Як говорити з учнівством про жінок українського спротиву ХХ століття: практичні інструменти

Партнерська публікація

Друкарська машинка шістдесятниці Надії Світличної, весло байдарки Катерини Зарицької, яка була зв’язковою Романа Шухевича, медальйон із портретом Тараса Шевченка, який носила Харитина Кононенко, активістка українського жіночого руху, — такі деталі губляться в підручниках серед дат, назв і подій. Водночас їх обговорення з учнівством допоможе побачити, як на великі історичні процеси впливали особисті рішення громадських діячок.

Історія жіночого спротиву як в Україні, так і за кордоном, зокрема в країнах Центральної та Східної Європи, досі відома фрагментарно. Відкривати її сторінки допоможе проєкт «Жіноча сила українського руху опору ХХ сторіччя», який реалізує громадська організація «Я І МОЯ ШКОЛА». Він дасть змогу краще зрозуміти внесок жінок у виборювання незалежності та побачити їх як людей, які ухвалювали рішення, створювали організації, воювали, писали, навчали, лікували, рятували й формували культурне середовище.

Задум проєкту «Жіноча сила українського руху опору ХХ сторіччя» з’явився в Харкові після відкритої офлайн-лекції «Українки у визвольній боротьбі: історії сили й відваги» з історикинею Тетяною Швидченко. Команда ГО «Я І МОЯ ШКОЛА» побачила, що тема відгукується авдиторії, та й загалом бракує інформації про українок, які брали участь у визвольному русі.

Саме тоді й виникло бажання створити серію коротких відеолекцій, які повернуть ці постаті до ширшої суспільної розмови та дадуть освітянам й освітянкам готовий матеріал для подальшої роботи з учнівством.

Проєкт охоплює 15 мінілекцій (відеокурс), п’ять відкритих офлайн-подій у Харкові, Києві, Львові, Одесі та Дніпрі (уже відбулися), а також методологічний вебінар. Наразі опубліковане перше відео про Надію Світличну. Наступні лекції з’являтимуться в тому самому плейлисті відеокурсу.

До створення відеокурсу долучилися фахівці та фахівчині, які працюють з архівами, першоджерелами, літературою та мистецькою спадщиною, зокрема:

• Надія Харт, художниця, дослідниця та популяризаторка українського мистецтва;
• Іван Стичинський, історик, етнолог, доктор філософії;
• Юлія Кравченко, освітня кутюр’є, дослідниця дисидентського руху;
• Тетяна Швидченко, PhD з історії, завідувачка кафедри загальноосвітніх дисциплін у «Зіґмунд Фройд Університет Україна»;
• Анастасія Сокирко, історикиня, дослідниця історії мистецтв, PhD з історії;
• Аліна Понипаляк, PhD з історії, завідувачка кафедри теорії та історії держави й права Національної академії СБУ;
• Алла Швець, докторка філологічних наук, літературознавиця, провідна наукова співробітниця Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України;
• Святослав Липовецький, історик, публіцист;
• Олена Зарецька, художниця, очільниця благодійної організації «Фонд Алли Горської та Віктора Зарецького».

У межах відеокурсу йдеться про Любов Панченко, Олену Степанів, Христину Сушко, Надію Світличну, Стефанію Шабатуру, Харитину Кононенко, Харитину Пекарчук, Докію Гуменну, Софію Налепінську-Бойчук, Ярославу Стецько, Уляну Крюченко, Наталію Кобринську, Мілену Рудницьку, Катерину Зарицьку та Аллу Горську.

Відеокурс вибудуваний як рух крізь різні етапи української історії. Через біографії героїнь можна простежити шлях від інтелектуальних дискусій про права й суспільне становище жінок до участі у військових формуваннях і підпіллі, а згодом — до ненасильницького спротиву завдяки слову, мистецтву, правозахисній та громадській діяльності.

Окрему увагу приділяють досвіду окупацій та репресій. Особисті історії героїні наближають ці теми до авдиторії: історичний період набуває обличчя, голосу, оприявнюється в стосунках і конкретних ситуаціях вибору.

Основна авдиторія відеокурсу — учнівство 7–11-х класів. Зміст відео частково перетинається зі шкільною програмою 10–11-х класів, а в позашкільній і неформальній освіті за цими матеріалами можна працювати з підлітками від 12 років. Водночас відкритий формат відео робить їх доступними для дорослих — усіх, хто хоче краще зрозуміти українську історію ХХ століття.

