Як захистити учнівство від пропаганди: роль освіти й цінностей

«Теза про втрачене покоління є хибною. У нас будуть серйозні виклики, особливо щодо дітей, які тривалий час перебували під впливом російської пропаганди. Ми отримали покоління, із яким доведеться багато працювати, бо цінності, люди й ідентичності змінюються», — переконаний Мирослав Грінберг, практичний психолог, співзасновник та голова правління ГО «Простір толерантності».

Саме тому важливу роль у роботі з молоддю, яка зазнала впливу пропаганди, відіграють школи. Тут можна розвивати критичне мислення та медіаграмотність, а також формувати громадянську ідентичність через свободу, а не примус.

У розмові з «Вчися.Медіа» Мирослав Грінберг пояснює:

• що знають учні й учениці про пропаганду;
• як пропаганда пов’язана з формуванням національної ідентичності;
• у чому різниця між ідентичністю дитини, яка росла в умовах тиску, і тієї, що зростала вільно;
• яка роль закладів освіти в боротьбі з пропагандою.

— Що знають підлітки про пропаганду та чи можуть відрізнити її від новин?

— Можуть, якщо їх до цього готувати. Загалом підлітки розуміють, що є реклама, пропаганда та інші способи впливу на авдиторію. Але знати про існування пропаганди — не те саме, що розпізнати її в конкретному випадку.

Навіть якщо підлітків навчають медіаграмотності, між теоретичним розумінням того, що на людей можуть впливати, і здатністю вчасно сказати собі: «Зараз на мене намагаються вплинути», є велика різниця.

Підлітки досить добре орієнтуються в абстрактних поняттях і можуть аналізувати окремі кейси без сильного емоційного залучення. Але ситуація змінюється, коли вплив спрямований безпосередньо на них — особливо через емоційно чутливі теми або з урахуванням особливостей підліткового віку. У таких випадках знання про пропаганду не завжди спрацьовує як захисний механізм.

— Які ключові ознаки впливу пропаганди?

— У найзагальнішому розумінні пропаганда — це спроба вплинути на поведінку або світогляд людини через маніпуляцію певною інформацією чи емоціями. Найчастіше для цього використовують дезінформацію, викривлення фактів або звертаються до емоцій, минаючи раціональне осмислення.

Водночас важливо розуміти, що сам механізм впливу не є унікальним для пропаганди. У подібний спосіб працює і реклама, і багато інших комунікаційних практик Пропаганда не завжди має негативний зміст. Наприклад, часто говорять про пропаганду здорового способу життя. Однак тут є важлива відмінність. Коли ми пропагуємо здоровий спосіб життя, то відкрито про це заявляємо: наш меседж зрозумілий і прозорий.

Натомість політична пропаганда або те, що в побуті називають «промиванням мізків», зазвичай не називає себе пропагандою. Ніхто не каже: «Зараз ми будемо переконувати вас відмовитися від прав людини» чи «Зараз ми будемо маніпулювати вашими поглядами». Її вплив часто прихований і замаскований під інформування, розвагу чи навіть турботу.

Але навіть якщо людина знає, що таке пропаганда, це не завжди захищає від її впливу. Як і будь-яке теоретичне знання, розуміння явища ще не гарантує здатності розпізнати його в конкретній ситуації та ефективно йому протистояти.

— Раніше ви пояснювали, що пропаганда — це маніпуляція психологічними потребами. Можете пояснити на прикладі, як це працює?

— Я б сказав, що йдеться не лише про пропаганду як таку, а загалом про спроби залучити дитину чи підлітка до певної діяльності або спільноти. Пропаганда є лише одним з інструментів такого впливу.

Наприклад, одна з базових потреб підлітка — належати до групи, бути прийнятим однолітками. Цим можна маніпулювати. Якщо підліткові пропонують вступити до організації, яка дає відчуття спільності, підтримки та значущості, це задовольняє його потребу в приналежності.

