«У моїй педагогіці є частинка кожного з них»: відомі освітяни розповіли про вчителів, які їх надихнули
Педагоги й педагогині часто говорять про те, як важливо бачити в дитині особистість, підтримувати її цікавість і допомагати повірити у власні сили. Але хто свого часу навчив цього самих учителів/ок?
Напередодні Дня працівників освіти «Вчися.Медіа» попросило відомих освітян і освітянок згадати педагогів/инь, які найбільше вплинули на них і залишили слід у професійному та особистому становленні. Ділимося з вами спогадами про тих, чиї уроки не завершилися разом зі шкільним дзвоником і чиї слова та приклад колишні учні й учениці пам’ятають багато років потому.
«ВОНА ПОКАЗАЛА, ЩО НАВЧАННЯ МОЖЕ БУТИ ЦІКАВИМ»
Для Артура Пройдакова, учителя української мови та літератури й одного з десяти найкращих учителів світу за версією Global Teacher Prize 2023, важливою наставницею стала Валентина Єгорівна Колодяжна. Саме її уроки української мови та літератури він згадує як особливий досвід — передусім завдяки атмосфері, яку педагогиня створювала в класі, та своєму підходу до навчання:
«Вона була дуже емоційною та щирою. Ми багато читали вголос, читали за ролями, інсценізували твори. Пам’ятаю, як у сьомому класі був Максимом Беркутом, коли вивчали “Захара Беркута” Івана Франка. Здавалося б, звичайний шкільний епізод, але минуло вже стільки років, а я його пам’ятаю».
Навчання дітей для Валентини Єгорівни не закінчувалося після дзвінка. Вона організовувала екскурсії, готувала учнівство до олімпіад і вкладала у дітей власний час та сили. Саме такий підхід, за словами пана Артура, допоміг йому зрозуміти, що українська мова та література можуть бути значно ширшими за шкільну програму:
Напевно, головне, що я від неї отримав, — це розуміння, що уроки української мови та літератури можуть бути цікавими. Що не обов’язково просто розповідати дітям про книжку, письменника чи художні засоби. Можна читати, сперечатися, грати ролі, кудись їхати, щось досліджувати. Можна зробити так, щоб учневі самому хотілося бути частиною цього процесу.
Сьогодні Артур Пройдаков сам викладає українську мову та літературу й помічає, що частина підходів його колишньої вчительки стала основою і його власної педагогічної практики. Він намагається передавати учнівству те саме відчуття, яке свого часу подарувала йому Валентина Єгорівна, — що навчання може бути водночас корисним і захопливим.
«А я тепер намагаюся показувати це своїм учням. Мені теж важливо, щоб література не залишалася просто текстом у підручнику», — ділиться вчитель.
«ТРИ ВЧИТЕЛІ — ТРИ ВАЖЛИВІ УРОКИ»
Василь Дяків, заслужений учитель України, учитель громадянської освіти та переможець Global Teacher Prize Ukraine-2020, згадує одразу кількох педагогів і педагогинь, які вплинули на його становлення. Серед них — його перша вчителька Віра Григорівна Бартош:
«Для мене вона залишилася у пам’яті назавжди доброю, усміхненою, сповненою позитиву і справді стала для мене “другою шкільною мамою”. Упродовж трьох років вона мене підтримувала поглядом, словом, допомагала у скрутних моментах, коли чогось не знав і соромився спитати».
Саме в початковій школі, розповідає освітянин, він навчився «не боятися й не соромитися» помилок. Проте вплив Віри Григорівни не обмежився лише цим:
«Вона демонструвала нам добро душі і своїм прикладом закликала до моральності, любові до ближнього. І саме від неї я вчився емпатії та справедливості».
У четвертому класі класним керівником пана Василя став Андрій Михайлович Переймибіда, який сам був жартівником і дозволяв учням жартувати у відповідь. Учитель вважає, що саме ця атмосфера допомогла йому згодом розкритися в гумористичних жанрах, зокрема в Клубі веселих та кмітливих і капусниках (заходах із гумористичними номерами — ред.).
