«Не перевірка, а професійна підтримка»: як організовувати супервізії в школах та допомагати вчительству зростати

Партнерська публікація

Що робити, якщо під час заняття діти відмовляються брати активну участь у роботі? Чим зацікавити учнівство на уроках і мотивувати до навчання? Які підходи застосувати, щоб діти вмикали камери й мікрофони під час онлайн-занять?

Розібратися з різними професійними викликами вчительству допоможуть супервізії. Це формат підтримки, за якого педагоги й педагогині разом із досвідченими фахівцями та фахівчинями шукають рішення для складних навчальних ситуацій, дивляться на них під іншим кутом, обмінюються досвідом, удосконалюють свої педагогічні підходи та стають упевненішими.

• У яких випадках допомагають супервізії та як їх отримати?
• Якими якостями має володіти супервізор чи супервізорка?
• Хто може ним / нею стати?
• Що потрібно для організації супервізії в школі й на що варто звернути увагу?

Своїми порадами та досвідом із «Вчися.Медіа» поділилися супервізорки проєкту ГО «Навчай для України» «Тьюторські кетч-ап центри: подолання освітніх втрат в умовах надзвичайних ситуацій» — Неля Домажирська, учителька української мови та літератури, та Марія Ружина, методистка шкільних предметів, викладачка математики. Також у тексті ви знайдете посилання на коротку версію посібника для супервізора/ки з досвіду проєктів із тьюторського підходу ГО «Навчай для України». 

Напевно, кожен учитель та кожна вчителька хоч раз у своїй професійній практиці стикалися з випадками, коли в онлайні учні та учениці не вмикали камер, говорили, що в них не працюють мікрофони, мовчали чи, навпаки, перебивали одне одного, а під час офлайн-навчання не брали активної участі в уроці чи взагалі пропускали заняття.

«Досить часто вчительство звинувачує себе в подібних ситуаціях. А коли ще й немає з ким обговорити ці труднощі, колеги кажуть, що в них усе гаразд, може виникати відчуття меншовартості, мовляв, “це лише зі мною щось не так”. Тож важливо надавати професійну підтримку вчительству та створювати простір, вільний від знецінення. Саме це ми пропонуємо на супервізіях у тьюторських проєктах ГО “Навчай для України”», — ділиться Неля Домажирська.

Супервізії — це групові чи індивідуальні зустрічі, під час яких учительство в безпечній, екологічній атмосфері може разом із супервізором чи супервізоркою (фахівцем або фахівчинею у сфері загальної середньої освіти) обговорити труднощі та виклики, з якими стикається під час освітнього процесу, і водночас не боятися осуду.

*Додамо, що організацію супервізій в українських закладах освіти регулює низка нормативних документів, зокрема, наказ № 855, у якому визначено Порядок надання професійної підтримки та допомоги педагогічним працівникам (здійснення супервізії).

Також із 2024 року вчительство може за державні кошти, які одержують заклади післядипломної педагогічної освіти, не тільки проходити курси підвищення кваліфікації, а й отримувати послуги супервізії. Так, у 2025 році коштом державної субвенції пройти супервізію можуть керівники/ці, заступники/ці керівників шкіл, учителі та вчительки 7–8-х та пілотних 9-х класів НУШ.

З досвіду проведення супервізій із тьюторського підходу в ГО «Навчай для України» — найбільший запит серед учительства мають такі теми:

• методика проведення рефлексії з учнями й ученицями, навчання прийомів саморефлексії та зворотного зв’язку;
• мотивація учнівства, основні інструменти підтримки;
• прийоми та способи визначення потреб дітей та подальші стратегії роботи з ними;
• сильні сторони учнівства та їх розвиток на заняттях;
• медіація конфліктних ситуацій на основі ненасильницького спілкування;
• емоційне та професійне вигорання педагогів і педагогинь тощо.

