«Брак молодих кадрів у школах — це виклик системі, що не знає, як на це реагувати»

Чому молоді вчителі йдуть зі школи? Одне з припущень: вони вільні творити своє життя в той спосіб, який вважають за необхідне. А школа — це чітко регламентована суспільна система, яка часто не відповідає на потреби молодих освітян та освітянок, вважає Василь Дяків, учитель історії, громадянської освіти, основ здоров’я та інтегрованого курсу «Здоров’я, безпека та добробут» Заліщицької державної гімназії, заслужений учитель України, переможець національної премії «Global Teacher Prize Ukraine-2020».

На його думку, брак молодих кадрів у школах — це виклик системі, яка не знає, що робити та як змінюватися. Про це частково свідчать підсумки опитування «Можливості та потенціал вчительської професії очима студентів/ок і вчителів/ок із досвідом до 5 років» від ГО «Навчай для України». Василь Дяків проаналізував його дані та поділився певними роздумами.

Далі — пряма мова автора.

Спочатку про деякі результати щодо студентів/ок. Зважаймо на те, що їхній вік — 18–22 роки, отже, на період, коли вони закінчували шкільне навчання, припали епідемія ковіду з дистанційкою та широкомасштабна війна. 

У цей час починається посилення залежності учнів та учениць від гаджетів, зниження мотивації, полегшується доступ до «швидкого дофаміну», поглиблюються психоемоційні проблеми. У частини батьків бракує реальних важелів впливу на мотивацію дітей. Деякі батьки в цей період визнають власне безсилля щодо виховання й перекладають дедалі більше обов’язків на школу, тобто відбувається загострення освітньої кризи. Школярі та школярки — майбутні студенти й студентки педагогічних закладів вищої освіти — перебувають у середовищі, яке демонструє неспроможність системи дотримуватися правил для налагодження ефективного навчання.

Серед найпоширеніших причин вступу до педагогічних закладів вищої освіти респонденти/ки називали:

• наявність хисту до навчання дітей (42 %);
• реалізацію давньої мрії (36 %);
• бажання вплинути на розвиток освіти в Україні (28 %);
• можливість спробувати себе в цій сфері (31 %);
• інтерес до шкільного предмета, який раніше вивчали (25 %).

Увесь перелік є винятково ціннісним, і в цьому великий «плюс». Це може означати: виклики сучасного освітнього процесу в школі не лякають майбутніх педагогів/инь — або ж вони, навчаючись у школі, не завжди критично сприймали реальність, яка їх оточувала. Чи мали впевненість: їхній педагогічний шлях буде іншим, відмінним від того, який бачили.

Із твердженням, що сьогодні працювати вчителем/кою складніше, ніж у минулому, погодилися 45 % студентів/ок педагогічних спеціальностей і 41 % — непедагогічних. Але я, на жаль, не знайшов відповіді на запитання «У чому підвищення рівня складності роботи учителя?».

Якщо переглянути відповіді на запитання «Наскільки вчительство задоволене роботою в школі?» (педагоги/ні до п’яти років стажу), то 58 % «повністю або переважно задоволені», 19 % — «задоволені скоріше, ніж не задоволені». Найвищий рівень задоволеності, за словами респондентів/ок, пов’язаний:

• зі ставленням адміністрації (76 %);
• зі зручністю добирання (69 %);
• із наявністю наставника/ці (67 %);
• з атмосферою підтримки між учителями/ками (63 %).

Найнижчі оцінки отримали престиж професії (21 % ним задоволений, 38 % — не задоволені) і рівень оплати — задоволені лише 7 %, а не задоволені — 66 %.

І знову постає запитання: якщо педагог/иня — це людина, яка працює / співпрацює з учнівством та батьками, то де ж позиція «задоволеність від роботи з учнями / батьками»?

Утім, педагоги/ні окреслили чинники, які допомагають залишатись у професії: цікавість до роботи з учнями (71 %) та особиста мотивація (46 %).

Читайте також:

Тепер спробуймо поєднати попередні дані про рівень задоволеності педагога/ині та цікавість до роботи з учнями й ученицями. Якщо зважати, що серед запропонованих маркерів задоволеності не було тих, що стосуються роботи з дітьми та батьками, то як можна простежити, чи цікавість дає певний рівень задоволеності? І що саме педагог/иня розуміє під цікавістю до роботи з учнями? Який результат засвідчує або не засвідчує реалізацію цієї цікавості?

«Особиста мотивація» становить 46 %. А що саме мотивує? І чи змінюються мотиватори впродовж перших п’яти років? У цьому разі для мене, як педагога зі стажем, що розглядає аспекти готовності вчителя чи вчительки до того, щоб залишитися в школі, важливою є саме психологія.

Результати дослідження засвідчують, що вчителі/ки суттєво схильніші до психологічного виснаження, якщо порівняти їх зі студентством. 

• Наприклад, 35 % респондентів/ок з-поміж педагогів/инь відповіли, що скоріше чи повністю відчувають емоційне вигорання.
• Ще 48 % зазначили, що періодично відчувають це, хоч стверджують, ніби справляються. 
• Лише 17 % відповіли, що вони скоріше чи зовсім не відчувають вигорання. 

І знову ж запитання: що саме викликає в педагогів/инь емоційне вигорання? Якщо спробувати встановити причинно-наслідковий зв’язок із рівнем задоволеності роботою та даними про емоційне вигорання, то вони не зовсім корелюють між собою. Мова не про зарплату, а про щось інше. Можу припустити, що це стосується взаємодії педагогів/инь з учнями / ученицями та батьками. 

«Викладачем… я не планую бути. Для мене це безперспективно, бо мені навіть страшно уявити…, які зараз діти в школі, з якими треба працювати», — розповіла студентка непедагогічної спеціальності. 

Для мене ця цитата є однією з ключових. Можливо, у наступних опитуваннях ітиметься про:

• докладання зусиль до того, щоб учнівство на уроці дотримувалося правил поведінки;
• наскільки енерговитратним є спілкування з батьками, учнями й ученицями;
• зміни в школі для покращення атмосфери тощо. 

Це б допомогло дати відповіді на запитання, що виникли під час огляду результатів опитування. 

Фото Freepik

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.