Саме так працюють деякі ідеологізовані молодіжні рухи, зокрема в росії. Вони пропонують підліткам дружбу, спільні активності, відчуття причетності до чогось важливого. Водночас альтернативні форми самовираження — субкультури, незалежні молодіжні об’єднання чи інші спільноти — на офіційному рівні можуть обмежувати або дискредитувати. Тоді підліток отримує сигнал: є лише ті групи, які схвалює держава чи інша впливова структура.

Це не обов’язково має бути військово-патріотична організація. Аналогічний механізм може працювати через спортивний клуб, гурток чи інший простір для дітей. Якщо разом із корисною діяльністю там поступово нав’язують певну ідеологію, виникає ризик маніпуляції.

Ще одна важлива потреба — автономія. Підліткам важливо відчувати, що вони самі ухвалюють рішення і контролюють своє життя. Цим також можна скористатися. Людині створюють ілюзію вибору, хоч реальний вибір уже обмежений. Умовно кажучи, підлітку можуть запропонувати обрати між двома російськими університетами, але можливість навчатися в українському університеті взагалі не розглядають. Формально вибір є, але його рамки заздалегідь визначені.

Не менш важливою є потреба в компетентності — відчутті, що ти щось умієш і можеш досягати результатів. Наприклад, дітей можуть запрошувати на корисні майстер-класи, де вони навчаються надавати домедичну допомогу чи опановують інші практичні навички. Це справді цінний досвід. Але водночас такі заходи можуть супроводжувати ідеологічні повідомлення та символіка, їх можуть відвідувати авторитетні для дітей фігури, які транслюють пропагандистські наративи.

Саме тому вплив часто працює не через відкриту пропаганду. Якщо вчитель або вчителька почне напряму нав’язувати підліткам політичні погляди, вони, найімовірніше, поставляться до цього скептично. Особливість віку полягає в тому, що підлітки критично ставляться до авторитетів і не люблять, коли їх повчають.

Набагато ефективніше працюють приховані механізми впливу, які задовольняють важливі психологічні потреби. Підлітки йдуть туди, де їм добре, де вони знаходять друзів, підтримку, цікаву діяльність і можливість відчути себе успішними.

Особливо вразливими стають діти з окупованих територій або ті, які втратили звичне середовище через війну. Якщо друзі й важливі дорослі виїхали, а гуртки перестали працювати, підліток починає шукати нову спільноту. Він може поступово переймати її цінності та норми. Це не означає, що такі зміни незворотні. Навіть після тривалого ідеологічного впливу цінності людини можуть змінюватися. Але для цього потрібні час, підтримка та цілеспрямована робота.

— Як пропаганда впливає на формування національної ідентичності підлітків, які живуть на тимчасово окупованих територіях?

— Тут ми виходимо на крихкий лід. Насправді ми маємо дуже обмежену інформацію про те, що відбувається з підлітками на окупованих територіях. Ми можемо говорити з тими, хто виїхав, але це вже інша група дітей. Між тими, хто зміг виїхати, і тими, хто залишився, очевидно, є певна різниця.

Щодо російських досліджень, то ми не можемо розглядати їх як надійне джерело інформації. Багато з того, що потрапляє в публічний простір, є частиною державної пропаганди, тому ставитися до таких даних потрібно дуже обережно. Чимало наших висновків залишаються припущеннями. До того ж нинішня ситуація є унікальною. Її часто намагаються порівнювати з подіями Другої світової війни, але це не зовсім коректно. Тоді окупаційна політика мала інші цілі. Сучасна росія значною мірою намагається впливати саме на ідентичність людей, змінювати їхні уявлення про себе, свою країну та своє майбутнє.

Перше, що важливо розуміти: можливості окремої людини, особливо підлітка, протистояти масованому впливу державної пропагандистської машини дуже обмежені. Ми говоримо про систему, яка вкладає величезні ресурси — гроші, час, експертизу й медійні інструменти — у формування потрібних поглядів.

Саме тому я насамперед сприймаю таких підлітків як жертв цього впливу. Якщо хтось із них вчиняє правопорушення чи злочин, це вже сфера роботи правоохоронних органів і суду. Але, з психологічного погляду, ми маємо пам’ятати, що ці діти перебувають під надзвичайно сильним і тривалим тиском.

Це не означає, що вони повністю позбавлені відповідальності за свої вчинки. Підлітки здатні мислити, ухвалювати рішення та контролювати свою поведінку. Але водночас необхідно враховувати обставини, у яких вони формувалися. Передусім таким дітям потрібна допомога, а не осуд.

Водночас є і підстави для обережного оптимізму. Російська пропаганда не є єдиним джерелом впливу на підлітків. Попри всі обмеження, вони продовжують контактувати зі світом через інтернет, музику, популярну культуру, соціальні мережі та інші канали комунікації. Сам факт того, що російська влада постійно намагається обмежувати доступ до певних платформ, свідчить: альтернативні джерела інформації мають значення. І наше завдання — збільшувати присутність таких альтернатив.

При цьому важливо не потрапити в дзеркальну пастку. 

Важливо підтримувати не лише українську громадянську ідентичність, а й усі інші здорові форми самоідентифікації. Людина може одночасно бути сином чи донькою, спортсменом, музикантом, шанувальником певної футбольної команди, учасником творчої спільноти або прихильником фантастики. Що більше в підлітка таких ідентичностей і спільнот, то складніше звести всю його особистість до єдиної політичної ролі. Вони створюють своєрідну противагу ідеологічному впливу.

Підтримка різноманітних дитячих і молодіжних спільнот, захоплень та інтересів є не менш важливою, ніж робота з громадянською ідентичністю. Адже для підлітка значно природніше бачити себе футболістом, музикантом чи в компанії друзів, ніж частиною будь-якої ідеологічної структури.

— Окрім підлітків на тимчасово окупованих територіях, російська пропаганда впливає і на тих дітей, які живуть на підконтрольній Україні території. Вони споживають російськомовний контент, користуються соцмережами, де є російська пропаганда. Які ризики ви тут бачите і як цьому протидіяти?

— Ця ситуація дещо простіша, хоч механізми впливу схожі. Різниця в тому, що на підконтрольній території в нас значно більше можливостей для протидії. Ми здатні обмежувати або забороняти найнебезпечніші вияви, які виходять за межі свободи слова й фактично є інструментами ворожої пропаганди. Але важливо розуміти: самі заборони не розв’язують проблеми. Підлітки не перестають цікавитися тим, що їм забороняють. Якщо ми почнемо ставитися до дітей як до злочинців лише через те, що вони щось подивилися чи послухали, то ризикуємо відтворити ті самі механізми, які використовує росія.

Підлітки мають розуміти, чому певний контент є проблемним. Простого аргументу «так треба» для них недостатньо. Водночас набагато ефективніше не лише забороняти, а й створювати альтернативи. Якщо ми хочемо, щоб підлітки обирали український контент, потрібно пропонувати їм можливості для самореалізації, спілкування, творчості, спорту, громадської активності. Підлітки завжди тяжіють до того середовища, яке задовольняє їхні потреби.

Я взагалі прихильник підтримки множинних ідентичностей. Тоталітарні системи прагнуть контролювати людину через єдину правильну ідентичність — державну, політичну чи ідеологічну. Саме тому вони намагаються тримати під наглядом культуру, освіту, молодіжні рухи та громадське життя.

Натомість демократичне суспільство може дозволити людині бути одночасно громадянином України, музикантом, спортсменом, учасником субкультури тощо. Що більше таких безпечних ідентичностей має підліток, то складніше його повністю підпорядкувати будь-якій ідеології. Тож коли підлітки захоплюються якимись субкультурами чи іноземними блогерами, не варто автоматично сприймати це як загрозу (звісно, якщо йдеться не про екстремістські або антидемократичні рухи). Але загалом різноманітність інтересів — це радше ресурс, ніж проблема.

Якщо ми кажемо: «Не слухай цього артиста», — то маємо пояснити чому. Наприклад, якщо йдеться про виконавця, який підтримує агресію проти України, важливо показати цей контекст і допомогти підлітку самому зробити висновок.

