Людська гідність у часи тоталітаризму, зв’язок поколінь і художній переклад як прихисток мови: використовуємо інтерв’ю Ліни Костенко на уроках

У середині липня «Радіо Хартія» випустило тричастинне інтерв’ю із Ліною Костенко — письменницею, яка без перебільшення є однією із класиків української літератури ХХ століття. Розмову в межах програми «Кругова оборона» вів поет, музикант, громадський діяч і військовослужбовець Сергій Жадан.

«Вчися.Медіа» розібрало, які частини інтерв’ю можна використовувати на уроках української та зарубіжної літератури, історії України та громадянської освіти в таких контекстах: 

• зв’язок літературних поколінь: Розстріляне відродження, повоєнна генерація, шістдесятники, вісімдесятники, сучасні письменники, зокрема комбатанти;
• стратегії поведінки представників пригнобленої нації в імперському середовищі;
• людська гідність у тоталітарному суспільстві;
• зарубіжна література в СРСР: обмеженість доступу й критерії вибору авторів/ок для перекладу;
• художній переклад: вірність оригіналу vs перекладацька співтворчість;
• дещо із «творчої лабораторії» Ліни Костенко.

Де й коли можна використовувати? 

• На уроках української літератури в 11-му класі (або ж на уроках з інтегрованого літературного курсу); 
• на уроках історії (чи інтегрованого курсу) під час вивчення Розстріляного відродження в 10-му класі, під час вивчення «відлиги» та «застою» в 11-му класі;
• як ілюстративний матеріал на уроках із громадянської освіти, 10-й клас (розділи «Особистість та її ідентичність», «Права і свободи людини», «Демократичне суспільство та його цінності»).

Темі літературного життя в 1960–1980-ті роки присвячена більшість другої (із 21-ї хвилини) та третьої частини інтерв’ю Ліни Костенко. Цей матеріал може стати в пригоді під час вивчення української літератури ХХ століття в старших класах, під час розроблення відповідних курсів для філологічних спеціальностей в університетах.

Ліна Василівна згадує таких митців та громадських діячів (у списку розташовані приблизно в хронологічному щодо літературних поколінь порядку):

[Варто пам’ятати, що спогади Ліни Василівни про людей та епоху суб’єктивні, тож усі наведені нею тези варто перевіряти за різними джерелами — як і тези будь-якої іншої людини.]

Завдання: намалюйте горизонтальну хронологічну шкалу від 1910 до 2025 року із поділками по 10 років. Позначте на ній рік народження Ліни Костенко. Позначте приблизний час входження в літературу всіх згаданих вище письменників. Додатково нанесіть на шкалу імена сучасних українських поетів/ок, яких називає в інтерв’ю Ліна Костенко.

Сьогодні, коли українські читачі й читачки повертають собі призабуті чи заборонені в радянські часи імена, ми можемо зрозуміти ту ситуацію, у якій опинилися шістдесятники. У період «відлиги» ненадовго відкрилося вікно можливостей, щоб ознайомитися із творчістю тих митців і мисткинь 1920–1930-х років, яких у СРСР замовчували. 

У цьому контексті Ліна Костенко поділилася історією про те, як молодий графоман приніс їй зошит буцімто своїх віршів. Утім, перекладач Григорій Кочур, до якого Ліна Василівна звернулася по консультацію, однозначно назвав авторів: Євген Маланюк і Богдан-Ігор Антонич. Нині ці імена вже давно є в шкільній програмі, але в часи юності Ліни Василівни молоде покоління їх не знало, а старше могло знати (поетеса, наприклад, згадує, як батько цитував їй Маланюка), але не надто розголошувало. 

У 1960-х лишалися творчо активними люди з покоління Розстріляного відродження, які в певний спосіб пережили репресії: скажімо, у третій частині інтерв’ю Ліна Костенко розповідає про особисте знайомство із перекладачем та сходознавцем Василем Мисиком, який пройшов радянські табори й був реабілітований після смерті Сталіна. Використовуючи інтерв’ю під час уроків української літератури, варто наголосити на цьому зв’язку поколінь, який тоталітарній машині не вдалося повністю розірвати. Лишалися живі свідки епохи — і навіть історія, відбита в надгробках, була важлива для національної ідентифікації (так, зокрема, Ліна Костенко говорить про відвідування Личаківського цвинтаря у Львові).