А вже в педагогічному училищі важливий вплив на нього мала Надія Федорівна Процьків, учителька української літератури. Педагог згадує, як багато років тому вона запропонувала йому прочитати на літературному вечорі поезію «Князь Василько» Ліні Костенко:
«Репетиції проходили натхненно. Мені вдалося донести усю палітру почуттів цього твору. Зал аплодував, я дякував педагогу. Так до гумористичного жанру доповнився іншим амплуа. І у зрілому віці, коли я брав участь у мистецьких заходах чи був ведучим або лектором, подумки повертався до Надії Федорівни. Можливо цей виступ додав мені сміливості писати власні поетичні рядки».
Сьогодні Василь Дяків бачить у власному педагогічному досвіді частини того, що отримав від різних наставників і наставниць:
Усі вони вже пішли у Засвіти. Та пам’ять завжди тримає їх вчинки, почуття. Я вірю і впевнений у тому, що вони час від часу з небес дають натхнення, вони допомагають тримати удари життя, вони просто поруч, бо в такому педагогічному різноманітті, викристалізувалося в мені те, що називається педагогічна майстерність, яка не може зупинитися, яку треба постійно удосконалювати.
«ПОКАЗАВ, ЩО МАТЕМАТИКА — ЦЕ ЖИВА СИСТЕМА ЗНАНЬ»
Для Катерини Терлецької, завідувачки лабораторії математичних наук НЦ «МАНУ», старшої наукової співробітниці Інституту проблем математичних машин і систем НАН України, докторки фізико-математичних наук, учителем-натхненником став Михайло Семенович Якір — педагог і співавтор шкільних підручників з математики. Освітянка згадує, що в старших класах у неї було по 12 годин математики на тиждень. Підручників Якора тоді ще не було, тож головним джерелом знань для дітей був конспект.
«Ми уважно робили рисунки, записували пояснення, означення та міркування й поступово вчилися не просто відтворювати матеріал, а вибудовувати його логіку», — розповідає освітянка.
На уроках Михайла Семеновича учні й учениці часто виходили далеко за межі звичних шкільних тем: знайомилися з історією математики, неевклідовими геометріями, моделями Пуанкаре, епсилон-околом чи границею послідовності. Та, згадує пані Катерина, найважливішим результатом цих уроків були не складні математичні поняття самі по собі, а спосіб мислення, який вони формували:
«Він методично й послідовно відкривав перед нами неймовірні можливості математики, пояснював сутність математичних ідей, їхнє походження та розвиток. Завдяки йому ми бачили математику не як набір формул і алгоритмів, а як живу систему знань, створену людською думкою. [...] На його уроках ми розвивали уяву, вчилися впорядковувати власні думки, ставити запитання й шукати зв’язки між ідеями. Разом із цим зростало бажання дізнаватися більше».
Сьогодні Катерина Терлецька працює з педагогами/инями і дітьми у музеї математики «КУБОЇД». У своїй роботі вона бачить продовження того, що свого часу отримала від вчителя-наставника:
Багато з того, що ми прагнемо дати дітям зараз, колись дав мені Михайло Семенович. Він показав, що справжній учитель не веде учня за готовим маршрутом, а відчиняє перед ним двері у великий і захопливий світ — і запалює бажання досліджувати його самостійно.
«НА ЙОГО УРОКАХ Я ОСТАТОЧНО ВПЕВНИЛАСЯ, ЯКОЮ БУДЕ МОЯ МАЙБУТНЯ ПРОФЕСІЯ»
Для Наталії Власової, директорки Наукового ліцею міжнародних відносин УМСФ у Дніпрі, учительки історії та фіналістки Global Teacher Prize Ukraine-2025, важливим життєвим етапом було навчання в Одеському юридичному ліцеї. Там вона зустріла багатьох чудових педагогів і педагогинь: директора Шияна Олександра Васильовича, учительку української мови та класну керівницю Кафтан Олександру Анатоліївну, а також учителя історії Вінцьковського Тараса Степановича. Саме він, за словами пані Наталії, найбільше вплинув на її професійний вибір:
«На його уроках я остаточно впевнилася, якою буде моя майбутня професія. Пам’ятаю, як сиділа за партою і дивувалася: невже людина може стільки знати? Дати, події, прізвища, історичні деталі, цікаві факти з різних епох — усе це він не просто пам’ятав, а розповідав так, що неможливо було відірватися».
Учитель був вимогливим, однак ця вимогливість не відбивала бажання навчатися. Навпаки — спонукала учнівство намагатися відповідати високій планці.