Освітні цілі відеокурсу визначені на основі рамки «Концептуальних засад громадянської та історичної освітньої галузі». Серед них:

• сформувати усвідомлення того, що українському державотворчому процесу притаманна тяглість, а жіночий голос і чин є вагомими факторами здобуття свободи (громадянська компетентність);
• розвинути історичну емпатію та здатність до багатоперспективного аналізу минулого, що дає змогу учням й ученицям розуміти мотивацію та етичний вибір особистості в екстремальних умовах тоталітарного тиску (історична свідомість);
• утверджувати засади людської гідності, солідарності, гендерної рівності та індивідуальної відповідальності за долю спільноти на прикладах незламності духу в ситуаціях ідеологічного протистояння (ціннісні орієнтири);
• аналізувати досвід жіночого спротиву ХХ століття як стратегічного ресурсу для сучасної боротьби;
• працювати над усвідомленням того, як історичні приклади самоорганізації, волонтерства та інформаційної протидії допомагають сьогодні перемагати в широкомасштабній війні.

Про використання матеріалів відеокурсу в межах спеціального вебінару розповіли Юлія Кравченко, Іван Стичинський та Анастасія Сокирко. 

Учасники й учасниці вебінару працювали з мистецькими матеріалами, першоджерелами й відкритими цифровими архівами, випробовували інтерактивні завдання та обговорювали, як адаптувати все це до уроку, гуртка, музейного заняття, бібліотечної події або молодіжного проєкту.

Юлія Кравченко пропонує не обмежувати роботу з відео одним форматом. Залежно від теми, віку учнівства, часу й можливостей групи це можуть бути і коротка особиста рефлексія, і творче завдання, і спільне дослідження, і робота із соціальними медіа, наприклад:

• індивідуальна творча робота (малювання, виготовлення предмета власноруч, написання короткої рефлексії, створення символу або особистої візуальної відповіді на історію);
• співпраця в групі (спільний пошук, обговорення, робота над онлайн-дошкою чи презентацією розвивають комунікативні навички, уміння чути інших, розподіляти ролі й відповідати за спільний результат);
• завдання на розвиток уяви та творчого мислення (можна пропонувати не лише відтворювати факти, а й уявляти альтернативні рішення, створювати власні мистецькі роботи, продовжувати історію або розглядати ситуацію з позиції різних людей);
• змістовна робота із соціальними медіа (учнівство може створити карусель про героїню, записати подкаст, підготувати анонс уявного серіалу, блогерський етер або коротке відео про локальну культуру. Головна умова: матеріал має спиратися на перевірену інформацію, а не лише відтворювати популярний формат).

Ці або інші варіанти взаємодії можна поєднувати, скорочувати або адаптувати до конкретної групи.

Читайте також:

Автори й авторки відеокурсу вибудували кожне відео за п’ятьма послідовними прийомами: «гачок» і проблематизація, контекстуалізація, персональна історія, спадкоємність та інтерактивні завдання. Цю структуру можна використовувати не лише під час перегляду відеокурсу. На її основі легко побудувати урок, дискусію, музейну екскурсію, зустріч у бібліотеці або кілька занять із молодіжною групою.

Перші хвилини визначають, чи захоче авдиторія слухати далі. Тому відеолекції починаються не з дати народження героїні, а з предмета, образу, цитати або запитання, пов’язаного з нею.

Для Надії Світличної таким предметом стала друкарська машинка, на якій вона передруковувала самвидав, для засновниці українського фемінізму Наталії Кобринської — альманах «Перший вінок», для Катерини Зарицької — весло байдарки, що нагадує про її юнацький сплав річками майже до Балтійського моря.

Такий початок створює загадку: чому саме ця річ опинилася в центрі історії? Що вона говорить про характер людини, її інтереси або час, у який вона жила? Після короткого обговорення можна переходити до фактів: глядачі й глядачки вже матимуть точку, за яку чіпляється пам’ять.

«Гачком» не обов’язково має бути фізичний предмет — підійде фрагмент листа, незвична світлина, голос із радіоархіву, суперечлива назва або коротка ситуація вибору. Важливо, щоб після неї виникло живе запитання, на яке учасники й учасниці ще не знають відповіді.

