Жива пам’ять: як наповнити сенсом хвилину мовчання в школі

Що для підлітків означає пам’ять про загиблих у російсько-українській війні? Сьогодні, коли минає чотири роки широкомасштабної війни і 12 від початку війни на Сході, сформувалося нове покоління, чиє дитинство припало на ці події. 

Чи може хвилина мовчання в школі стати глибоким психологічним досвідом, а не формальним ритуалом? Дослідити це питання спробувала громадська організація «Валентність. Переосмислення», яка опитала підлітків, що вчаться в школі «БеркоШко». В опитуванні взяла участь невелика група учнівства. Протягом дев’яти тижнів щодня о 9:00 підлітки разом з учителями/ками проводили хвилину мовчання. Після цього учасники/ці коротко обговорювали свій емоційний стан, труднощі й те, що їм вдалося помітити в такій практиці.

На початку й наприкінці мінідослідження відбулися дві великі розмови, під час яких підлітки описували свій попередній досвід, а також зміни в сприйнятті хвилини мовчання, зокрема те, що допомагало або заважало протягом цих тижнів. 

Команда дослідників/ць також спостерігала, як на переживання ритуалу впливають технічні умови: вибір звуку для темпу метронома, вступні слова, зовнішні чинники тощо. Окремо учні й учениці відвідали військовий меморіальний цвинтар, щоб пов’язати ритуал із персоніфікованою пам’яттю.

Які основні результати дослідження та що можуть узяти в роботу колеги з інших шкіл для проведення хвилини мовчання — у своїй колонці для «Вчися.Медіа» розповіла Валентина Мержиєвська, кураторка проєкту, співзасновниця альтернативної школи «БеркоШко» та ГО «Валентність. Переосмислення».

Дорослі сприймають хвилину мовчання як добровільний акт пам’яті, а в школах це часто обов’язок, що може втрачати сенс і перетворюватися на механічну дію. Без пояснення змісту та без попереднього діалогу ритуал виконують зовні, а не внутрішньо: діти стоять мовчки, але не розуміють, що саме вони роблять і для чого. Ідея проєкту полягала в тому, щоб не запроваджувати хвилину мовчання в обов’язковій формі, а створити простір для уважного спостереження, діалогу й добровільної залученості.

Частина підлітків стикається з війною безпосередньо: знала загиблих, має родичів на фронті або чує від близьких про втрати. Інші не мають такого емоційного контексту й не можуть пов’язати ритуалу з власним досвідом. Є діти, яких батьки настільки намагаються захистити від травм, що фактично не розповідають їм про війну. Такі учні й учениці проводять хвилину мовчання без розуміння того, що саме вона означає. 

Усе це створює нерівномірність у сприйнятті: для когось ритуал є природною потребою, для когось — незрозумілою дією без внутрішніх орієнтирів. У таких випадках хвилина мовчання може викликати дискомфорт не через сам ритуал, а через відсутність орієнтирів, що з ним робити.

Саме тому виникла потреба створити умови, у яких хвилина мовчання набуває особистого змісту. Ми прагнули побачити:

• що допомагає підліткам наповнити ритуал внутрішньою увагою, а що, навпаки, заважає;
• як змінюється їхній стан протягом кількох тижнів;
• які умови допомагають зберегти сенс, не перетворюючи хвилини мовчання на жест «для галочки».

Дослідження не передбачало роботи з особистими травматичними подіями: діти мали змогу спокійно зупинитися, поспостерігати за собою та поділитися думками лише настільки, наскільки їм було комфортно. Участь в обговореннях була добровільною: кожен міг говорити або залишатися спостерігачем, але в багатьох усе ж знайшлося про що відрефлексувати й чим поділитися. Ми не ставили запитань про втрати чи приватний досвід війни — говорили про те, як підлітки проживають ритуал хвилини мовчання.

У нашій школі не практикували щоденної хвилини мовчання, а робили її лише на початку й наприкінці навчального року, а також перед окремими урочистими подіями. Водночас у школі було багато розмов про війну: про її початок, хронологію, різні аспекти емоційного проживання, про те, як змінилися реакції кожного й кожної, що означає пам’ять у цей час. Тож знання дітей про ритуал існувало як загальний культурний контекст, але не було особистою практикою.

Вступна розмова перед дослідженням виявила, що учні й учениці мають дуже різний попередній досвід. Дехто вже стикався з хвилиною мовчання в інших школах або під час подорожей і знав її як регулярну практику.

