Щира розмова про дім, дружбу та війну: як обговорити з учнівством повість «Абрикоси зацвітають уночі»

Як говорити з учнівством про війну росії проти України на уроках літератури? Учасниці книжкового клубу «Вчися.Медіа» діляться ідеями, що виникли під час зустрічі за повістю Олі Русіної «Абрикоси зацвітають уночі».

Історію дев’ятирічного Устима, його родини й собаки Жменьки читачі та читачки бачать то очима самого хлопця, то крізь оптику незвичайного безпілотника Ела. Ел втратив зв’язок зі своїм оператором і літає в небі над Донбасом — над зоною бойових дій та прифронтовими селищами.

Твір входить до кола позакласного читання за кількома модельними програмами:

• у 8-му класі — «Українська література. 7–9 класи» для закладів загальної середньої освіти, автори: О. В. Заболотний, О. В. Слоньовська, І. В. Ярмульська;
• у 9-му класі — «Українська література. 7–9 класи» та «Інтегрований курс літератур (української та зарубіжної). 7–9 класи» для закладів загальної середньої освіти, автори: Таміла Яценко, Василь Пахаренко, Олеся Слижук, Ірина Тригуб).

Утім, учасниці книжкового клубу рекомендують звернути увагу на повість усім колегам та батькам, які прагнуть сформувати в дітей уявлення про російсько-українську війну до 2022 року. 

«Абрикоси зацвітають уночі» — зворушлива оповідь про дорослішання, пам’ять і відчуття дому. Докладніше про те, як обговорювати її зі школярами та школярками, яких тригерних моментів стерегтися та з якими творами української та світової літератури порівняти, читайте в матеріалі.

У повісті йдеться про події, віддалені в часі від сьогодення (2015 рік), однак цілком упізнавані й відомі широкому загалу, як-от оборона Донецького аеропорту. Читання твору дасть змогу підліткам, для яких початок війни припав на раннє дитинство, дізнатися дещо про її перебіг у художній формі — або закріпити наявні знання.

Учням та ученицям, які вивчатимуть твір, доречно показати фотографії довоєнного Донецька, зокрема тих відомих локацій, які згадані у творі (наприклад, Донецького парку кованих фігур, того самого аеропорту), щоб сформувати певне уявлення про це місто. Залежно від того, наскільки висока середня успішність учнівства з географії, можна також актуалізувати знання про розташування населених пунктів Донецької області, де у 2014 році розгорнулися бойові дії. Власне, коротка довідка про хронологію подій 2014–2015 років також поглибить розуміння контексту повісті.

В одному з діалогів авторка натякає на фільм «Атлантида» 2019 року (режисер — Валентин Васянович). Події стрічки розгортаються у 2025 році на звільненій Донеччині. Навряд чи цей фільм підходить за віком учнівству 8–9-х класів, однак радимо ознайомитись із ним учителям, щоб за потреби відповісти на питання підлітків.

Крім того, повість формує певні уявлення про початок волонтерського руху, про історію використання дронів, особливо самозібраних: нині вони стали одним із ключових засобів у воєнних діях, а от у 2015 році були більш екзотичним явищем.

Авторка, Оля Русіна, не є корінною мешканкою Донеччини, але неодноразово відвідувала регіон, спілкувалася з людьми, які лишалися на підконтрольній Україні території, із внутрішньо переміщеними особами. Цей досвід, безумовно, став письменниці у пригоді під час роботи над твором. Драматична й історія самої книжки: її вихід був під загрозою через широкомасштабне вторгнення росії у 2022 році. Типографія, що мала видрукувати повість, розташована на території Київщини, яка тоді опинилася в тимчасовій окупації. Докладніше про історію написання та публікації твору можна дізнатися з інтерв’ю Олі Русіної.

Ключова ідея повісті перегукується із меседжем цьогорічного Радіодиктанту національної єдності: життя не зупиняється під час війни. Весна приходить так само, як і в інші роки, люди заводять тварин і дбають про них, займаються побутовими справами, народжують дітей.

