Як організувати зустріч учнівства з військовими / ветеранами, щоб вона була щирою та комфортною: поради психологинь

Зустріч школярів із військовими, на перший погляд, здається простою справою: запросити захисника чи захисницю, підготувати клас чи актовий зал і дати дітям можливість поставити декілька запитань. Та насправді такі заходи потребують набагато більшої уваги та чутливості. Адже йдеться як про виховання патріотизму, так і про емоційний стан дітей і самого/ї військового/ї. Для когось з учнів чи учениць це буде джерелом натхнення і прикладом відваги, а в когось може викликати болючі спогади, особливо якщо родина безпосередньо постраждала від війни. Сам/а військовий/а також може переживати складні емоції, коли бачить дітей. Важливо, щоб атмосфера зустрічі не перетворилася на формальність чи, навпаки, не стала надто травматичною.
Як знайти баланс між щирою подякою і виховним моментом? Як провести зустріч, щоб це було тепле спілкування, а не «обов’язковий урок патріотизму»? Як врахувати інтереси всіх учасників та учасниць: учнівства, батьківства й самих захисника чи захисниці? Про це «Вчися.Медіа» розпитало психологиню БФ «Голоси дітей» Маргариту Дмитренко й дитячу та сімейну психотерапевтку, авторку психологічного табору й засновницю клубу «Я да Вінчі» Наталію Подоляк.
ЯК ШКОЛІ ПІДГОТУВАТИСЯ ДО ЗУСТРІЧІ З ВЕТЕРАНОМ/КОЮ ЧИ ВІЙСЬКОВИМ/ОЮ?
Організовуючи зустріч у школі, педагоги/ні мають пам’ятати: військовий/а — це людина з унікальним життєвим досвідом, який водночас робить його / її сильним/ою і вразливим/ою. Тож запорукою успішного заходу є повага, тактовність і чітке розуміння меж.
Психологині наголошують: першим кроком завжди має бути добровільна згода самого/ї військового/ої чи ветерана/ки. Тож підготовку варто почати з відвертої розмови, щоб з’ясувати, які теми прийнятні, а яких краще уникати.
«Це не повинно виглядати як тиск чи маніпуляція, адже військові дуже чутливі й вразливі. Має бути заохочення з обох сторін. Це дасть змогу створити атмосферу безпеки та довіри», — коментує Наталія Подоляк.
Маргарита Дмитренко радить пояснити учнівству, що така зустріч — це нагода почути живу історію, а не формальна «урочиста година». Також варто попросити дітей бути уважними, вдячними й тактовними у своїх запитаннях. За словами психологині, захід не має перетворюватися на офіційну церемонію чи допит. Насамперед це щира розмова, у якій є місце для тепла, вдячності й підтримки. Якщо ж військовому/ій стане емоційно складно, варто зробити паузу, змінити тему чи навіть завершити зустріч.

Маргарита Дмитренко
Школа є місцем, яке поєднує різні досвіди: навички захисту держави — та допитливість тих, кого захищають військові під час війни.
Наталія Подоляк рекомендує запрошувати на такі заходи ветеранів/ок, тобто тих, хто вже повернувся з фронту й пройшов щонайменше шість місяців адаптації. Військові, які перебувають у відпустці чи на ротації, можуть бути не готові до публічних зустрічей.
«Коли наші воїни повертаються додому, їм потрібен адаптаційний період, щоб поступово перейти до цивільного життя. Саме тому запрошувати військового чи військову під час відпустки або ротації не найкраща ідея. Важливо дати людині простір для відновлення», — підсумовує фахівчиня.

