Як проводити в школі хвилину мовчання й обговорювати війну з учнівством — поради історика та військового Олександра Панаріна

Щоранку о 9:00 у школах лунає гімн, а учні й учениці виконують його разом з учителем чи вчителькою, приклавши руку до серця. Шкільний урок перериває хвилина мовчання, під час якої згадують про загиблих на війні та через війну. Та чи встигають за такий короткий час школярі й школярки усвідомити важливість того, що відбувається, а вчителі й учительки — донести щось вагоме до дітей?

Очевидно, що хвилина мовчання має стати обов’язковим ритуалом пам’яті про всіх, хто віддав своє життя у війні з росією. На державному рівні є ідея перетворити її на культуру вшанування: наприклад, у Верховній Раді зареєстрований законопроєкт № 14144, який дозволить громадам використовувати національну систему оповіщення для оголошення хвилини мовчання.

• Як у школі проводити хвилину мовчання, щоб вона була наповнена змістом і сенсами, щоб учнівство не сприймало її як формальність? 
• Як загалом обговорювати з учнями й ученицями війну росії проти України, щоб нікому не нашкодити, морально чи психологічно, і водночас виховувати патріотизм?

Про це «Вчися.Медіа» поспілкувалося з Олександром Панаріним, кандидатом історичних наук, співавтором підручників і посібників з історії та громадянської освіти, учителем історії, а нині — майором, старшим офіцером відділу моральної підтримки управління психологічної підтримки персоналу Командування Сухопутних військ ЗСУ.

— Чому важливо говорити з дітьми про героїзм під час війни, а не відгороджувати їх від переживань?

— Українське суспільство, зокрема й діти, живуть у війні: перебувають в інформаційному просторі, який перевантажений цією темою, живуть поруч із ворогом –– російським окупантом, який прагне скористатися прогалинами чи недопрацюваннями всередині нашого суспільства, зокрема в освіті та в протидії російській пропаганді.

Школярів і школярок часто вербують російські спецслужби. Ворог використовує нашу молодь для терактів, іноді навіть як смертників. Це означає, що підлітки не усвідомлюють: до 2014 року була гібридна війна, без відкритої збройної агресії, а з 2014-го й після 2022-го гібридні методи посилилися. Робота ворога з молоддю –– важливий елемент цієї гібридної війни. Коли росія окупує нашу територію, то найперше, що робить, — упроваджує повний контроль над закладами освіти, знищує українську мову й культуру, проводить систематичну роботу з підлітками.

— Як дорослим ставитися до травматичного досвіду, який переживають діти?

— На це треба зважати, у цьому й полягає важлива соціальна місія педагогів та педагогинь: бути виваженими, аналізувати аудиторію, з якою працюють, розуміти контекст конкретного класу.

Мене вразила історія, про яку дізнався на одному з освітніх заходів. Дитину ображали в школі через те, що її батько є військовослужбовцем (родині довелося змінити школу, щоб дитина не потерпала від знущань однолітків — ред.). Як на мене, у цій ситуації недопрацювали педагоги та адміністрація школи. А батьківський, педагогічний та учнівський колективи не змогли створити такої атмосфери в класі, щоб дитина захисника почувалася в безпеці. Те, що їй довелося перейти до іншої школи, — це сором для адміністрації і перемога тих, хто ухиляється від захисту Батьківщини й нашого майбутнього.

Такі історії — неприпустимі, і вони з’являються через недостатню кількість розмов про війну й про те, що війна — це завжди люди. Якою б сучасною не була техніка чи способи ведення бойових дій, системами завжди керують люди. 

