Заборона гаджетів у школах: що передбачає законопроєкт № 15105

Жодних смартфонів чи планшетів на уроках — чи можливо це в сучасній школі? Українська система освіти постійно змінюється, цифровізація стає вектором розвитку, адже інформаційні технології відкривають нові можливості для інтерактивного навчання. Водночас ІТ в освітньому процесі посилюють проблему зі зниженням концентрації уваги учнівства та поширенням академічної недоброчесності.

У відповідь на ці виклики у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт № 15105, який пропонує заборонити використання гаджетів під час занять. Ініціатива покликана покращити дисципліну та підвищити повагу до викладачів/ок, однак деталі, як завжди, важливі.

• Які є ризики законопроєкту з огляду на чинне освітнє законодавство;
• які альтернативи допоможуть урегулювати використання гаджетів у закладах освіти — пояснюємо далі.

Проєкт закону № 15105 пропонує зміни до статті 53 Закону України «Про освіту» і стосується прав та обов’язків усіх здобувачів освіти. Йдеться про заборону телефонів, планшетів і смарт-годинників «під час уроків (занять)» — за винятком освітніх або медичних потреб. Зверніть увагу на уточнення в дужках (заняття — ред.), що дає змогу поширювати дію закону, крім шкільних уроків, наприклад, ще й на лекції в університеті.

Якщо це помилка і йшлося саме про здобувачів/ок загальної середньої освіти, то зміни мали б пропонувати до спеціального Закону України «Про повну загальну середню освіту».

Щоб зрозуміти потенційні наслідки згаданого законопроєкту, варто згадати досвід Міністерства освіти і науки України, яке вже проходило етап подібної заборони.

У 2007 році МОН видало наказ № 420, який забороняв мобільні телефони під час занять. Однак його скасували в серпні 2014 року через сумнівні правові підстави (для цього видали наказ МОН № 910). Тоді йшлося про такі ризики:

• у міністерства забракло законодавчо визначених повноважень, щоб здійснювати таку заборону;
• МОН не зареєструвало наказу в Міністерстві юстиції;
• норми наказу не відповідали реаліям часу (розвиток ІТ, потреба у впровадженні технологій дистанційного навчання тощо).

Подібні заборони в наш час нагадують розв’язання сучасних викликів методами минулого століття. Хоч у публічному просторі ініціативу найчастіше називають «забороною смартфонів у школах», та, як уже було згадано, текст документа значно ширший.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про освіту», здобувачі освіти — це вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, аспіранти та докторанти, тож норму поширюють на повнолітніх осіб, що виглядає абсурдним.

Крім цього, є інші ризики подібного регулювання.

1. Декларативне зобов’язання не використовувати гаджетів оминає питання санкцій, а без законного права вилучити пристрій чи застосувати покарання — подібну вимогу просто ігноруватимуть.
2. Гаджети можна використовувати для медичних або освітніх потреб, але ніяк не регламентовано, що це таке, тому розв’язувати подібні питання доведеться самим учасникам/цям освітнього процесу. Це потенційне джерело конфліктів між педагогами та батьками щодо права власності на пристрої.
3. Медичні показання: згаданий дозвіл для контролю стану здоров’я приносить в освіту додаткові елементи сфери охорони здоров’я, що створює ризик розголошення конфіденційної інформації.

Так само залишається складним питання про правовий режим зберігання майна в закладі освіти під час його «невикористання», зокрема в різноманітних «шафках». Наприклад, згідно зі статтею 937 Цивільного кодексу України (ЦКУ), видачу ключа від камери схову прирівнюють до укладення договору зберігання, а за законодавством (ст. 942, 950, 972 ЦКУ) відповідальність за збереження речей у таких умовах несе заклад освіти. Тож у разі втрати, пошкодження чи крадіжки майна заклад зобов’язаний відшкодувати його вартість. 

У реаліях воєнного стану та поточного фінансування покладання таких фінансових ризиків на працівників закладів є нераціональним. Не можна виключати варіанту звернень до суду по таке відшкодування, і вірогідність того, що суд стане на бік потерпілих осіб, доволі висока.

Друга проблема: що робити з гаджетами під час повітряної тривоги? В умовах воєнного стану в пріоритеті буде негайна евакуація до споруди цивільного захисту. Питання «Чи буде час у такій ситуації роздавати гаджети сотням здобувачів освіти?» — напевно, риторичне. Наслідки ж вагомі: здобувачі освіти залишаться без зв’язку з рідними, а відшкодування за знищене майно та ймовірну моральну шкоду також може лягти на заклад освіти.

