Повага до дитини – найбільша цінність. Як виховують немовлят у дитсадках Нової Зеландії

У центрі – потреби дитини, її інтереси та можливості для розвитку. На цьому базується робота дошкільних закладів у Новій Зеландії, які приймають на виховання дітей одразу з народження. У групі з немовлятами один вчитель [усіх працівників садочків та шкіл тут заведено називати вчителями] наглядає за трьома дітьми, а в групі є все необхідне: пральна машина, душ, пеленальний столик, обладнання для приготування та зберігання їжі (сумішей або грудного молока). Також є окрема кімната з ліжечками для сну, навіть окремі серветки для обличчя та, раптом що, витирання крові через поранення.

Дітей будь-якого віку тут навчають культури маорійців – корінного народу Нової Зеландії. Щомісяця вчителі готують для батьків звіт про навчальні успіхи дітей. Попри те, що більшість часу маленькі вихованці проводять у садочку (5 днів на тиждень по 7–8 годин), першими вчителями вважаються не працівники дитсадка, а батьки.

В Україні теж планують створювати групи раннього виховання для малят від трьох місяців (це передбачає закон про дошкільну освіту, який набрав чинності 1 січня 2025 року). Наразі комунальні дитсадки мають досвід роботи з дітьми від одного року, а з немовлятами працюють здебільшого приватні садочки. Тож досвід дошкільних закладів Нової Зеландії може бути цінним для тих, хто планує відкривати в українських дитсадках групи для немовлят.

«Вчися.Медіа» поспілкувалося з вчителькою новозеландського дитсадка Ярославою Павлічук. Ми розпитали її про особливості раннього виховання немовлят, організацію побуту в групі, а також про співпрацю батьків та вчителів.

Ярослава Павлічук за першою освітою – провізорка. Останні 20 років живе в Новій Зеландії, де здобула іншу освіту – педагогічну. Жінка каже, що піти в освіту, зокрема, у дошкілля, її заохотило те, що в Новій Зеландії поважають дитячі цінності, вчать дітей ухвалювати самостійні рішення, а завдання вчителів – знайти індивідуальний шлях розвитку для кожної дитини.

Щоби працювати в дошкіллі, спочатку Ярослава вивчила англійську мову, а потім рік вчилася в університеті (Post Graduate Diploma of the Year), де здобула кваліфікацію викладачки. У дитсадках жінка працює 15 років, має досвід роботи з дітьми різного віку, а нині є вчителькою на заміні. Така форма роботи передбачає, що вчителі можуть щодня працювати в різних закладах, де є необхідність замінити колег через хворобу чи з інших причин. Зазвичай садочки співпрацюють з освітніми агенціями, що мають свою базу контактів учителів, які можуть вийти на заміну.

З немовлятами (тобто малюками від нуля місяців до року) найчастіше працюють Education and Child Care Centers (приватні освітньо-доглядові центри). Це один із типів дитсадків Нової Зеландії, які мають різні за віком групи – від немовлят аж до п’яти років (у 5 років діти йдуть до школи).

Центри можуть розташовуватися в будинках на 2–3 поверхах або в окремо збудованих приміщеннях. Крім центрів, у системі дошкільної освіти Нової Зеландії працюють:

• дитячі садки, подібні до тих, що в Україні. Тут виховують малят від 2 до 5 років;
• ігрові центри, які створюють самі батьками для догляду за дітьми від нуля місяців до 6 років, часто працюють змішані групи;
• дошкільні заклади з повним зануренням у мову маорі;
• Монтессорі-заклади – здебільшого приватні заклади для раннього навчання для дітей від 2,5 до 6 років;
• домашні садки, коли вчителі вдома відкривають невеликі змішані групи, у яких перебуває до 4 дітей.

