Як мистецтво допомагає пережити війну: історія Наталі Церклевич

Чи можна поєднати материнство, творчість та активну громадську діяльність? Наталя Церклевич на власному прикладі показує, що це можливо. Вона виховує трьох дітей, працює керівницею напряму стратегічних грантів у благодійному фонді «Голоси дітей» і малює «невидимих» жінок. У такий спосіб Наталя не лише реалізовує свої мрії, а й надихає інших на позитивні зміни попри різні життєві виклики.

У цій статті читайте історію художниці й громадської активістки — це ще один матеріал із циклу розповідей про різні кар’єрні траєкторії та професійні вибори. Більше на тему профорієнтації читайте за цим посиланням.

У дитинстві художня школа була для Наталі Церклевич найкращим місцем — на відміну від звичайної загальноосвітньої, там вона почувалася собою: перемагала на конкурсах, була улюбленицею вчителів. Проте академічне малювання — натюрморти, гіпсові голови — її ніколи не захоплювало. 

Уже з чотирнадцяти років Наталя малювала власні образи, ставила через них онтологічні питання: про добро, зло, Бога, сенс буття. У шістнадцять перенесла клінічну смерть від вірусного енцефаліту (ускладнення після грипу). Вижила — і продовжила малювати.

У сімнадцять відкрила першу персональну виставку в Пороховій вежі у Львові: великі графічні роботи супроводжувала власними віршами. Публікації в пресі, увага — і несподівано для себе самої Наталя злякалася. До того ж тиснула родина: спрацювало упередження, буцімто художники мало заробляють. Тож замість мистецької кар’єри вступила до Українського католицького університету на філософсько-богословський факультет, де питання, які ставила в малюнках, раптом набули академічних формулювань. Наталя стала однією з найуспішніших студенток, а паралельно вступила до Львівської академії мистецтв на факультет сакрального мистецтва.

Читайте також: 

Як обрати професію та (не) помилитися: поради експерток

Згодом мала кілька вагомих здобутків: стипендію в Гарварді, стажування в Канадському парламенті, два роки в Лювенському католицькому університеті в Бельгії, де занурилась у вивчення східнохристиянської традиції і стала авторкою книги про божественні енергії, яку можна придбати на онлайн-сервісі Amazon. Викладала іконопис, читала мінікурс у богословському університеті в Празі.

Далі — магістратура з європейських студій, стажування при молодіжній організації Європарламенту, повернення в УКУ вже в ролі фандрейзерки. Наталя Церклевич стала однією з тих, хто запускав безпрецедентну для України кампанію зі збору коштів на новий університетський кампус на вулиці Стрийській. 

У 2009-му Наталя народила сина, переїхала до Києва й вирішила залишитися в місті. Кілька років підтримувала молодих митців, працюючи менеджеркою програми грантів у сфері культури.

У вересні 2014-го, у розпал війни на Донбасі, доньці Наталі Церклевич виповнилося п’ять місяців. У цей час жінка погодилась обійняти керівну посаду в місії чеської організації «Людина в біді» — однієї з перших міжнародних гуманітарних організацій, що відгукнулася на ситуацію в Україні. 

Попри бажання побути з маленькою дочкою, Наталя обрала активну діяльність: організовувала вантажні перевезення, продуктові роздачі, обігріви. На той час «Людина в біді» чи не єдина ще мала доступ до окупованих районів. Відтоді Наталя адвокує локалізацію: прямо одержувати кошти мають не міжнародні, а місцеві ініціативи.

Пізніше вдалося реалізувати освітній проєкт, який охопив три країни, а далі була робота з реформою «Нова українська школа», курс з емоційного інтелекту для п’ятикласників. У цей період відбулося знайомство з Оленою Розвадовською (директоркою благодійного фонду «Голоси дітей»), яка попросила Наталю провести стратегічну сесію для організації. Це сталося у січні 2022-го — за місяць до широкомасштабного вторгнення.

Із його початком Наталя Церклевич переїхала до Відня, де мала роботу в міжнародній благодійній організації, — але паралельно працювала з «Голосами дітей». Попри стабільний контракт і соціальні гарантії, Наталя обрала роботу із фондом.

«Це було те місце, де хотілося розчинитись повністю і відчувати, що віддаєш все», — пояснює вона. Зрештою покинула роботу у Відні, чого колеги-австрійці не змогли зрозуміти. Разом із командою «Голосів дітей» вигадувала концепцію осередків психологічної підтримки, відкривала перші з них на Сході України, шукала працівників і донорів.

Читайте також: 

Як працювати в ІТ: які навички потрібні та яку професію обрати

У 2023-му, через чотирнадцять років після першої дитини, Наталя народила третього сина. Це, за її словами, змусило сповільнитися, відчути смак життя, повернутися до мрій. У 2024-му сім’я переїхала до Вроцлава — спочатку на пів року, але затрималась. І саме тут, у новому місті, в еміграції, між роботою і доглядом за малям, Наталя поставила собі питання, яке довго відкладала: чого вона насправді хоче? Хто вона в усьому цьому: побуті, роботі, материнстві? Зустріч із жінкою, яка пішла з журналістики в мистецтво, спонукала Наталю малювати. Хоч повернення до мистецтва було складним викликом, вона орендувала майстерню в підвалі — і почала.

Наталя малює вночі, між зумами, у кілька вільних годин на день. Іноді просто сидить перед білим полотном і дивиться — без думок. Її стиль — символізм та експресіонізм з іконографічними мотивами. Майже завжди Наталя зображує жінок, материнство — таким, яким воно є насправді: важким, болючим і водночас тим, що тримає та зцілює. 

«Я хочу говорити про те, як жінка витримує напругу війни, створює невидимий щит дітям, береже пам’ять. Хочу шукати, за що ці жінки тримаються, не знецінювати їхнього досвіду, допомагати їм позбутися відчуття провини», — пояснює Наталя.

У планах — збирати кола жінок із різним досвідом: тих, хто виховує дітей з інвалідністю, хто емігрував, хто шукає себе, хто когось втратив, — і проводити з ними арттерапевтичні заняття, даючи їхньому болю та зціленню вихід через мистецтво. А ще — відкрити резиденцію в Карпатах для мам із дітьми, бо у світі мистецтва для таких жінок місця майже немає.

Роботи Наталі тепер представлені на міжнародній платформі Artsy — її запросила українська кураторка, що володіє галереєю у Швейцарії. Увесь прибуток від продажу Наталя планує передати фонду «Голоси дітей». 

«Мені цінно, що моє мистецтво про зцілення стає внеском у зцілення інших, — пояснює Наталя. — А ще те, що фонд навіть у найважчі моменти — це завжди про радість, опору й пошук чогось, що дає крихту надії».

Наталя міркує про те, ким хоче бути в сімдесят чи вісімдесят — і розуміє, що прагне змінювати світ саме так: через мистецтво, людей і сенси. Її історія може стати натхненням, зокрема, для жінок, які відкладають самореалізацію, віддаючи всі сили близьким та роботі, адже доводить: знайти баланс можливо.

Фото з архіву Наталі Церклевич

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.