Руйнують стереотипи про інвалідність та пишуть власні сценарії: як працює інклюзивний театр у Львові
Актор сидить на авансцені спиною до глядачів та глядачок. Це пов’язано і зі специфікою ролі, і з тим, що через шум та велику кількість людей він може втрачати увагу, адже в актора — розлад аутистичного спектра (РАС). Він взаємодіє з колегами — іншими акторами з інвалідністю.
«Світ ловив мене та не спіймав» — це не лише цитата відомого українського філософа Григорія Сковороди, а й назва вистави інклюзивного театру «Сходи» у Львові.
Режисерка Анастасія Сімака розповіла «Вчися.Медіа» про особливості роботи інклюзивного театру та про те, як йому вдається розвінчувати міфи щодо людей з інвалідністю.
ЯК ДИТЯЧЕ ЗАХОПЛЕННЯ СТАЛО ПРОФЕСІЄЮ
Анастасія Сімака захоплювалася театром ще з дитинства:
«Я виросла в театрі. Моя двоюрідна сестра працювала в театральному оркестрі, ми з її донькою, моєю одноліткою, проводили багато часу за кулісами, вивчали казки напам’ять і розігрували роль Дюймовочки на двох. Я завжди відчувала, що театр — це те, що мені дуже близьке».
Анастасія Сімака вступила на факультет культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка, обрала театрознавство. А ще відвідувала заняття як вільна слухачка на акторському курсі. Закінчивши університет, працювала завідувачкою літературно-драматургічної частини Львівського академічного драматичного театру імені Лесі України. Однак її більше цікавила творча робота з людьми. Один з акторів театру познайомив Анастасію з керівницею відділення денного догляду для молоді з інвалідністю у Центрі соціальних послуг «Джерело». Вона запропонувала дівчині очолити театральну студію.
«Про соціальний театр та інклюзивне мистецтво я взагалі нічого не знала. Але я люблю цікаве й невідоме. І от уже 14 років, як працюю з інклюзивним театром», — розповідає режисерка.
Під час роботи Анастасія Сімака познайомилася з Анастасією Войтюк, керівницею мистецько-терапевтичного центру «Непротоптана стежина». Колись її мама Віра Войтюк заснувала у Львові театральний фестиваль інклюзивних театрів. Коли Анастасія Войтюк почала керувати центром, разом із Анастасією Сімакою відновили фестиваль під назвою «Шлях».
Відтоді Анастасія Сімака захопилася темою популяризації інклюзивної театральної творчості. Часто відвідувала майстер-класи, тренінги, закордонні фестивалі, зокрема в Польщі.
«Коли починала працювати з інклюзивним театром, то це було навпомацки, без жодного досвіду. Я не знала, що з того вийде, але запропонувала своїм дівчатам на колісних кріслах обрати, що хочуть робити. Вони захотіли працювати з темами кохання та життя людей з інвалідністю. Тому ми поставили виставу за мотивами твору Лесі Україки “Струни голосні”, але придумали свій щасливий фінал», — пригадує Анастасія Сімака.
Вона розповідає, що з вихованцями із «Джерела» їздила на фестивалі до Польщі. Там колеги дивувалися, як швидко вдалося підготувати вистави. У Польщі над ними працюють по кілька років.
ЧИМ ОСОБЛИВА РОБОТА В ІНКЛЮЗИВНОМУ ТЕАТРІ
Торік під час фестивалю в Любліні Анастасія Сімака надихнулася зробити окремий інклюзивний театр. Озвучила свою ідею Анастасії Войтюк — «Непротоптана стежина» вирішила профінансувати створення колективу та рік його роботи. Режисерка довго думала щодо назви. Обрала «Сходи» через метафоричність. Назва означала шлях до вершини, перешкоду для людей на колісних кріслах та з порушеннями опорно-рухового апарату. Та головне — прагнення подолати ці перешкоди і йти вгору.
«Також слово “сходи” має інше значення — те, що зійшло, нові паростки, початок чогось нового, нових плодів, які посіяло наше мистецтво», — пригадує Анастасія Сімака.