Родина дев’ятирічного Устима мешкає в неназваному містечку на Донеччині. Хлопчик знає, що деякі місця довкола міста для нього заборонені, бо заміновані. Він припиняє ходити до школи через загрозу обстрілів, сумує за друзями, які перебралися деінде, — та водночас продовжує гратися у дворі й на вулиці, заводить собаку, робить уроки. Згодом Устим дізнається, що його мати вагітна. Спочатку він не сприймає цієї новини, адже час для появи дитини вкрай невдалий, але згодом змиряється із ситуацією і разом з батьками переїжджає до Дніпра: у містечку стає занадто небезпечно.

Історія спонукає читачів і читачок до роздумів на складні теми, наприклад:

• як продовжувати жити, коли звичний світ руйнують;
• що вважати домом і як зберегти пам’ять про нього, як пережити страх того, що житло можуть зайняти окупанти;
• як прожити втрату — і рідних стін, і знайомих та близьких людей;
• як допомогти вимушено переміщеним особам та людям, які мають травматичний воєнний досвід, адаптуватися до життя в порівняно безпечних регіонах (ідеться не лише про соціалізацію, а й про такі базові речі, як страх гучних звуків, зокрема феєрверків — наразі в Україні вони заборонені, але до початку широкомасштабної війни лишалися тригером для людей, які пережили вибухи, лякали домашніх тварин);
• як балансувати між обізнаністю про воєнні дії та досвіди — і власною емоційною стійкістю і стабільністю.

Постійна учасниця клубу, учителька української мови і літератури Єзупільського ліцею Єзупільської селищної ради Івано-Франківської області Марія Паркулаб, наголосила: «На мою думку, це книжка антивоєнна. У цьому плані її можна порівняти із “Поза межами болю” Осипа Турянського. Вона дає змогу зрозуміти, наприклад, тих дітей, які зараз лишаються на тимчасово окупованій території, тих, які пережили страхи війни, коли треба було перебувати в бомбосховищі. Особливо яскраві в цьому плані епізоди в Дніпрі, коли одна лише дівчинка Саша не боїться вести з Устимом розмову про війну. Цей твір розкриває переживання внутрішньо переміщених дітей: що вони відчувають, коли переїжджають до нового міста, коли змушені вливатися в нове середовище, знайомитися з новими людьми».

Інша учасниця клубу, Марія Русановська, вчителька української мови та літератури Добростанської гімназії Новояворівської міської ради, аспірантка кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства ЛНУ імені Івана Франка, наголосила, що тема втрати є в тексті наскрізною, ба більше, втрата стає для персонажів звичним станом.

Діти з однієї родини (Устим і його молодша сестра Дарка, яка народилася вже в Дніпрі) мають зовсім різні уявлення про дім: для Дарки домом є місто, куди евакуювалася родина, і, хоч її зв’язок із Донеччиною не втрачений остаточно, проте значно слабший, ніж у брата. Це ще один наслідок війни, про який прямо говорить авторка.

Інша учасниця клубу, Олена Просцевічене, викладачка англійської мови й письменниця родом із Донеччини, натомість зауважила: попри всі складні проблеми й мотиви, перераховані вище, сила цієї книжки саме в життєствердності. Можливо, дім зруйнований, але діти дорослішають, змінюють своє ставлення до певних речей та подій. «І абрикоси, до речі, зацвітають уночі не тому, що війна, а на війні все інакше. Абрикоси, власне, завжди зацвітають уночі, але війна підкреслила те, на що ми не звертали уваги: і ці абрикоси, і моменти сімейної близькості — усе, що тобі дороге», — пояснила вона.

Такі міркування наштовхують на потребу докладно проаналізувати із учнівством заголовковий образ повісті: що, на думку дітей, він символізує, як змінюється його зміст із розвитком сюжету?