Інший вагомий аргумент проти цього законопроєкту й узагалі проти подібних заборон — це ризик руйнування механізмів захисту прав. Заклади освіти не можуть похвалитися тим, що на 100 % забезпечені камерами спостереження, які охоплюють усі приміщення та територію. До того ж є місця, де їх встановлювати не можна. Тож телефон — чи не єдиний об’єктивний інструмент для фіксації булінгу, мобінгу чи неправомірних дій із боку учасників/ць освітнього процесу.

Освітній омбудсмен наголошує: наявність аудіо- та відеоматеріалів є ключовою доказовою базою. Дитина може опинитися сам на сам із кривдником, де без доказів слово жертви стоятиме проти слова агресора. Можна фіксувати порушення через АІКОМ або звернення до освітнього омбудсмена, однак це лише реактивні заходи повільної дії, а наявність смартфона часто виконує превентивну функцію. 

Читайте також:

Як учительству захищати свої права? Розмова з освітньою омбудсменкою Надією Лещик

Сучасна педагогіка розглядає гаджет як інструмент персоналізації та гейміфікації. Якщо ж закон ухвалять у запропонованій редакції, педагогічним та науково-педагогічним працівникам доведеться формалізувати кожну «освітню потребу».

Наприклад, можливий алгоритм дій для проведення тестування складатиметься з таких етапів:

1. документальне оформлення: електронний ресурс треба вписати до навчальної програми та інших документів для юридичного підтвердження наявності освітньої потреби;
2. організаційний інструктаж: здобувачі освіти отримують дозвіл на використання пристроїв виключно перед початком тестування із забороною відкривати сторонні застосунки;
3. авторизація: тестові завдання виводять на загальний екран (інтерактивну дошку) та надають здобувачам освіти доступ для підключення через смартфони;
4. проведення тестування: смартфон використовують виключно як інструмент (пульт) для вибору варіантів відповідей в умовах обмеженого часу;
5. деактивація: педагоги/ні надають обов’язкову команду, щоб діти вимкнули та прибрали пристрої з робочих столів одразу після завершення тестування та фіксації результатів на загальному екрані.

Такий або подібні механізми вимагатимуть від педагога/ині високого рівня цифрового лідерства, перетворюючи інтерактив на зарегульовану процедуру, яка, утім, формально відповідатиме вимогам щодо цільового використання техніки.

Прибічники заборон часто посилаються на досвід інших країн, але європейські освітні традиції та практики дуже різні.

• Наприклад, у Німеччині спробу тотальної заборони телефонів розцінюють як неконституційне втручання в особисті свободи (ст. 2 Основного Закону ФРН). Школи самі встановлюють правила, а викладач/ка не має права перевіряти телефон учня чи учениці.
• У багатьох країнах (Польща, Велика Британія та Японія) проблему розв’язують локально — на рівні статутів конкретних закладів, що стимулює розроблення спільних правил, а не категоричних заборон.

Замість впровадження уніфікованої законодавчої заборони міжнародна та вітчизняна практика пропонує перелік альтернативних механізмів, які забезпечують баланс між підтриманням дисципліни та дотриманням прав здобувачів/ок освіти.

До таких альтернатив належать, зокрема:

1. створення внутрішніх правил використання гаджетів спільно з батьківською спільнотою та учнівським самоврядуванням;
2. зонування простору: визначення на території закладу освіти спеціальних зон, вільних від використання мобільних пристроїв, без вимоги фізичного вилучення приватного майна;
3. підвищення рівня цифрової гігієни: інтеграція в освітній процес спеціальних навчальних модулів із медіаграмотності та безпеки в інтернеті, щоб формувати в здобувачів/ок освіти навички відповідального й критичного споживання інформації;
4. застосування технічних обмежень: використання інструментів батьківського контролю (спеціалізованого програмного забезпечення), які допомагають дистанційно блокувати доступ до розважального контенту під час перебування на заняттях, залишаючи активними лише функції екстреного зв’язку та освітні застосунки.

Тож законопроєкт № 15105 є яскравим прикладом того, як суспільство намагається дати просту відповідь на складне багатовимірне питання. Запропонований механізм містить низку юридичних та практичних недоліків і не враховує попереднього досвіду дії аналогічної заборони у 2007–2014 роках.

Замість запровадження уніфікованої державної заборони доцільніше застосувати принцип децентралізації. Заклади освіти можуть самостійно формувати правила щодо використання технологій, інтеграції пристроїв в освітній процес. Також варто підвищувати рівень цифрової гігієни, що буде ефективнішим інструментом розв’язання проблеми, ніж заборона. 

Фото Freepik

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.