Софія Русова — педагогиня-новаторка й «мама» українського дошкілля: 50 фактів про видатну освітянку

У 15 років Софія Русова заснувала перший дитсадок у Києві, а виховательок називала «садівницями». У різні періоди педагогиня зазнавала критики й навіть звинувачень у прихильності до російськомовного освітнього простору. Попри це, вона стала однією із засновниць української дошкільної освіти, а 2026 рік оголошений в Україні роком Софії Русової.

Щоб дізнатися більше про видатну українку, «Вчися.Медіа» проаналізувало біографічні матеріали та розпитало про неї в Олександра Міхна, доктора педагогічних наук та директора Педагогічного музею України.

Читайте, занотовуйте та діліться з колегами.

1. Національна академія педагогічних наук України оголосила 2026-й роком Софії Русової — з нагоди 170-річчя від дня її народження. Це рішення покликане вшанувати видатну освітянку і її внесок у розвиток української та європейської педагогічної думки, а також створити цілісну рамку для наукового, просвітницького й публічного осмислення її спадщини.

2. Софія Федорівна Ліндфорс народилася 18 лютого 1856 року в селі Олешня на Чернігівщині. Вона походила з аристократичної родини: батько — шведський офіцер Федір Ліндфорс, мати — француженка Ганна Жерве. У сім’ї спілкувалися переважно французькою мовою. У жилах дівчини не було української крові, проте вона стала однією з найпослідовніших діячок українського національного руху.

3. Після ранньої смерті матері й втрати брата та сестри вихованням дівчини опікувався переважно батько — освічена й вимоглива людина, яка прищепила Софії дисципліну, повагу до знань і відповідальність.

4. Нянею Софії була українська селянка. Педагогиня згадувала, що жінка співала їй українських пісень та «своїми оповіданнями знайомила з тяжким життям простого народу».

5. Початкову освіту Софія Ліндфорс здобувала вдома. Вона вільно володіла чотирма мовами: французькою, англійською, німецькою та чеською.

6. Софія також навчалася у Фундуклеївській гімназії — одному з найпрестижніших закладів освіти тогочасного Києва. Закінчила гімназію із золотою медаллю. Крім того, саме в цей період почала виявлятися любов Софії до музики та педагогіки.

7. Переломним моментом стало знайомство Софії Ліндфорс із українською інтелігенцією та майбутнім чоловіком Олександром Русовим. «Він перший, — згадувала жінка, — відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою, і без довгих промов та роз’яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже не покидала мого серця і кермувала моїм політичними виступами, всією моєю працею довгі літа» (цитати тут і далі подані без зміни правопису джерел — ред.).

8. У 1874 році Софія Ліндфорс та Олександр Русов повінчалися в церкві Святого Сименона. У шлюбі народилося двоє синів (Михайло, який став політичним діячем та одним із засновників Революційної української партії, і Юрій — видатний біолог, якого педагогиня народила в харківській в'язниці) і дві доньки (Людмила, що померла в тримісячному віці, та Люба).

9. Освітянка згадувала, що єдиним, але чудовим весільним подарунком була присвячена їй рапсодія Миколи Лисенка на пісню «Золоті ключі».

10. Відомого композитора вражали не лише педагогічні здібності Софії, а і її голос та гра на піаніно. Він навіть радив жінці вступити до консерваторії в петербурзі, куди після весілля переїхали молодята (там вони брали участь у діяльності українського земляцтва).

11. Утім, Софія відмовилася від музичної кар’єри. «Долю свою я вирішила тоді, зреклась мистецтва, взялась за школу. Скільки разів пізніше я каялася в цьому рішенні, коли буденна педагогічна праця мене не задовольняла, скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі, але для цього мені не вистачало здібностей, а життя знову й знову в різних обставинах кликало мене до цієї самої “педагогіки”. Я в ній теж шукала постійно чогось мистецького, творчого, ухиляючись від усякої традиційності, формалізму... Я ненавиділа рутину, формальну дисципліну. Може, у цьому були й мої помилки, й мій успіх. Душа дітей, їхнє задоволення — от що чарувало мене», — напише вона пізніше в мемуарах.

