Як говорити про етнічні спільноти та громадянське суспільство на уроках: досвід запису усної історії в проєкті «Вкорінені»

В Україні, за різними даними, проживає понад 30 національних спільнот (а загалом мешкають представники й представниці більше ніж 100 народів). Усі вони є частиною українства як політичної нації — і водночас відчувають зв'язок з етносами своїх предків, вивчають їхню мову, дотримуються певних традицій.

У цьому розмаїтті — наша сила, вважають засновниці проєкту «Вкорінені», який присвячений документуванню усної історії національних меншин України. ГО «Post Bellum — Україна» записує свідчення людей із різних етнічних груп: болгар, гагаузів, євреїв, кримських татар, караїмів, вірмен, поляків, угорців, молдован, ромів тощо. Ці історії відображають не лише особисті життєві досвіди, а й колективні травми: депортацію, побутову ксенофобію та репресії в часи совєтської окупації.

• Як вивчення усної історії допоможе опанувати предмети громадянської та історичної галузі в школі?
• Чому усна історія — цінне джерело і як вона допомагає представити українців світу?
• Чому важливо знати своє національне коріння, але розуміти, як розмаїття стає основою стійкості й сили спільноти? 

«Вчися.Медіа» відвідало презентацію документального фільму «Вкорінені» в Дніпрі й розпитало про все це директорку ГО «Post Bellum — Україна» Євгенію Нестерович.

Громадську організацію «Post Bellum — Україна» заснували 2020 року з ініціативи чеської організації «Post Bellum» у партнерстві з Меморіальним музеєм тоталітарних режимів «Територія терору». Метою організації стало документування українських голосів — свідчень людей, які пережили визначні події ХХ і ХХІ століття (для цього, власне, 2001 року журналісти й історики створили організацію «Post Bellum» у Чехії).

Найбільший проєкт чеської «Post Bellum» — цифровий публічний архів paměť národa («Пам’ять народів»). У його базі даних понад 20 тисяч свідків, понад 11 тисяч опублікованих свідчень, понад 21 тисяча зареєстрованих дослідників/ць, які користуються усною історією як первинним джерелом. Українських голосів, наголошує Євгенія Нестерович, у «Пам’яті народів» до двох із половиною сотень. Саме для того, щоб кількість таких свідчень збільшилася, і працює «Post Bellum — Україна».

Перший цикл інтерв’ю для проєкту був записаний у 2023 році — він називався «Пам’ять національних меншин України» і включав розмови із 15 респондентами/ками, але загалом робота організації почалася з 2022 року. Записані інтерв’ю викладали на чеській платформі — вони доступні за цим посиланням.

Більшість інтерв’ю записали в Одесі та у Львові. Крім того, команда працювала в Галичі (тут було задокументовано свідчення останнього караїма міста) та на півдні Одеської області, зокрема в Олександрівці та Білгороді-Дністровському, — серед болгар, гагаузів, молдаван, албанців, ромів.

Як документувати усну історію?

Євгенія Нестерович наголошує: у проєктах з усної історії найважливішим є щирий інтерес до досліджуваної теми. Саме від цього інтересу, на її думку, починається все: глибоке розуміння контексту, повага до свідків і відповідальність перед їхніми історіями.

Другою, не менш важливою складовою, є напрацювання та дотримання єдиної методології. Саме вона робить зібрані свідчення повноцінними усноісторичними джерелами, які можна використати в науковому дискурсі. Завдяки цьому матеріали залишаються актуальними й цінними через 10, 20 чи 50 років — як свідчення очевидців та учасників / учасниць важливих історичних подій.

«Ми завжди шукаємо свідків, занурюючись у локальний контекст, прагнемо залучати місцевих дослідників, які давно працюють у цих спільнотах. Важливо також диверсифікувати вибірку свідків і команду інтерв’юерів, щоб відобразити різні досвіди, середовища й думки», — пояснює керівниця проєкту.

На основі записаних інтерв’ю команда проєкту створила короткометражний документальний фільм «Вкорінені». Формат такого фільму, за словами Євгенії Нестерович, вигадали чеські колеги. Вона пояснює, що стрічку можна використати і як навчальний матеріал на уроках історії та громадянської освіти, і як наукове джерело під час відповідних досліджень: «Ідея полягає в тому, щоб записані свідчення працювали тут і зараз, пропонували більше голосів, ніж єдиний голос автора підручника з історії, власне, поліголосся: українських євреїв, болгар, греків, румунів — почути різні точки зору й побачити більш масштабно й широко те, що відбувалося в історії нашої країни. Учнів та студентів, які готують наукову роботу чи, наприклад, подкаст з історії України, я заохочую шукати в міжнародному архіві за тегами й використовувати ці інтерв’ю як первинні джерела».

