«Будьте наставниками для кожної дитини»: історія вчительки, яка здружила між собою понад 20 підлітків з абсолютно різним досвідом

В Україні формується нова освітня мережа, і цей процес часто болісний для батьківства та учнівства. Дорослі мають свій досвід: навчання в одному колективі впродовж 11 років (а інколи й з дитячого садочку), «дружба всім класом», багато спільних історій. Іноді діти запрограмовані на саме такий розвиток подій, але зараз усе працює інакше: із 2027 року стартує реформа старшої школи з вибором профілів в академічних ліцеях, та деякі школи вже реалізовують її в межах пілоту Міністерства освіти і науки або за власним бажанням. Пошуки ліцею та вибір профілю унеможливлюють батьківський сценарій і самі собою є джерелом стресу. До того ж у разі переходу до нового ліцею в 10-му класі не вийде обрати й нових однокласників.

Наталія Зима, учителька хімії ліцею № 3 імені Артема Мазура Хмельницької міської ради, фіналістка національної премії «Global Teacher Prize Ukraine 2020», знає з власного досвіду, як працювати з класом, у якому зібралися раніше не знайомі між собою учні й учениці. У своїй колонці для «Вчися.Медіа» освітянка розповідає:

• як познайомити учнів / учениць між собою;
• як класним керівникам завоювати довіру в новому класі;
• на чому акцентувати увагу батьків;
• як мотивувати старшокласників/ць до навчання.

У серпні 2024-го я отримала список учнів свого майбутнього 10-го класу: 7 дівчат та 17 хлопців, які до цього навчалися в семи різних навчальних закладах. Серед них практично не було однокласників — лише п’ятеро підлітків раніше навчались у нашому ліцеї, і був тільки один учень, у якого я викладала хімію. Окрім того, варто враховувати «черезтинне радіо»: історії про вчителя чи вчительку ширяться швидко, і це не завжди те, що освітяни хотіли б про себе почути. Заочно мої майбутні учні й учениці знали, що я вимоглива та складна в спілкуванні вчителька, і відверто побоювалися початку навчального року (про це я дізналася вже наприкінці першого семестру).

У середині серпня я створила два чати у вайбері: для батьківства та для учнівства. Насамперед запропонувала правила взаємодії в чатах, які відразу нормалізували наше спілкування. Несподівано для всіх з’ясувалося, що поважати простір одне одного — це просто й екологічно.

Ще до 1 вересня я запропонувала учням та ученицям прийти познайомитися зі мною тоді, коли зручно. Нагодою скористалися не всі, але більшість знайшла час на знайомство.

Я не вивчала особові справи перед новим навчальним роком. Хотіла, щоб нічого не впливало на перше враження. Переглянула їх аж на початку жовтня — і зрозуміла, що бали не завжди відображають реальні знання конкретної дитини (і це може бути як у плюс, так і в мінус).

Загалом мені здається, що шкільні проблеми пов’язані з недостатньою комунікацією між школою, батьками й дітьми.

2 вересня я зустріла своїх десятикласників і десятикласниць — гарних, але дуже напружених. Свято Першого дзвоника, позитивні емоції і… всі мовчки зайняли зручні місця в класі (хто встиг, зайняв окрему парту). Я була шокована: ніхто не намагався познайомитися, ніхто нічого не обговорював — навіть селфі не робили. І перше, що я запропонувала, — це вправа «Я іду в похід…».

Ми утворили коло, і кожен та кожна почергово мали представитися й назвати предмет, який візьмуть у похід (назва предмета має розпочинатися з тієї самої літери, що й ім’я). Почали з мене: «Я — Наталя, іду в похід і беру із собою ніж». Наступні учасники мали повторити все, що звучало раніше: «Я — [ім’я], іду в похід, беру із собою [предмет]. Разом зі мною йде [ім’я]...». Завершила також я, і мені вдалося повторити всю послідовність. Ми сміялися з тих несподіваних предметів, які пропонували взяти в похід. У такий спосіб ми зробили перший крок до знайомства.

Пізніше діти зазначили, що це було несподівано, весело й дуже допомогло в подальшому спілкуванні.

Під час формування нового колективу дуже складно врахувати весь попередній досвід навчання й спілкування. Для мене стало несподіванкою, що для деяких учнів та учениць було нормою провокувати однокласників/ць і фіксувати їхню реакцію на відео. Для мене це неприйнятно, про що я сказала підліткам. Це була не дискусія, а радше чітко артикульована позиція, яку вони прийняли. Згодом ми обговорили, чому це важливо, і сформували домовленості. Але в той момент це було єдине правильне рішення. До речі, на батьківських зборах ми також обміркували ситуацію, і дивно було чути від батьків, що вони знали про такі випадки в минулому й ніяк на них не реагували.

Я змінила підхід до розміщення учнів / учениць у класі. Раніше, коли ти працювала із дітьми з 5-го класу, то в 10–11-х уже не впливала на розсаджування в класній кімнаті. Але в новоствореному класі я на другому навчальному тижні пересадила учнів/ць, а потім повторила цю процедуру в середині семестру. Це стало каталізатором для знайомства та взаємодії. Наприкінці семестру я запропонувала всім пересісти, як хочеться (з умовою, що в цьому процесі мала бути врахована думка кожного/ї). І нам це вдалося — у нашому класі такий підхід спрацював.

Ефективні для здруження й спільні поїздки. Наша перша була у вересні: одноденна мандрівка до Кам’янця-Подільського — день разом, із цікавими екскурсіями та спілкуванням. Після цієї поїздки почало звучати «рідний клас».

Я зрозуміла, що важливо спостерігати, спілкуватися та бути чесними.

Також я змінила підхід до навчання. Не хочу узагальнювати, але велика частина родин відстежує успішність дитини за балами, виставленими в табелі або у свідоцтві. Окрім того, нормою життя пересічних учня чи учениці є вивчити, скласти й забути, схитрувати, списати, викрутитися. Як результат, можна вивчити матеріал 10-го класу, а посипатися на простих діях із дробами або правилах правопису з 5-го класу.

Спочатку виникали спротив і навіть агресія: «Нас не влаштовують вчителі, маємо їх замінити»; «Ми маємо це знати?» тощо. Але потихеньку ситуація виправилася  — коли в головах установка «Учитель/ка має мене навчити» змінилася на «Я маю здобути». З’явилася практика перегляду рекомендованих відео, виконання тренувальних вправ, учні й учениці навчилися знову ставити запитання, а ще — повноцінно працювати на уроці, а не вдавати.

У підлітків треба вселити розуміння, що в них вірять, іноді більше, ніж вони самі в себе. Це складно, але реально. Водночас віра в себе мотивуватиме їх до навчання.

Щоб дати раду таким викликам, використовувала різні підходи в роботі з учнівством. Ось деякі з наших принципів та щоденних практик:

• чесна комунікація, небайдужість і гумор;
• профільна школа — це непросто, але треба переконати дитину в тому, що вона все зможе, якщо захоче, а вчитель/ка буде поряд, підтримає в складні моменти й порадіє учнівським успіхам;
• так само слід наголосити: оцінюють знання, а не особу, тож можна не мати високого балу з хімії чи з мови — це не зробить учня чи ученицю поганою людиною;
• правила й домовленості однакові для всіх. Учитель/ка вміє визнавати помилки й виправляти їх, отже, це до снаги й учнівству. Узагалі помилятися нормально, це означає, що людина прогресує;
• у нас є спільні цінності — і це головне;
• не можна завжди бути серйозними: краще запам’ятовується те, що емоційно забарвлене.

Клас — це родина, у якій може бути різне, але це завжди про підтримку й довіру. А ще є жарти, зрозумілі лише вам — учнівству та класному керівнику чи керівниці.

У батьків є свій досвід навчання в школі та впливу освіти на їхнє життя. Спрацьовують ефекти «Раніше була гарна освіта», «Чому не перевіряєте параграфи», «Чого ви їм дозволяєте в телефонах сидіти»… А ще ж є прагнення створити ідеально комфортні умови для дитини, не примушувати її напружуватися, а навпаки — зробити так, щоб світ крутився навколо неї. Коли реалії не вписуються в омріяну картину, виникає бажання захистити дитину, і його реалізація може бути дуже агресивною.

Читайте також:

Проблеми насильства над педагогами в школі: які є причини та запобіжники

У моєму класі ми пройшли цей етап на початку жовтня. Допомогла відкрита комунікація. Я запитала батьків про те, що вплинуло на вибір ліцею для навчання дитини. «Це сильна школа, тут працюють сильні вчителі», — відповіли мені. Після цих слів розмова пішла по-іншому. Ми обговорили, як навчитися довіряти вчителю та власній дитині, чому відповідальність за навчання — це основа формування відповідальності за своє життя, про що варто запитувати дитину щодня і що може свідчити про шкільні проблеми. Не скажу, що все ідеально, але такий підхід спрацював. Попереду ще багато роботи, але більшість батьків у класі налаштована на співпрацю та довіряє ліцею.

1. Будьте собою.
2. Проведіть перші батьківські збори в серпні, познайомтеся з батьками, чітко проартикулюйте свої вимоги та домовтеся про взаємодію. Наступні зустрічі проводьте за потреби, поступово переходьте до індивідуальної роботи з батьками. Загальні батьківські збори плануйте тематичними.
3. Важливо упевнитися, що вас правильно розуміють, а ви розумієте інших. Практикуйте активне слухання.
4. Не намагайтеся стати другом, у вас інше завдання — стати наставником для кожної дитини.
5. Пам’ятайте: родини підлітків зараз перебувають у непростому процесі сепарації, який додатково ускладнений війною та невизначеністю. Ви маєте досвід і знання, тож підтримайте дітей та батьків, допоможіть зробити етап відокремлення трохи легшим.
6. Години спілкування в класі мають відповідати запитам учнівства. Для цього систематично проводьте анонімні онлайн-опитування. Утримайтеся від знецінювання проблем, які потребують обговорення; залучайте до співпраці психолога, соціального педагога, шкільного офіцера безпеки.
7. Не кваптеся, спостерігайте. Використовуйте дизайн-мислення для змін у класі.
8. Об’єднуйте підлітків навколо цінностей, а не навколо умовного 10-А.

І найважливіше: будьте щирими.

Фото Наталії Зими, «Суспільне.Хмельницький» та Артема Галкіна, передрук світлин суворо заборонений