Людина завжди діє в умовах конкретної життєвої ситуації. Війни, окупації, репресії, міграції, освітні можливості, родина й коло однодумців та однодумиць — усе це впливало на рішення кожної героїні. Без цього біографія легко перетворюється на фактаж, набір учинків, які не завжди легко зрозуміти.

Однак у 15-хвилинне відео або одне заняття неможливо вмістити повну хронологію епохи, тож варто обрати кілька подій, що і пояснюють час, і безпосередньо стосуються людини.

Юлія Кравченко пропонує підсвічувати географію в життєписах героїнь: їхні історії охоплюють Відень, Вінніпег, Женеву, Київ, Львів, Мюнхен, Нью-Йорк, Париж, Подєбради, Прагу, Сімферополь і Харків, що допомагає побачити українську історію як невіддільну частину європейських і світових процесів.

Мапу можна доповнити короткими поясненнями: що людина шукала в цьому місті, кого там зустріла, чому повернулася або не могла повернутися.

Візуальні матеріали є незамінними інструментами формування знання, а візуальна мова занурює в певні контексти. Під час вебінару спікерка Анастасія Сокирко показала учасникам й учасницям мурал у Ризі, розміщений на українській школі та створений як парафраз картини Тимофія Бойчука. Від цього розмова перейшла до бойчукізму, його європейських зв’язків, знищених робіт і постаті художниці Софії Налепінської-Бойчук.

«Цінність бойчукізму полягає в тому, що він поєднав традиційне українське мистецтво з прогресивним на той час європейським мистецтвом», — зазначає Анастасія Сокирко.

Одна сучасна світлина відкрила одразу кілька напрямів для дослідження: історію мистецької школи, совєтські репресії, культурну спадщину, міжнародний контекст і те, як мистецтво сторічної давнини продовжує жити сьогодні.

Ще один матеріал для роботи — слова й назви. На вебінарі окремо обговорювали вживання слів «совєтський» і «радянський» і деколонізацію імен. Замість готового визначення можна запропонувати кілька джерел, зіставити аргументи й попросити учнівство пояснити власний вибір слова. Історичний контекст тоді стає ще й вправою на критичне мислення та уважність до мови.

У матеріалах курсу використовують терміни, які не вживають у побуті та освітньому середовищі, наприклад «самвидав», «екслібрис», «дисидентство», «грипси». Завдяки цьому відеоуроки доповнюють тезаурус учнівства.

П’ятнадцять героїнь прожили настільки насичені життя, що жодне коротке відео не може переказати їх повністю. Тому спікери та спікерки шукали епізоди, які допомагають зрозуміти характер, мотивацію та середовище.

Там, де це дозволяли джерела, до лекцій додавали історії з дитинства або навчання. Для підлітків така деталь часто промовистіша за перелік посад і нагород, адже вона дає змогу порівняти себе з ровесницею, яка жила сто років тому.

Тут добре працює метод Case Study (глибокий аналіз ситуації в контексті реального світу — ред.). Можна обрати один епізод і спочатку не повідомляти, чим усе завершилось. Учасники й учасниці отримують опис обставин, доступні варіанти та обмеження, а далі обговорюють, яке рішення могла ухвалити героїня, чим вона ризикувала, хто міг її підтримати та які наслідки матиме кожен вибір.

Після цього припущення можна зіставити з реальними подіями й поговорити про те, чому людина вчинила саме так.

Першоджерела роблять таку розмову точнішою. Цитата зі щоденника громадської та військової діячки Олени Степанів передає фізичну виснажливість військової служби без пізнішого героїзованого переказу. Запис голосу Надії Світличної з аудіоколекції Українського історико-освітнього центру додає ще один вимір: учнівство чує тембр, паузи й інтонації людини, про яку щойно читало.

При цьому важливо ставити звичайні дослідницькі запитання: хто створив джерело, коли й для кого, що ми можемо з нього дізнатися, а чого воно не показує.

«Українська революція — це не події, а люди», — наголошує Іван Стичинський.

Персональна історія не вимагає робити з героїні безпомилковий взірець. Складні рішення, суперечності й прогалини в джерелах дають більше простору для чесної розмови. Завдання освітянина або освітянки — надати достатньо матеріалу, щоб молода людина могла сформувати власне аргументоване ставлення.

