТ. Через це від них іноді вимагають додаткові документи, які не передбачені правилами;
• іноді заклади освіти відмовляють у спрощеному вступі, заявляючи, що така процедура для абітурієнтів/ок не передбачена. 

Розриви в комунікації, брак чітких пояснень і незрозумілі правила вступу стають серйозним бар’єром для дитини з ТОТ. У результаті вона може відмовитися від вступу до українського закладу освіти й вирішити залишитися там, де все здається зрозумілішим, де відомо, коли, куди і які документи потрібно подавати.

— Чи є в Україні системна державна політика адаптації дітей із ТОТ після вступу до закладів освіти?

— Такого системного підходу немає. Ми рахуємо кількість дітей, які вступили до українських закладів освіти, але на цьому увага до них часто завершується. Після вступу їх ніхто не супроводжує, не допомагає вирішувати побутові, соціальні чи документальні питання.

Те, що сьогодні працює, — це переважно ініціативи громадських організацій або окремих закладів освіти, а не державна системна політика. Навіть на базове запитання — скільки дітей із тих, хто вступив, реально завершили навчання — немає відповіді. Невідомо, що сталося з тими, хто зіткнувся з проблемами із житлом, гуртожитком чи документами. Чи вдалося їм залишитися в Україні? Чи повернулися вони назад в окупацію? Цю інформацію не збирають і не моніторять. Ба більше, у держави немає чіткої кількості тих, хто вступив із ТОТ, бо статистика, яку надає МОН, вміщує в себе як осіб, які давно перемістилися з ТОТ, які перебувають на ТОТ чи перемістилися в рік вступу, так і осіб, які перебувають на території активних бойових дій або перемістилися з таких територій. Тож ми не володіємо реальною інформацією щодо кількості вступників і вступниць із ТОТ.

У результаті маємо статистику вступу, але не розуміємо, скільки дітей справді вдалося інтегрувати в українське суспільство. Часто для них питання стоїть навіть не в площині психологічної чи ціннісної адаптації, а в елементарному: де жити, на що жити, як купувати їжу. Наприклад, є випадки, коли людина місяцями або роками не може отримати український паспорт, а отже — не має змоги офіційно працювати. 

Через такі бар’єри проукраїнськи налаштовані діти, які свідомо виїжджали з окупації, через три-чотири роки поверталися назад. Не через зміну переконань, а через втому від постійної боротьби з бюрократією, брак підтримки та складні життєві обставини, зокрема коли батьки залишаються в окупації.

Це різко контрастує з офіційними заявами про те, що держава чекає на цю молодь і потребує її. На практиці ж майже кожен крок для таких дітей перетворюється на новий бар’єр.

— Яку підтримку та допомогу надають громадські організації дітям із ТОТ, які прагнуть вступити до українських закладів освіти?

— Громадські організації фактично закривають прогалини державної системи й допомагають дітям із ТОТ вступати до українських закладів освіти. ЦГП «Альменда» супроводжує вступ і вирішує питання визнання результатів освіти, здобутої в окупації.

Найбільше звернень надходить під час вступної кампанії, але підтримка охоплює також документи, ідентифікацію та юридичні проблеми. Наприклад, дитина може не мати паспорта, не мати можливості отримати свідоцтво про народження або ж не мати родичів, які можуть підтвердити її особу. Бувають випадки, коли батьки мають проросійську позицію і відмовляються віддавати документи, що додатково ускладнює ситуацію. У таких випадках працюємо разом із партнерами: «Донбас SOS», «Крим SOS», «Схід SOS» та іншими.

На жаль, дітей із чинними українськими паспортами на окупованих територіях стає менше. Якщо після 2022 року багатьом вступникам було трохи легше саме через наявність українських документів, то тепер ця можливість поступово зникає. Це означає, що проблема, яка раніше була характерною переважно для Криму й частини Донецької та Луганської областей, тепер поширюється на всі окуповані території. Саме тому вже цього року кількість вступників з окупації може зменшитися.

Є позитивні приклади, коли університети сприяють вступникам і шукають безпечні рішення. Але є і випадки, які свідчать про повне нерозуміння реалій окупації. Наприклад, минулого року деякі університети вимагали надіслати геолокацію, щоб підтвердити перебування дитини на окупованій території. Така вимога не лише абсурдна, а й небезпечна.

Усе це свідчить про системний брак знань і розуміння особливостей життя на ТОТ. І, що найважливіше, про відсутність чіткої державної відповіді на ключове запитання: чи справді ці діти потрібні Україні? Деякі рішення та дії, на жаль, свідчать про протилежне.

