Підвищення кваліфікації педагогів: які проблеми заважають професійному розвитку вчителів

Підвищення кваліфікації вчителів і вчительок — це не просто формальність чи обов’язок, продиктований нормативами. Це ключовий інструмент забезпечення якості освіти, фахового зростання педагога/ині та створення безпечного й прогресивного освітнього середовища. Утім, як показує практика й численні звернення вчителів/льок, цей процес сьогодні далекий від ідеалу. У Службі освітньої омбудсменки Надії Лещик розповіли про найгостріші проблеми та запропонували шляхи змін.

Бюрократія, підготовка до занять, позаурочна робота — усе це з’їдає час, який педагог/иня міг/могла б присвятити підвищенню кваліфікації. Крім того, опитування, проведене Службою освітньої омбудсменки спільно з ГО «Про.Світ», підтвердило, що більшість учителів/льок змушені навчатися у власний вільний час.

• 74,8% директорів/ок шкіл і їхніх заступників/ць проходять підвищення кваліфікації поза роботою;
• 91,14% учителів/льк підвищують кваліфікацію після уроків — часто без компенсації, ресурсів і підтримки.

Тож замість ефективного навчання освітяни/ки отримують вигорання, роздратування і порушення балансу «робота-життя». 

Крім того, якщо педагог/иня обрав/ла курси підвищення кваліфікації, які збігаються з часом проведення уроків, керівник/ця не завжди готовий/а знайти та оплатити заміну вчителя/льки. У результаті порушується право на вільний вибір суб’єкта підвищення кваліфікації. 

Як розповіли в Службі освітньої омбудсменки, вчителі/ки скаржаться, що їх змушують підвищувати кваліфікацію у конкретних організаціях — часто навіть безоплатно, але примусово. І це попри те, що закон чітко гарантує свободу вибору:

• у Законі «Про освіту» (ст. 54, ст. 59) йдеться, що педагог/иня має право самостійно обирати програму, форму навчання і суб’єкта;
• пункт 7 Порядку № 800 підтверджує право на самостійність у виборі форми й теми.

Надія Лещик наголошує, що примус із боку керівництва, навіть із добрими намірами, є порушенням трудових прав.

На практиці педагог/иня не контролює закладені державою кошти на своє навчання. Він/вона може лише пропонувати курси, але рішення про внесення їх до плану підвищення кваліфікації та оплату ухвалює заклад освіти. А там може не бути коштів / бажання це робити. Крім того:

• бюджетна класифікація дозволяє оплачувати з коштів держсубвенції / громади лише ліцензовані курси;
• компенсація витрат педагога/ині не передбачена — навіть якщо він/вона сам/а пройшов/ла якісний курс.

Тому вчителі й вчительки змушені або погоджуватися на безоплатні, не завжди ефективні навчання, або платити з власної кишені, або обирати лише ті варіанти, які погодяться профінансувати і які мають відповідні ліцензії.

Читайте також:

Гроші ходитимуть за вчителем: як зміниться система підвищення кваліфікації педагогів в Україні

Будь-хто, від інституту післядипломної освіти до ФОПів, може бути провайдером курсів. Але не всі надають якісні послуги.

Тож відсутність єдиних стандартів та контролю призводить до того, що педагоги отримують сертифікати без жодної користі. Крім того, часто програми мають застарілий зміст або суто теоретичні лекції, а сертифікати не завжди містять інформацію про результати навчання, компетентності тощо.

З огляду на це освітня омбудсменка пропонує:

• запровадити акредитацію освітніх програм із можливістю призупинення чи скасування недоброчесних курсів;
• запровадити орган, що буде контролювати акредитацію та встановлювати стандарти якості.

Крім того, за словами Надії Лещик, не всі суб’єкти підвищення кваліфікації є доброчесними. Адже частина з них просто продає сертифікати. І поки немає жодного контролю за такими суб’єктами, як і відповідальності за їхні дії. 

В умовах перевантаження та низької якості курсів, деякі педагоги/ині вдаються до купівлі сертифікатів. Це — академічна недоброчесність, яка:

• завдає шкоди учнівству, адже педагог/иня не отримав/ла нових знань;
• руйнує авторитет вчительської професії;
• створює ризики, якщо сертифікат фейковий, а тематика стосується, наприклад, роботи з дітьми з ООП чи надання домедичної допомоги.

«В умовах перевантаження освітян купівля сертифіката може розглядатися для педагога/ині більш зручним способом отримати необхідні кредити (години) для атестації, ніж витрачати свій час, особливо позаробочий, на курси, які не відповідають очікуванням чи не дають нічого нового. Також частина вчителів не мають часу на офлайн-заходи підвищення кваліфікації, а онлайн-курси вважають менш ефективними, тому, на їхню думку, їм легше купити сертифікат, ніж проходити курс і вчергове “красти” особистий час у себе і своєї сім’ї», — додала освітня омбудсменка.

Деякі керівники/ці вимагають від учителів/льок обов’язкових 30 годин щороку. Хоча закон дозволяє педагогам і педагогиням розподіляти 150 годин на 5 років у зручному режимі. Тож освітня омбудсменка пропонує чітко прописати в Порядку, що вчитель/ка самостійно визначає річну кількість годин.

Як наголошують у Службі освітньої омбудсменки, педагоги/ині часто не знають, як захистити власні права. Курси з права є, але формальні. Тож, на думку Надії Лещик, реальна допомога педагогам у знанні законодавства має бути обов’язковим напрямом підвищення кваліфікації. Йдеться не лише про знання трудового права, а й про:

• захист від булінгу й мобінгу;
• правила взаємодії з батьками й адміністрацією;
• дотримання Конституції та законів України в роботі.

• Забезпечити педагогам/иням можливість проходити курси у робочий час.
• Унеможливити примус до навчання в окремих суб’єктів.
• Реалізувати справжній механізм «гроші ходять за педагогом».
• Створити прозорий контроль якості освітніх послуг.
• Запровадити обов’язкову акредитацію освітніх програм.
• Посилити боротьбу з фейковими сертифікатами.
• Запровадити курси правової грамотності для педагогів/ині.
• Уточнити в нормативці, що 150 годин — на 5 років, не на рік.

Омбудсменка Надія Лещик вже подала відповідні пропозиції до Міністерства освіти і науки України. Їх мають врахувати при оновленні Порядку підвищення кваліфікації педагогічних працівників (постанова КМУ №800).

Фото Freepik