Слід, однак, наголосити: у повісті йдеться про досвід мешканців Донеччини часів Антитерористичної операції. Попри спокусу масштабувати його на всю Україну після 2022 року, учасниці клубу радять уникати таких широких узагальнень. Олена Просцевічене поділилася своїми спостереженнями: «Ви говорите: “От ми тепер розуміємо те-то й те-то в цій книзі, бо в нас у 2022 році так було”. Але не варто переносити досвід 2022 року на 2014-й. Головна відмінність — це те, що у 2022-му все почалося раптово. Ми прокинулися в абсолютно іншій реальності.

А у 2014-му зміни накопичувалися поступово. Коли все так відбувається, людина не встигає усвідомити, наскільки стало погано, наскільки її життя вже відрізняється від того, що було місяць або два місяці тому. Кожен новий день трішечки гірший, але настільки трішечки, що воно якось непомітно проходить. Ось чому багато людей не виїздили: вони звикали. Це стало їхньою — моєю, нашою — новою реальністю, ми не помітили, як це трапилось. Більш-менш раптово, наприклад, це було в Слов’янську, коли 12 квітня зайшов Гіркін і захопив місто. Це при мені було, я розумію, як це. Але і в Донецьку це теж було при мені: воно було поступово. Тож іще раз наголошу: не варто механічно переносити досвід широкомасштабної війни на події 2014 року».

Швидко повторити зміст твору «Абрикоси зацвітають уночі», готуючись до уроку, можна за конспектом.

Авторські колективи модельних програм, до яких включені «Абрикоси зацвітають уночі», не пропонують специфічних методичних вказівок до вивчення саме цієї повісті. Її подають у контексті інших сучасних творів, присвячених тематиці російсько-української війни.

Розбираючи цей твір з учнівством, можна керуватися загальними принципами травмачутливості: передусім враховувати досвід кожного учня й учениці, адже серед них можуть бути ті, чиї батьки / матері / родичі служать у Силах безпеки та оборони, загинули чи пропали безвісти; вимушено переміщені особи; підлітки, які втратили житло чи близьких, самі постраждали в тилу внаслідок ворожих обстрілів. Якщо, на думку вчителя/ки, травматичний досвід занадто свіжий, обговорення варто відкласти.

Погляди учасниць книжкового клубу на те, з ким варто обговорювати повість, розділилися.

Читайте також:

Зокрема, Тамара Уманська, учителька української мови, української та зарубіжної літератури й заступниця директора з виховної роботи Кремінського ліцею № 5 Кремінської міської ради Луганської області, постійна учасниця книжкового клубу, порівняла повість Олі Русіної із романом «Доця» Тамари Горіха Зерня. Освітянка вважає, що їй з учнівством буде неможливо обговорювати «Абрикоси зацвітають уночі». Луганщина наразі майже повністю окупована, сама вчителька двічі втратила дім, і говорити про це із дітьми, які перебувають у схожій ситуації, було б занадто боляче.

З іншого боку, одна з учасниць книжкового клубу, яка має досвід переселенства з Донеччини, зізналася: так, їй було боляче читати цей твір, адже він нагадав про минуле. Вона впізнавала місця, де виросла, і події, які назавжди змінили життя. Але водночас книжка зворушила, здалася важливою та цікавою, бо розповідає про досвіди, які не мають забуватися й зникати з інфополя. 

Проблема замовчування травматичного досвіду порушена в самій повісті. Мама Саші, нової подруги Устима, вважає, що він не повинен розповідати іншим дітям про жахи війни, щоб не травмувати їх, але сама Саша думає інакше: вона готова дізнатися про те, що пережив хлопець, і пам’ятати про його місто, навіть якщо він сам щось забуде.