• «У той рік, коли я багато був у подорожах, я бачив хвилину мовчання у громадських місцях. Я не згадаю вже, де саме, але пам’ятаю, що вона була регулярно» (цитати зі слів учнів та учениць, долучених до опитування, — ред.).
• «У ліцеї, де я навчався раніше, ми робили її (хвилину мовчання — ред.) щодня».

Інші знали про ритуал загальні речі: скажімо, що він пов’язаний із війною та вшануванням загиблих. Але розуміння походження й сенсу цієї практики було нечітким.

• «Я не знаю, звідки почався ритуал, але чомусь так от — о дев’ятій годині. Ну, на згадку про полеглих і про тих, хто воює. І, в принципі, це не тільки в Україні... просто в Україні це щоденно».

Для декого хвилина мовчання існувала радше як елемент публічного простору — щось, що бачили або чули, але не проживали особисто.

• «Я знаю, що інколи оголошують у місті, коли якісь події... але я ніколи не робила її як ритуал. Просто чула, що вона є».

Під час вступної розмови учні й учениці говорили про те, як вони розуміють, кому присвячена хвилина мовчання. Найчастіше звучала думка про загиблих — тих, хто вже не може бути з нами й кому ми зобов’язані тим, що наше життя триває.

• «Ну, я думаю про тих, хто загинув. Бо це ж для них, щоб згадати всіх, кого вже нема».

Для декого важливою була вдячність до тих, хто воює зараз. Учнівство говорило про це просто й без пафосу, як про щось самоочевидне.

• «Я думаю про тих, хто воює. Бо вони прямо зараз ризикують, і ця хвилина — це теж про них».

Лунали також думки про родини загиблих — людей, які проживають втрату щодня.

• «Про їхні сім’ї теж. Бо їм найважче, їм рідної людини бракує кожного дня».

Окремі учні й учениці говорили ширше — про суспільство й про те, що хвилина мовчання допомагає не втратити відчуття реальності війни.

• «Це щоб ми не забували, що відбувається. Не забували, якою ціною нам дається незалежність».

Початкова розмова виявила, наскільки неоднорідним був емоційний фон, із яким підлітки долучалися до дослідження.

Частина говорила про сильні та різкі переживання: агресію, обурення, жаль.

• «У мене за цю хвилину дуже агресія піднімається...»
• «Я просто... сумую. Мені шкода через те, що з Україною сталося, але переважно — злість, агресія на росію».

У деяких учнів та учениць упродовж хвилини виникали образи, пов’язані зі скорботою.

• «У мене часто спливає оця картинка... свічка стоїть, чорний фон... я її згадую».

  Інші описували зміну внутрішнього стану.

• «Стан після цього якийсь більш серйозний... раніше може бути будь-який стан, а після цього я вже не буду бігати».

Звучала й важлива тема відчуття спільності — навіть якщо вона ще не стала щоденною, сама думка про неї була для дітей значущою.

• «Щоб люди, які воюють, бачили, що це не просто так...»

Водночас звучали не виражені, але показові переживання: учнівство фіксувало труднощі із концентрацією і навіть розгубленість.

• «Я не дуже розумію, що маю думати в цей момент».
• «У мене ніби нічого не відбувається… Я просто стою».

Ця різнорідність емоцій стала важливою відправною точкою для подальшої практики.

Перед тим як розпочати дослідження, ми звернулися по консультацію до психологині Вануі Мартиросян, щоб оцінити можливі ризики та зрозуміти, як зробити цю практику безпечною для підлітків. Фахівчиня порадила сфокусуватися на таких аспектах.

1. Ризик ретравматизації для дітей, які пережили втрату близької людини або мають родичів на фронті.

У таких випадках хвилина мовчання може несподівано повернути до важких спогадів чи підсилити те, що підлітки ще не готові проживати відкрито. Психологиня наголошує, що важлива не сама хвилина, а безпечний контекст і можливість не бути «втягнутим/ою» у стан, із яким дитина не зможе впоратися в шкільних умовах.

2. Ризик формальності, коли ритуал зводиться до механічного «відстоювання».

Якщо хвилину мовчання робити примусово або механічно, це не лише втрачає духовний сенс, а й провокує внутрішній опір: діти відчувають штучність, що не допомагає пам’яті, а лише знецінює сам ритуал.

3. Травмує не ритуал, а війна.

Сама хвилина мовчання не травмує. Вона може повернути людину до болючих переживань, джерелом яких є наявна рана. Це важливо розуміти, щоб правильно реагувати на складні стани дітей і не приписувати хвилині мовчання того, що насправді пов’язане з досвідом війни.

4. Хвилина мовчання як діагностика.