ЧИ ВАРТО ШКОЛАМ ЗАПРОШУВАТИ ОДРАЗУ ДЕКІЛЬКОХ ВІЙСЬКОВИХ / ВЕТЕРАНІВ/ОК?
Маргарита Дмитренко наголошує: якщо школа прагне глибокої та щирої розмови, варто зупинитися на одному/ій гості. Так учні й учениці зможуть поставити більше особистих запитань, а ветеран/ка — поділитися досвідом без відчуття поспіху чи конкуренції.
«Запрошення декількох ветеранів доречне, коли мета — показати різні історії та досвіди. Але навіть у такому випадку варто обмежитися двома-трьома учасниками й продумати модерацію, щоб зберегти комфорт для всіх. Краще менше, але змістовніше», — пояснює психологиня.
На думку Наталії Подоляк, одночасна присутність декількох військових чи ветеранів/ок може бути емоційно складною для гостей.
«Вони можуть стати тригерами одне для одного, адже в кожного свій бойовий досвід і власні рани. Краще організовувати окремі зустрічі в різні дні, щоб не створювати зайвої напруги», — наголошує психологиня. І додає, що військові та ветерани/ки зазвичай сприймають дитяче середовище як безпечніше, ніж доросле. Тож такі зустрічі можуть бути корисними і для школярів/ок, і для самих військових та ветеранів/ок.

ЯКИЙ ФОРМАТ КРАЩЕ ОБРАТИ ТА СКІЛЬКИ ДІТЕЙ МАЄ БУТИ НА ЗУСТРІЧІ?
За словами фахівчинь, запорукою успішної зустрічі з військовим/ою чи ветераном/кою в школі є невимушеність та живий контакт. Наприклад, органічним буде формат бесіди.
«Діти зможуть ставити питання, а військовий чи військова — говорити рівно стільки, наскільки йому чи їй комфортно. Невимушена розмова завжди проходить живіше, ніж запланований виступ», — пояснює Маргарита Дмитренко.
До бесіди можна додати інтерактивні елементи: майстер-клас, творчу чи практичну активність. Так учні й учениці відчуватимуть власну причетність і закріплять враження емоціями, якими згодом поділяться між собою.

Наталія Подоляк
Найкраще — це спільна взаємодія. Коли можна щось робити разом, з’являється простір для запитань, жартів, невимушеної розмови. Це ефективніше, ніж формальний виступ.
Психологині застерігають заклади освіти від офіційних сценаріїв у стилі «ветеран на сцені та повний зал школярів» і радять робити заходи камерними, адже велика кількість дітей, шум і метушня можуть стати подразниками.
«Масштабна урочиста подія може мати символічний сенс, але створить атмосферу офіціозу, що недоречна для щирої розмови. Найтепліші та найбільш змістовні зустрічі відбуваються в меншому колі — клас, паралель чи декілька груп», — пояснює Маргарита Дмитренко.
Оптимальна кількість учасників/ць, за її словами, — до 30–40 дітей. Тривалість зустрічі — орієнтовно 40–60 хвилин, тобто в межах одного уроку з невеликою перервою. Саме стільки часу діти тримають увагу та не втомлюються.
Цілком природно, що зустріч із дітьми може бути емоційно виснажливою і для військового/ої або ветерана/ки, тому варто заздалегідь проговорити комфортну тривалість.
«Якщо у гостя обмежений час, зустріч можна спланувати в межах зазначеного проміжку, а наприкінці передбачити декілька хвилин для обговорення вражень (щоб діти мали змогу поділитися своїми емоціями й думками). Якщо ж гість не зможе або не захоче залишатися до кінця, обговорення можна провести вже в класі, давши учнівству можливість відрефлексувати побачене й почуте», — радить пані Маргарита.

ЯК СТВОРИТИ КОМФОРТНУ АТМОСФЕРУ?
Велике значення мають навіть дрібниці. Експертки радять освітянам/кам:
- подбати про зручне місце, доступ до води та можливість зробити паузу за потреби;
- організувати простір так, щоб він не нагадував сцену: розташування в колі чи півколі, відсутність парт як «бар’єрів», близька відстань між учасниками/цями, достатньо світла й свіже повітря допоможуть створити атмосферу довіри.
«Розсадка в спільному колі стирає бар’єри й створює відчуття рівності між гостем і дітьми. Якщо ж це майстер-клас, то оптимально облаштувати простір навколо декількох столів, щоб усі могли долучитися до спільної діяльності», — пояснює Наталія Подоляк.
Психологині також наголошують на необхідності попередньо узгодити формат і теми зустрічі з ветераном/кою чи військовим/ою. Це вияв турботи про людину, яка має непростий життєвий досвід, поваги до неї.
«Коли ми запитуємо “У якому форматі зручно спілкуватися з дітьми?” або “Чи є теми, яких варто уникнути?”, ми не обмежуємо людину, а навпаки, даємо свободу вибору та можливість контролювати ситуацію», — додає Маргарита Дмитренко.
Важливо наголосити: будь-який формат участі буде прийнятий із вдячністю. Такий підхід зніме напругу, допоможе людині почуватися в безпеці та зберегти власні кордони.