«Хотілося довести і собі, і вчителю, що ти можеш більше. Хотілося розібратися, зрозуміти, дотягнутися до тієї планки, яку він ставив перед нами. Його інтелект захоплював, а івторитет був беззаперечним», — додає пані Наталія.
Важливою частиною уроків Тараса Степановича був і гумор. Учитель міг розсмішити клас, а потім поставити запитання, відповідь на яке вимагала знань одразу з кількох тем. З того часу минуло 23 роки, і тепер Наталія Власова сама викладає історію й очолює ліцей. Та попри величезний досвід педагогиня досі намагається зрозуміти, що саме робило уроки її наставника особливими:
Зараз мені здається, що справа була не лише у феноменальних знаннях чи харизмі. Головне — він щиро любив свій предмет і не боявся бути собою. [...] Колись я сиділа за партою і захоплено слухала розповіді про історію. А сьогодні сама стою біля дошки, пишу підручники й намагаюся так само запалювати в очах учнів цікавість до минулого. І це, мабуть, найкращий доказ того, що справжні вчителі залишаються з нами назавжди.
«ЇХНІ УРОКИ СТАЛИ ЧАСТИНОЮ МОГО ШЛЯХУ»
Олександр Панарін, учитель історії, кандидат історичних наук та майор ЗСУ, згадує одразу трьох педагогинь, які вплинули на нього в шкільні роки. Одна з них — учителька математики Марія Іванівна Гненна.
«Для мене Марія Іванівна завжди залишається Вчителем та Людиною, яка не вчила нас лише математичним формулам. Вона кожного уроку, ненав’язливо та ледь помітно вчила нас формулам життя. Вчила боротися та йти до своєї мети, долати труднощі та вірити у себе», — ділиться педагог.
Освітянин пригадує, що під час ЗНО Марія Іванівна вірила в учнів навіть більше, ніж вони самі, і раділа їхнім результатам так, ніби це були її власні досягнення. Її вплив не закінчився зі школою: навіть коли пан Олександр опановував історію та право, він створював для себе схеми й моделі, побудовані на математичному способі мислення.
Про Марію Іванівну знають усі покоління моїх учнів та студентів, бо не бувало такого, щоби під час своїх занять я не згадав про неї. [...] Я завжди любитиму математику, бо вона завжди асоціюється у мене з Марією Іванівною! І хоча деякі формули вже призабулися, та не забувається головне — щира вдячність.
Він також згадує, що Марія Іванівна була серед педагогів, які підтримували українізацію ще тоді, коли це не було поширеною практикою: «Вона виховувала в нас усе те, що виховала у власному синові Євгенові, який загинув Героєм, захищаючи Україну від російського ворога».
Серед своїх педагогів-наставниць Олександр Панарін також називає учительок зарубіжної літератури. Він зізнається, що деякі вчителі свого часу навіть відбили в нього інтерес до читання й літератури. Натомість Вікторія Володимирівна Гандрабурова та Наталія Вікторівна Гайворонська змогли це захоплення повернути, перетворивши читання на значно більший досвід, ніж просто аналіз тексту.
«Батьки прищепили мені любов до читання з раннього дитинства, а уроки зарубіжної літератури перетворили цю любов на справжнє дійство. Разом ми пройшли шлях від уміння вдумливо читати тексти до їх театралізованого втілення. Вікторія Володимирівна переконала мене: літературу варто проживати, тоді вона буде джерелом натхнення. Для неї важливішим був зміст, а не формальна бездоганність тексту. Переконаний, завдяки цьому у мене не було страху до письма, а на світ з’явились написані мною книжки. І головне – її сини, Захисники України, так само не стали осторонь. Для мене це приклад того, що і для нас і для своїх дітей вона несла однакову науку, яка виходить далеко за межі літературних творів», — розповідає Олександр Панарін.
«САМЕ ЗАВДЯКИ ЇЙ Я ПОЛЮБИЛА ПРОФЕСІЮ ВЧИТЕЛЯ»
Віра Щеголь, директорка Боярського академічного ліцею «Гармонія», з особливою теплотою згадує початкову школу та свою першу вчительку Олену Куприянівну Любу. Освітянку захоплювало те, як педагогиня працювала та взаємодіяла з дітьми, тож ще будучи ученицею, пані Віра почала «гратися» в школу: перевіряла зошити, вела журнал з оцінками й навіть проводила власні уроки.