У цей короткий проміжок може виявитися те, що дитина приховувала або чого не могла висловити: непрожита втрата, надмірна емпатійність, труднощі із саморегуляцією. Психологиня пояснила, що інколи саме хвилина мовчання дає змогу звернути увагу на дитину, яка потребує підтримки і яка в інших обставинах не демонструє складних емоцій.

5. Уникання болючих тем поглиблює проблему.

Якщо в родині чи в школі намагаються не говорити про війну, щоб не зробити боляче, дитина залишається із цим на самоті й без можливості поступово опрацювати свої стани. Такий спосіб «захисту» залишає дитину наодинці із тим, що їй важко перенести. Тож присутність дорослого, який може підтримати, проговорити й пояснити, є критично важливою.

6. Важливість психоедукації.

Психологиня наголосила: якщо діти не мають змоги говорити про війну, страх, утому чи реакції на стрес, тоді будь-який ритуал, пов’язаний із пам’яттю, ризикує стати викликом. Не тому що він занадто складний, а тому, що дітям бракує базових знань про власні емоції та реакції. У цьому випадку першим кроком має бути пояснення того, що таке стрес, чому нормально плакати, злитися чи втомлюватися, а відчуття небезпеки — природна реакція в умовах війни.

Варто провести базові розмови про війну, стрес та емоції перед тим, як запроваджувати щоденну хвилину мовчання. Діти повинні розуміти, чому вони можуть злитися, плакати, відчувати втому або внутрішню напругу, що ці реакції нормальні. Без такого мінімального пояснення будь-який ритуал може відчуватися як важкий або бентежний.

Окремо важливо подбати про підтримку чутливих дітей під час ритуалу. Якщо хтось має особисту втрату або нестабільні реакції на звуки чи тишу, важливо, щоб дорослий був поруч, стежив за станом дитини й за потреби міг вийти з нею, поговорити або просто побути поруч.

• Психологиня Вануі Мартиросян зауважила, що хвилина мовчання не має ставити дитину в ситуацію, із якою вона не може впоратися самостійно.
• Після проведення ритуалу не можна занурювати дітей у надто важкі розмови. Він має залишатися коротким, зібраним виявом пам’яті, а не приводом для болю.
• Якщо після цього відбувається обговорення, воно має бути підтримувальним і безпечним.\
• Метою ритуалу є не терапія травми, а збереження пам’яті без емоційного перевантаження.

Вступна промова

Коротке пояснення перед хвилиною мовчання допомагає зібрати увагу, створити внутрішній контекст і розтлумачити, що зараз відбувається перехід в інший режим — більш зосереджений та спокійний.

Вступні слова не мають бути емоційними чи довгими: достатньо чіткого маркера, який нагадує про сенс ритуалу, але не нав’язує, що саме дитина повинна відчувати. Це може бути коротке речення на кшталт:

• «Починаємо день із вшанування чину всіх, то став на захист України, із пам’яті про тих, хто загинув, і вдячності до тих, хто захищає нас сьогодні».

Таке формулювання не перевантажує, але створює орієнтири. 

Варто також врахувати контекст: наприклад, у дні після масованих обстрілів ми вшановували пам’ять не лише полеглих захисників, а й усіх загиблих під час російсько-української війни.

Підбирання звуку

Найкращим варіантом, згідно з нашим дослідженням, виявився метроном, у якому була сильна й слабка доля і який за темпом нагадував ритм серцебиття. Діти сприймали його спокійніше: він не створював зайвої драматичності, але допомагав зібратися й тримати внутрішній темп. Цей звук не відволікав і не задавав емоцію — лише позначав тривалість хвилини.

Окремо варто зважати на якість відтворення звуку. Краще не вмикати метронома на телефоні: через колонку він звучить глибше, об’ємніше, і це допомагає налаштуватися на потрібний стан. Якщо брати звук із YouTube, важливо вимкнути автоматичне відтворення наступного відео, щоб тиша після ритуалу не перервалася випадковою музикою чи рекламою.

Організація простору

Учнівству важко входити в ритуал «на ходу», коли навколо шум та рух. Перехід у стан хвилини мовчання потребує короткої паузи, щоб встигнути зібратися — інакше вона проходить без відчуття внутрішньої зосередженості.

Ми також окреслили правило для тих, хто запізнився: не заходити в коло й не привертати уваги до себе, а долучатися до хвилини мовчання з того місця, де вони перебувають. Це зняло напруження і всередині кола, і для тих, хто прийшов невчасно. Єдність у вшануванні не залежить від безпосередньої близькості: ритуал можна прожити разом і в коридорі, і дорогою до школи, і в автобусі, якщо всі знають, що роблять спільну дію.