ЯКИХ ЗАПИТАНЬ КРАЩЕ УНИКАТИ ТА ЯК ПІДГОТУВАТИ ДІТЕЙ?
Найболючіші питання для військових — теми смерті побратимів та вбивства ворогів. Вони можуть відкрити надто складні спогади й емоції, з якими людині важко впоратися під час зустрічі. Таких тем краще не порушувати, якщо тільки сам/а ветеран/ка чи військовий/а не поділиться цим досвідом.
«Запитання на кшталт “Скільки ворогів ви вбили?” або “Чи бачили ви смерть побратимів?” не варто ставити. Вони здатні травмувати гостя й зачепити дітей, серед яких можуть бути рідні загиблих героїв і героїнь», — наголошує Маргарита Дмитренко.
За її словами, навіть якщо військовий/а вирішить торкнутися болючих тем, розповіді мають бути максимально делікатними, без жорстких подробиць.
Водночас, додає Наталія Подоляк, потрібно враховувати вік дітей. Молодші школярі (6–9 років) часто ставлять прямі й безпосередні питання, наприклад, про травми чи відсутність кінцівок. Це природна дитяча цікавість, і до цього варто підготувати ветерана/ку.
Із підлітками ситуація інша: вони здатні краще контролювати себе, але їм теж потрібно пояснити, які питання коректні, а які можуть завдати болю. Тож педагогам/иням рекомендують провести коротку підготовчу розмову з класом: пояснити, що є теми, які військовому/ій важко обговорювати, і головне завдання дітей — не поранити словами, а навпаки, підтримати гостя та з повагою вислухати його чи її історію. Маргарита Дмитренко радить акцентувати на чотирьох ключових правилах:
- повага до особистості — слухати уважно, не перебивати, не засуджувати;
- щирість у спілкуванні — ставити лише ті питання, які справді цікавлять і які не образять та не травмують співрозмовника/цю;
- вдячність — навіть короткі слова подяки мають велике значення;
- делікатність — уникати питань, які можуть повертати людину до болісних спогадів.
Крім того, учнівству варто пояснити, що досвід війни в кожного/ої військового/ої абсолютно різний. Це не робить чиїсь історії менш важливими — навпаки, кожна з них цінна, і людина має право самостійно визначати, про що вона готова говорити, а в чому потребує особливої поваги.
«Це можна зробити на зрозумілому для дітей прикладі, — радить Маргарита Дмитренко. — Пригадайте, як усі вперше прийшли до школи: хтось був відкритим і багато розповідав про себе, а хтось мовчав і соромився. Але це не означало, що чиїсь історії були менш значущими».
Утім, варто враховувати, що діти щиро цікавляться й можуть поставити питання, не усвідомлюючи його недоречності. У такому випадку не варто зупиняти дитину, а краще переформулювати запитання, знявши з нього гостроту, але зберігши інтерес. Наприклад: «Я бачу, що тобі цікаво дізнатися про цей момент. Можна спитати ось так…».
Крім того, варто заздалегідь уточнити в гостя/і, як діяти в разі болючого або небажаного запитання. У такому випадку він / вона сам/а може сказати про те, що не готовий/а відповісти — або ж учитель/ка перехопить ініціативу та скорегує діалог.
ЩО РОБИТИ, ЯКЩО ВЕТЕРАН/КА ПОЧАВ/ЛА ПЛАКАТИ, ЗАМОВК/ЛА АБО ВІДМОВИВСЯ/ЛАСЯ ВІД ПРОДОВЖЕННЯ РОЗМОВИ?
У військових та ветеранів/ок зустрічі можуть викликати сильні емоції. Сльози, мовчання, роздратування або навіть відмова від продовження розмови — це природні реакції на пережиті події. Психологині наголошують, що в такому випадку головне — зберегти повагу й не злякатися емоцій людини. Вони радять:
- дати гостю/і простір — не тиснути словами «не плачте» чи «заспокойтеся», а дозволити прожити емоцію;
- підтримати атмосферу тиші, адже іноді декілька секунд мовчання значать більше, ніж будь-які слова;
- пропонувати варіанти, а не вимагати — наприклад, м’яко запитати: «Вам зручно продовжити зараз чи, можливо, зробимо паузу?»;
- «повертати людину в реальність» — встановити контакт простими словами: «Я поруч, ви зараз у школі»;
- запропонувати конкретну допомогу: склянку води, серветки чи можливість вийти на вулицю;
- якщо реакція супроводжується сльозами, достатньо визнати: «Це боляче й дуже сумно. Нам дуже прикро, що вам довелося пережити такі страшні речі. Ми поруч і вдячні за все, що ви зробили».
Найбільша проблема, з якою зараз стикаються військові, — це втрата відчуття власної цінності. Тож, коли в суспільстві ми навчаємо дітей і дорослих бачити цю цінність у собі та в інших та висловлювати її, це є важливою підтримкою для військових.
Наталія Подоляк
Для дітей ситуацію доречно пояснити так: коли людина засумувала чи розхвилювалася, найкраща підтримка — бути поруч, навіть мовчки, і подякувати за відвертість. Такий підхід формує у школярів/ок емпатію, показує, що допомога виявляється в здатності прийняти почуття іншої людини.
Якщо ж під час заходу гість або гостя відчує втому й захоче завершити раніше — із таким рішенням варто погодитися без тиску чи докорів. Дітям важливо це подати як природну ситуацію.
«Можна сказати: пан Костянтин відчув утому й потребує паузи, але хотів би ще раз зустрітися з вами згодом. Ми всі живі люди, і почуватися виснаженими — нормально», — пояснює Наталія Подоляк.
Вона також додає, що відповідальність за підтримку ветерана/ки — насамперед на дорослих, а не на дітях.