Найбільше в Новій Зеландії освітньо-доглядових центрів (3 тисячі, для порівняння класичних дитсадків – понад 600, Монтессорі-закладів – понад 500). Батьки приводять дітей у центри здебільшого з піврічного віку. Цей період стає вирішальним для мам і тат: вони або віддають маля в садочок, а мама повертається на роботу (на декретну відпустку держава передбачає лише 6 місяців, а не три роки, як в Україні), або ж мама й далі залишається вдома з дитиною, проте роботодавець не зобов’язаний тримати для неї робоче місце.

Освітньо-доглядові центри (Education and Child Care Centers) мають декілька типів груп для дітей різного віку:

• від нуля до двох років – у такій групі акцент на індивідуальному розвитку;
• від двох до трьох років – більше уваги на взаємодію з однолітками;
• від трьох до п’яти років – починається підготовка до школи.

Співвідношення дітей до вчителів в одній групі регулюється нормативними документами Міністерства освіти Нової Зеландії. Наприклад, один / одна вчитель/ка може наглядати за трьома-п’ятьма дітьми віком до одного року.

Щоби потрапити в Child Care Centers, батьки мають записатися в лист очікування та вказати, з якого саме місяця хочуть віддати маля в центр. Під час першого знайомства із центром батькам показують кімнати для ігор та сну, знайомлять з учителями, дають змогу подивитися, як відбуваються заняття з малюками. Якщо батькам щось не до вподоби, вони можуть звернутися до іншого центру.

Якщо батьків усе влаштовує, то чекають, коли центр покличе їх із дитиною на постійне відвідування. Починається все з трьох ознайомчих візитів:

1. під час першого батьки залишаються з дитиною на 20–30 хвилин, граються з нею в групі, заодно знайомляться з рутинними справами інших дітей;
2. на другий візит батьки залишають дитину в групі з вчителями на 20–30 хвилин;
3. третього разу дитину залишають на півтори-дві години.

А далі починається щоденне відвідування центру.

За кожною новою дитиною в групі закріплюється одна головна вчителька, яка фактично стає для неї другою мамою. Саме ця вчителька щоранку зустрічає маму з малям, розпитує, на що звернути увагу, можливо, треба раніше вкласти дитину спати через поганий сон уночі.

Також головна вчителька документує всю необхідну інформацію, щоб доглядати за дитиною: скільки дитина спить та як саме любить засинати, як її харчувати – з пляшечки сумішшю чи грудним молоком, яке приноситиме мама; що саме дитину цікавить та в які активності вона любить гратися. Мама і вчителька стають як подруги, бо постійно обмінюються інформацією про дитину.

«Ця інформація потрібна і для догляду, і для того, щоб налагоджувати комунікацію з батьками та дитиною, – додає Ярослава Павлічук. – Бо дитина вранці може бути сумною чи веселою, хтось звикає до садка за тиждень-два, а комусь треба більше часу. Тому роль головної вчительки на перших етапах є дуже важливою. Дитині важливо знати, що щоранку її зустрічатиме одна й та ж «тьотя», яка буде з нею спілкуватися увесь день. Це її заспокоює. Коли дитина почне почуватися впевнено, тоді роль головної вчительки відсовується на другий план».

Такий підхід практикують і тоді, коли дитина переходить в іншу вікову групу – спочатку три дні дається для ознайомчих візитів, далі відбувається тісне спілкування з головною вчителькою, а згодом – звичайне навчання. Те ж відбувається і в школі, коли в кожному класі збираються нові діти, з якими працюють нові вчителі. Саме так дітей готують до дорослого життя та загартовують їхню стійкість (resilience). Адже на кожному етапі адаптації до нового діти вчаться комунікувати та розв’язувати проблеми самостійно.

Кожна група поділена на певні зони – для пеленання, годування, ігор із пазлами чи кубиками або для Me Time (групових занять в ігровій формі). Окремо є кімната для сну з ліжечками, у якій температура повітря тримається на рівні 19 градусів (це корисно для дихання) та душова, де можна замінити підгузки та помити дитину (до речі, підгузки для кожної дитини приносять батьки).

У групі завжди грає тиха заспокійлива музика.