«Ще одна з найпоширеніших тем звернень — це соціалізація учнівства. Через тривале онлайн-навчання учительство стикається з тим, що частина дітей не хоче комунікувати або відмовляється брати участь у груповій роботі. Також часто звертаються і з питаннями браку ідей. У таких випадках ми обмінюємося підходами та ділимося ефективними практиками», — додає Марія Ружина.

Під час супервізій, як розповідає Неля Домажирська, учасники й учасниці розбирають практичні кейси зі своєї роботи, а супервізори та супервізорки допомагають їм знаходити рішення проблемних ситуацій та діляться ефективними практиками, щоб підвищити якість освітнього процесу.

Крім цього, як додає Марія Ружина, часто супервізії стають тим місцем, де вчительство може поділитися з колегами своїми маленькими перемогами. Успіх здебільшого сприймають як належне, а педагоги й педагогині схильні концентруватися на невдачах. Саме тому важливо помічати навіть ті досягнення, які здаються невеликими, і розповідати про них.

«А ще іноді стає набагато легше, коли чуєш, що в інших колег такі самі проблеми та виклики. Нерідко вчителі та вчительки бояться зізнатися, що їм важко. Але коли ти чуєш, що й інші мають певні труднощі, відкрито говорять про свої переживання, то розумієш, що з тобою все нормально й ти маєш право теж відчувати такі емоції», — наголошує супервізорка.

Водночас, за її словами, попри всі переваги цієї форми підтримки в закладах освіти й досі є певні упередження, які заважають масштабувати супервізійний підхід. Найпоширеніший стереотип полягає в тому, що супервізію сприймають як перевірку. Однак супервізори та супервізорки — не контролери. Це помічники, які допомагають учительству відрефлексувати досвід, побачити сильні сторони та зони зростання, фахівці, які не критикують, а підтримують.

Також, як додає Марія Ружина, є й інший аспект — проблема з ресурсами. Сьогодні вчительство має велике навантаження, тож коли педагоги й педагогині чують, що потрібно виділити, наприклад, півтори години на тиждень чи навіть на два для участі в супервізії, то можуть сприймати це не як підтримку, а як додаткове навантаження.

Як ідеться на сайті Міністерства освіти і науки, тут є кілька шляхів.

1. Звернутися до адміністрації закладу освіти, що організує супервізію як частину професійного розвитку вчительства.
2. Знайти супервізора самостійно, звернувшись до досвідченого педагога чи педагогині, які пропонують супервізію як індивідуальну послугу — через професійні спільноти, соціальні мережі або ж на сайті Українського інституту розвитку освіти, де є список супервізорів.
3. Звернутися до місцевого центру професійного розвитку педагогічних працівників, де проведуть консультування з питань супервізії та допоможуть із вибором фахівців.
4. Звернутися до обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, який є розпорядником коштів державної субвенції на оплату послуг супервізії і може організовувати цю форму підтримки. Також на сайтах закладів післядипломної педагогічної освіти розміщують інформацію про супервізорів/ок регіону й організацію цього процесу.

Більше про супервізію читайте на сайті Українського інституту розвитку освіти (УІРО) у рубриці «Супервізія». Зауважмо, що деякі громадські організації теж проводять супервізії для вчителів та вчительок, із якими співпрацюють у межах своїх проєктів. Про таку можливість варто уточнювати додатково.

Читайте також:

Український інститут розвитку освіти презентував порадник «Супервізія не ревізія»

Супервізором/кою можуть бути:

• педагогічні працівник чи працівниця, зокрема ті, що успішно пройшли сертифікацію;
• науково-педагогічні, наукові працівники/ці закладів освіти різних рівнів, наукових і науково-дослідних установ, інших установ та організацій;
• інші особи з педагогічною освітою, послуг яких потребує замовник.

Навчання організовує УІРО, також готувати супервізорів і супервізорок можуть деякі громадські організації в межах своїх проєктів (насамперед для підтримки освітян та освітянок).