Останнє, наголошує Євгенія Нестерович, дуже важливо, адже завдяки запису усних свідчень (які учасниці проєкту перекладають іноземними мовами) українські голоси з’являються в міжнародних дослідженнях та проєктах. Так світ дізнається про українців від них самих, а не, як раніше, крізь призму російської історії. Із такою ж метою за результатами проєкту підготували публікації чеською (вони вже з’явилися в онлайн-журналі «Пам’ять народів») та англійською (згодом також будуть опубліковані в закордонних виданнях).

Наразі стрічки немає у відкритому доступі, але Євгенія Несторович запевняє: відео та супутні матеріали нададуть усім освітянам та освітянках, які звернуться із таким запитом. Щоб отримати фільм, можна написати в особисті повідомлення у фейсбуку чи інстаграмі ГО «Post Bellum — Україна» або на пошту організації: [email protected]. 

Позаяк у фільмі йдеться переважно про події ХХ–ХХІ століть, обговорювати його краще з учнівством 11-х класів, студентством профтеху, першокурсниками/цями університетів: вони вже частково або повністю опанували за програмою матеріал щодо подій, про які розповідають спікери та спікерки. Крім того, до розмови можна долучити вчителя / вчительку географії, щоб продемонструвати, у яких регіонах переважно живуть ті чи ті етнічні спільноти, які традиційні заняття зумовлені природними умовами цих місць тощо. 

Крім того, як радить методистка ГО «Вчися», історикиня Юлія Топольницька, варто одразу визначитися із термінологією для обговорення. Спиратися можна, зокрема, на закони «Про корінні народи України» та «Про національні меншини (спільноти) України».

Національна меншина (спільнота) України — стала група громадян України, які не є етнічними українцями, проживають на території України в межах її міжнародно визнаних кордонів, об’єднані спільними етнічними, культурними, історичними, мовними та/або релігійними ознаками, усвідомлюють свою приналежність до неї, виявляють прагнення зберегти і розвивати свою мовну, культурну, релігійну самобутність.

Корінний народ України — автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України. Корінними народами України, які сформувались на території Кримського півострову, є кримські татари, караїми, кримчаки.

Як побудований фільм?

У фокусі «Вкорінених» — історії чотирьох героїв та героїнь: кримської татарки Леране Ханум Куртнебі Кизи, болгарки Валентини Нікіруй, угорця Петра Гергелі та єврея Павла Козленка. Трейлер до фільму доступний за посиланням, а вся стрічка триває 25 хвилин: герої та героїні діляться спогадами та сподіваннями на майбутнє, розповідають про мову й дотримання традицій, рефлексують про себе як частину української нації. Ідеться, зокрема, про таке:

• антисемітизм у СССР (наприклад, закриття доступу до вищої освіти); 
• депортація кримських татар, обмеження свободи їхнього пересування в Совєтському Союзі, упередження й негативні стереотипи щодо них);
• доля угорських полонених після Другої світової війни;
• зросійщення національних меншин, зокрема болгар;
• формальні причини для відмови від вивчення української мови в школах УССР. 

Фільм поділений на три хронологічні частини: ідеться про часи дитинства героїв, їхній досвід дорослого життя в СССР та в незалежній Україні — та про період війни (зокрема широкомасштабної) росії проти України. Під час обговорень з учителем або вчителькою кожну з цих частин можна обміркувати й відрефлексувати окремо: з’ясувати, про які саме події йдеться та що зумовило міграційні процеси, внаслідок яких та чи та спільнота опинилася на території України.

Слід пам’ятати: те, що дорослим видається самозрозумілим, адже відбувалося «на їхній пам’яті», може потребувати додаткового коментування, ширшого контексту для учнівства або студентства. Це оприявнив, зокрема, досвід обговорення фільму в Дніпрі: тут в аудиторії переважала молодь, для якої не були очевидні факти щодо суворого нагляду за громадянами в СССР, поняття «п’ятої графи» (національності в паспорті), а також причини, через які вірмени наприкінці 1980-х років емігрували з Нагірного Карабаху (у дискусії брав участь представник спільноти вірмен міста).

Кільком учням / ученицям можна завчасно дати індивідуальні завдання щодо кожної зі згаданих у фільмі спільнот — за модерації вчителя/ки підлітки зможуть пояснювати незрозумілі моменти однокласникам/цям.