Оксана Кириченко, вчителька української та зарубіжної літератури з Одеси, вважає, що читати такі книжки учнівству все ж потрібно. Педагогиня поділилася досвідом: дехто з її учнів та учениць свідомо відгороджується від війни, не хоче нічого про неї чути, мовляв, батьки сказали дітям, що їх ці проблеми торкатися не мають. Та, з іншого боку, в класі разом із такими школярами й школярками вчаться діти, чиї родини ще 2014 року змушені були переїхати з Криму, діти, чиї батьки загинули на фронті чи під час обстрілів міста. Абсурдно вважати, що підлітків, які відгородилися від війни, вона не травмує, тож їм корисно повертатися до реальності принаймні завдяки таким творам, як «Абрикоси зацвітають уночі».

Думку пані Оксани підтримала Віра Балацька, письменниця й учителька української мови та літератури ліцею № 1 Гостомельської ОТГ. За словами освітянки, у її школі є чимало внутрішньо переміщених дітей. В одному класі, наприклад, переважна більшість дітей — ВПО. І саме від учнівства лунає запит на те, щоб прочитати щось «про війну, про Донбас», тож повість «Абрикоси зацвітають уночі» може стати в пригоді саме для таких випадків.

Закликаємо всіх учителів та вчительок, які планують аналізувати повість «Абрикоси зацвітають уночі» зі своїми школярами й школярками, передусім керуватися своїми знаннями про ситуацію, у якій перебувають діти, не ігнорувати власного психологічного стану й загалом орієнтуватися на відчуття доречності такого обговорення.

«Абрикоси зацвітають уночі», за визначенням учасниць книжкового клубу, легко написані, але нелегко читаються. Зрозуміла мова, пояснення складних подій та явищ «простими словами» роблять книжку доречною в колі читання і дітей та підлітків, і дорослих. Щемлива, зворушлива тональність оповіді залучає до емоційного співпереживання та розчулює. Скажімо, у творі немає графічних описів насильства, а смерть однієї з епізодичних персонажок зображена без подробиць — але зі значущими психологічними деталями. Герої обговорюють втрату, і це виводить їх на розмову про смерть як таку. Відрефлексувати міркування Устима, поділитися своїми думками може бути терапевтичним для підлітків у класі.

Інша постійна учасниця книжкових клубів, Ірина Кірічек, викладачка української та зарубіжної літератури КВЗО «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія» Полтавської обласної ради, зауважила: легкість і зрозумілість тексту зумовлена, зокрема, казковими елементами в ньому:

• казковим персонажем (провідником чи помічником) здається безпілотник Ел, здатний спілкуватися із Устимом та Майстром (військовим-казкарем), але невидимий для решти людей;
• розмежування «свого» і «чужого царства» (рідного Устимового містечка, яке залишається під контролем України, та Донецька, який захопили чужинці), загальна умовність простору (Устимове місто не назване, Захід України, де живе племінниця Майстра, здається казковим заобрійним простором, а географія Дніпра відтворена неточно);
• казкові гіперболічні образи, що виникають в уяві Устима, коли той намагається якось осмислити війну та руйнування, які вона спричиняє (уявлення про обстріл як про переховування під кришкою гігантського казана, по якій щось стукає; образ велетня, який відгриз шматок школи, тощо);

• позитивний фінал із настановою на добро (зокрема те, що військовий, який запустив безпілотника Ела, виявився живим і неушкодженим наприкінці історії);
• до казкової умовності учасниці клубу віднесли й те, що всі герої історії (переважно мешканці зросійщених регіонів) спілкуються літературною українською мовою.

На думку викладачки, у цьому плані повість «Абрикоси зацвітають уночі» можна порівняти із книжкою Олександра Михеда «Котик, Півник, Шафка», у якій, з одного боку, ідеться про справжню шафу, іграшкового півника й живу кицю, які вціліли в Бородянці на Київщині, а з другого — усі вони виступають казковими героями, які борються зі злом.

Сам образ безпілотника Ела як наївного героя, який не має пам’яті про події, що передували зав’язці, відкриває авторці можливість розповісти молодшим читачам і читачкам про те, як починалася війна та що переживали люди, які опинилися в її епіцентрі. На цей прийом нарації варто звернути увагу, щоб поглибити знання учнівства про типові інструменти сучасного сторителінгу.