ЧИ ПОТРІБНА РЕФЛЕКСІЯ З ДІТЬМИ ПІСЛЯ ЗУСТРІЧІ?
За словами психологинь, реакції школярів/ок на зустріч можуть бути різними — від мовчазних роздумів до бажання поділитися власними історіями. Тож учнівству необхідний безпечний простір для висловлювань.
Як наголошує Маргарита Дмитренко, коротке обговорення допомагає дітям усвідомити почуте й не залишитися сам на сам із сильними емоціями. Розмови мають відбуватися в спокійній атмосфері, без оцінок чи тиску. Так зустріч стане досвідом, який дитина здатна інтегрувати без шкоди для себе. Тут може допомогти шкільний психолог.
«Роль психолога багатоступенева. На етапі підготовки до зустрічі він може доступно пояснити дітям правила спілкування та домовитися про коректні формати взаємодії. Під час самої зустрічі психолог здатен підтримати учасників, якщо виникне емоційно складна ситуація. А після заходу — дати дітям можливість поділитися емоціями, помітити тих, хто відреагував особливо чутливо, і допомогти безпечно пережити власні враження», — додає психологиня.
Наталія Подоляк зауважує, що зі школярами й школярками варто обговорити:
- що саме вони взяли для себе із зустрічі;
- які моменти були найціннішими;
- що вони відчували;
- чи хотіли б відвідувати та проводити такі заходи ще.
«Цілком природно, що під час таких зустрічей можуть виникати сумні чи тривожні почуття. Ми всі живі, і такі переживання є частиною нашого досвіду. Обговорення допоможе зняти надмірне напруження та закріпити позитивний сенс спілкування з ветераном», — пояснює фахівчиня.
Також вона звертає увагу, що присутність психолога/ині на зустрічі можлива за потреби (наприклад, на початку та наприкінці). Утім, постійна присутність може виглядати так, ніби ветерана/ку сприймають як людину, яка обов’язково потребує допомоги спеціаліста. Такий сигнал здатен насторожити чи викликати відчуття недовіри.