12. У 1871 році, після смерті батька, Софія разом із сестрою Марією відкрила в Києві один із перших дитячих садочків (перші приватні ЗДО були засновані в 1866 році в Одесі та Миколаєві). На той момент дівчині було 15 років. Садок працював у двох кімнатах на вулиці Фундуклеївській. Тут навчалися приблизно 20 дітей, переважно з родин української інтелігенції. Проте цей заклад швидко перетворився на культурний осередок, де звучали українські пісні, читали народні казки, проводили творчі заняття. Увечері приміщення використовували для театральних репетицій і зустрічей української інтелігенції.

13. Софія Русова створила одну з перших українських системних концепцій дошкільної освіти, у якій поєднала європейські педагогічні ідеї з народними традиціями України. Вона базувалася на трьох ключових принципах:

• індивідуальний підхід до дитини;
• національний характер виховання;
• відповідність соціокультурним умовам часу.

14. Русова наголошувала, що виховання має відбуватися рідною мовою, адже «це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо», а дитячий садочок повинен бути «скарбницею національної культури». Вона пропонувала використовувати народні пісні, казки, ремесла, мистецтво, традиційні свята як основу освітнього процесу.

15. На відміну від багатьох теоретиків, Софія Русова розробила конкретні методики роботи з дітьми. Вона описала педагогічну цінність:

• гри як основного виду діяльності;
• малювання й ліплення для розвитку творчості;
• співу й музики для емоційного розвитку;
• гімнастики для фізичного здоров’я;
• екскурсій та спостережень за природою;
• праці на природі як способу формування відповідальності.

Освітянка також вважала, що заняття повинні бути короткими — до 25–30 хвилин — і наповненими практичною діяльністю.

Крім того, Русова наголошувала на важливості природовідповідності (життя на лоні при­роди, праця на природі тощо). Адже діти, на її думку, як пташенята, не можуть жити в кам’яних мурах, далеко від живої природи. Тож на те­риторії кожного міського дитячого садка мав бути сад або город, де вихованці могли висаджувати квіти, овочеві культури, спостерігати, за яких умов вони найкраще ростуть.

16. Особливу увагу Софія Русова приділяла ролі педагогині дошкілля. Вона називала виховательку «садівницею», яка допомагає дитині розкритися, тож має бути:

• моральним прикладом;
• творчою особистістю;
• носійкою культури;
• наставницею, а не контролеркою.

17. Русова розглядала дошкільне виховання як основу розвитку суспільства й фактично фундамент державності. Вона сформулювала логічний ланцюг: виховання дитини → формування особистості → розвиток суспільства → майбутнє нації.

«Дитячий садок не можна утворити лише по теоретичним вигадкам та вказівкам, по чужим зразкам. Він має скластися в залежності від того осередка, серед якого він повстає, закладається, в залежності від клімату, раси, нації, економічних і культурних умов цілого оточення… Треба садівниці добре вияснити собі вихований протягом віків ідеал народа, нації і вести до його здійснення. Разом з цим треба з малих літ викликати в дітях палку любов до рідного краю…» — наголошувала освітянка.

18. Софія з чоловіком були під постійним пильним наглядом влади. Русову арештовували за організацію народних читань та створення таємних шкіл. Відомо про 15 обшуків і п’ять ув’язнень.

19. Софія Русова жила в багатьох містах, зокрема в Києві, Празі, Одесі, Єлисаветграді (Кропивницькому), Херсоні, Олешках, Харкові, Катеринославі (Дніпрі), Верхньодніпровську, Львові, петербурзі, Відні, Подєбрадах та інших.