Добре працює чітке позначення простору: домовленість про місце збору, коротке налаштування, коли всі стають у коло, припиняють розмови, вимикають звук гаджетів. Середовище не має бути бездоганно тихим. Важливе відчуття захищеності й зрозуміла структура: діти мають знати, що зараз буде хвилина мовчання, їм не заважатимуть, а після цього вони зможуть повернутися до своїх справ.

Ці відвідини не передбачали обов’язкового суму чи скорботи, але дали підліткам змогу зустрітися з реальністю війни в безпечному форматі: побачити імена, обличчя, фотографії, позивні, дрібні особисті речі. Це допомогло зрозуміти, що за ритуалом стоять конкретні люди. Ми проговорили, що цей похід — спосіб створити власний емоційний зв’язок, не накинутий іззовні, а свій, який виникає з того, що дитина сприймає безпосередньо.

1. Проговорити з учнівством правила поведінки на цвинтарі й наголосити, що не бігати, не сміятися чи не слухати музики — не заборона, а вияв поваги.
2. Проговорити дії на випадок похорону. Якщо це цивільне поховання, ми просто проходимо тихо, не порушуємо стану людей у траурі. Якщо це військовий похорон — сприймаємо це як нагоду зупинитися і вшанувати полеглого/у, а також подякувати його побратимам / посестрам, які будуть присутні (зокрема жестом руки на серці).
3. Перед входом до місця військових поховань ми коротко зупинилися й домовилися: кожен іде у власному темпі, не підганяє інших і не намагається підлаштовуватися під чужий ритм.

Важливо, щоб атмосфера підготовчої розмови не була похмурою. Ми не налаштовували дітей на сум. Навпаки, дозволили відчувати різні емоції, але попросили бути уважними до них: і серйозність, і тривожність, і внутрішній спокій — усі ці стани нормальні. Учні й учениці мали змогу бути собою, без очікування правильної реакції.

Коли ми виходили з цвинтаря, я запропонувала підліткам не спілкуватися одне з одним, а побути у своїх роздумах і спробувати сформулювати, що ж вони побачили, що відчули, про що подумали. І ось їхні думки й спостереження.

• «Коли я прийшла на цвинтар, першими емоціями були важкість та сум. Там були довгі ряди могил, одна за одною... Дорослі та молоді люди, всі вони пожертвували заради України найціннішим — життям. Я слухала шелест прапорів — вони видавали звук, який ні з чим не порівняєш. Десь у небі кричали ворони, але, крім цього, панувала тиша. Хотілося зупинитися біля кожної могили, віддати шану кожному герою. Вдячність за те, що я можу стояти тут, говорити українською мовою, бути вільною. На фотографіях усі військові так гарно всміхалися, що й у мене з’явилася усмішка. Дякую вам, що я можу також усміхатися. Стало на мить спокійно. Я зрозуміла, що маю ціле життя, щоб пам’ятати. І маю обов’язок не забути».
• «Мені не було сумно аж до моменту, коли на одній із могил я побачив сосиску в тісті й кока-колу. Одразу стало печально, бо кожен із цих людей був комусь другом чи побратимом. Кожного можна уявити батьком чи братом. Відчувалося багато поваги й шани — саме так, як це потрібно. Ще дуже допомогло те, що на могилах були позивні — це викликало роздуми, як саме вони могли з’явитися. А ще на одній могилі було написано “Назавжди 19”, це було... Ух».
• «Печально. Стільки людей померло, бо якійсь г...ній країні все ще мало. Мене це так дратує. Сотні років вони нас хочуть захопити, убити, стерти. Але ми тримаємося. Попри всі спроби, Україна ще тут. І знання того, наскільки довго це триває, що вони роблять, пробуджує таку сильну агресію, що хочеться найгіршої долі тим, хто це зробив. Мені сумно думати про те, скільки людей віддали життя, щоб жив я, щоб жили мої друзі й родичі. Але одночасно воно гріє моє серце — що я є частиною такого сміливого, незламного народу».
• «У когось із загиблих була кумедна іграшка, хтось виглядав серйозним на фото. Я поправляла фотографії та ніби намагалася поспілкуватися, як би дивно це не звучало. Одразу відчуваєш хоробрість, особливий дух цього місця. Мені дуже їх шкода, але я неймовірно ними пишаюся. І сподіваюся, що, коли я буду воювати, я не потраплю туди».

Останнє висловлювання відображає не романтизацію війни, а усвідомлення реальності, у якій зростають українські підлітки. Для частини з них майбутній вибір військової служби — серйозний, обдуманий шлях, що ґрунтується на досвіді країни й усвідомленні загроз. Це індивідуальна позиція конкретної підлітки. Такі прагнення можуть бути неочікуваними для оточення, але показують глибину переживань молодої людини, її відповідальність.