ЧИ ВАРТО ПОВІДОМЛЯТИ БАТЬКІВ ПРО ЗУСТРІЧ І ЧИ ДОЦІЛЬНО РОБИТИ ФОТО- ТА ВІДЕОЗЙОМКУ?
Наталія Подоляк наголошує, що згода батьків на участь дитини в таких заходах обов’язкова. Крім того, не всі учні й учениці мають бажання долучатися до них через особисті переживання, пов’язані з втратою близьких, роздратуванням чи тривогою за рідних у війську.
«Якщо, наприклад, тато безвісти зник чи перебуває на передовій, зустріч із військовим може викликати в дитини сльози, розпач або навіть злість, що погіршить її емоційний стан. Дитина може розплакатися або сказати щось на кшталт “Ви тут, а мого тата немає”», — пояснює вона.
Водночас такі дитячі емоції можуть викликати почуття провини у військового/ої, і тоді зустріч стане стресом для всіх учасників/ць.
На думку психологинь, питання фото- й відеозйомки варто вирішити заздалегідь і з військовими, і з батьками учнівства.
«Краще взяти в батьків офіційний дозвіл на фотографування та відеозйомку, щоб мати можливість публічно висвітлити подію та опублікувати фото. Часто діти не знають усіх деталей сімейних ситуацій, а бувають випадки, що в сім’ях є військовополонені, тоді фотографування та публікація фото з дітьми небажані й небезпечні», — пояснює Маргарита Дмитренко.
Наталія Подоляк додає: домовленості з військовим/ою мають бути максимально прозорими. Якщо людина погоджується — чудово, якщо ні, слід поважати її позицію.

ЯК ЗБЕРЕГТИ БАЛАНС МІЖ ПАТРІОТИЧНИМ ВИХОВАННЯМ І ВДЯЧНІСТЮ ТА ЧИ ДОРЕЧНІ ПОДАРУНКИ ГОСТЯМ?
Патріотичне виховання — важлива частина життя українських дітей, яка має бути природною. Це спільна робота педагогів і батьків, що формує культуру поваги до військових. Щоб зустріч не відбувалася вимушено, важливо зберегти добровільність участі для всіх, хто до неї долучається.
Маргарита Дмитренко радить запрошувати на зустріч тих учнів та учениць, хто справді цього хоче, адже причини спротиву можуть бути різні, тож важливо, щоб діти не порушували атмосфери заходу протестною поведінкою. Особливо уважними треба бути до дітей, чиї родини втратили близьких на фронті (перед запрошенням доцільно порадитися з батьками, щоб упевнитися в психологічній готовності дитини).
Наталія Подоляк додає, що баланс можна знайти в тонких акцентах: «На завершення зустрічі діти можуть сказати декілька теплих слів: наприклад, що їм важливо те, що військові захищають їхню землю, що любов до Батьківщини надихає боронити країну».
Крім того, психологиня застерігає від примусових підходів і «кодексів», які іноді створюють у школах, адже будь-яке нав’язування викликає спротив.
«Діти мають навчитися любити Україну щиро, а не з примусу», — наголошує Наталія Подоляк.

Водночас символічні подарунки від дітей — малюнки, листи чи невеликі сувеніри — цілком доречні й можуть стати для ветеранів/ок знаком уваги та вдячності. Як додає Маргарита Дмитренко, важливо, щоб ініціатива йшла не «згори», а від самих учнів / учениць. Коли діти роблять це щиро, із власного бажання, тоді подарунки є природним вираженням їхніх почуттів.
Фото Наталії Подоляк і Маргарити Дмитренко, Суспільного (автор — Богдан Сарабун), Тарасовецького ліцею (Чернівецька область), з фейсбук-сторінки Тетяни Єрмак (Київський НВК № 157), Київської школи № 300 (Деснянський район), Запорізької гімназії № 86, Полтавської ЗОШ І–ІІІ ст. № 30, Пирятинського ліцею № 4, Новомиргородського ліцею №1, Полтавського електрорадіотехнічного ліцею, медіа «Ківерці. Район», Canva