— Мене засмучує, що часто ми шукаємо ворога всередині країни –– і справді, такі вороги є. Та не треба забувати, що наша воєнна реальність спричинена одним зовнішнім ворогом –– російською федерацією, яка напала на суверенну незалежну державу. Це має закарбуватися в думках кожного громадянина й громадянки: росіяни на нас напали, через це в нас є обмеження свобод, повітряні тривоги, неможливість виспатися перед іспитом…

Ми живемо в інформаційному полі, де присутня тема війни. Тож педагоги й педагогині, та й суспільство загалом, мають обговорювати її з дітьми, вибудовуючи правильний наратив відповідними словами — і систематично, а не раз на рік. Тоді щось зміниться. Діти ж споживають контент у соцмережах. Часто вони підписані на російських блогерів — і тих, кого за російським законодавством називають «іноагентами», і тих, хто відверто підтримує диктатора путіна. Але «хороших рускіх» не буває. Вони завжди несуть у своїх меседжах російську імперську пропаганду, бо виросли, споживаючи її.

Чверть століття в росії панує одна людина, одна система, а отже — одна ідеологія. 25 років за мірками соціології — це покоління. Навіть якби росіяни хотіли відгородитися від цієї системи або прагнули розвивати критичне мислення, вони не можуть цього зробити, щоденно перебуваючи в ній. Саме ці росіяни впливають на нашу молодь через соціальні мережі, а в нас, на жаль, майже немає змоги проконтролювати це.

Звісно, не варто пов’язувати всі розмови з війною. Але кожен педагог та кожна педагогиня чудово розуміє, що певну інформацію з теми уроку можна розкрити в контексті сучасної війни. Наприклад, замінити задачу про човен на задачу про дрон — це ніяк не вплине на рівень математичного знання, але буде хорошою нагодою поєднати математику з реальністю, адже батьки багатьох дітей збирають дрони або донатять на них, купують їх або відправляють рідним, тобто такі розмови діти чують щодня.

Читайте також:

Як навчити учнівство розрізняти фейки та протидіяти дезінформації — ділимося прикладами завдань

Мушу розчарувати багатьох: воєнна реальність триватиме ще довго, тому що демонтаж російської путінської системи швидко не відбудеться. І загалом, як би не завершилася війна росії проти України, доти, доки існує російська федерація в тих кордонах і в тій політичній системі, які є нині, у нас завжди буде під боком ворог. Це треба розуміти — і виховувати українців, починаючи з найменших, із думкою про те, що росія готувалася до цієї війни кілька десятиліть, роблячи з нас ворога, «недодержаву» й «недонацію».

Тепер маємо дзеркальне завдання: прищеплювати кожному поколінню українців розуміння того, що війна може повторитися, якщо не дотримуватися певних правил існування суспільства, зокрема й щодо розмов про війну та її першопричини. Слід пояснювати дітям, чому так сталося, що насправді це не пов’язано з тим, що ми з росіянами жили «братніми народами», а вони вирішили на нас напасти. Ілюструвати цю ідею прикладами: ми жили з росіянами «нормально» тоді, коли підпорядковувалися Москві, Петербургу, тобто імперському центру, коли росія в різних її виявах (імперія, федерація, совєцький союз) тримали Україну при собі, на гачку. 

Щойно в нас з’явилася можливість самостійно рухатися до Європи, з якою відчуваємо культурну, суспільну, економічну єдність, відразу почалися проблеми з росією. Тож це не історія 2014-го чи 2022 року. Мене обурює, коли початком війни вважають 24 лютого 2022 року й рахують від цієї дати дні героїчного спротиву. Якщо хочеться наголосити саме на цьому періоді, то можна називати 24 лютого початком широкомасштабної війни росії проти України. Але події в Іловайську, під Савур-могилою — це теж героїчний спротив.

— Як тоді збалансувати розмову про війну, щоб не романтизувати її, але й не відлякати від цієї теми дітей?

— Це виключно майстерність педагога чи педагогині залежно від тієї ситуації, у якій вони перебувають. Романтизація війни — теж хибний шлях; росія йшла ним, звідси їхнє «можем повторіть», перевантаженість військовою тематикою в масовому мистецтві. Але у війні немає нічого романтичного. Це завжди смерть або каліцтво тих, хто не мав цього зазнавати на своєму життєвому шляху. Звісно, із війни повертаються живими, але однаково це не романтика.

Одним із джерел розмови про війну може стати візуалізація особистих історій батьків та вчителів. Попри бронювання, із перших днів війни в Силах безпеки й оборони воює багато педагогів. Чи не в кожній школі є вчителі, які долучилися до війська. Це реальні історії, які діти можуть сприймати як щось близьке й зрозуміле. 