Говорячи про композицію повісті, можна повторити поняття про сюжет та позасюжетні елементи. Зокрема, ідейний зміст твору підсилюють вставні новели:

• Казка Майстра для племінниці: про світ, де панувала тотальна війна, аж поки несподівано будинки, міста, цілі країни не почали щодня хаотично міняти розташування. Ніхто не знав, де опиниться завтра, отже, і загарбання територій втратило сенс.

Із учнівством можна поміркувати про те, чи справді б припинилися конфлікти в таких умовах. Чи завжди війна розпочинається із бажання загарбати чужу територію — чи причини для неї можуть бути складніші та розмаїтіші? Це привід поговорити про ксенофобію, пропаганду тощо.

• Сон про місто, де впала бомба. Вона нікого не вбила, але час у місті зупинився: ніхто не старішав, не дорослішав, не вмирав, дерева не цвіли. Та одного разу до міста прийшов чоловік, який вигадав, як відновити плин часу: містяни зібрали всі уламки бомби й віддали на завод, щоб там із них зробили деталі для безпілотників.

Ця казка — привід для розмови про те, що життя не має повністю зупинятися під час війни, а травматичний досвід можна пережити, осмислити й перетворити на джерело стійкості (утім, важливо не лишатися із викликами й страхами наодинці — не випадково містяни збирали уламки всі разом).

Із позасюжетних елементів учасниці пропонують також попрацювати з епіграфом до твору. Його взято з оповідання Валерія Пузіка «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Наразі придбати це видання доволі складно (наклад закінчився), але принаймні можна проаналізувати сам епіграф («Є чотири основних правила, за якими живе хутір Обирок: брудне — прибери, відчинене — зачини, голодного — нагодуй, сумного — обійми») і співвіднести його зі змістом та ідейним наповненням повісті.

Марія Русановська також радить звернути увагу на прийом антитези, який посилює враження неправильності ситуації, у якій перебувають Устим та його родина.

«І мимоволі задумуєшся про те, що це дитинство, окрадене війною, дитинство, в яке увійшли ці жахіття, і наскільки складно дітям, коли в їхньому світі із небезпеками поєднуються якісь мрії, пригоди», — зауважила вчителька. Вона додала, що суть дружби між Елом та Устимом у тому, щоб бути провідниками одне для одного в непевному світі. Устим стає для Ела орієнтиром у тому, що є добром, а що злом, а Ел намагається убезпечити хлопця, згладити для нього страхи навколишньої дійсності.

Читайте також: 

Із образом Ела пов’язана ще одна цікава ідея, яку зауважила Оксана Михайленко, вчителька вищої категорії КЗО «Навчально-реабілітаційний центр “Зоряний”» Дніпропетровської обласної ради. Безпілотник боїться, що його запустили «з того боку», тобто що він є зброєю сепаратистів чи російських окупантів. Однак Устим наголошує: навіть якщо Ела запустили погані люди, це не означає, що він сам має бути поганим. Попри походження, кожен і кожна самі відповідають за власні дії та вибір.

Насамкінець учасниці зауважили ще один терапевтичний ефект повісті: в родині Устима панують взірцево здорові стосунки. Оксана Кириченко порівняла сім’ю Устима із родиною Фреда з твору Ульфа Старка «Маленька книжка про любов»: в обох творах ідеться про війну, і обидві родини демонструють, як правильно піклуватися одне про одного в такі часи. Батьки послідовно виступають безпечними дорослими для сина, не зриваються на ньому, коли настрашені чи засмучені, піклуються не лише про його фізичне благополуччя, а й про емоційний стан. Можливо, така картина дещо ідеалізована, але принаймні дає зразок взаємної поваги та любові, який варто розглянути.

Фото Ровесник News, сайт «Видавництва Старого Лева», трейлер до кінофільму «Атлантида»