«Згадую, що саме манери Олени Куприянівни щодо проведення уроків і спілкування з учнями, її порядок на робочому місці, охайний каліграфічний почерк на дошці подобалися мені найбільше. Вона була суворою, але водночас доброю. Ззовні Олена Куприянівна виглядала класично, як зображували вчительок у тодішніх дитячих книжках: сиве волосся, зібране в пучок на потилиці, діловий костюм, нічого зайвого, без жодних прикрас», — ділиться освітянка.
Пані Віра досі пам’ятає її стриману усмішку, яку діти особливо цінували. Саме це поєднання вимогливості та доброзичливості сформувало її перше уявлення про те, яким може бути вчитель. Згодом цей образ педагога вплинув і на вибір професії. Сьогодні Віра Щеголь сама очолює ліцей і бачить у своїй роботі продовження того уявлення про вчительство, яке сформувалося ще в початковій школі.
Саме завдяки своїй першій вчительці я обрала найкращу і найвідповідальнішу професію — не лише навчати, а й надихати, бачити в кожній дитині особистість.
«НАВЧИВ РОЗПІЗНАВАТИ, ЯК У МАЛЕНЬКИХ ГОЛІВКАХ РОЗВИВАЄТЬСЯ ЦІЛИЙ ВСЕСВІТ»
Першим учителем Наталії Рудніцької, учительки української мови, літератури та зарубіжної літератури ліцею № 17 міста Кам’янця-Подільського, асистентки кафедри романо-германської філології Кам’янець-Подільського державного університету імені Івана Огієнка, був Білоусов Леонід Дмитрович. Освітянка навчалася в сільській школі, де на той момент не було фахівця з початкової освіти. Тож перший клас доручили вчителю фізкультури та музичного мистецтва, який паралельно здобував освіту на факультеті початкової освіти. Для пані Наталії він став педагогом, який умів бачити в кожній дитині окрему особистість.
«Я була найменшою в класі, але дуже допитливою та тямущою, і Леонід Дмитрович це швидко помітив. Любила вчитися, гарно читала, знала математику, а найбільше любила складати й розповідати різні історії — казки, оповідання, легенди», — ділиться освітянка.
Не менш важливим для неї було те, як учитель ставився до всіх дітей: він не ділив їх на «хороших» і «поганих», не принижував і не демонстрував роздратування. Його підтримка проявлялася навіть у тоні й поведінці:
«Ми не чули традиційних “теплих” слів з його вуст — та це й не було прийнято в той час, — але в його голосі завжди відчувалася теплота і спокійний тон, а це набагато важливіше за “котиків і зайчиків”. [...] Я дуже любила слухати, як він, стоячи біля дошки, виважено добирав слова для пояснення. Це вміння мене дуже дивувало. Він звертався до дітей на прізвище, і його: “Наталю, молодець!” — для мене було суперпохвалою».
Через роки пані Наталія дізналася, що Леонід Дмитрович і досі згадує її як свою найкращу ученицю. Для неї ж його найважливіший урок виявився не пов’язаним із конкретним предметом чи методикою викладання:
Леонід Дмитрович проростив ті зернятка допитливості, творчої непосидючості та постійного бажання розвитку, які допомагають мені й до сьогодні рухатися в житті. Я навряд чи навчаю своїх учнів за методиками свого першого вчителя, бо маю зовсім інший психотип, але точно знаю, що він навчив мене головного — поваги до особистості. Він навчив мене розпізнавати, як у маленьких голівках розвивається цілий всесвіт із жагою до знань.
«САМЕ НА ЇЇ УРОЦІ Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО ІНФОРМАЦІЯ МОЖЕ ЗМІНЮВАТИ НАШЕ СПРИЙНЯТТЯ»
Для Оксани Пасічник, вчительки інформатики ліцею «Сихівський», одним із найважливіших в житті став урок історії про культуру епохи Відродження, який свого часу провела Стефанія Василівна Кіндратишин. Учителька показала класу «Мону Лізу» Леонардо да Вінчі й почала описувати картину. Спочатку — як образ холодної, жорстокої та егоїстичної жінки. Та приблизно через 15 хвилин педагогиня сказала, що все переплутала, і запропонувала класу зовсім іншу інтерпретацію — добру, лагідну й теплу.