— Якою має бути хвилина мовчання в школі, щоб діти відчували контакт із реальністю через цей ритуал?

— Перш ніж проводити хвилину мовчання, треба вдатися до підготовчої розмови, щоб не просто о 9:00 діти й учитель чи вчителька встали, виконали ритуал і механічно сіли за парти.

Учителі та вчительки мають нагадувати учнівству, що ми вшановуємо всіх, тобто цивільних і військових, які втратили життя через війну, а не якогось «невідомого солдата». Наприклад, можна почати так: «Сьогодні в нашому місті / громаді була неспокійна ніч». Або: «Сьогодні в нашій місцевості / громаді вшановують загиблих військових (або, не дай Боже, батька нашого однокласника або однокласниці)». Варто надати хвилині мовчання певної візуалізації та прив’язки до реальності. До того ж у дітей молодшого шкільного віку образне мислення ще недостатньо розвинене –– їм потрібні візуалізація та персоналізація.

У кожній громаді має бути певний пантеон захисників і захисниць, а також цивільних, яких тут ушановують. У багатьох школах є випускники та випускниці, які віддали своє життя, боронячи Україну. Варто нагадувати про них, але не просто розмістити меморіальну дошку, а розповідати дітям, що сьогодні вони можуть учитися, розвиватися завдяки, наприклад, колишньому учню школи, який загинув на війні і якого навчала їхня вчителька математики.

Важливо правильно підійти до такої розмови. Якщо хочеться вшанувати батька певного учня чи учениці, то із цією дитиною і її матір’ю чи родичами варто попередньо поговорити, чи вони не проти. 

Очевидно, що не треба перетворювати всю пам’ять про війну виключно на трагедію. Треба шукати баланс між вшануванням тих, хто вже, на жаль, убитий ворогом, і тих, хто захищає та захищатиме нас від нього, тому що війна триватиме. Нам варто усвідомити: якщо ми не хочемо залишити цю війну нашим дітям, то маємо з ними про неї говорити, не створюючи їм інформаційної бульбашки чи теплої ванни, але й не травмуючи їхньої психіки.

На жаль, бачимо тенденцію: тил усе менше розуміє війну. І до тилу належать діти, які можуть себе поводити по-різному, зокрема й булити однокласників, чиї рідні служать. Булерам варто пояснювати: якщо батько дитини, яку вони ображають, не захищатиме нас від російських окупантів, то завтра росіяни прийдуть до їхнього міста, а їхні тати можуть одягнути російську форму, щоб далі нападати на європейські країни.

Наполеонівську фразу «Той, хто не хоче годувати свою армію, годуватиме чужу» можна перефразувати: «Той, хто не хоче служити у своїй армії, служитиме в армії ворога». І ми бачимо на прикладі тимчасово окупованих територій, як це працює. У деяких регіонах окупанти виконують план мобілізації на 110–120 %.

Читайте також:

Як говорити про етнічні спільноти та громадянське суспільство на уроках: досвід запису усної історії в проєкті «Вкорінені»

— Як діяти, якщо хтось із дітей сміється під час хвилини мовчання, відволікається або розмовляє?

— Хвилина мовчання — загальноприйнятий ритуал, спосіб поринути в себе, провести час наодинці із собою, щоб віддати шану всім, кому вважаємо за потрібне. Та проживати трагічні події часто легше разом.

Було б добре, якби за хвилин п’ять до хвилини мовчання учні й учениці чули інформацію про ритуал, про те, кого саме згадуватимуть та чому. Треба викликати емпатію в дітей, щоб вони почали співпереживати, а також знайти запобіжник, який не перетворить це на психологічну травму.

Якщо ви хочете якісного виконання будь-якого завдання, треба пояснити, навіщо це потрібно або з якої причини. Якщо викрики відбуваються безпосередньо під час хвилини мовчання, не треба реагувати жорстко, натомість акуратно подати сигнал про те, що слід поводитися інакше.