Ліна Василівна згадує, що її покоління надзвичайно цікавилося 1920-ми роками, передавало одне одному інформацію, намагалося обережно підтримувати зв’язок із діаспорою. Коли в Україні побував Вольфрам Бургардт (син Освальда Бургардта — українського поета-неокласика, відомого під псевдонімом Юрій Клен), письменниці вдалося через нього передати й отримати привіт з еміграції від Євгена Маланюка.

Щодо старшого покоління літераторів, то Ліна Костенко із великою повагою говорить про талант Павла Тичини, про геніальність його ранньої поезії, зокрема збірки «Замість сонетів і октав» (видана 1920 року), а також про трагедію його творчого зламу. Розмова про це в другій частині інтерв’ю починається приблизно із 40-ї хвилини.

Ліна Костенко поділилася спогадом: вона випадково познайомилася із Павлом Тичиною, тодішнім міністром освіти СРСР, коли він відвідав школу майбутньої поетеси під час випускних іспитів. Тичині показали вірші випускниці, і він її підтримав. Пізніше передплачував для неї українську пресу, коли Ліна Костенко навчалася в Літературному інституті в Москві, до нього вона зверталася по рекомендацію до Спілки письменників. Під час тієї розмови, за словами Ліни Василівни, Тичина натякав їй, що його кабінет прослуховують радянські спецслужби. Після цього вона вирішила не брати в нього рекомендації, щоб не наражати на небезпеку.

За словами поетеси, Павлові Тичині вона присвятила вірш «Давно зміліли ріки повноводні», через що потім картала себе (у збірці Ліни Костенко «Вітрила» цей текст надрукований із дещо іншим першим рядком): 

Давно створились ріки повноводні.

На картах намальована їх путь.

Хоч обміліли деякі, —

        сьогодні

їх все-таки великими ще звуть.

Чи сила звички,

чи гіпноз наймення, —

яка різниця? Тільки б мілина

не затискала у піщаних жменях

борти човнів і лопаті судна.

Давно створились ріки повноводні.

Та й зараз пробиваються струмки.

Десь, може, починається сьогодні

русло нової на землі ріки.

Дзвенять потоки в дощовому квітні.

Булькоче нетривале джерело!..

І тільки ті джерела непомітні,

які глибоке створюють русло. 

На уроках української літератури цей вірш можна обговорити принагідно до творчості Павла Тичини, а також розбираючи зв’язок літературних поколінь, наприклад, такі явища, як наслідування, заперечення, пародіювання тощо.

Протягом інтерв’ю Ліна Василівна кілька разів згадує такий епізод. В одній записці Павло Тичина констатував щодо неї: «Вона мене не розуміє». Поетеса зізнається, що почала розуміти покоління Тичини, коли почула спогади харків’ян про будинок «Слово» (у третій частині Ліна Василівна зазначає, що інформація надходила від удів репресованих: наприклад, про страх молодого Тичини перед арештом, про долю Миколи Куліша й самогубство Миколи Хвильового). Вона згадує про примусове психіатричне лікування Володимира Сосюри, про долю Олександра Довженка, який брав участь у штурмі київського «Арсеналу» на боці УНР, а в радянські часи змушений був зняти фільм про ці події з протилежної точки зору. 

«… [їх] убивали так, як не снилось ніякому наступному поколінню, в тому числі нашому. … Уявіть собі, що навіть Смолич, який потім виявилось, що він трошки “стукав” … То Смолич, коли написав “Спогади про неспокій”, то він дуже запрошував мене і Драча, щоб першими почитати. Драч поїхав, я — ні. А Драч мені тоді казав, що нічого, цілком пристойні. … І там уже описано такі страшні речі. А він був присутній при цьому, ви розумієте?» — поділилася Ліна Василівна. 

Нагадаємо, що «Розповідь про неспокій» (в інтерв’ю поетеса дещо неточно відтворила назву), попри співпрацю Юрія Смолича із радянськими спецслужбами, є джерелом інформації про життя літературного покоління 1920-х. Із застереженням щодо особистого вибору автора (зокрема, Ліна Костенко в інтерв’ю ділиться досвідом спілкування зі Смоличем, якого підозрює в доносах), перевіряючи мемуари за іншими джерелами, цей текст можна використовувати в підготовці до уроків про період 1920–1930–х у літературі.

Як згадує Ліна Костенко, у часи, коли розпочалися репресії проти шістдесятників, зокрема під час судів над братами Горинями, поет і перекладач старшого покоління, колишній футурист Микола Бажан просив її поводитися обачніше, адже неодноразово бачив, як закінчувалося протистояння митців із радянською владою. Павло Тичина ж, за словами поетеси, взагалі ухилився від розмови про захист засуджених.

Розповідаючи про утиски 1960–1970-х років, Ліна Костенко ділиться досвідом «ідеологічного пропрацювання», якого їй довелося зазнати (приблизно 10-та хвилина третьої частини інтерв’ю), описує поведінку колег зі Спілки письменників під час такої розмови. Окрему увагу присвячено постатям Олеся Гончара й Павла Загребельного. Останній, ставши редактором «Літературної України» (саме за його редакторства, у 1962 році, так стала називатися «Літературної газета»), почав публікувати на її шпальтах вірші молодих шістдесятників. Ліна Василівна називає Загребельного «згірклим» і саркастичним чоловіком із важкою долею, але дотепним і гострим, натякає на ворожнечу між Загребельним і Борисом Олійником. Також, за її словами, сміливість Загребельного пояснювали його близьким знайомством із Володимиром Щербицьким (партійним функціонером, першим секретарем ЦК КПУ із 1972 до 1989 року) — утім, сама письменниця не наполягає на правдивості такого припущення. Натомість Олеся Гончара згадує як більш м’яку людину, яка, найпевніше, захищала молодих письменників/ць перед ЦК КПУ.

Наприкінці 54-ї хвилини інтерв’ю (друга частина) Ліна Василівна ділиться своєю думкою щодо ситуації з арештом Івана Дзюби, її товариша, автора відомої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», а також щодо його «покаяння». Це складна тема, адже шістдесятники жили в умовах постійного ідеологічного тиску, ризикували добробутом, свободою, причому не лише власною, а і своїх родин. Утім, розуміння їхньої життєвої ситуації не має означати, що нині саме їх потрібно сприймати як ідеал для наслідування — на цій тезі важливо наголосити, якщо виникне така потреба.

Отже, покоління шістдесятників у той чи той спосіб не втрачало зв’язку зі старшими письменниками й письменницями, перевідкривало для себе Розстріляне відродження, торувало власний шлях боротьби із тоталітарним режимом попри застереження старших. Пізніше досвід допомоги молодшим, засвоєний від попередників у літературі, шістдесятники, за словами Ліни Костенко, реалізують із літературною генерацією 1980-х. Ліна Василівна розповідає: вийшовши із заборони, брала участь у прийнятті молоді до Спілки письменників: зокрема, рекомендувала до вступу Івана Малковича та Юрія Андруховича, сприяла поверненню до Спілки Миколи Лукаша. Варто зазначити для учнівства: членство в Спілці письменників у радянські часи було єдиним легітимним способом існування в літературі, адже недержавних друкарень та видавництв просто не існувало, а самвидав влада переслідувала.

Поетеса так пояснює свою позицію:

Водночас Ліна Костенко висловила жаль щодо іронічного ставлення вісімдесятників і дев’яностиків до шістдесятників: «Ваше покоління (покоління Сергія Жадана — ред.) не повинно не любити шістдесятників. … [але] спочатку треба вилаяти попередні покоління». У третій частині інтерв’ю поетеса наголошує, що вісімдесятники «почали погано»: «Замість того, щоб боротися проти соцреалізму, почали боротися з шістдесятниками».

Протягом бесіди Ліна Костенко неодноразово згадує вірш свого співрозмовника Сергія Жадана «Продажні поети 60-х»: його можна прочитати і в контексті радянської, і в контексті американської літератури. У цей період у США постала така звана «контркультура шістдесятих», спочатку як протест проти війни у В’єтнамі (на таке прочитання, зокрема, наштовхують згадки про американські верлібри і В’єтконг). Аналіз цього вірша може стати окремим дослідницьким завданням для старшокласників/ць за відповідним профілем.

Завдання, що випливає із тези про іронічне ставлення наступних поколінь до шістдесятників: знайти підтвердження у творах чи висловлюваннях вісімдесятників. 

Інше пошуково-аналітичне завдання: чому Ліна Костенко говорить про генерацію 1980-х, а не 1970-х? Що трапилося із умовними сімдесятниками? Які назви є для їхнього покоління і хто до нього належить?