Автори й авторки шукають продовження історії кожної героїні в сучасному житті: як змінювалися форми спротиву, що залишалося спільним і як пам’ять про попередні покоління впливає на нинішню боротьбу за свободу.

Такий місток важливий для підлітків, які живуть під час широкомасштабної війни й природно запитують, навіщо їм знати історію столітньої давнини.

Зв’язок краще будувати через конкретне питання, наприклад:

• порівняти фронтовий запис Олени Степанів із сучасними свідченнями військовослужбовців та військовослужбовиць; 
• простежити, як самвидав і закордонне радіомовлення виконували функції, які сьогодні частково взяли на себе соціальні мережі; 
• обговорити, чому творчість художниць Алли Горської, Софії Налепінської-Бойчук або Любові Панченко стала формою громадянської позиції;
• зіставити історичні приклади самоорганізації та волонтерства із сучасними ініціативами.

Окремий напрям — локальна історія. Учасникам й учасницям можна запропонувати знайти зв’язок героїні з їхнім містом або регіоном, перевірити родинні прізвища в базах даних, порівняти старі й сучасні світлини певного місця або записати сімейну розповідь про визвольні змагання, Другу світову війну чи пізніші репресії. Так «велика» історія стає ближчою: її сліди можна знайти у власному місті, громаді, родині.

Кожне відео курсу закінчується кількома інтерактивними завданнями. Їхня мета ширша за перевірку, чи всі запам’ятали прізвища й дати. Після перегляду учасники й учасниці мають щось створити, дослідити, обговорити або зробити разом.

• Після історії Харитини Кононенко можна виготовити власний медальйон, обрати для нього символ і пояснити, чому саме він важливий сьогодні.
• Після знайомства із Софією Налепінською-Бойчук — організувати невеликий вернісаж робіт за мотивами бойчукізму або вечорниці, подібні до тих, які українські митці й мисткині влаштовували в Парижі.

Історії жінок, які рятували поранених, можуть стати вступом до практичного заняття з домедичної допомоги. Досвід дисиденток — основою для «каруселі» в соціальних мережах, подкасту або короткого радіоетеру про культуру свого регіону.

Добре працюють і дослідницькі завдання: знайти людину в базі даних, дібрати світлини з фотоархіву Українських січових стрільців, скласти візуальну хронологію, підписати джерела або порівняти кілька версій біографії.

Результати можна збирати на онлайн-дошці, у спільній презентації або на фізичній стіні в класі (обирати платформу варто з огляду на ваші технічні можливості).

Одна з особливостей методології курсу якраз у тому, що більшість вправ побудовані навколо живої взаємодії, рефлексії, творчої роботи та самостійного пошуку відповідей.

Читайте також:

Розробники та розробниці курсу використовували в роботі відкриті цифрові колекції, які дають змогу перейти від готового переказу до самостійного пошуку, роздивитися оригінальні фотографії та мистецькі роботи, почути голоси учасників й учасниць подій і перевірити, які сліди минулого збереглися в родинній або локальній історії.

Для цього можна використовувати такі ресурси:

• онлайн-музей бойчукізму;
• платформа «60-ті. Загублені скарби»;
• фотоархів Легіону Українських січових стрільців;
• база даних «Імена самостійної України»;
• аудіоколекції Українського історико-освітнього центру.

Перед використанням будь-якого цифрового матеріалу варто перевірити, хто створив ресурс, звідки походить конкретне зображення або запис, чи вказані авторство й дата та які умови використання матеріалів. Пам’ятаймо: цифровий архів — це простір відповідального дослідження, а не сховище ілюстрацій!

Використання матеріалів відеокурсу допоможе повернути імена жінок, які плекали українську ідею, берегли її та ризикували заради неї, а разом із пам’яттю про них — зміцнювати нашу стійкість і здатність чинити опір сьогодні.

* Проєкт «Жіноча сила українського руху опору ХХ сторіччя» організовують у межах програми «Спадщина: простір для роботи» за підтримки ГО «Спільнота Мистецького арсеналу» й Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Колаж «Вчися.Медіа», скриншоти та світлини ГО «Я І МОЯ ШКОЛА»

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.