20. 1875 року, після виходу Валуєвського циркуляру з відомою фразою «никакого малороссийского языка нет, не было и быть не может» (укр. «ніякої малоросійської мови немає, не було й бути не може» — ред.), Русовим запропонували врятувати від загибелі рукописні вірші Тараса Шевченка й надрукувати увесь «Кобзар». Подружжя поїхало до Праги, адже лише за кордоном можна було видрукувати заборонену книжку. Професор Федір Вовк підготував рукописи Тараса Шевченка, які купили в братів поета. Гроші збирали в заможних українців. Пізніше книгу нелегально переправили до України.

21. У другій половині 1870-х років родина мешкала на Чернігівщині (в Борозенському повіті). Там Софія надавала селянам фельдшерську допомогу (зокрема, повитухи), закінчивши для цього медичні курси. Крім того, жінка була секретаркою на установчих зборах і разом із чоловіком долучалася до формування книгозбірні.

22. У 1881 році в Києві відбувся обшук квартири Русових. Хоч нічого не знайшли, педагогиню відправили до Лук’янівської в’язниці. Через декілька місяців її звільнили під поручительство брата Олександра.

23. Олександр Русов з дітьми переїхав на запрошення до Одеси. Пізніше до нього приєдналася й дружина. Але й в Одесі Русову не залишили в спокої: під час обшуку в неї знайшли збірку заборонених віршів Тараса Шевченка. З Одеської в’язниці Софію Федорівну повезли до Лук’янівської. Після звільнення звідти над Русовою встановили «гласний нагляд поліції».

24. Поверталася Софія вже до Єлисаветграда (Кропивницького), куди перевели чоловіка. У травні 1889 року Русовій наказали залишити місто й виїхати до Катеринослава (Дніпра), де в місцевій в’язниці вона провела 13 місяців. Після арешту освітянки групу статистиків на чолі з Олександром Русовим звинуватили «в малороссийских противоправных выступлениях» (укр. «у малоросійських протиправних злочинах» — ред.) і теж затримали.

25. Після виходу з в’язниці Софія Русова переїхала до Верхньодніпровська (Дніпропетровська область). Мешкати в Херсоні, де на той час працював чоловік, їй не дозволили, адже місто перебувало «на особом положении» (укр. «на особливому становищі» — ред.).

26. Через декілька місяців Софії Федорівні дозволили переїхати до Олешок (Херсонська область). Туди щонеділі приїжджав до дружини Олександр Русов і привозив із собою кого-небудь з гостей. Наприклад, під час гастролей у Херсоні до них заїжджали Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Микола Садовський та інші актори.

27. Лише 1886 року Софії Русовій дозволили оселитися в Херсоні з чоловіком. Мешкали вони в одному будинку з родиною статистика, перекладача Феофана Василевського та поетеси Дніпрової Чайки на вулиці Богородицькій. У цей час українська громада в Херсоні підготувала та видала перший у місті альманах «Степ». До нього увійшли і статистична стаття Русова, і вірші Дніпрової Чайки, і оповідання Софії Русової.

28. У Херсоні Олександр Русов, крім статистики, займався археологічними розкопками разом із поміщиком Георгієм Скадовським у районі села Білозерка. Софія Федорівна організувала там невеличкий дитячий садок.

29. За наказом губернатора Христофора Роопа в 1889 році Русовим наказали за 24 години залишити межі Херсонської губернії: їх вважали центром крамоли в місті.

30. Наступним містом, де осіла родина, був Харків. Тут Софія Федорівна очолила відроджене «Общество грамотности» (укр. «Товариство грамотності» — ред.), яке, зокрема, сприяло вивченню російської мови. Жінка була переконана, що російська теж може служити українському народу, який повинен, використовуючи московську школу, навчатися цією мовою, якщо рідна заборонена, бо ніякі знання не бувають тягарем. Таких поглядів не поділяли Борис Грінченко й Олена Пчілка, називаючи Софію Русову москвофілкою. Згодом педагогиня кардинально змінила свою позицію. Вона почала негативно ставитися до російської мови й називала її в мемуарах «кацапською».