У серпні 2025 року була перша зустріч охочих — Анастасія з допомогою «Непротоптаної стежини» поширила новину в соцмережах, розповіла знайомим, партнерам і запросила молодь з інвалідністю на перший тренінг в інклюзивний простір «Сенсотека». Тут чекали на людей, що мають фізичні та ментальні можливості, які дають змогу самостійно опрацьовувати матеріал і брати участь у виставі.
«У нас є люди з ДЦП, розладом аутистичного спектра, синдромом Дауна, із затримкою загального розвитку, на колісних кріслах. Вони так спрацювалися, що постійно підтримують одне одного. Наприклад, жінка на колісному кріслі має великий досвід роботи з людьми з інвалідністю, тому вона водночас і моя асистентка, і творча партнерка. А хлопці без прохань допомагають їй, коли потрібно кудись підвезти», — розповідає Анастасія Сімака.
Перед першою репетицією з новими вихованцями Анастасія дуже хвилювалася: які будуть актори, як вони спрацюються і чи вдасться створити колектив. Та режисерку відразу підкупила відкритість і щирість її акторів.
«У звичайних аматорських театрах люди часто думають про зовнішній вигляд, можуть перегравати, мають різні упередження чи штампи. А люди з інвалідністю легше пробують нове, не бояться бути смішними й часто мислять нестандартно. Багато цікавинок у виставі пропонували саме наші вихованці», — ділиться вона.
Найтепліші робочі моменти — коли вихованці після вихідних чи канікул кажуть, що скучили за репетиціями.
ЯК ПРАЦЮЄ ІНКЛЮЗИВНИЙ ТЕАТР
У грудні 2025 року режисерка та її вихованці презентували вертеп «Істинне світло» у «Сенсотеці» (інклюзивному просторі неформальної освіти у Львові), а потім — у військовому госпіталі. Після зимових канікул почали працювати над виставою «Світ мене ловив та не спіймав».
«Це наша авторська вистава про те, що ми живемо у світі обмежень та стереотипів. Світ — це гра, і лише від нас залежить, за якими правилами гратимемо. У травні ми презентували цю виставу, а влітку перемогли з нею на фестивалі у Новояворівську», — розповідає Анастасія Сімака.
Головна мета вистави — показати, що люди живуть у світі вигаданих стереотипів і не завжди потрібно реагувати на чиїсь оцінки. Актори й акторки взаємодіють між собою та з публікою, їх не сприймають, і вони відчувають різні емоції — злість, страх, розчарування.
У виставі йдеться про життя людини від народження до смерті, порушено низку проблем: пошук цінностей, які потім можуть виявитися неважливими, поглинання побутом, а потім озирання назад і розуміння, що саме має значення, а що другорядне.
Анастасія Сімака ділиться, що загалом вистава зрозуміла за сюжетом, але після перегляду часто глядачі/ки трактують її по-різному. Кожен і кожна має поле для роздумів. А близькі люди вихованців театру в захваті від того, як їх змінює творчість і як зростає їхня відповідальність.
«Я мала зосередитися на тому, щоб зробити виставу сильною попри обмеження. Завжди кажу своїм акторам перед виходом на сцену, що їм мають плескати не тому, що їх жаліють через інвалідність, а тому, що вони зробили щось класне. Потім актори розповідають, що переступили через себе і свої страхи, чим дуже пишаються», — ділиться режисерка.
ЯКІ ТРУДНОЩІ РОБОТИ В ІНКЛЮЗИВНОМУ ТЕАТРІ
За словами Анастасії Сімаки, людям з інвалідністю по-різному дається вивчення своїх ролей. Найперший виклик — вивчити текст, поєднати голос з рухами і вміти подати роль на сцені. Часто актори та акторки мають проблеми з артикуляцією і пластикою, коли важко контролювати свій голос. Серед вихованців є люди, які майже не говорять. Тому в основі вистави — рух.
Для своїх акторів та акторок Анастасія проводить тренінги роботи з тілом. Вихованці вчаться працювати з балансом, координацією та контролем.