Водночас, за словами наших співрозмовниць, супервізори та супервізорки мають володіти певними навичками, які потрібні для якісного проведення супервізійної підтримки. Перелік цих навичок ви знайдете в короткій версії посібника для супервізора/ки з досвіду проєктів ГО «Навчай для України»
з тьюторського підходу.

«Важливо також мати опору в собі й бути опорою для інших. Фундаментальні принципи супервізії — це безпека, довіра та комфорт. І тут супервізор чи супервізорка виступає своєрідним маяком. Він чи вона має дотримуватися професійної етики, поважати своїх колег, визнавати їхній досвід і вміти зі щирим інтересом слухати їх», — наголошує Неля Домажирська.

Також, як акцентують співрозмовниці, важливо розуміти, що навчання дорослих відрізняється від навчання дітей. Під час роботи супервізорам і супервізоркам важливо враховувати:

• самостійність і досвід учительства: краще використовувати практичні кейси, обговорення, відкриті запитання, щоб спиратися на досвід і стимулювати активне навчання;
• практику: дорослі вмотивовані навчатися, коли бачать користь і можливість застосовувати знання не лише в теорії;
• мотивацію через цінність і результат: важливо показувати, як навчання допомагає досягати особистих і професійних цілей;
• готовність до навчання й контекст життя: оскільки дорослі мають обмежений час і різні пріоритети, потрібно планувати гнучкі форми навчання, робоче навантаження тощо;
• активну участь і взаємодію: дорослі краще засвоюють матеріал через обговорення та взаємодію. Тут на допомогу прийдуть дискусії, групові вправи, спільне розв’язання проблем.

У роботі супервізора/ки важливим є й оволодіння комунікативними інструментами, як-от активне слухання, ефективні запитання, зворотний зв’язок. Як працювати з ними та які інтерактивні вправи можна використати, читайте в посібнику від ГО «Навчай для України».

Важливо розуміти, що супервізія — це не консультація, коли ставлять запитання, а супервізор чи супервізорка дає готову відповідь. Це передусім взаємодія та живе спілкування, побудоване на відкритих запитаннях, які допомагають людині самостійно знайти рішення, наголошує Неля Домажирська.

Регулярність супервізій може бути різною. Зазвичай зустріч триває годину-півтори. Форми організації та проведення супервізій залежать від способу організації (очна, дистанційна, очно-дистанційна) та кількості учасників / учасниць (індивідуальна, групова).

Як організувати групову супервізію (з досвіду ГО «Навчай для України»)?

1. Створюємо анкету запитів.

Як радять співрозмовниці, перед проведенням супервізії потрібно заздалегідь зібрати в учительства зворотний зв’язок — наприклад, через гугл-форму: про що освітяни хотіли б поговорити, які кейси розглянути? Коли запит виходить за межі компетентності супервізорів, варто запросити колегу, що спеціалізується на певному питанні. Якщо в учителя/ки немає кейсу для обговорення, то можна додати в анкеті опцію «Усе чудово, просто послухаю інших».

2. Обговорюємо домовленості.

Якщо це перша супервізія, то на початку зустрічі важливо проговорити домовленості, за якими будете працювати, щоб установити атмосферу психологічного комфорту та довіри. Учасники та учасниці можуть сформулювати спільні правила, наприклад, конфіденційність та академічна доброчесність, дотримання таймінгу, «Я — повідомлення» (коли говорять від першої особи й про себе) тощо. 

3. Проводимо супервізію.

На цьому етапі учасники й учасниці разом із супервізором/кою розглядають запити, які були в анкетах. Під час вивчення якогось кейсу, як правило, супервізори/ки не кажуть, чий він, додає Неля Домажирська. Натомість можна сказати: «У нас є ось такий проблемний кейс. Розгляньмо його». Якщо людина відчуває безпеку, їй комфортно, вона прагне включитися, то самостійно вирішує, чи зізнатися, що це її кейс. Якщо не хоче, то потрібно поважати цей вибір.

