«Мені сумно, коли виглядаю у вікно та бачу мою рідну школу з російським прапором»: п’ять думок учнів та учениць із ТОТ, які попри ризики вчаться в українських школах
На територіях, які тимчасово окупувала росія, перебуває понад 600 тисяч дітей шкільного віку. Частині з них вдається залишатися на зв’язку з українськими вчителями та однокласниками й навчатися за українськими програмами. Утім, що довше триває окупація, то більше тиску з боку російських загарбників відчувають проукраїнські родини. Через це в них залишається менше шансів на зв’язок з Україною, зокрема з її системою освіти.
Як деяким родинам вдається навчати дітей в українських школах, чому для них це важливо і про що мріють учні й учениці в окупації — ділимося кількома історіями (імена дітей не публікуємо з міркувань безпеки, наразі вони навчаються дистанційно в школі «SchoolToGo»).
«Я ВІДМОВЛЯЛАСЯ ХОДИТИ ДО РОСІЙСЬКОЇ ШКОЛИ»
«Наша родина змушена була переїхати в одне з міст на ТОТ до бабусі, бо вона потребує допомоги (ідеться про територію, окуповану з 2014 року, де під впливом російської пропаганди вже виросло покоління з російською ідентичністю — ред.). Я пішла до школи, де викладання було російською мовою. Стосунки з однокласниками були хороші. Після початку широкомасштабної війни все змінилося: колишні однокласники почали з мене і ще декількох дітей-українців, які навчалися в нашому класі, сміятися, глузувати, ображали, вигукували нам: “Уєзжайте атсюда”. Здається, вони зовсім не хотіли нас бачити, це було неприємно й боляче, — розповідає учениця.
— Я відмовлялася ходити до школи й попросила батьків перевести мене до іншої. Але знову ж таки: це російські заклади, тому єдиним виходом було знайти онлайн-школу. Батькам вдалося “роздобути” довідку, що одна зі шкіл візьме мене на навчання, і забрати мої документи.
На щастя, мене ніхто не розшукує. Я не спілкуюся з колишніми однокласниками, а коли зустрічаю колишню класну керівницю, вона вдає, що не впізнає мене. Таке саме образливе ставлення до українців було й у декого з учителів: нас не помічали або ж, навпаки, робили занадто багато зауважень. І наголошували, що краще б ми поверталися до України».
«ЯКЩО ТИ ПІШОВ ЗІ ШКОЛИ, ДО ТЕБЕ ПРИХОДЯТЬ “ОРГАНИ ОПЄКІ”»
«Нас примушують навчатися в школі, — додає ще одна учениця з ТОТ. — Якщо ти пішов зі школи й нікуди не вступив, до тебе приходять “органи опєкі” й питають, чим займаєшся. Не вчитися до 18 років не можна. Але здебільшого це формальність. Якщо вчишся в сільській місцевості, то неофіційно можна влаштуватися на роботу, наприклад, чи сидіти вдома: до сіл зазвичай не доходять. Можна піти на домашнє навчання, тоді питань не виникає, якщо “па чєлавєчєскі дагаваріться”.
Більшість, напевно, 95 %, учителів та учительок — проросняві. У школах можуть бути кабінети “історії атєчєства”, “пліти” на вході з обличчями мертвих кацапів, до нас приходять росняві “воякі”, які вчилися в нашій школі.
В українських школах вчиться дуже мало дітей, бо навіть проукраїнськи налаштовані громадяни не знають про таку можливість. А ті, хто так робить, мабуть, просто турбується про своє майбутнє».
«НАВЧАННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ШКОЛІ — СУМБУРНЕ Й ГИДКЕ»
«Жити в окупації нелегко. Немає друзів та тих, із ким можна поговорити наживо. Мені дуже сумно, коли я виглядаю зранку у вікно та бачу мою рідну школу з російським прапором. Водночас тішить те, що я не ходжу до неї. Я відвідую онлайн українську школу та навчаюся рідної мови і традицій», — ділиться учень із тимчасово окупованої території.
Ще одна школярка з ТОТ розповідає, що живе в окупації із семи років, а іншого життя, поза такими умовами, не бачила:
«Коли зростаєш в окупації, усе здається звичним: відсутність ідентичності, проросійські лозунги, ненависть до України, яку вирощують змалечку. До широкомасштабного вторгнення я і не помічала нічого дивного.
Зараз я вимушена відвідувати російську школу, щоб не мати підозр. Навчання в ній можна схарактеризувати як щось сумбурне й гидке. Щопонеділка на першому уроці проходять “Разгавори а важнам”, де дітей вчать “любіть родіну”, "ценіть традіционниє сємєйниє ценнасті” і, звісно, “помніть пра єдінства народав”. Перші п’ять уроків ми вчимося очно, потім повертаємося додому й ще два-три уроки опрацьовуємо дистанційно. Усе навчання, звісно, проходить російською (наша школа перейшла на російську у 2016 чи 2017 році). Тоді нам ще викладали українську раз на тиждень. Із часом це зникло.
Я далі вчуся в українській школі, бо прагну знань і хочу здобувати інформацію рідною мовою».
«ХОБІ ТА ПРОФІЛІ НАВЧАННЯ ТУТ ОБИРАЮТЬ ЗАМІСТЬ ДИТИНИ»
«У російській школі навчатися примушують. Погрожують службою в справах дітей, ба більше, змушують отримувати російське громадянство. Видане в Україні свідоцтво про народження в нас уже забрали, — розповідає мама учня з ТОТ. — Те саме з медичною допомогою: її надають за полісом, а щоб його мати, треба отримати громадянство.
Школа має охорону, заходити всередину батькам заборонено, а діти впродовж дня не можуть нікуди виходити. Також тут є патріотичні уроки, щопонеділка виконують гімн росії та піднімають її прапор. Від дітей вимагали вивчити гімни росії та лнр. Нам пощастило, що в той час ми хворіли. Погрожували перевіряти телефони в дітей, але поки не було такого.
Три-чотири години на тиждень проходить «внєурочная дєятельнасть». Це може бути все що завгодно. Те, на що школа має ресурс: танці, якісь спортивні заняття тощо. Те, що в Україні дитина обирає сама за здібностями й бажанням, тут обирають замість неї.
Із 9-го класу дітей ділять на математичний, біологічний та “общєабразаватєльний” класи. Але так само без вибору дітей: їх не питають, куди вони хочуть, — розподіл проводять учителі. Насправді дітей ділять на тих, хто вчиться добре, середньо й погано.
Ми вчимося в українській школі, бо віримо та сподіваємося, що наш регіон повернеться додому — в Україну».
Фото «Армія.Inform» та Freepik