«І дивовижним чином ми це теж побачили», — ділиться освітянка.
Після цього вчителька запитала учнів і учениць, чи вплинуло її пояснення на те, як вони сприймали картину. Для пані Оксани це стало важливим уроком — не стільки про мистецтво, скільки про те, як ми сприймаємо інформацію та чому не варто автоматично довіряти першій запропонованій інтерпретації.
Тоді ми ще не називали це критичним мисленням чи медіаграмотністю. Але саме на тому уроці я зрозуміла: те, як нам подають інформацію, може визначати те, що ми в ній побачимо. І тому так важливо вміти відділяти факти від чужої інтерпретації та намагатися формувати власне судження.
Згодом на уроках Стефанії Василівни було багато аналізу й дискусій, а учнів заохочували ставити під сумнів інформацію з підручників і новин. Цей досвід Оксана Пасічник перенесла і у власну педагогічну практику. Сьогодні, коли школярі/ки щодня мають справу з величезними масивами інформації та штучним інтелектом, навичка перевіряти побачене й почуте, за її словами, ще важливіша:
«Дуже легко почати бачити саме те, що нам запропонували побачити. Тому вміння зупинитися, поставити запитання, відокремити факт від інтерпретації, перевірити і сформувати власне судження стає ще важливішим».
«ТИ ПРИХОДИШ У КЛАС, ЩОБ НАВЧАТИ, А ВИХОДИШ ІЗ НЬОГО — НАВЧЕНИМ»
Для Олександра Черкаса, працівника ЗСУ, учителя Київського військового ліцею імені Івана Богуна, Наукового ліцею / пансіону «Міжнародна зелена школа імені Клима Черюмова» та онлайн-ліцею Vega, голови ГО «Не цькуй», вчителювання — це радше довга історія багатьох людей, які в різні моменти його життя залишили після себе щось важливе й допомогли йому стати тим, ким він є сьогодні.
«Я щиро дякую всім своїм учителям і вчителькам — тим, хто навчав мене колись, і тим, хто продовжує навчати мене зараз. У кожного і кожної з них я щось забрав із собою далі: знання, слова, звички, погляди, а часом — віру в себе», — ділиться педагог.
Водночас пан Олександр переконаний: процес навчання для вчителя не закінчується разом із власною школою чи університетом. Учні та учениці також стають його наставниками:
«Окремо дякую моїм учням та ученицям. Бо вони теж мої вчителі та вчительки. Щодня чогось мене навчають — іноді терпінню, іноді сміливості, іноді простим речам, про які дорослі забувають. А іноді — як сміятися з життя й не сприймати себе надто серйозно».
Саме в цьому взаємному обміні досвідом Олександр Черкас бачить одну з особливостей учителювання:
Ти приходиш у клас, щоб навчати, а виходиш із нього — навченим. І чим більше років учителюєш, тим сильніше розумієш: справжній учитель — це той, хто ніколи не перестає бути учнем.
Історії цих освітян та освітянок різні. Хтось із вдячністю згадує першу вчительку, яка навчила не боятися помилок. Хтось пам’ятає педагога, чиї уроки допомогли визначитися з майбутньою професією. Для когось важливим наставником став учитель, який показав, що математика — це не лише формули, література — не лише тексти з підручника, а історія — не просто набір дат і готових відповідей.
Та всі ці спогади об’єднує одне: вплив учителя й учительки не закінчується разом з останнім шкільним дзвоником. Те, що педагоги залишають у своїх учнях, може проявитися через роки — у виборі професії, ставленні до людей та навіть у способі мислити. Згодом колишні учні стають педагогами, керівниками, авторами книжок, працюють із дітьми й передають їм те, що свого часу отримали від власних наставників. Так досвід, знання й цінності переходять від одного покоління до іншого, продовжуючи жити вже в нових учителях та їхніх учнях.
Дякуємо всім педагогам і педагогиням, які щодня роблять цю спадкоємність можливою. Тим, кого пам’ятають через роки, і тим, чиї уроки ще тільки стають важливими спогадами. З Днем вчителя!
Фото з особистого архіву співрозмовників
Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах: