Освіта під сиренами: як війна ускладнює навчання дітей з ООП і якої підтримки вони потребують

Широкомасштабна війна ускладнила доступ до освіти, а ще оголила слабкі місця в системі інклюзії. Для дітей з особливими освітніми потребами (ООП) школа — це не лише знання, а й структура, сталість, команда підтримки та передбачуваність. 

І саме це передовсім руйнує війна. Діти з ООП ризикують втратити вже здобуті навички: те, що будувалося роками, може зникнути за кілька місяців нестабільності.

Фахівчині Центру психологічної допомоги «Конфіденс» у своїй практиці бачать одну закономірність: регрес у дітей з ООП під час війни — не виняток, а поширена реакція нервової системи на хронічну небезпеку. Як цьому зарадити — розповідаємо далі.

Семикласник з ООП після початку широкомасштабної війни перейшов на онлайн-навчання. Одночасно змінився асистент учителя — людина, яка була для нього щоденною підтримкою.

Поступово в підлітка знизилася мотивація, читання погіршилося настільки, що він знову читав по складах, соціальна активність зменшилася — замість спілкування хлопець обирав гру, емоційно став закритим і пасивним.

На перший погляд — «лінь». Насправді — реакція на втрату стабільності.

Психологи пояснюють: коли дитина з ООП втрачає значущого дорослого й чітку структуру, мозок переходить у режим виживання, і через це стає складно вчитися.

Фахівці почали допомагати підлітку не для того щоб «наздогнати програму», а з метою відновити базове відчуття безпеки. Завдяки проговорюванню емоцій, поступовому поверненню до навчальних завдань без тиску, зниженню очікувань із боку батьків вдалося повернути залученість. Дитина почала більше говорити про свої переживання, поступово відновлювати навички.

Головний висновок для батьків: відкати — це не втрата здібностей. Це сигнал, що дитині бракує стабільності.

П’ятнадцятирічний підліток після довгого дистанційного навчання боявся повернення до очної школи, яка працювала в підземному приміщенні. Прояви були яскравими: сильна тривога перед уроками, уникання відповідей біля дошки, страх насмішок через нечітку вимову, тілесні симптоми (біль у животі, нудота).

Ізоляція, війна, зменшення соціальних контактів посилили чутливість до оцінювання. Підліток втратив соціальну «витривалість».

Із цим хлопцем фахівці вдалися до програвання шкільних ситуацій, розбору сценаріїв «А якщо…», технік самозаспокоєння; обговорювали страхи, формували відчуття контролю та підтримки. Усе це — маленькими кроками.

Після допомоги психологів юнак почав спокійно відвідувати школу, виходити до дошки, його рівень тривоги суттєво знизився.

Тож батьки мають розуміти: страх очного навчання в умовах війни — поширений. Допомагає не примус, а поступове повернення, підтримка й робота з психологом/инею.

Читайте також:

Дитина з розладом аутистичного спектра (РАС) та розладом дефіциту уваги й гіперактивністю (РДУГ) під час дистанційного навчання почала демонструвати різкі емоційні зриви. Симптоми були такі: неможливість утримати увагу, крики, відмова від завдань, швидке виснаження, роздратування навіть на прості прохання.

Війна створює постійну фонову тривогу. Додаємо до цього багатогодинний екран, відсутність руху, сенсорне перевантаження — і нервова система «вибухає».

Робота психолога тут передбачала психоедукацію (пояснення дитині, що з нею відбувається), заземлювальні техніки, тілесні вправи, короткі перерви. Батькам допомогли змінити підхід: зменшити вимоги, структурувати день, вводити паузи.

Завдяки цьому кількість зривів зменшилася. Дитина навчилася розпізнавати свої стани.

Окрема історія — багатодітна родина з прифронтової території. Дев’ятирічний хлопчик з інтелектуальними порушеннями, 4-й рівень підтримки. Ще до війни були труднощі з увагою, пам’яттю, емоційною стабільністю.

Під час війни — розлучення батьків, судові процеси, обстріли, брак стабільного світла, неможливість регулярних занять. Декілька разів доводилося викликати швидку через нервові зриви.

Онлайн-заняття в школі були нерегулярними й малоефективними. Стан дитини погіршувався.

Ситуація почала змінюватися лише тоді, коли з’явилася можливість відновити роботу з психологом у межах проєкту «Обійми для тебе», який реалізує Центр психологічної допомоги «Конфіденс» за підтримки UNICEF та Європейського Союзу. Зустрічі відбувалися в приміщенні з бомбосховищем, у безпечному просторі.

На заняттях із дитиною застосовували арттерапевтичні методики («Мій настрій сьогодні», «Моє безпечне місце»), тілесні вправи, м’яке дихання, заземлення, сенсорні інструменти, навчання розпізнаванню емоцій.