Із початком широкомасштабної війни й долученням до Збройних Сил України я давно не був у класі, але можу уявити, як це відбувається. О дев’ятій ранку лунає дзвоник або вчителька ставить собі будильник. Усі встають, хвилину мовчать — і далі говорять про теорему, будову клітини тощо. Але це механізм собаки Павлова, який не є змістовно наповненим.

Дітям потрібні пояснення на конкретних прикладах. Можливо, не кожен день, а раз на тиждень. Варто залучати учнівство до створення відео чи презентацій про загиблих разом із учителем чи вчителькою історії, із класними керівником чи керівницею. Зазвичай діти, особливо старшокласники, добре монтують, створюють якісні матеріали. Це відео стане робочим інструментом, завдяки якому вчителі зможуть нагадувати про суть ритуалу.

Ми сміємося з росіян, але навіть у найрозваленішій школі Якутії є парта «героя-есвеошніка». Це теж перевірена форма впливу: навколо цієї парти формується образ. Ці діти не знають, де Україна і хто такі українці, що таке нацизм — теж погано уявляють, хоч живуть у сучасній формі нацизму. Але в них посеред класу є парта «героя-есвеошніка». Це працює, бо викликає більшу емпатію, ніж просто слова «Ми віддаємо шану».

— А якщо хвилина мовчання в певній школі — уже формальність, як це змінити?

— Активно працювати з учительством. Якщо під час хвилини мовчання директор чи вчитель не продовжує наради, п’ятихвилинки або уроку, а так само підводиться, то це бачать і діти, і колеги.

Це має бути усвідомлене рішення, свідомий шлях колективу. Вектор змін можна запустити зверху або знизу. Зрозуміло, що дітям буде важко переконати однокласників без підтримки дорослих. Знову ж таки, за дітьми-булерами часто йтимуть, як за сильними особистостями. Тож варто спостерігати й не допускати ситуацій, у яких перемагають їхні наративи.

Читайте також:

Що думають підлітки про навчання та майбутнє України — основні інсайти дослідження «Змінотворців»

— Що казати батькам, які бояться, що тема війни і втрат травмує дитину?

— Із такими батьками має працювати психолог, зокрема шкільний. Важко дати конкретну пораду, бо треба зважати на те, про кого йдеться: про дитину, у якої загинули батьки, чи про ту, батько якої — ухилянт. Що означає «травматизм» для цих батьків? Коли дитина дорогою до школи проходить повз будинки, які зруйнував ворог? 

Насправді ми всі травмовані війною. Світогляд військових назавжди змінений, а ті, хто втратив дім через війну, по-своєму ставляться до подій, як і ті, хто пережив втрату близьких. Навіть у рідних тих, кого ми називаємо ухилянтами, теж змінена свідомість через війну. І діти не сприйматимуть цього світу, як раніше. Тож створення ритуалів, зокрема хвилини мовчання, може бути колективною терапією та можливістю формувати спільну пам’ять.

— А як щодо вчителів та вчительок, які не знають, як почати цю розмову, навіть якщо самі зіштовхнулися із втратою?

— Важливо слухати себе й заручитися підтримкою колег. Але й серед них можуть бути ті, хто втратив рідних на війні. Якщо вчитель або вчителька може проговорювати втрату з дітьми, то велика шана й повага. Якщо не здатен або не здатна цього зробити, то така сама шана й повага до трагедії, а на цьому прикладі інші колеги можуть пояснювати учнівству важливість пам’яті й ритуалів.

Знову ж таки, якщо ця умовна вчителька готова, то хвилина мовчання в школі може закінчуватися подякою їй і її полеглому чоловіку. Це буде персоналізацією. Педагогині це дасть відчуття, що втрата була недаремною. Звісно, ритуал не поверне померлої людини, але хоч трохи компенсує страждання за загиблим.

Треба керуватися принципами травмачутливості, берегти психіку і дітей, і дорослих, створюючи для них середовище шани й поваги, де розумітимуть важливість колективних ритуалів пам’яті.

Фото Canva, особистий архів Олександра Панаріна