«140 децибелів тиші»: історія про відданість, байдужість та музику
Одним із ключових принципів «Нової української школи» є інклюзивність — забезпечення рівних можливостей для всіх учасників та учасниць освітнього процесу незалежно від будь-яких чинників, зокрема й інвалідності. Увага (і повага) до особистості, а не до стану, із яким вона живе, — наріжний камінь цивілізованого суспільства. Тож закономірно, що в шкільній програмі з літератури з’являється дедалі більше творів, центральними персонажами яких є люди, зокрема діти, з інвалідністю.
Серед таких творів — повість Андрія Бачинського «140 децибелів тиші», яку вивчають за декількома програмами:
▪️у 7-му класі — за модельними програмами з української літератури та з інтегрованого курсу літератур від авторського колективу Таміли Яценко (позакласне читання);
▪️у 9-му класі — за програмою з української літератури від колективу Олександра Заболотного (обов’язковий твір) та за модельною програмою з інтегрованого курсу літератур від колективу Ольги Ніколенко (твір на вибір).
Автор порушує низку непростих проблем: адаптацію дітей із порушеннями слуху в соціумі, ставлення суспільства до людей з інвалідністю загалом, бездіяльність поліції та соціальних служб тощо. Водночас варто нагадати: Андрій Бачинський написав «140 децибелів тиші» понад 10 років тому, і відтоді відбулися певні зрушення.
Під час зустрічі книжкового клубу «Вчися.Медіа» учасниці обговорили повість, поділилися досвідом роботи із дітьми з ООП, простежили, що змінилося в спеціальних школах із часів створення повісті. У нашому матеріалі ви знайдете не лише міркування про проблематику, персонажів, прийоми побудови сюжету, а й коментарі сурдопедагогині, яка приєдналася до засідання.
ПРО ЩО ПОВІСТЬ
«140 децибелів тиші» — повість про обдарованого піаніста Сергія Петрину, який росте в родині музикантів: його мама грає на скрипці, а тато — на кларнеті. Сергій не надто любить музику: хлопець щойно закінчив п’ятий клас, але йому, замість бавитися з однолітками, доводиться постійно відвідувати заняття, які він для себе не обирав. У дитинстві Сергій хотів на секцію карате.
Утім, ставлення до музики змінюється, коли дорогою на відпочинок родина Сергія потрапляє в автокатастрофу на залізничному переїзді. Його батьки й молодша сестра Іринка гинуть, а далекі родичі відмовляються від опіки. Через високий рівень шуму під час аварії хлопчик втрачає слух — і говорити теж більше не може. Музика стає для Сергія недосяжною, але продовжує втілювати в собі зв’язок із батьками та сестрою.
Розпочинається нове життя хлопця в спеціальній школі-інтернаті для дітей із порушеннями слуху.
У повісті «140 децибелів тиші» порушено чимало складних соціальних проблем:
- відсутність реальних інклюзивних умов навчання в школах;
- соціалізація та адаптація юнацтва із порушеннями слуху (дітей виховують у спеціальних інтернатах, однак після випуску в них мало шансів на гідну роботу — найпрямолінійніше ця проблема проговорена в діалогах вихователів інтернату й монологах адвоката Анатолія);
- булінг та кримінальні злочини в спеціальних закладах освіти (докладно пояснено, як Вітьок почав цькувати молодших і чому його матір це толерує);
- байдужість соціальних служб та органів правопорядку до долі напівсиріт, сиріт, які потрапили в злочинні угруповання (і неспроможність навіть сумлінних і відповідальних працівників інтернату вплинути на ситуацію);
- корупція й «кришування» злочинців поліцією;
- байдужість суспільства й забобонний страх перед людьми з інвалідністю;
- викрадення дітей з інвалідністю.
На тлі непростої ситуації, у якій опиняються Сергій та Ярина, його молодша подруга, ще яскравіше виявляється їхнє уміння дружити й піклуватися одне про одного. Те, що дівчинка має майже таке саме ім’я, як загибла сестра Сергія, — доволі прозорий літературний прийом: піклуючись про Яринку, Сергій «спокутує» свою провину перед Іринкою, яку ніяк не міг урятувати.
Цікаво, що проблему адаптації до певної спільноти автор спочатку демонструє «дзеркально»: Сергій, який усе життя мав абсолютний слух, раптом виявляється посеред людей, які звикли користуватися жестовою мовою й читати по губах. Хлопчик не володіє цими навичками — і не хоче їх опановувати, бо це значитиме остаточно відмовитися від старого життя, у якому були сім’я, музика, старі друзі.