«Ми робимо з дітьми те саме, що й мами б робили вдома. Наприклад, міняю дитині підгузки й спілкуюся з нею, усміхаюся, граюся. Доки ми йдемо до зони заміни підгузку, можу дитині й казку розказати, щось запитати, показати, пісеньку заспівати. Тобто це ціла історія, яка відбувається навколо дитини й стає для неї раннім розвитком. Спілкування з дитиною дає змогу чути рідну мову, а також це допомагає їй самій розговоритися», – розповідає Ярослава.

Me Time – це формат навчання, коли діти сідають у коло, наприклад, щоби поспівати з учителькою пісні або помалювати. Для немовлят це найчастіше слухання різних пісеньок. Учителі самі обирають, про що саме сьогодні розкажуть дітям або які навички розвиватимуть на занятті. Хтось може розповідати про гарні манери й читати про це книжку, а хтось проведе руханку з пісеньками. Таке заняття триває 10–15 хвилин.

«Нам ніхто не скаже, що цього місяця ми маємо вивчити з дітьми цифри або кольори. Ми орієнтуємося на те, що зараз цікавить дітей. Якщо хтось із них не хоче зараз сидіти в колі й співати, то може займатися своїми справами, за дитиною пригляне хтось з інших вчителів. У нас немає вимог, що всі діти наприкінці навчання в групі для немовлят чи від двох до трьох років мають знати ось це й це. У кожної дитини буде свій результат, і це нормально. Тому що кожна з них має свій шлях розвитку. У когось він швидший, а в когось повільніший», – розповідає вчителька.

У кожного вчителя в групі є свої обов’язки, які постійно змінюються. Наприклад, у першій половині дня хтось міняє підгузки, а після обіду – грається з малятами на вулиці.

Вчителі мають 40-годинний робочий тиждень (перерви не входять до робочого часу), але можуть працювати із 7:00 до 16:00 чи з 9:00 до 18:00. Наприклад, вранці вчителі приходять на роботу почергово: хтось на 7:00 чи 7:30, інші на 8:00 чи 8:30. Упродовж двох годин усі вже на роботі. А ввечері в такій же послідовності завершують робочий день. Наприкінці дня групи можуть з’єднати в одну, але завжди з дітьми буде мінімум дві вчительки.

Усі садочки працюють за національною програмою дошкільної освіти. У ній врахований досвід і методики європейських країн та культура маорі. Основний принцип програми – у дитини має виховуватися шанобливе ставлення до своєї культури та культур інших народів (у часи, коли Нова Зеландія була колонією Великобританії, діяла заборона на спілкування маорійською мовою. Нині маорійці становлять лише 16 % від населення Нової Зеландії. Тому відновлення своєї мови та культури дуже важливе для країни).

У Новій Зеландії є три офіційні мови – англійська, маорійська та мова жестів. Фактично всі три мови використовуються в дитсадках. Мова жестів допомагає в спілкуванні з немовлятами, які ще не вміють говорити, але можуть показати жестами, що саме хочуть.

Вчительки говорять із дітьми короткими фразами й часто озвучують їх одразу двома мовами, щоб дитина чула водночас англійську та маорійську (наприклад, вчительки кажуть, що зараз будемо слухати пісню або митися і промовляють ці слова двома мовами почергово).

Також у дитсадках дотримуються маорійських традицій. Так, перед прийомом їжі зачитують маорійською мовою Karakia – це словесне налаштування на щось хороше (наприклад, «Благослови їжу, щоб вона була поживою для нашого тіла та душі»). Далі повторюють це ж саме англійською.

Та насамперед навчальна програма базується на шанобливому ставленні до культури маорі та інших культур. Діти відзначають свята маорі й тих народів, представники яких є в їхній групі серед малят або вчителів. Так, вони співають пісні маорійською про новий рік, відзначають день підписання договору Вайтанги між маорійцями та британцями (звісно, усе в ігровій чи пісенній формі), розписують писанки до Великодня (бо одна з учительок родом з України), малюють індійські орнаменти з нагоди національного свята Дівалі (індійський новий рік).