За змоги до розмови варто долучити представників чи представниць етнічних спільнот, що мешкають у територіальній громаді, де розташована школа. Досвід кінопоказів фільму в Україні засвідчив, що така розмова може бути надзвичайно продуктивною та цікавою, сприятиме пошуку точок дотику, можливостей для спільнодії.

Читайте також:

Як освіта може об’єднати українське суспільство під час війни — розповідає кураторка проєкту «Лінії єдності» В’ячеслава Фролова

Наразі покази відбулися в п’яти містах: Дніпрі, Одесі, Львові, Чернівцях та Ужгороді, і в кожному обговоренні взяли участь представники/ці різних національних меншин. Як розповідає Євгенія Нестерович, у всіх регіонах України своя ситуація з етнічними спільнотами, тож розмови, скажімо, в Ужгороді та в Дніпрі — це дуже різні дискурси. 

Наприклад, в Одесі за участі представників кримськотатарської та ромської спільноти говорили про вдалі практики взаємодії: курси кримськотатарської мови (тут навчаються й українці та українки), кінофестиваль «ОКО», започаткований спільнотою бессарабських болгар, ромські медіапроєкти, спрямовані на подолання стереотипів. У Львові, крім кримських татар, в обговоренні взяли участь представник угорської спільноти та дослідниця єврейської, і розмова сфокусувалася довкола травматичних досвідів ХХ століття, які можуть стати джерелом взаємної підтримки та співчуття. 

В Ужгороді найбільше говорили про локальні особливості Закарпаття: для нього характерні осередки компактного проживання національних меншин, зокрема угорської; ішлося також про радянізацію різних етнічних спільнот, якої нікому не вдалося уникнути. У Чернівцях участь у дискусії взяли представники й представниці німецькомовної, молдавської, румунської та єврейської громад. Вони ділилися спогадами про досвід мирного співжиття різних етнічних груп на Буковині, коли звичним було знати по декілька мов принаймні на побутовому рівні, але також говорили й про трагічні досвіди, наприклад, про примусове переселення буковинських німців, яке гітлерівці здійснили під час Другої світової війни.

У Дніпрі розмова з представниками кримськотатарської та вірменської спільнот підсвітила феміністичну оптику, крізь яку сучасні студентки сприймають роль жінки в ісламській традиції (у контексті розмови про «негласну домовленість» депортованих кримських татар мати в родині принаймні двох нащадків, аби чисельність народу драматично не зменшувалася). Цей приклад показав, наскільки важливий діалог між поколіннями й спільнотами, адже він допомагає досягти порозуміння у світоглядних питаннях.

Важливим пунктом таких обговорень щоразу ставало значення слова «український» у самоідентифікації національних меншин — ішлося і про приналежність до українців як політичної нації, і про глибоку вкоріненість предків в Україну, досвід життя на її теренах.

«Цікаво було б цілісно подивитися на ситуацію з національними спільнотами в Україні й на те, наскільки ці етнічні спільноти інтегровані в українське суспільство. Офіційно в нашому архіві 15 інтерв’ю, але насправді ми записали 30 — просто частину представників та представниць національних меншин записали як громадських активістів та активісток безвідносно до основної тематики», — зауважує Євгенія Нестерович.

Якщо серед учнів / учениць чи студентів / студенток є представники різних етнічних меншин, можна розпитати про їхній досвід та самоідентифікацію, про те, у який спосіб у їхніх родинах підтримують зв’язок з традиціями предків, чи розмовляють їхньою мовою тощо, спробувати задокументувати їхні свідчення.

Нагадаємо: нещодавно ми розповідали, як ознайомити учнівство з методами документування усної історії та як використовувати її на уроках (досвід ГО «ЕдКемп Україна»).

Окрім того, освітяни/ки можуть використати на заняттях сім відеороликів для соціальних мереж, які підготувала ГО «Post Bellum — Україна». У форматі короткої анімації тут спробували розповісти про єврейську, кримськотатарську, вірменську, ромську, польську, болгарську та грецьку спільноти України. До кожного з цих відео є список джерел, який можна використовувати для додаткового дослідження теми.

Як розповідають під час презентацій учасниці проєкту, для більшості опитаних приналежність до національної спільноти поєднується з відчуттям себе частиною українства, і цей зв'язок не менш важливий, ніж з етнічною громадою. У такий спосіб фільм демонструє, що національне різноманіття насправді є основною української стійкості та сильного громадянського суспільства.

Фото ГО «Post Bellum — Україна», Анастасія Телікова