Фахівчиня Центру психологічної допомоги «Конфіденс» Анна Корольова зазначає: «Ми бачимо регрес мовлення, втрату навичок самообслуговування, повернення до поведінки, характерної для молодшого віку. Це не примха — це нервова система, яка перевантажена».

Паралельно працювали з матір’ю — з темами вигорання, провини, надмірного контролю, складнощів ролі «мама-педагог». Мама й дитина отримали рекомендації щодо збереження власних ресурсів та стабілізації. Також завдяки роботі психологів жінка ухвалила важке рішення про від’їзд із міста. І тут саме її стабілізація дала можливість дитині рухатися вперед.

Психологічна підтримка включала розвиток уваги, пам’яті та мислення, формування навичок і саморегуляції, підтримку позитивної мотивації.

Допомогла й казкотерапія: фантазійний сюжет привернув увагу дитини до навчання, а також дав змогу прожити важкі емоції, пов’язані з війною.

Ця історія показує, що в умовах війни та нестабільності родина стає головним ресурсом для дитини, але навіть вона іноді не може компенсувати недоліки емоційного навантаження

Повітряні тривоги переривають уроки, збивають ритм. Для дитини з РАС чи РДУГ це означає не просто паузу — це руйнування навчальної послідовності, після чого повернути концентрацію вдвічі складніше.

Дистанційне навчання вважають універсальним рішенням. Але для дитини з ООП воно може стати новим бар’єром.

Недостатньо мати ноутбук. Потрібні також:

• субтитри;
• чітка структура уроку;
• збільшений шрифт;
• можливість відповідати альтернативними способами;
• запис занять;
• паузи та візуальні підказки.

Без адаптацій онлайн стає формальністю. Дитина «присутня» у Zoom, але фактично не включена в процес.

Учителі сьогодні — і педагоги, і кризові менеджери, і психологи. Вони працюють в укриттях, онлайн, часто без достатньої методичної підтримки. Адаптувати матеріали для кожної дитини з ООП — це додаткові години праці.

Батьки тим часом стають асистентами вчителя. Вони пояснюють, регулюють, заспокоюють. Паралельно працюють, шукають житло, вирішують фінансові питання.

Юлія Чепеленко зауважує: «Виснажений дорослий не може бути стабільною опорою. А дитина з ООП особливо залежить від емоційного стану батьків».

Читайте також: 

1.  Спочатку стабілізація — потім академічні вимоги.

Доки дитина в тривозі, вона не засвоїть нового матеріалу. Завдання — знизити напругу.

2. Мінімізувати перевантаження.

Менше гуртків, менше додаткових занять. Психіка зараз не в режимі марафону.

3. Відновити структуру.

Чіткий розклад, передбачуваність, ритуали початку й завершення дня.

4. Тілесні практики щодня.

Дихання, заземлення, повільні рухи. Тіло — перший інструмент регуляції.

5. Робота з емоційною грамотністю.

Навчіть називати стани: «Я злюся», «Я боюся», «Я втомився / втомилася». Це знижує інтенсивність переживання.

6. Підтримка батьків.

Психолог чи психологиня потрібні не лише дитині.

7. Звернення до інклюзивно-ресурсного центру (ІРЦ).

Якщо є підозра на труднощі — не зволікайте. Чітке розуміння рівня підтримки дає план дій.

«Треба поставитися до себе зі співчуттям й усвідомити, що умови війни та дистанційного навчання кидають нам виклики, із якими раніше не доводилося стикатися. Щось може не виходити не тому, що ми слабкі, а тому, що це справді важко. Саме в такі моменти варто звертатися по допомогу. Якщо ваша дитина має особливі освітні потреби й ви ще не відвідали ІРЦ, обов’язково зробіть це — ви отримаєте розуміння, куди рухатися далі, і відчуєте, що не самі на цьому шляху. І не соромтеся звертатися до психолога для себе — не для того щоб почути, що ви робите щось неправильно, а щоб отримати ресурс, підтримку та співчуття», — радить Анастасія Грабовик, психологиня, Голова громадської організації «ЦПД “Конфіденс”».

Регрес — це не втрата здібностей. Це реакція на небезпеку. Якщо війна забрала в дітей стабільність, ми, дорослі, маємо повернути їм хоча б відчуття безпеки. Дитина з ООП не «відстає» — вона тримається з останніх сил. І наше завдання — не підганяти, а підтримати. Адже інклюзія у воєнний час — це не про красиві формулювання у звітах. Це про пандус до укриття. Про субтитри на уроці. Про вчителів, які знають, що дитині потрібна пауза. Про батьків, які не бояться звернутися по допомогу.

Війна підвищила бар’єри. Але вона також показала: коли школа, родина й фахівці діють разом, навіть в умовах війни можна зберегти розвиток. 

Фото Canva

Щоби бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб
• Х, тредс, вайбер