Ліна Костенко стежить і за сучасним українським літературним процесом. У поезії цінує Максима Кривцова, Тараса Іллю, Іллю Чернілевського, Георгія Шовкошитного. Троє останніх були синами поетів, і всі четверо загинули, захищаючи Україну в період широкомасштабної війни, яку почала росія. Це ще один — трагічний — привід поговорити про зв’язок поколінь: скажімо, батько Іллі Чернілевського, поет Станіслав Чернілевський, був одним з ініціаторів перепоховання Василя Стуса; його перша збірка вийшла за сприяння згаданих вище Миколи Вінграновського й Дмитра Павличка. Сам поет був поранений на майдані Незалежності у 2014 році під час протистояння із силовиками. Відстежувати такі зв’язки важливо, щоб не втрачати відчуття тяглося історичного й літературного процесу й розуміти, що ми, як читачи/ки чи митці / мисткині, — його частина тут і зараз.

Ліна Василівна закликає зберігати пам’ять про всіх полеглих митців — на це, наприклад, спрямований медіапроєкт Євгена Ліра й Олени Герасим’юк Недописані. Команда намагається зібрати інформацію про всіх митців і мисткинь, а також працівників/ць книговидавничої галузі, які загинули на фронті чи внаслідок російських атак по цивільній інфраструктурі.

Інстаграм Максима Кривцова (позивний Далі) продовжує вести фонд його імені. Представники організації постять анонси подій зі вшанування пам’яті поета, звіти про них, спогади про Далі. 

Серед поетес, за творчістю яких стежить, Ліна Костенко називає Любов Якимчук, Олену Герасим’юк та Ярину Чорногуз. Дві останні — комбатантки: Ярина Чорногуз, морпіх, у 2024 році стала лавреаткою Шевченківської премії, а Олена Герасим’юк, парамедикиня, цьогоріч взяла участь у Всесвітньому чемпіонаті з поетичного слему в Мексиці — зі старшими учнями /ученицями можна переглянути відео виступів, розміщені на телеграм-каналі поетки; більшість текстів зі слему присвячена темі війни.

Протягом розмови, зокрема в першій частині інтерв’ю, Ліна Костенко озвучує кілька думок щодо російської культури як інструмента імперського поневолення. 

Письменниця наголошує: уявлення про російську культуру на Заході сформоване винятково за враженнями від найбільших осередків цивілізації — «парадного боку» росії, куди запрошували європейських майстрів:

«Приїжджали в Петербург, а він блищав. Російська культура: то збудував Кваренгі, то збудував Растреллі, то збудував Монферран»; «Приїдуть — Маріїнський театр, здорово. Який-небудь француз поставить балет — воно, значить, російська культура».

Із зацікавленим учнівством можна дослідити названі постаті (Джакомо Кваренгі, Франческо Бартоломео Растреллі, Огюст Рікар Монферран), з’ясувати, чи немає в Україні споруд їхнього авторства, проаналізувати, з якою метою імперія вкладала кошти в естетичне враження від столичного простору.

Ось головні тези з інтерв’ю, які можна обговорити в класі: 

• у закладах вищої освіти Європи та Америки повсюдно існують кафедри русистики, тобто наукові осередки, де вивчають російську культуру (коментар Сергія Жадана: ці кафедри — насправді політичні представництва росії); 
• росіяни проголошують себе спадкоємцями «великої імперії», «великої культури», перемоги над фашизмом, залишаючи на маргіналіях українців, балтійські та кавказькі народи, тож лише нещодавно на Заході почали дізнаватися правду про історію цих націй; 
• «велика культура» росії на Заході передусім асоціюється з російськими митцями-емігрантами, серед яких Ліна Костенко називає письменника Івана Буніна, композиторів Ігоря Стравинського та Сергія Рахманінова (до речі, для сучасної українською музичної спільноти цікавим є дослідження зв’язків цих діячів із Україною), реформатора театрального мистецтва Сергія Дягілєва. «Вони (західні дослідники — ред.) думали, що це російська культура, — наголошує Ліна Василівна. — Так ви ж подумайте головою, хто залишився? Чому вони всі втекли з того? Рахманінов — чого він втік з росії? Од великої культури він втік? Такої плутанини, такої павутини, як наткала росія, я не знаю»;
• водночас російська політична й культурна еліта проводила чимало часу в Європі, користуючись досягненнями й вигодами західної цивілізації;
• якщо хтось із європейських мандрівників писав правдиві враження про росію, на нього зводили наклеп, піддавали його глуму (як приклад Ліна Костенко наводить Астольфа де Кюстіна — французького письменника, який у книзі «росія у 1839 році» критично описав російський державний устрій, дикунську вдачу росіян, свавілля влади; російський поет Василь Жуковський, за словами письменниці, назвав його «собакою» за цей твір);
• як підсумував під час розмови Сергій Жадан, російська культура та історична спадщина завжди корелювали з імперською політичною ідеєю.

У другій частині інтерв’ю темою розмови також стала робота Ліни Василівни над поетичними перекладами. 

Де й коли можна використовувати? 

• Цей матеріал можна використати, обговорюючи особливості художнього перекладу на уроках зарубіжної літератури (скажімо, увагу порівнянню українських художніх перекладів систематично приділяють під час вивчення поезії в 7–9-х класах за модельною програмою Євгенії Волощук та Олени Слободянюк).
• Крім того, матеріалом розмови Сергія Жадана із Ліною Костенко можна послуговуватися, розробляючи спецкурс відповідного спрямування в межах реформи середньої профільної освіти (скажімо, «Особливості поетичного перекладу» чи «Український художній переклад: школи і традиції») — і навіть для розроблення університетських дисциплін із перекладу та з вивчення національних літератур.

Ліна Василівна розповідає про «механіку» перекладу поезії: скажімо, не володіючи грузинською мовою, вона могла створювати римований текст із «підрядника», тобто з дослівного, «підрядкового» перекладу, який здійснила інша людина. Часто такий переклад роблять із багатьма поясненнями, щоб створити для поета-перекладача найповніше враження про оригінал. Введення поняття збагатить літературознавчий лексикон учнівства й розширить уявлення дітей та підлітків про сфери роботи перекладачів/ок.

Серед імен відомих українських перекладачів Ліна Василівна називає вже згаданих вище Григорія Кочура й Миколу Бажана. За словами письменниці, Кочур обстоював максимально точний переклад, тож не завжди сприймав художні інтерпретації, до яких вдавалася Ліна Костенко. Натомість Бажан ставився до таких експериментів схвально. Ось приклад з інтерв’ю: 

«Ну, бо як? Він (Микола Бажан — ред.) передає мені Карло Каладзе. А там написано “натхнення любить оплески, любить славу”, щось таке. А мені це протипоказано. Я перекладаю “Натхнення любить тишу, а слава — річ азартна. / А слава любить оплески сьогодні, а не завтра”. Це Карло Каладзе чи ні? Бажан тримається за голову і каже: як же його не надрукувать. А Кочур навпаки. Кочур вимагав, щоб я точно перекладала».

Інший приклад, який Ліна Костенко наводить на самому початку другої частини інтерв’ю (4–6 хвилини), стосується перекладу чеського поета Петера Безруча: 

«Переклали “Бернарда Жара” . “Який же це ‘Бернард Жар’?!” (питання від Григорія Кочура — ред.) А я кажу, це наш український “Бернард Жар”. Бо це вірш про те, як до Бернарда Жара приїхала мати із села … І він хотів її не показати гостям, бо вона селянка і говорить чеською мовою. … І він її тримав так, щоб ніхто не знав, хто його мати. Ну, так як же я не перекладу цього вірша? Я його переклала вдвічі довшим. Кочур каже: “Це не Безруч, що ви собі думаєте?!” А я кажу: “А оцей вірш всі будуть читати”». 

В обох випадках Ліна Костенко говорить про вужчу чи ширшу зміну оригінального тексту в художньому перекладі: однієї тези у випадку із Карло Каладзе — і «дописування» твору у випадку із Петером Безручем. В обох випадках, як випливає зі слів письменниці, її рішення зумовлене бажанням посилити естетичне враження від тексту.

Ці прецеденти лишають неабияке поле для дискусії, наприклад: 

• Наскільки можливий точний переклад поетичного, особливо римованого, тексту? 
• До якої міри прийнятна співтворчість перекладача/ки в цій царині? Чим переклад відрізняється від переспіву?
• Чим зумовлені перекладацькі рішення Ліни Костенко? У яких випадках вони пов’язані з її особистими переконаннями, а в яких — із ширшим історико-культурним контекстом?
• Що ви знаєте про різні підходи до перекладу поезії загалом?