«Для людей з порушеннями опорно-рухового апарату це дуже важка робота, але вона себе виправдовує. Також ми працюємо над уявою і фантазією, щоб бачити ширше. А ще — з ритмом, голосом, музикою. У нас багато індивідуальної роботи, але водночас це єдиний колектив, який уміє бути разом в одному просторі та допомагати одне одному», — розповідає режисерка.
Іноді актори/ки театру діляться новими знаннями та вміннями в інших колективах чи майстернях. Так їхній досвід поширюється за межі театру.
Анастасія Сімака мусить знайти індивідуальний підхід до кожного й кожної. Для людей із РАС викликом є шум, глядачі/ки в залі та необхідність з ними взаємодіяти. Режисерка дає ролі, де потрібно недовго побути на сцені або взаємодіяти з іншими спиною до глядачів/ок.
«У нас є хлопець із роллю помічника долі, який усю виставу сидить в кріслі спиною до глядачів. А потім виходить, збирає реквізит, клеїть наліпки і знову повертається на місце. І це для нього можливість не стресувати сильно», — ділиться режисерка.
Але найскладніше на репетиціях із дисципліною й відповідальністю. Анастасія Сімака пригадує, як один з акторів за тиждень до прем'єри поїхав у село садити картоплю. Або під час репетиції вихованці пішли дивитися, як на вулиці їде потяг. На її думку, це може бути й через те, що люди з інвалідністю звикають, що все мають вирішувати за них:
«Іноді ми занадто інвалідизуємо людей з інвалідністю і забираємо в них відповідальність за свої дії. Звісно, ми не вимагатимемо від людини на колісному кріслі танцювати балет. Але трохи більше свідомості бракує, потрібно позбуватися гіперопіки та стигматизації».
ЯК РУЙНУЮТЬ СТЕРЕОТИПИ ПРО ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ
У травні 2026 року театр «Сходи» взяв участь у мультимистецькому інклюзивному фестивалі на Львівщині. Завдяки цій події актори й акторки познайомилися з учасниками/цями інших номінацій — вокал, хореографія, музичне мистецтво — і поспілкувалися про творчість. Анастасія Сімака любить обговорювати з вихованцями після фестивалю роботу інших команд. Так можна повчитися на чужих помилках і водночас мати приклад, щоб прагнути кращого.
Зараз актори/ки театру «Сходи» готують концерт, де учасники та учасниці співатимуть, танцюватимуть, показуватимуть театральні етюди. На жаль, через нестачу фінансування театр не зможе працювати довго.
«До пандемії ковіду й широкомасштабної війни у нас було багато сильних колективів, українських і міжнародних проєктів та різних партнерств. На жаль, зараз людям з інвалідністю, які отримали її не через війну, приділяють мало уваги», — зауважує Анастасія Сімака.
Під час роботи вона як режисерка інклюзивного театру проживає різні емоції — від роздратування й розпачу через саботування процесів до захоплення від процесу, коли актори та акторки самі пропонують творчі номери, цікаві сценічні рішення та щиро радіють тому, що роблять.
«Я ніколи не думаю, що все ідеально. Завжди можна зробити краще. Але я дуже люблю театр, бо він провокує на емоції. І коли ми відіграємо красиву виставу, то я відчуваю гордість і за себе, і за колектив. Зробити щось класне, долаючи труднощі — дуже цікавий процес», — розповідає Анастасія.
За її словами, тема інклюзії стає важливою і через війну: з фронту повертаються чоловіки і жінки з інвалідністю.
«Треба ламати стереотипи. Ми живемо у ХХІ столітті, але дехто досі вживає слова “даун” чи “дебіл” і не вірить, що люди з інвалідністю щось можуть. І коли ми показуємо виставу, яку створили люди з інвалідністю, то руйнуємо упередження, мотивуємо інших пробувати щось нове попри виклики. Я дуже хочу, щоб до людей з інвалідністю ставилися справедливо: давали шанс на реалізацію і припинили їх жаліти, бо це такі самі люди, як інші», — підсумовує режисерка.
Фото з архіву Анастасії Сімаки
Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:
