Що впливає на рішення підлітків залишатися або виїжджати з України: результати нового дослідження БФ savED

На четвертому році широкомасштабної війни 46 % українських підлітків і підліток вірять у майбутнє України. Водночас це найменш оптимістична група серед учасників й учасниць дослідження, яке провів Міжнародний благодійний фонд savED. Для порівняння: віра в краще притаманна 67 % учителів/ок і 88 % представників/ць шкільних адміністрацій.

• Як різні формати навчання, рівень безпеки й підтримки в школі, а також відчуття належності до громади впливають на бажання молоді залишатися в Україні;
• чому соціальна взаємодія для молоді не менш важлива, ніж академічні знання;
• які трансформації відбулися в підлітковому середовищі за час широкомасштабної війни — про це «Вчися.Медіа» розповіла Ганна Новосад, співзасновниця благодійного фонду savED та колишня міністерка освіти і науки України (2019–2020).

[Докладний звіт за результатами дослідження «Війна, освіта та соціальний капітал. Три роки повномасштабного вторгнення» доступний за посиланням. Це друга хвиля аналізу стану освіти, шкільного середовища та настроїв підлітків, що дає змогу порівняти динаміку змін із 2023 роком, адже респондентам/кам ставили низку тих самих запитань два роки тому. Утім, цьогоріч дослідники сфокусувалися, зокрема, на питаннях довіри, приналежності до спільноти й громади в контексті докладнішого вивчення соціального капіталу учнівської молоді.]

Відчуття приналежності до місця, де підлітки живуть і навчаються, — один із базових компонентів соціального капіталу. Воно формує їхній емоційний комфорт та реальні життєві рішення: залишатися у своїй громаді й розвивати її, будувати майбутнє тут чи шукати його деінде. Дослідження показує: це глибоке відчуття визначають соціальні зв’язки, довіра та можливість бути частиною спільноти, у формуванні яких не останню роль відіграє школа.

Тож фактично кожен/а третій/я школяр/ка не інтегрований/а в середовище, де мешкає. Крім того:

• кількість тих, хто хотів би виїхати за кордон, зменшилася порівняно з 2023 роком — 22 % проти 26 % два роки тому;
• бажання лишитися в Україні задекларували 52 % підлітків/ок, але лише 30 % із них хочуть у майбутньому жити саме у своєму рідному місті чи селі.

«Відчуття приналежності — не просто емоція. Це чинник, який визначає, чи захоче молода людина залишатися в Україні. В умовах демографічних викликів він критично важливий. Окремо зазначу: наше дослідження репрезентативне для всієї України, тобто ми опитували підлітків з усіх областей, а не лише з прифронтових регіонів. Тож ці висновки можна вважати актуальними для всієї країни», — додає Ганна Новосад.

Загалом є чотири ключові чинники, які формують відчуття приналежності до громади.

1. Задоволеність навчанням. Школа — головний соціальний простір дитини (навіть якщо заклад працює дистанційно). Дослідження показує: серед тих, кому подобається навчання, 71 % відчуває себе частиною громади. Серед незадоволених школою — лише 28 %.

«Ідеться не лише про уроки, а про весь досвід перебування в школі: наскільки дитину чують, підтримують, створюють умови для розвитку», — пояснює Ганна Новосад.

2. Соціальні зв’язки та дружба. Підлітки, які мають друзів і відчувають себе частиною колективу, демонструють значно вищий рівень довіри до громади та бажання залишатися в ній. Згідно з дослідженням, серед тих, у кого багато друзів, 38 % хочуть залишитися у своїй громаді. Серед підлітків, які їх не мають, — лише 10 %.
3. Можливість працевлаштування. Серед підлітків, які вірять у можливість гідного працевлаштування на місці (40 % опитаних школярів/ок), більшість хотіла б залишитися жити у своїй громаді; натомість серед тих, хто вважає, що знайти роботу вдома складно, цей показник стрімко падає — аж до 15 % (тут варто враховувати два моменти: у деяких громадах справді важко знайти роботу, а підлітки не завжди знають про реальні можливості працевлаштування, які є у їхньому регіоні, — ред.).
4. Усвідомлення сенсу власних дій. Різниця між підлітками, які відчувають сенс у тому, що роблять, і тими, хто його не бачить, — разюча: приблизно 70 % першої групи розповіли про високу залученість і прив’язаність до громади. Натомість ті, хто не відчувають себе потрібними або не розуміють, як можуть впливати на життя довкола, значно рідше говорять про приналежність.

«Якщо перекласти це на практичні рішення, то будь-яка громада без великих бюджетів може вибудувати системну роботу з молоддю: пояснювати, як функціонує місцеве життя, залучати підлітків до відновлення та розвитку, показувати, що їхній голос має вагу. Зокрема, це можна робити через школу, адже в контексті війни вона виконує ширшу роль, ніж просто заклад освіти», — додає Ганна Новосад.

Вона також зауважує, що це добре помітно на прикладі освітньої програми UActive, ініціатором якої є savED спільно з американською неурядовою організацією Spirit of America. Це програма для підлітків з прифронтових регіонів, які прагнуть відновлювати Україну. Завдяки підтримці й наставництву молодь опановує інструменти, щоб створювати корисні рішення для розвитку рідних громад, залучати ресурси та гуртувати локальну спільноту.

Коли підлітки отримують можливість реалізувати власні соціальні проєкти в межах програми, вести діалог із владою чи навіть залучати фінансування від меценатів, вони стають упевненішими. У них з’являється відчуття впливу та відповідальності. І навіть якщо вони не планують залишатися у своєму селі, бажання жити в Україні загалом зростає: підлітки розуміють, що можуть змінювати країну на краще.

«Немає соціального кола, довіри, якісного навчання, усвідомлення сенсу власних дій — немає і мотивації залишатися. А школа — ключове місце, де формуються ці зв’язки. Школа дає підліткам можливість відчути: мене тут підтримують, я тут потрібен, я тут маю друзів. Там, де є це відчуття, буде й рішення залишатися», — наголошує Ганна Новосад.

Вона наголошує: соціальний капітал — реальний ресурс, що визначає стійкість суспільства, адже коли учнівство, батьківство й учительство почуваються частиною спільноти, вони:

• легше адаптуються до викликів;
• менше піддаються емоційному виснаженню;
• активніше долучаються до громадських ініціатив;
• бачать сенс у розвитку власної громади та країни.

Проєкти фонду savED покликані відновлювати не лише школи, а й спільноти навколо них, створювати простори довіри та взаємодії, у яких дитина не відчуває себе самотньою.

«Інвестиція у формування соціального капіталу через освітнє середовище, через школу — це інвестиція у відбудову країни, адже після закінчення війни матеріальні руйнування можна буде відновити за декілька років, тоді як на відновлення соціальних зв’язків підуть десятиліття. Школа, яка підтримує дітей соціально й емоційно, є тим середовищем, що допомагає вижити, зберегти життєстійкість і врешті повернути віру в майбутнє», — пояснює Ганна Новосад.

Попри те що за останні два роки частка учнівства на дистанційному навчанні зменшилася із 44 % до 20 %, освітній ландшафт України залишається дуже нерівномірним. Формат, у якому навчається дитина, часто визначає географія.

«Ми спостерігаємо декілька різних Україн одночасно. Там, де більш-менш безпечно, діти повернулися до очного шкільного життя. А в прифронтових регіонах дистанційка залишається не вибором, а єдиною формою навчання. Це питання безпеки. І воно визначає, які можливості отримує дитина — не лише освітні, а й соціальні», — зауважує Ганна Новосад.

Водночас, за її словами, навіть якщо в регіоні формально оголосили повернення до офлайн-навчання з вересня, реальна ситуація може бути зовсім іншою. Наприклад, у Чернігівській області через безперервні тривоги школярі/ки втратили більшість навчального часу. Діти сиділи в укриттях, і є кейси, коли бомбосховища не були в тому стані, щоб там можна було продовжувати заняття.

Тож для багатьох підлітків із прифронтових регіонів школа давно є віртуальною кімнатою на екрані смартфона чи ноутбука. Повноцінне спілкування, участь у групових активностях чи перебування в реальному класі для них недосяжне.

Водночас повернення до школи офлайн дало змогу значній частині підлітків/ок відновити звичну соціальну взаємодію, налагодити стосунки з однолітками та повернути структуру навчального процесу. Соціалізація — одна з ключових функцій школи, і саме тут розрив між форматами навчання найпомітніший. Дані дослідження свідчать, що:

• серед учнів / учениць очної форми 57 % опитаних мають багато друзів;
• серед тих, хто навчається дистанційно, — 42 %.

Це впливає на рівень довіри, почуття приналежності, здатність будувати нові зв’язки. Учні / учениці, які тривалий час перебувають на дистанційному навчанні, частіше відчувають:

• ізоляцію та самотність;
• труднощі у встановленні нових контактів;
• знижену мотивацію до навчання;
• емоційне виснаження.