Інша цікава тема, яку можна обговорити в контексті інтерв’ю, — принципи укладання антологій зарубіжних авторів у тоталітарній державі. У часи до Інтернету в закритому радянському просторі читачі й читачки могли ознайомитися із зарубіжною поезію саме через антології — збірки, де були представлені твори тих поетів і поеток, яких переклали в СРСР. Ліна Костенко наголошує: насправді це не завжди були найвидатніші представники певної національної літератури — цензурний добір був суворий. Постаті, які не пасували антології ідеологічно, до неї не входили. 

Яскравий приклад, який наводить Ліна Василівна, — антологія польської поезії 1979 року, другий том. Членами редколегії були, серед інших, Микола Бажан і Дмитро Павличко. За словами письменниці, вона мала конфлікт із редколегією через відсутність в анології віршів Віслави Шимборської (пізніше, у 1996 році, лавреатки Нобелівської премії з літератури) та Збіґнєва Герберта. Ще одне ім’я, яке мало би, на думку Ліни Костенко, увійти до антології, але не увійшло, — Чеслав Мілош (лавреат Нобелівської премії з літератури 1980 року), який випустив збірник есеїв «Поневолений розум» про поведінку інтелектуалів у тоталітарних режимах.

Завдання: разом із учнівством можна дослідити життєписи та зразки творчості цих поетів і поміркувати на таку тему: чим вони могли бути незручні для радянської влади? Чому їм не знайшлося місця в антології, яка мала дійти до радянських читачів і читачок? 

Крім того, можна проаналізувати реакцію Дмитра Павличка, яку наводить Ліна Костенко, на відкликання її перекладів з антології. За словами письменниці, Павличко дорікав їй, що «ослабила антологію» цим учинком. 

Ця історія — ще одна початкова точка для розмови про стратегії поведінки інтелектуалів та митців у тоталітарному суспільстві, про компроміси, до яких доводилося вдаватися українцям/кам, щоб забезпечити виживання мови й культури. Щодо самого Дмитра Павличка, то Ліна Костенко, наприклад, відзначає важливість його внеску як літературознавця та перекладача: скажімо він повернув читацькому загалу твори Богдана-Ігоря Антонича, які вперше вийшли в СРСР 1967 року саме з передмовою та примітками Павличка. Водночас Ліна Василівна наводить кілька прикладів Павличкових панегіриків радянському режиму. Учнівству можна нагадати також про поняття вірша-«паровоза» — згрубша це ідеологічно забарвлений текст, який слід було поставити на початок збірки, щоб цензура пропустила книжку до друку.

Питання до обговорення: які ще були стратегії поведінки інтелектуалів у тоталітарному суспільстві? Якими були вибір і доля згаданих вище Василя Стуса, Івана Світличного, Михайла та Богдана Горинів? Самої Ліни Костенко?

«Краще було пропасти, ніж отако. Уявіть собі ті часи, як ми мучились. Дехто мусив друкуватися під іншим прізвищем. Я взагалі 16 років не друкувалася. Можна втратити горизонт, ні? Я й досі не можу відчути радість спілкування … Тож я живу собі замкнена й одна. … Я собі колись постановила: те, в чому тобі відмовлено, те тобі не потрібно. Все. Не друкували — ну, і під три чорти. Зате я не займалася соцреалізмом».

Ще один фрагмент розмови присвячений віршовим перекладам, які Ліна Костенко зробила для роману Германа Гессе «Гра в бісер», над яким працював Євген Попович. У цьому контексті порушено важливу тему: взорування українських перекладачів на російські переклади (і негласної вимоги до такого погодження в радянський час). «У видавництві головна редакторка сказала мені: “Але ж у вас не так, як у Аверінцева!” (перекладач Гессе російською — ред.). А я кажу, я перекладала не з Аверінцева», — згадала Ліна Костенко.