31. Русова також працювала в Харківському товаристві поширення в народі грамотності. На одному із засідань вона заявила про необхідність видання дешевих книг для малоосвічених людей. З її ініціативи створили видавничий комітет, який надрукував 117 назв книг.

32. Для пильнішого нагляду за Русовими царський уряд перемістив подружжя до петербурга. У 1905 році за сприяння Софії Русової там відбувся Конгрес поневолених народів росії, де обговорювали питання про самостійність їхнього національного розвитку — як культурного, так і економічного.

33. Наступного року Софія Русова насмілилася створити й видати «Український буквар».

34. У 1910 році освітянка видала перший український педагогічний журнал «Світло». Всього було опубліковано 35 номерів. Саме тут вийшли статті «Дитячий сад на національнім ґрунті» та «Націоналізація дошкільного виховання», які започаткували відомий цикл фундаментальних праць Софії Русової із дошкільної педагогіки. У 1914 році, з початком Першої світової війни, журнал, як і всі інші українські видання в російській імперії, закрили.

35. У 1917 році Софія Русова стала членкинею Української Центральної Ради й очолила Всеукраїнську вчительську спілку. За Гетьманату також керувала відділом дошкільної та позашкільної освіти в уряді. Там освітянка розробляла програми розвитку національної школи, організовувала курси підготовки педагогів, писала підручники.

36. Важливим напрямом діяльності відділу стало налагодження тісних відносин із просвітницькими українськими організаціями, а також створення курсів інструкторів позашкільної освіти для допомоги в діяльності вечірніх та недільних шкіл, бібліотек, музеїв на місцях. Освітянка планувала перетворити ці курси на інститут інструкторів позашкільної освіти — відділ педагогічної академії. Але, на жаль, цим планам не судилося здійснитися.

37. На початку 1919 року Софію Русову разом з українським урядом евакуювали до Кам’янця-Подільського, де вона читала лекції в Українському державному університеті. Після перемоги більшовиків, згадувала Русова, викладачів Кам’янецького університету примушували замість занять копати буряки, працювати на городах. Їй також запам’ятався випадок, коли ректорові університету, літньому й поважному математикові Федоріву, відмовили в обіді, оскільки він не виходив на польові роботи.

38. Софія Русова в різні періоди також викладала в Комерційному інституті та Першій українській гімназії імені Тараса Шевченка, читала курс дошкільного виховання у Фребелівському інституті, а згодом брала участь у всесвітньому з’їзді представників преси в Брюсселі.

39. У 1920-ті роки Софія Русова видала підручники «Теорія й практика дошкільного виховання», «Географія. Європа. Позаєвропейські країни». Одним із найголовніших завдань для освітянки також була пропаганда ідеї незалежності України.

40. У Кам’янці-Подільському Софія Русова очолювала культурний сектор «Союзу українок». Вона просувала ідею національного виховання, розвитку освіти для жінок і дітей, популяризувала українську мову, культуру, традиції. Крім того, освітянка співпрацювала з журналом «Жіноча доля».

41. Ще вагомішою стала її роль як голови Української національної жіночої ради, заснованої в Празі. На цій посаді Русова представляла українських жінок і на міжнародній арені.

42. Педагогиня вивчала біографії відомих українок та розповідала про значення жінок у загальнокультурному житті. Зокрема, вона написала книгу «Наші визначні жінки» (1934) про літературну творчість та громадську діяльність Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Наталії Кобринської, Марка Вовчка та ін. Також її перу належать роботи, присвячені видатним діячам української та світової культури, зокрема Джузеппе Гарібальді, Рафаелю Санті, Григорію Сковороді, Тарасові Шевченку та багатьом іншим.

43. Після встановлення совєтської влади, у 1921 році, Русова була змушена емігрувати. Разом з онучкою Олею вона перейшла річку Збруч, щоб потрапити до Львова, а потім до Тарнова (Польща, 1922) і Відня (Австрія, 1922). Згодом перебралася до Чехословаччини.