Пізніше, потрапивши на вулицю, Сергій усвідомлює, наскільки складним є життя людей з інвалідністю в неінклюзивному світі. Зустрівши Ромчика, який народився без обох рук, Сергій мимоволі порівнює його ситуацію із власною, замислюється над тим, як Ромчик опинився в рабстві Саньки-Глухаря, чому підлітка ніхто більше не шукає. Неможливість побудувати гідне життя у «великому світі» штовхає дітей з інвалідністю до злочинних угруповань, де вони принаймні мають стабільний дохід і певну спільноту, із якою можуть себе асоціювати.
ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ І ДОРОСЛІ, ЯКІ ЙОГО ОТОЧУЮТЬ
Сергій виявляє недитячу відданість подрузі: коли Яринку забирають до батька (який убив матір дівчинки, але буцімто покаявся, тому вийшов із в’язниці раніше), Сергій вирушає її рятувати. Часом йому доводиться йти проти власних моральних переконань: красти, жебрати й брехати, аби набрати достатньо коштів і дістатися до Яринчиного села. Сергій, однак, не схильний себе виправдовувати: він знає, що чинить погано.
Випадок Яринки, на жаль, цілком реалістичний. Одна з учасниць клубу, пані Ольга Левченко, прокоментувала його з власного досвіду: «У нас у місті є мережа підтримки постраждалих від домашнього насильства “Пані Патронеса”, вона працює вже п’ять років. І ось робота починалася саме з такого випадку, коли тато знущався з мами, а органи опіки сказали: “Давайте віддамо дитину татові”. Вони вилучили дитину з родини й зібралися її віддавати батьку. Саме тоді ми підключилися, почали працювати із цим і створили мережу». Інша учасниця додала, що це загальний недолік української правоохоронної системи: працювати із наслідками, із учиненим злочином, а не намагатися йому запобігти.
З іншого боку, Сергій дедалі більше розчаровується в дорослих: у вихователях, які не дали їм із Яринкою попрощатися, у професорі Вадимі Андрійовичу, який допомагає хлопцеві, але хоче повернути його інтернату, у міліції, яка здатна на поверхово «помічні» дії, а на глобальному рівні ігнорує проблему неповнолітніх безхатьків.
Дорослі, утім, виявляються не такими байдужими, як уявляв хлопець: директор інтернату особисто боронить Яринку від хулігана Вітька, завуч кидається на допомогу дівчинці й Сергію, а професор-юрист їде до гірського села попри те, що не може легально зарадити справі. Односельці Яринки не залишаються осторонь, коли її хата загоряється. Зрештою спільні зусилля Сергія і дорослих дозволяють врятувати дівчинку від батька-алкоголіка й навіть частково повернути їй здатність чути.
Для зручності експрес-підготовки до уроку ми уклали стислий зміст кожного розділу із найяскравішими цитатами з тексту.
У зустрічі клубу брала участь сурдопедагогиня, учителька вищої категорії КЗО «Навчально-реабілітаційний центр “Зоряний”» Дніпропетровської обласної ради Оксана Михайленко. Вона докладно прокоментувала реалістичність зображеного в повісті стану спеціальної освіти для дітей із порушеннями слуху.
«З мого досвіду роботи інклюзія працює, — наголосила вона, — хоч, може, не настільки, як би хотілося. Траєкторію навчання обирають своїй дитині батьки. До вторгнення в Україні було 55 шкіл, які ділилися на школи для глухих і туговухих (слабочуючих) дітей. Діти переважно вчилися в цих школах, хоч і не завжди. Зараз за заявою батьків дитина може навчатися в спеціальному закладі або у звичайній школі.
На жаль, я не бачила прикладів, щоб дитині із порушеннями слуху в школі знайшли сурдопедагога. З іншого боку, ідеться радше про дітей із сімей, де батьки чують. Якщо батьки також не чують, питання про звичайну школу не стоїть — діти одразу йдуть до спеціальних закладів. А у звичайній школі — який сенс, якщо ви надасте дитині сурдоперекладача, а вона не знає жестів, бо вдома ними не користувалися? Він їй нічим не допоможе.
Зараз є якісні слухові апарати й кохлеарні імпланти, моно- чи біноуральні (тобто в одне чи два вуха). У ЛОР-інституті в Києві їх зараз за потребою ставлять, і результати кохлеарної імплантації можуть бути вражаючі: у мене були діти, які після операції на слух могли визначити, хто з колег іде коридором. Звісно, раніше, може, і в час написання повісті, якість цих імплантів не була така висока, та й черга була довга. Але зараз ситуація із чергою не така критична. Так, певну частину звуків імплант може спотворювати, але загалом дає змогу чути, тож кохлеарні імпланти дозволяють працювати майже на будь-яких посадах. Наприклад, серед моїх випускників є класні хореографи, так що спектр професій порівняно із тим, що описаний у “140 децибелах тиші”, значно розширився. Тепер це далеко не лише зубні техніки.
А слухові апарати видають простіше — головне, щоб батьки їх отримали. Бувають різні ж випадки — скажімо, я мала ученицю, яка ходила без слухового апарату, а на питання, чому так відбулося, відповіла: “Мама сказала, що немає грошей на батарейки”. Мене здивувала ця відповідь, бо насправді в родини не було аж такого скрутного матеріального становища.
Звісно, у питанні розподілі апаратів багато залежить від обласного сурдолога — на цьому рівні можуть виникати проблеми на місцях. Але зараз ситуація в Україні така, що започатковано чимало програм — зокрема і для людей із комплексними порушеннями і зору, і слуху.
Так, раніше, коли я гуляла зі своїми учнями й ученицями, ще на початку 2010-х років, у мене було відчуття, що їх не сприймає оточення. Був випадок, коли місцеві бабусі забороняли дітям із порушеннями слуху гратися на дитячому майданчику, скаржилися директорці закладу освіти. Але нині позитивні зрушення однозначно є. Під час читання в мене було суб’єктивне відчуття, що автор інколи навмисне згущує барви й “провалюється” в контекст навіть 1990-х, а не початку 2000-х років. Таких страшних ситуацій, як в “140 децибелах” чи у фільмі “Плем’я”, де теж ідеться про інтернат для глухих, я вже у своїй практиці не мала».
Зверніть увагу: повісті «140 децибелів тиші» вже 10 років, крім того, автор послідовно відтворює живе розмовне мовлення, у якому герої та героїні часто вживають вислови, які сьогодні ми вважаємо неприйнятними, зокрема «інвалід», «інвалідний візок», «глухий» (не в значенні медичного терміна, а як звертання чи визначення).
Учасниці клубу радять наголосити, що наразі ми як суспільство виробили свій «інклюзивний словник», і запропонувати дітям знайти відповідники до наведених вище слів. Для цього, наприклад, можна скористатися «Довідником безбар’єрності» (загальна інформація) чи роз’ясненнями від Українського товариства глухих (конкретно для випадку із людьми з порушеннями слуху).
Водночас із повісті читачі й читачки можуть чимало дізнатися про жестову мову, про діагностику порушень слуху, професію сурдопедагога, загальний порядок життя в спеціальних закладах освіти тощо. Це розширює уявлення про світ і дає змогу глибше зрозуміти людей із інвалідністю, обставини, із якими їм доводиться давати раду.
Ще один «небезпечний момент» — поява львівського професора Вадима Андрійовича в житті Сергія. Цей персонаж — своєрідний «бог з машини», який з’являється в потрібну мить, щоб безкорисливо допомогти хлопцеві й розв'язати його нагальні проблеми. Однак чи часто такі речі трапляються в справжньому житті?
Учасниці клубу зауважують: хоч учні й учениці 7-х і 9-х класів достатньо зрілі, щоб розуміти, у чому тут полягає небезпека, незле наголосити, що в реальності не варто сліпо довіряти незнайомій людині, яка пропонує тобі піти до себе додому, прийняти там душ, пообідати тощо.
Особливість ситуації Сергія в тому, що він не довіряє дорослим, які мають ним опікуватися, і хоче відновити справедливість сам, але до моменту зустрічі із Вадимом Андрійовичем уже майже зневірився. Однак дорослі все-таки здатні допомогти дитині в скрутній ситуації — якщо у вашій школі вже є офіцер безпеки, він чи вона якраз можуть прокоментувати, як краще діяти в різних випадках.
ІЗ ЧИМ ПОРІВНЯТИ?
Сюжет повісті «140 децибелів тиші» дещо подібний до іншого твору про підлітку з інвалідністю, який вивчають за новими програмами, — «Метеликів у крижаних панцирах» Оксани Радушинської (7–8-мі класи).
В обох повістях інвалідність головного героя чи героїні набута внаслідок автокатастрофи, у якій підлітки втратили й батьків. Обидві історії закінчуються схоже: Ярина з «Метеликів…» знову може ходити, Сергій зі «140 децибелів…» — чути. На жаль, випадки повного відновлення функцій організму в реальному житті трапляються не так часто, як хотілося б — і на цьому варто наголосити під час обговорення повісті.
Ще один твір, із яким можна порівняти повість, — уже згаданий фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я», у якому йдеться про підлітків із порушеннями слуху. Вони створюють кримінальну групу в спеціальному інтернаті. Стрічка вийшла в прокат за рік до «140 децибелів тиші», але орієнтована більшою мірою на дорослу аудиторію.
Із зарубіжної літератури можна залучити до обговорення повість Дороти Тераковської «Мишка» — про дівчинку зі синдромом Дауна, чиє народження повністю змінює життя її батьків, — та роман «Диво» Р. Дж. Палаціо (про доброго й дотепного хлопчика зі складною генетичною хворобою, який вчить однолітків, що таке людяність і доброта).
Титульне фото Артема Галкіна (передрук суворо заборонений), фото в тексті «Видавництва Старого Лева»