Підлітки дуже чутливі до несправедливості й подвійних стандартів. Коли вони чують лише «не можна», без аргументів, це часто спричиняє бажання перевірити заборону на практиці. Критичне мислення працює значно краще, ніж директиви. Ми маємо не лише обмежувати шкідливий контент, а й навчати дітей аналізувати його, ставити запитання й розуміти механізми впливу.

— І наостанок. Ви багато говорите про свободу вибору, але саме школа часто стає тим місцем, де діти стикаються з певними ритуалами чи навіть примусом. Якою, на вашу думку, має бути роль закладів освіти у вихованні свідомих громадян, щоб не перейти межі між вихованням і нав’язуванням?

— Для мене свідомий громадянин чи свідома громадянка — це насамперед людина, яка має достатньо свободи, щоб самостійно обирати. Ми виходимо з припущення: якщо людині дати свободу, повагу й змогу ухвалювати рішення, то вона, найімовірніше, обере демократичні цінності.

Досвід показує, що люди частіше прагнуть потрапити з тоталітарних країн до демократичних, а не навпаки. Навіть ті, хто публічно критикує права людини чи демократію, нерідко користуються всіма перевагами вільних суспільств. Я сподіваюся, що підліток, якого поважають, приймають і підтримують, також обере свободу та демократичні цінності. Якщо ці цінності асоціюватимуться в нього з Україною, то він обере й українську громадянську ідентичність.

Що може зробити школа? Передусім давати знання, розвивати критичне мислення та медіаграмотність. Це важливо, хоч і не дає стовідсоткових гарантій. Навіть дуже освічені люди піддаються пропаганді, адже проти них працюють професіонали, цілі інститути й добре продумані технології впливу.

Але не менш важливо не перегинати палицю з вихованням. У нашій культурі саме слово «виховання» часто пов’язане з примусом. Натомість підліток має сам дійти до висновку, що певна цінність або досвід є важливими. Наприклад: «Мене привели на цей захід, але він виявився справді цікавим». Це працює значно краще, ніж примус.

Я б дуже не хотів, щоб Україна ставала дзеркальним відображенням росії. Якщо ми почнемо використовувати ті самі інструменти тиску й контролю, то втратимо власну перевагу. Наше завдання — сприяти формуванню вільних громадян, а не просто відтворювати набір правильних ритуалів.

Громадянська ідентичність не формується лише через символи. Так, добре знати гімн чи шанувати прапор України. Але цього недостатньо. Людина може знати напам’ять будь-який гімн і водночас не відчувати жодного зв’язку з державою.

Питання не лише в тому, що громадянство вимагає від людини, а й у тому, що воно їй дає. Якщо бути громадянином України означає мати право голосу, можливість висловлювати власну думку, поважати різноманіття та свободу вибору — саме це й формує громадянську ідентичність.

Для мене також дуже важливо не плутати різних типів ідентичностей. Людина може бути громадянином України, але належати до іншої етнічної спільноти, мати іншу релігію чи культурні традиції. Українцем можна бути, не носячи вишиванки, не відвідуючи церкви й не належачи до певної етнічної групи. Наше завдання — формувати саме громадянську ідентичність, а не вимагати однаковості в усьому.

Підлітки — це не маленькі дорослі. Інтелектуально вони часто мало відрізняються від нас, але значно гостріше реагують на емоційний тиск. Якщо підліток злиться, бо через хвилину мовчання програв онлайн-гру, це не означає, що він не поважає загиблих. Це означає, що він переживає емоцію, яку потрібно зрозуміти та обговорити, а не одразу засуджувати. Коли ми замість пояснення починаємо звинувачувати, то лише відштовхуємо дитину від тих цінностей, які хочемо передати.

Я б радив школам менше пафосу й більше поваги до особистості. Менше нав’язування й більше можливостей для осмисленого вибору. Саме так формується громадянська ідентичність у демократичному суспільстві.

Фото Magnific

Спецпроєкт «Формула свободи» створено «Вчися.Медіа» за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. Матеріал представляє позицію героїв і не обов’язково відображає позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні.

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.