«Дитина, яка два роки поспіль навчається вдома перед екраном, втрачає шанс здобути повноцінний підлітковий досвід. І це не її вибір — це реальність, продиктована війною», — додає Ганна Новосад.

Гуртки, секції, шкільні органи самоврядування — також важливі елементи розвитку та включеності в життя громади. Проте навіть ці можливості розподілені нерівномірно. Так, лише 42 % опитаних учнів / учениць зазначили, що їхні школи пропонують достатньо позакласних активностей. Серед підлітків/ок, які мають доступ до якісної позакласної діяльності, 69 % відчувають сильну приналежність до громади. Серед тих, хто не має можливості долучатися, — лише 20 %.

У дистанційному форматі ці можливості часто зникають, а в прифронтових областях гуртки або не працюють зовсім, або існують лише онлайн, втрачаючи ефект живої присутності.

Цікаво, що, попри всі виклики, саме підлітки з прифронтових регіонів бачать найвищою роль школи у власному житті: 52 % з них упевнені, що заклад освіти суттєво вплине на їхню майбутню самореалізацію (загалом по країні таких 42 %). Для багатьох дітей школа — навіть дистанційна — лишається точкою стабільності, яка надає відчуття підтримки.

«Для дітей у прифронтових громадах школа — це, зокрема, і про відчуття, що хтось поруч, що є дорослі, які підтримують. Це важливий емоційний якір у хаосі війни», — наголошує Ганна Новосад.

Щоб повернути відчуття живої взаємодії до громад, які особливо постраждали від війни, команда фонду за три роки розгорнула понад 150 «Вуликів» (освітніх центрів). Це безпечні простори, де:

• діти можуть навчатися офлайн;
• є доступ до інтернету та навчальних матеріалів;
• можна проводити гуртки та неформальні заняття, реалізувати проєкти;
• створені умови для спілкування й емоційної підтримки.

«Передусім “Вулики” облаштовують у прифронтових регіонах. У 2022 році ми починали з Київщини та Чернігівщини — одразу після деокупації цих областей. Зараз такі центри існують також на Миколаївщині, Херсонщині, Дніпропетровщині, Сумщині, Харківщині та в Запорізькій області. Десь “Вулик” фактично є єдиним безпечним освітнім осередком, бо решта шкіл зруйнована або не може працювати офлайн. Так, в Ізюмі на Харківщині один із таких майданчиків став єдиним місцем для навчання декількох тисяч дітей», — розповідає Ганна Новосад. 

В інших громадах «Вулик» розширює доступ до освіти, коли одна школа зруйнована, інша — в ремонті, а дітям однаково потрібно навчатися. У цих випадках простір допомагає закрити брак місць і створити безпечні умови. Особливо це відчутно на Харківщині: більшість «Вуликів» там розташовані в укриттях.

За оцінками savED, такі простори мають довгостроковий вплив, бо:

• підвищують шанси дітей та підлітків продовжувати освіту після війни;
• знижують ризики емоційної ізоляції та втрат у розвитку;
• закладають фундамент для відновлення громади, коли бойові дії припиняться;
• створюють покоління підлітків, які мають досвід співпраці, взаємної підтримки й активної участі.

У savED наголошують: і далі розвивають мережу освітніх рішень, бо вона допомагає швидше й ефективніше працювати з дітьми — безпосередньо у громадах, через педагогів/инь, минаючи довгі й складні процеси змін у школах.

«Для нас це своєрідна “швидка допомога”. Стає дедалі важче залучати фінансування на підземні школи та сучасні укриття, які слугують повноцінними просторами для навчання. При цьому за останні місяці ситуація в прифронтових громадах Запорізької та Дніпропетровської областей погіршилася через збільшення кількості атак FPV-дронів та інших типів БПЛА. Це робить підземну освіту не просто актуальною, а критично необхідною», — пояснює Ганна Новосад.

Команда також планує повернутися до розвитку модульних шкіл (цей напрям тимчасово зупинили). Такі школи, за словами фахівчині, життєво важливі для громад, де будівлі закладів освіти знищені, але навчання офлайн усе ще можливе.

Якщо у 2022–2023 роках школи боролися з браком укриттів та перебоями з електрикою і зв’язком, то у 2025-му ситуація дещо змінилася. Значну частину інфраструктури відновили, навчальні процеси стали адаптивними, а вчительство й адміністрація навчилися працювати в умовах довготривалої небезпеки.