«Кожна дитина – це дитина зі своєю культурою та своїми традиціями. Якщо ми знаємо, наприклад, що це дитина з Індії, Китаю чи України, то завжди будемо відзначати їхнє національне свято. Тобто в дітей із пелюшок плекається повага до власної мови та традицій, а також до інших культур», – зауважує Ярослава Павлічук.

Більшість часу діти проводять у дитсадку, навіть якщо це немовлята. Та водночас ключова роль у їхньому вихованні належить батькам, а не вчителям. Для цього вчителі щодня запитують батьків про самопочуття та поведінку дитини, радять, як допомогти, якщо почали різатися зуби чи вже час відучити від грудного годування.

Щомісяця вчителі пишуть звіт про історію навчання дитини. Ці історії публікуються на спеціальній освітній платформі, доступ до якої мають батьки, бабусі та дідусі, тьоті й дяді – але тільки до інформації про їхнє маля. В історії навчання вчителі описують, що саме дитина робила, вивчала, досліджувала останній місяць, навіть згадують про те, з ким саме гралася. Батьки можуть залишати коментарі до історії навчання.

Ярослава зараз працює в групі з дітьми від 2 до 3 років, де одна вчителька веде історії навчання для сімох дітей. Це дає змогу врахувати індивідуальні потреби кожної дитини та спланувати, які активності запропонувати, щоб розкривати далі дитячі інтереси й розвивати нові навички. Батьки теж можуть озвучити свої побажання, на чому б хотіли зосередитися найближчим часом – на розвитку мовлення чи дрібної моторики.

Тобто вчителі стають і психологами, і порадниками для батьків. А ще раз на два роки вони проходять курси першої медичної допомоги, щоб навчити, як діяти в разі поранення, кровотечі чи високої температури. Також вчителі проходять курси підвищення кваліфікації з тих тем, де хочуть підсилити свої знання після університету – щодо лідерства в колективі, спілкування з батьками або емоційного розвитку дітей.

У кожній групі щомісяця вчителі збираються для обговорення, що треба покращити у їхній роботі, як ліпше реагувати на капризи чи плачі дітей, які методики впровадити додатково.

«Ми не можемо сказати батькам, щоб не водили дитину в садочок, бо вона кусається абощо. Це радше привід поговорити з батьками та розібратися, як дитина поводиться вдома, чи нічого не змінилося в її поведінці. Якщо батькам потрібна допомога психологів, то центр запропонує їм таку зустріч», – каже Ярослава Павлічук.

«Ми ніколи не вказуємо дітям, що саме їм треба зробити, наприклад, «Зупинись, не бігай». Ми пояснюємо, а що ж ми від них хочемо, наприклад: «Будь ласка, зупинись, а тепер іди». Іноді це треба повторити десятки разів, але це теж нормально, саме так діти розвиваються», – каже Ярослава.

Якщо дитині зараз хочеться гратися на вулиці, ніхто не змушуватиме її зайти в групу. Діти самі вирішують, що їм робити, а вчителі не нав’язують свою думку, а просто пояснюють, розповідають, пропонують – тобто створюють умови, у яких дитина самостійно ухвалює рішення.

Ярослава Павлічук каже, що не має значення, з якого віку дитина починає ходити в садочок – у п’ять місяців чи два роки. Головне – це середовище, у якому вона росте.

Важливо, щоб це середовище було побудоване на принципах:

• безпеки та підтримки, коли дитина відчуває емоційну стабільність і довіру до вчителів;
• розвитку індивідуальності, коли враховуються потреби та темпи розвитку кожної дитини;
• пізнання через гру та досвід, коли діти вчаться взаємодіяти, досліджувати світ і розвивати навички самостійності;
• формування культурної ідентичності, коли вони розуміють своє коріння, традиції та поважають інші культури.

Власне, середовище та підхід до виховання, а не вік, є ключовими чинниками, які впливають на гармонійний розвиток дитини, акцентує вчителька.

Фото: careforkids, sunbeams, ymca, nzherald, ymcanorth