Також важливо використовувати відкриті запитання:

«Супервізорам та супервізоркам теж важливо не лише аналізувати ситуації вчительства, а й ділитися власним досвідом. Коли я, наприклад, відкрито кажу: “І в мене теж іноді не виходить, і мої учні теж не вмикають камери”, — це знімає напругу та створює довіру в групі. Адже освітній процес — жива взаємодія, а не сценарій, де все можна передбачити. І це нормально», — наголошує Неля Домажирська.

4. Завершуємо рефлексією (проговорити, що було корисно, а що — ні, що учасники й учасниці взяли для себе із супервізії).

Докладніше всі ці кроки описані в посібнику від ГО «Навчай для України».

Як провести індивідуальну супервізію (з досвіду ГО «Навчай для України»)?

«Цей формат передбачає, що супервізор чи супервізорка відвідують урок учителя чи вчительки. Тут ми можемо оцінити доцільність та ефективність певних інструментів, синхронізувати бачення навчання тощо», — пояснює Неля Домажирська.

Загалом індивідуальна супервізія складається з таких етапів:

1. Спостереження за практикою супервізанта/ки;
2. Фіксація результатів у формі спостереження;
3.  Попередня оцінка успішності заняття;
4. Аналіз результатів практики супервізанта/ки, зафіксованих у формі спостереження;
5. Моделювання бесіди з плануванням її проведення.

«Коли я відвідую уроки, то завжди намагаюся попередити вчителя чи вчительку, запитати, чи буде йому / їй комфортно в цей день та час. Водночас такі заняття не вимагають якоїсь святкової презентації чи спеціальної підготовки. Моя мета — побачити, як усе відбувається насправді. Я не маю втручатися в хід заняття, а лише спостерігати та фіксувати ключові моменти. А потім маю надати якісний зворотний зв’язок», — розповідає Неля Домажирська.

• Необхідно уникати загальних фраз. Замість «Ви молодець», краще сказати: «Ви добре впорались із цією задачею, використовуючи ефективний метод комунікації».
• Надавати зворотний зв’язок одразу після спостереження за заняттям, щоб учитель чи вчителька міг / могла відразу внести корективи у свою роботу.
• Починати з позитивних аспектів роботи, щоб підтримати мотивацію. «Мені сподобалося, як ви пояснили своє рішення, це показує, що ви детально розібралися в цій ситуації».
• Уникати сполучника «але». Навіть якщо ви похвалили людину, «але» все перекреслює, бо інформацію до цього людина сприйме виключно як вступ.

• Зворотний зв’язок має бути спрямований на покращення, містити поради та рекомендації для подальшого розвитку. «Ви правильно визначили формулу. Можна ще більше покращити результат, якщо ви звернете увагу на точність розрахунків».
• Уникати фраз-знецінювачів, наприклад: «Це дрібниця», «Я це вже чув», «Не варто так перейматися».
• Використовувати фрази на кшталт: «Дякую, що поділилися цією історією. Вона дуже цінна для нашого обговорення».
• Слухати уважно, не перебиваючи. Важливо демонструвати свою зацікавленість через невербальні сигнали й короткі репліки, які заохочують продовжувати розповідь.

«Пам’ятайте, що супервізія — це не ревізія, не контроль і не перевірка, а простір безпеки та взаємної підтримки. Щоб вона не викликала страху, варто починати з маленьких кроків: проведіть коротку вступну зустріч, організуйте пробну супервізію, щоб учасники й учасниці могли побачити, як усе працює. Але головне — давайте людям змогу обирати, а не змушуйте — тоді готовність включатися буде справді щирою, а сама супервізія — ефективною», — підсумувала Марія Ружина.

Фото співрозмовниць, ГО «Навчай для України», а також Артема Галкіна, передрук світлин суворо заборонено

Матеріал створений у межах проєкту ГО «Навчай для України» «Тьюторські кетч-ап центри: подолання освітніх втрат в умовах надзвичайних ситуацій» за сприяння Норвезької ради у справах біженців (NRC) в Україні та за фінансової підтримки Norway.