Проте дедалі помітнішими стають психоемоційні проблеми. Опитування свідчить: підлітки живуть в умовах стійкого стресу, зокрема:

• 33 % підлітків повідомляють про підвищену тривожність. Для порівняння: у 2023 році таких було 37 %. Водночас, на думку Ганни Новосад, багатьом українцям/кам властиве применшення власних проблем і потреб: багато хто нині вже «звик» до реалій війни;
• 21 % школярів/ок відчуває потребу в психологічній підтримці. Це менше, ніж два роки тому, проте експерти наголошують: реальна потреба може бути значно вищою. Діти часто не усвідомлюють свого емоційного стану, не вміють чітко формулювати власних переживань або бояться звертатися по допомогу, а підлітки, зокрема, приховують тривогу за зовнішньою впевненістю.

Утім, важко сказати, що конкретно впливає на високий рівень емоційної напруги, адже він може бути результатом декількох чинників:

1. Підлітковий вік — це етап інтенсивних гормональних, соціальних і психологічних змін. Навіть у мирний час підлітки часто переживають невпевненість, коливання самооцінки, страх невдач чи соціального неприйняття.
2. Повітряні тривоги, загроза обстрілів, руйнування, новини про бойові дії — усе це створює фон, який неможливо ігнорувати. Для багатьох дітей це частина повсякденності, що лише підсилює емоційне виснаження.
3. Через війну тисячі сімей були змушені покинути свої домівки. Для підлітків це означає втрату друзів та звичного соціального кола.
4. Вибір професії, планування навчання, мрії про майбутнє — усе це стає складнішим, коли країна живе в умовах довготривалої війни. А невизначеність демотивує та підсилює тривогу.

На думку Ганни Новосад, батьки, освітяни та представники місцевого самоврядування мають уважніше ставитися до стану підлітків. Навіть у звичайних умовах це складний період розвитку, а під час широкомасштабної війни рівень невизначеності та тривоги для молоді зростає в рази. Важливо створювати безпечні освітні простори, навіть якщо це підземні укриття, а не вимагати від підлітків миттєвих відповідей щодо майбутнього — куди вступатимуть чи яку професію оберуть.

«savED співпрацює з кількома сотнями тьюторів та приблизно 1500 вчителями, які працюють із дітьми над відновленням навчальних досягнень. Для педагогів це надзвичайно виснажлива робота, і для них потреба в психоемоційній підтримці також стрімко зростає», — додає Ганна Новосад.

Тривожність і виснаження виявляються не лише в погіршенні настрою учнів та учениць. Вони спричиняють конкретні навчальні та поведінкові наслідки:

• зниження концентрації та продуктивності;
• часті перепади настрою;
• уникання соціальних контактів або навчальних активностей;
• емоційне «вимикання», коли дитина перестає цікавитися тим, що раніше її мотивувало;
• збільшення конфліктності або, навпаки, різке замикання в собі.

Для школи це виклик, адже навчальний процес залежить не лише від якісних програм і безпечних умов, а й від здатності учнівства сприймати, переробляти й використовувати інформацію. Так, згідно з даними дослідження:

• у 2025 році 82 % представників/ць адміністрацій заявили про освітні втрати серед учнівства (у 2023-му — 66 %);
• 28 % освітян/ок помічають погіршення результатів навчання дітей;
• лише 29 % педагогів/инь говорять про покращення ситуації.

Тож savED планує розширювати свою програму подолання освітніх втрат, що охоплює чотири академічні предмети та передбачає додаткові заняття для дітей. 

«Ми хочемо інвестувати не лише в ремонти чи облаштування простору, а передусім у людей», — зазначають у savED.

Крім того, як розповіла Ганна Новосад, однією з найпомітніших змін у 2025 році стало зростання кількості вчителів/ок, які відзначають брак підтримки з боку батьків.

Причини можуть бути комплексними:

• емоційне вигорання самих батьків;
• складні економічні умови, що забирають час і ресурси;
• вимушені переїзди та роз’єднання сімей;
• труднощі в підтримці навчання дітей у змішаних або дистанційних форматах.

«Війна зробила очевидною просту істину: взаємна підтримка є одним із найпотужніших механізмів стійкості. Тож ключова ідея, яка визначає наш підхід, — “Людям потрібні люди”», — резюмувала Ганна Новосад.

Дослідження охопило понад 120 шкіл з різних регіонів, включно з прифронтовими громадами та закладами з високою часткою внутрішньо переміщених осіб. Загалом дослідники провели 1924 інтерв’ю зі школярами/ками 8–11-х класів, а також опитали їхніх батьків, учителів/ок та представників/ць адміністрацій. До роботи долучилися «Vox Populi agency» та команда savED за підтримки фонду «Відродження» та USAID.

Фото міжнародного благодійного фонду savED