 — Щодо дітей, які залишаються на ТОТ, дедалі частіше звучить теза про нібито «втрачене покоління» — мовляв, молодь, яка повністю здобувала освіту в окупації, неможливо повернути в український соціальний, освітній чи економічний простір. Чи згодні ви з цією думкою?

— Шанси повернути цю молодь є, і вони доволі високі. Будь-яка молода людина прагне свободи, розвитку та можливостей. Натомість російська федерація пропонує модель тоталітарної держави, де фактично єдиний шлях до соціального успіху — бути частиною системи: працювати в силових структурах або служити в армії. Для більшості молоді така перспектива не дуже приваблива.

Історія показує, що молодь у тоталітарних режимах завжди залишається найбільш активною і найменш готовою миритися з обмеженнями. Це було і в Україні за совєтських часів, і в інших країнах (Ірані, Сирії, повоєнній Німеччини та інших). 

Якщо дитина зростала в окупації і не має чіткої особистої пам’яті про Україну, відчуття свободи та нормального життя однаково залишається важливим орієнтиром. Для когось це великі цінності, а для когось — прості побутові речі. Наприклад, один з юнаків згадував, як під час поїздки по український паспорт на підконтрольну територію його щиро вразило те, що він просто побачив рекламу Coca-Cola. І це теж про відчуття нормальності та свободи.

Питання не в тому, чи можна повернути цю молодь, а в тому, чи готова сама Україна системно за неї боротися: йдеться не про два-три швидкі рішення, а про комплексну державну політику.

 — Що може зробити Україна, щоб повернути дітей і молодь з ТОТ?

— Насамперед потрібна реальна стратегія збереження зв’язку з молоддю із ТОТ. Такі рішення мають бути у вигляді конкретних планів дій: що саме робить держава, хто за це відповідає і як оцінювати результат.

Система освіти має бути дружньою до дітей з окупації. МОН має ухвалювати рішення, відстежувати їх реальну імплементацію, розуміти, чому система не працює, і оперативно її коригувати. Повернення молоді з окупації — це не проблема окремої вступної кампанії, а питання майбутнього країни.

Якщо держава хоче створити для молоді реальні економічні перспективи, вона має забезпечити їй змогу отримати або визнати результати навчання. Без цього доступ до подальшого навчання, а отже, і до економічних можливостей, суттєво обмежений. Саме тому ухвалення порядку визнання документів про загальну середню освіту є принциповим. Те, що його затвердження та практичну реалізацію затримували два роки, свідчить про відсутність цілісної стратегії повернення молоді.

Другий важливий аспект — доступ до вищої освіти, а саме спроможність університетів приймати таких вступників та інтегрувати їх у навчальне середовище. Навіть позитивні новації, як-от запуск «нульового вступу», не завжди супроводжуються належною комунікацією та готовністю закладів вищої освіти працювати з молоддю з окупованих територій.

Не менш важливим є оновлення змісту освіти. На шкільному рівні вже помітні позитивні зрушення: впроваджують травмочутливий підхід, теми окупації осмислюють в освітньому процесі. Цей рух потрібно поширити на фахову передвищу, професійну та вищу освіту.

Формальні чи примусові підходи тут не спрацюють. Небезпечно шукати й прості рішення, наприклад, запроваджувати спеціальні обов’язкові курси лише для тих, хто повернувся з окупації. Такий підхід суперечить принципам недискримінаційності. Якщо йдеться, наприклад, про протидію російській дезінформації, то це виклик не лише для дітей із ТОТ, а й для всіх українських дітей та молоді.

Натомість потрібні умови й програми, у яких дитина могла б відновлювати зв’язок з українською ідентичністю без стигматизації, без відчуття, що вона «інша» лише тому, що пережила окупацію. Важливо пам’ятати: перебування в окупації не було її вибором. Універсальні програми в такому разі можуть мати подвійний ефект: підтримувати тих, хто сильніше постраждав від інформаційного впливу, але не виокремлювати їх як «проблемну» групу. 

Не можна копіювати підходи, характерні для росії, і відповідати на пропаганду власною пропагандою. Акцент має бути на розвитку критичного мислення, формуванні навичок аналізу інформації, створенні якісних методичних підходів. Ідеться про освіту, що допомагає людині самій осмислювати реальність. Це складніші й довші рішення, але саме вони дають довгостроковий результат.

Фото Марії Суляліної, Freepik, espreso.tv, «Свідомих», «Радіо “Свобода”», «Трибуни», Запорізької ОВА, російських пропагандистських видань

Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст публікації є виключною відповідальністю «Вчися.Медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.