44. Софія Русова брала участь у міжнародних (Рим, 1923; Прага, 1923 і 1927; Женева, 1929) та українських наукових і педагогічно-освітніх конгресах та з’їздах (Прага, 1926; Львів, 1929; Ужгород, 1935), представляючи світові українську педагогіку.

45. За кордоном Софія Русова працювала в Українській господарчій академії (Подєбради), Українському високому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова та дочірній установі — Українській реальній гімназії, а також в Українському інституті громадянства (з 1929 року — Український соціологічний інститут), Українському робітничому університеті (всі у Празі).

46. Брала активну участь у діяльності Товариства імені Г. Сковороди, Науково-педагогічного товариства, «Союзу українських установ і організацій в ЧСР», Українського національного музею-архіву.

47. Із 1937 року Софія Русова стала почесною головою Всесвітньої спілки українок.

48. Педагогиня організовувала акції допомоги українцям під час Голодомору. Завдяки клопотанням Софії Федорівни з-за кордону надійшла допомога дітям України. 

«…Стає дивно, — писала освітянка, — як можуть орґанізовані держави Європи, Америки визнавати таку безладну державу (срср — ред.), яка руйнує… край і нищить без війни міліони населення». 

У зверненні «До жінок світа», опублікованому в американському виданні «Жіночий світ», Русова також закликала рятувати українських дітей, які постраждали від війни й терору, застерігала від перетворення закладів освіти на «партійно-політичний мітинг». «Для рятування дітей, — стверджувала Софія Русова, — нема територіальних кордонів, ані політичних пересторог. Мусить панувати один закон вселюдного гуманізму, вселюдний обов’язок захищати усіх дітей, як найдорожчий скарб».

49. Видатна українка померла у 83 роки — 5 лютого 1940 року в Празі, похована на Ольшанському кладовищі.

50. У 2013 році в рідному селі освітянки Олешня відкрили Історико-меморіальний музей Софії Русової, іменем Софії та Олександра Русових названо Чернігівську обласну універсальну наукову бібліотеку. На честь Русових названі вулиці у Львові, Києві, Чернігові, Рівному, Запоріжжі, Вінниці та Дніпрі. 2005 року Міністерство освіти і науки України також запровадило нагрудний знак «Софія Русова». Ним нагороджують наукових, науково-педагогічних і педагогічних працівників та працівниць за значні особисті успіхи в галузі дошкільної та позашкільної освіти.

«Сьогодні її постать та спадщина нагадують нам, що справжня освіта — це не формальний процес передачі знань, а інвестиція в гідність людини; що дошкільне виховання — не “передмова до школи”, а фундамент культури й державності. Саме тому Софію Русову справедливо називають берегинею українського дошкілля, жінкою, яка заклала основи виховання поколінь українців», — наголошує Олександр Міхно.

Софія Русова писала: «Найдорожчий скарб у кожного народу — його діти, його молодь, і що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя». Цим словам понад століття, але й сьогодні вони звучать напрочуд сучасно. Саме дошкільну освіту нині дедалі частіше визначають як фундамент, на якому вибудовується і особистість, і суспільство загалом. А багато підходів, що застосовують в українських садочках, так чи так перегукуються з ідеями освітянки, підтверджуючи їх життєздатність і глибину.

Під час підготовки матеріалу було опрацьовано коментарі Олександра Міхна, доктора педагогічних наук та директора Педагогічного музею України, дані Українського інституту національної пам’яті, Дніпровської обласної універсальної наукової бібіліотеки, статті Лілії Гонюкової «Софія Русова й український жіночий рух», Лесі Карнаух «Софія Русова про національне дошкільне виховання» й Олександра Міхна «Берегиня дошкільної педагогіки», матеріали онлайн-конференції «Педагогічна спадщина Софії Русової та сучасні проблеми реформування національної освіти в Україні», а також тексти видань «Історична правда», «Суспільне».

Фото Національної академії педагогічних наук України, Педагогічного музею України, Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського, Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки, Чернігівської універсальної наукової бібліотеки імені Софії та Олександра Русових

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.