Інша цікава тема, яку порушили в контексті розмови (зокрема, присутній під час інтерв’ю поет і видавець Іван Малкович), — те, наскільки добре могли знати іноземну мову радянські перекладачі. Ясна річ, у закритому суспільстві доступ до вивчення мови із носіями, до розмовної практики та консультацій з іноземними колегами був обмежений. Наприклад, за спогадами Івана Малковича, Микола Бажан нарікав на своє знання німецької мови, перекладаючи поезії Райнера Марії Рільке. Цю тезу можна використати під час порівняння різних перекладів Рільке українською (Миколи Лукаша, Михайла Ореста, Дмитра Павличка, Василя Стуса тощо): 

• Що спільного й відмінного в перекладах тих самих віршів від різних українських поетів? 
• У кого з перекладачів був ширший доступ до вивчення всіх нюансів іноземної мови? 
• Як власні естетичні уподобання перекладачів відбилися в текстах перекладів?

Прикметно, що в цій частині розмови Ліна Костенко, посилаючись на слова письменника Валерія Шевчука, торкається й питання незнання української мови її сучасниками. Ліна Василівна розповідає про свій досвід збирання картотеки українських слів, які вона пізніше використала, пишучи роман у віршах «Маруся Чурай», — інформація може стати в пригоді під час вивчення цього твору в 11-му класі:

У першій частині інтерв’ю Ліна Костенко зізнається, що написала історичний роман із доби Гетьманщини. Розмова про участь українців у розбудові російської імперії може бути доволі складною. В інтерв’ю Ліна Костенко згадує низку постатей і подій, які можуть стати центральними в обговоренні.

Ось деякі питання до теми:

• Який вибір був у цих людей — і чи усвідомлювали вони його? Які загалом варіанти поведінки є в представників пригнобленого народу в межах імперії? 
• Чи достатньою мірою була сформована національна ідея в часи їхнього життя? Чи уявляли вони собі Україну як окрему державу, а українців — як самостійну націю?
• Які їхні вчинки сприяли становленню українською державності, а які шкодили? 

Наводимо нижче у PDF-файлі імена, події та документи, які Ліна Василівна згадує приблизно із четвертої до сорокової хвилини інтерв’ю (перша частина) — фрагменти можна частинами прослухати в класі чи дати як завдання додому. У таблиці наведено клас, розділ та тему, у межах якої можна заслухати фрагмент інтерв’ю й проналізувати певну історичну особу, є зауваги щодо різних поглядів на ті чи ті постаті чи події.

[Ще раз наголосимо, що тези Ліни Костенко позначені її суб’єктивним баченням історичних подій, тож кожну із них варто перевіряти за різними джерелами.]

Коментарі в таблиці нижче надала кандидатка історичних наук, методистка ГО «Вчися» Юлія Топольницька.

Також Ліна Василівна згадує теорію офіційної народності — ідеологію російської імперії, яку за часів Миколи І витворив царський міністр Сергій Уваров. Вона складалася із тріади «православ’я — самодержав’я — народність». Згадка про цю теорії може стати частиною ширшої розмови про те, як імперія нищить національну самобутність поневолених народів, штучно формує «спільне» культурне поле.

Крім того, інтерв’ю спонукає до розмови про такі вже радянські явища, події та ідеологічні міфи:

• Літературний інститут імені О. М. Горького — вищий заклад освіти Спілки письменників СРСР у Москві із підготовки літературних працівників і письменників: із учнівством можна обговорити, як такий централізований заклад слугував ідеологічній обробці творчих людей із усього Радянського Союзу, русифікував письменницьку молодь тощо. Чому ця альтернатива здавалася привабливішою, ніж Київський педагогічний інститут, де навчалася Ліна Костенко? Як вона описує атмосферу в педінституті (приблизно 38–40 хвилини другої частини інтерв’ю)?
• «Возз’єднання» України з росією — так у російській та радянській пропагандистській традиції називали події 1654 року, зокрема Переяславську раду. Навчання Ліни Костенко в Літературному інституті припало якраз на 1954 рік, коли в СРСР активно святкували 300-річчя цього «возз’єднання». Із учнівством можна поміркувати про те, як спотворення історії допомагало росії укріплювати імперські наративи, а також про способи опору, які наводить як приклад Ліна Костенко.
• Похорон Йосифа Сталіна: Ліна Костенко згадує про те, що студентів Літературного інституту примусили відвідати цю подію, а також про загибель багатьох людей у тисняві: «А похорон Сталіна — я ж училася в Літінституті. Нас там мало не задавили (на похороні — ред.). Добре, що хлопці мене витягли з цього натовпу десь у під’їзд, бо це така була Ходинка, я вам скажу». Із учнівством можна розібрати такі питання (вони можуть стати темою дослідницьких завдань): яка трагедія трапилася під час похорону Сталіна? Що таке «Ходинка» і чому з нею Ліна Костенко порівнює тисняву під час похорону тирана? Чи висвітлювати цю трагедію в радянській пресі? Як, згідно зі спогадами, реагували люди на смерть диктатора? Як ця подія відобразилася в українській літературі?
• «Двадцятип’ятитисячники» — робітники промислових підприємств великих міст СРСР, мобілізовані для здійснення масової колективізації. 
• Заборона виїжджати за кордон для деяких діячів культури (зокрема, про таку заборону щодо себе говорить Ліна Василівна — хвилини 30–33 другої частини інтерв’ю): з учнівством можна обміркувати, із якою метою це робили, пошукати приклади (у спогадах та інтерв’ю) того, як письменників/ць усе ж випускали за кордон, але пильно за ними стежили тощо.
• Родичів репресованих не приймали на навчання на історичний, філософський факультети (початок розповіді про це — приблизно на 35:30 другої частини): з учнівством можна поговорити про те, для чого були потрібні такі обмеження, як вони закривали доступ до влади потенційно небезпечним для режиму людям, чому стільки уваги тоталітарна держава приділяла питанням історико-філософської думки.

Закономірно, що в усіх трьох частинах інтерв’ю Ліна Василівна багато цитує свої поезії й посилається на прозові твори та романи у віршах. Зокрема, крім широко відомої «Марусі Чурай», є згадки і про «Берестечко», і про поему-баладу «Скіфська Одіссея». 

У «Берестечку» (роман у віршах) Ліна Костенко порушує проблему поразки й тих висновків, які з неї можна зробити на особистому й національному рівні. Історична основа твору — передумови, перебіг і наслідки битви під Берестечком 1651 року, найбільшого бою часів Хмельниччини. Цей твір співрозмовники згадують у першій частині інтерв’ю.

В інтерв’ю прозвучали тези, які можуть дати ключі до розуміння прозового роману Ліни Костенко, «Записки українського самашедшого» (2011). Із погляду Сергія Жадана, це твір про «середовище українців, оце покоління, серед яких у 2004 році багато хто вперше усвідомив себе як українці». Щось подібне, за його словами, відбувалося і в 2014 році, а зараз фактично це покоління воює — і це герої роману Ліни Костенко. Авторка погодилася й додала, що ставила собі за мету зобразити українського інтелігента, якому важко в суспільстві, який зі своєю ввічливістю та правильністю здається божевільним із погляду «нормальних» людей. На думку авторки, інший герой роману, Тінейджер — значно менш розгублений перед життям, ніж старше покоління, і також зараз мав би опинитися серед тих, хто захищає Україну на фронті.

Окрім книжки про українців/ок в російській імперії, письменниця анонсувала також збірку поезій і збірку спогадів із назвою «Дивний сад Івашкевича» (на честь одного з віршів польського поета Ярослава Івашкевича, засновника літературної групи Skamander). В останній будуть зібрані «найсвітліші і найкрасивіші» спомини письменниці про відомих людей, з якими вона була знайома протягом життя. Серед них польський поет-нонкомформіст Марек Гласко, засновник сучасної турецької поезії Назим Хікмет Ран, словацький письменник Володимир Мінач, удова письменника-ваплітянина Івана Сенченка історикиня Олена Компан.

За словами поетеси, Іван Малкович (видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га») планує опублікувати її книжку під назвою «За Далем Даль» — власне, про Володимира Даля, медика й лексикографа родом із Луганська, який уклав перший словник російської мови. За визначенням Ліни Костенко, у передмові до свого словника Даль «дуже гарно написав про українську мову», «взагалі українські слова використовував». Ширшої інформації про книжку поетеса не надала.

Зрештою, ознайомлення з інтерв’ю Ліни Костенко допоможе учнівству усвідомити: імена на сторінках підручників — не далекі забронзовілі постаті. Це люди, які жили й працювали в складний час, їхні вчинки впливали на молодших сучасників, а ті, своєю чергою, донесли пам’ять про них, досвід їхнього впливу до сьогодення. 

Фото: Суспільне, LB.ua, Вечірній Київ, Радіо Хартія