Вплив відвідин цвинтаря на проведення хвилини мовчання

• З’явився зв’язок із реальними людьми, а не з узагальненою пам’яттю. Побачивши фотографії, позивні, предмети на могилах, діти відчули, що хвилина мовчання — не про щось далеке, а про реальних людей.
• Зникла внутрішня розгубленість щодо того, що саме робити в цю хвилину. До відвідин частина дітей говорила про стан «ніби нічого не відбувається» або про труднощі з концентрацією. Після цвинтаря багато хто описував природне зосередження: вони згадували конкретні могили, звук шелесту прапорів, цокання карабінчиків, речі, які вразили. Це створило дуже чіткі внутрішні опори.

Після кількох тижнів практики й відвідин цвинтаря учні й учениці по-іншому говорили про сенс хвилини мовчання.

• Ритуал набув внутрішнього змісту, з’явилося розуміння, що це спосіб вшанувати всіх — навіть тих, про кого вони нічого не знають.
• Учні та учениці кілька разів акцентували на усвідомленні відповідальності за цю хвилину: вона не відбудеться сама собою, і від них залежить, чи це буде практика, наповнена змістом, — чи формальність.
• З’явилося більше емпатії та уважності до того, що в будь-який момент поруч може опинитися хтось, хто втратив близьку людину, і важливо бути чутливим/ою до цього.

Підлітки описали зміни, які відбулися з ними після дев’яти тижнів щоденної хвилини мовчання.

• Зовнішні чинники перестали збивати: випадкові звуки чи навіть технічні негаразди не руйнують налаштованості. З’явилося відчуття внутрішньої регуляції: діти самі помічали, що можуть утримувати зосередженість, навіть якщо щось поруч заважає.
• Частина підлітків відзначила, що зниження емоційності проживання справді зробило вшанування більш «сухим». Але для декого хвилина стала настільки впізнаваною частиною ранку, що «навіть поза школою хочеться зупинятися».
• Сформувалося відчуття стабільного й не пафосного ритуалу — тієї рутини, яка допомагає тримати внутрішній фокус і нетравматичний зв’язок із реальністю війни.
• Посилилося відчуття спільності. Проживання ритуалу поєднує індивідуальний досвід із ширшою суспільною практикою і допомагає відчути себе частиною великої спільноти, яка пам’ятає і підтримує кожного.

Упродовж дослідження учнівство неодноразово поверталося до питання повторюваності переживань. Спершу підлітки помічали, що думки під час хвилини мовчання стають одноманітними, ідуть по колу. Дехто говорив, що «вже не знає, про що думати», або відчував легке роздратування від однотипності внутрішнього процесу. 

Це змінювалося щоразу, коли з’являвся новий досвід: відвідини цвинтаря, обговорення думок одне одного або зміна ведучого ритуалу. Такі зміни допомагали повернути відчуття живої уваги. Діти помічали, що новий досвід переналаштовує їх і робить наступні хвилини більш осмисленими, навіть якщо вони знову стають схожими між собою.

Дослідження щоденної хвилини мовчання показало, що навіть дуже простий ритуал може стати глибоким інструментом пам’яті, якщо він спирається на осмислення й добровільність. Підлітки здатні не лише виконувати ритуальну дію, а й уважно досліджувати власні переживання, їхню зміну, вплив нових досвідів і роль середовища. 

Практика поступово стала рутиною, що підтримує, — не механічною дією, а стабільним ранковим ритуалом, який дає змогу зібратися, заспокоїтися й нагадати собі про цінність життя, що можливе завдяки людям, які стали на захист України.

Відвідини цвинтаря, обговорення й досвід спільної практики допомогли глибше зрозуміти, що пам’ять — це не про драматизацію, а про уважність до того, що відбувається з країною, і до людей поруч, які можуть мати дуже різний досвід війни. Поступово змінилося саме бачення ритуалу: від абстрактного «потрібно вшановувати» до конкретного й особистого відчуття, що ця хвилина важлива для загиблих, для їхніх родин, для тих, хто воює зараз, і для суспільства, яке не може дозволити собі втратити відчуття реальності, тобто для кожного й кожної з нас.

Підлітки відчули внутрішню відповідальність: із часом стало очевидно, що наповненість хвилини мовчання залежить від усіх і що ця дія має цінність лише тоді, коли вона є усвідомленою. Водночас вони наголошували на важливості свободи вибору: приємно долучатися тоді, коли маєш право утриматись.

Фото Canva, ГО «Валентність. Переосмислення»