Від занедбаного профтеху до сучасного простору: як змінився Північний центр професійної освіти на Одещині й чому його досвід можуть повторити інші

Уявіть собі типовий профтех, де час наче зупинився: облуплені стіни, пофарбовані в синьо-зелені тони, холодні класи, їдальня з вікнами, забитими дошками, і непривабливий гуртожиток. Саме так на початку 2010-х виглядав Північний центр професійної освіти в Саврані на Одещині (віднедавна його перейменували на ЗП(ПТ)О   «Північний професійний коледж»). Заклад із багатою історією перетворився на застарілий простір, а громада майже втратила віру в те, що профтеху можна дати шанс на гідне майбутнє. 

Утім, разом зі зміною керівництва закладу почалися перетворення й у профтеху. Тут вирішили довести, що професійна освіта — не «другий сорт», а фундамент для життя громади. «Вчися.Медіа» поспілкувалося з директоркою Північного центру професійної освіти Ярославою Жирун, щоб з’ясувати:

• з чого почалося відродження закладу освіти;
• як колектив і студентство власноруч змінювали простір;
• як профтех почав самостійно заробляти гроші на ремонти та проєкти;
• як відкрили туристичну резиденцію, кафе, теплиці, а також запустили фестивальний рух;
• і головне — як із «профтеху, у якому зупинився час», заклад перетворився на сучасний хаб, що не лише дає професію, а й формує нове ставлення до профосвіти в Україні й об’єднує навколо себе життя селища.

Північний центр професійної освіти  — це багатопрофільний заклад у селищі Саврань (Одеська область), де готують фахівців/чинь за 18 професіями у сферах громадського харчування, послуг, сільськогосподарського виробництва, будівництва та інших. Коли у 2011 році Ярослава Жирун уперше прийшла на посаду директорки профтеху, перед нею постала знайома для багатьох картина:

• типове пострадянське ПТУ без ремонту з пофарбованими в синьо-зелене стінами;
• старі машини й обладнання на подвір’ї, які давно втратили цінність як навчальні засоби;
• холодні непривітні класи;
• їдальня, де місцями замість скла на вікнах були дошки;
• не надто привабливий гуртожиток;
• батьки неохоче віддавали сюди дітей, а мешканці селища не надто вірили в заклад.

У гуртожитку профтеху мешкали переважно сироти, ті, хто позбавлені батьківського піклування, а також підлітки з особливими освітніми потребами. І хоча харчування в закладі було непоганим, гуртожиток — доступним, а педагоги/ні — фаховими, діти почувалися нещасними. 

Найперше, із чого розпочали зміни, — узяли собі за правило такий підхід: «Заклад освіти має крутитися довкола дитини. Усе — заради її комфорту й розвитку». Команда почала з простого — стіни в гуртожитку перефарбували в білий, стару постіль замінили на чисту й охайну, а студентів та студенток залучили до навчання основ дизайну й кольорознавства.

«Ми пояснювали: колір впливає на настрій, у білих стінах “легше дихати”, а чиста білизна — це не розкіш, а гігієна й культура. Студенти самі брали пензлі, фарбу, працювали з майстрами й викладачами. Це був початок зміни ментальності», — ділиться пані Ярослава. 

Звісно, не всі педагоги/ні відразу підтримали ідею «засукати рукави» й працювати разом із дітьми. Частина поставилася скептично до новацій, мовляв, це не входить у їхні обов’язки. Але аргументи на користь змін були доволі переконливими:

• якщо заклад залишиться занедбаним, його можуть закрити, «і тоді всі — від директорки до викладачів/ок — шукатимуть нову роботу»;
• виробниче навчання має бути реальним, а не «для галочки» (а цей процес можна поєднати з оновленням профтеху);
• студентство має бачити результат своєї роботи, пишатися ним і відчувати, що його праця потрібна.

«Звісно, це було великим викликом. Але зрештою, колектив зрозумів: ми або змінюємося разом, або заклад зникне. І тоді всі взяли пензлі, молотки, і разом із підлітками почали перетворювати простір. А з часом викладачі відчули, що зусилля приносять плоди: студенти стають зацікавленішими, охочіше беруться до справи, а середовище у профтеху оживає», — згадує Ярослава Жирун.

Найбільшою проблемою була нестача фінансування. Державних коштів не вистачало навіть на елементарне. Тоді директорка пішла до місцевої влади з проханням: «Дайте нам можливість заробити гроші. Ми можемо надавати послуги. І доведемо, що професійна освіта здатна робити якісні речі». 

* Нагадаємо, у липні 2025 року уряд затвердив новий перелік платних послуг, які можуть надавати заклади освіти, зокрема профтехи. З ним можна ознайомитися за посиланням. Звертаємо увагу читачів і читачок, що оплата можлива лише за те, що виходить за межі державного чи комунального навчального плану. 

Так Північний центр профосвіти почав виконувати реальні замовлення. Спершу відремонтували фасад власного навчального корпусу, щоб показати свої можливості. Далі студентам/кам разом із майстрами/нями запропонували зробити фасад місцевої лікарні (за цю роботу заклад одержав кошти). Зароблені гроші витратили на ремонт їдальні, зокрема на заміну вікон. 

«Коли студенти брали участь у ремонтах і бачили результат своєї праці, їхня поведінка змінювалася. Вони почали пишатися собою, охочіше навчалися, ставали врівноваженішими. Ми бачили, як ті самі діти, яких вважали “важкими”, починали посміхатися. Вони йшли вулицею й бачили: ось лікарня, фасад якої зробили їхні руки. І це давало їм відчуття значущості», — розповідає Ярослава Жирун.

Утім, за її словами, перший час місцева влада не надто вірила в ці ініціативи, тому доводилося пояснювати, що профтех — це реальний ресурс для розвитку всієї громади. Адже інвестиції в освіту повертаються у вигляді робочих місць, податків, кваліфікованих робітників для ОТГ і соціальної стабільності. Зрештою керівництво погодилося, що співпраця вигідна обом сторонам.

«Ми разом розробили програму розвитку, яку затвердили на сесії районної ради. Тоді нам виділили кошти на ремонт даху їдальні, де ми вже замінили вікна. Я пообіцяла: якщо дадуть гроші на матеріали, ми відремонтуємо дах власними силами. Це була непроста справа, адже ремонт проводили влітку. Наші майстри-викладачі приходили о п’ятій ранку, щоб працювати, поки сонце ще не так палило. Але ми впоралися», — згадує директорка. 

Після цього місцева влада закликала бізнес долучитися до створення спортивного майданчика на території профтеху: хтось дав 10 тисяч, хтось 20, а хтось 100. Якщо офіційна вартість майданчика тоді становила приблизно півтора мільйона гривень, то завдяки тому, що велику частину робіт майстри/ні й студенти/ки робили самостійно, проєкт вдалося реалізувати лише за 500 тисяч.

Зрештою заклад і громада спільно реалізували низку проєктів, зокрема територію замостили плиткою, а в їдальні зробили сучасний дизайн, оформили мотиваційні дошки, додали елементи, що надихають студентів/ок. Також створили штучну водойму з фонтаном, біля якої поставили годівнички для птахів. Збудована як пожежний резервуар, вона стала справжньою туристичною локацією (фонтан зробили зі старих духових труб). А ще заклали лавандове поле, яке нині є окрасою селища й основою для створення виробів. Взимку студенти/ки виготовляли з лаванди саше, ароматичні подушки, ляльки-мотанки. Частину дарували, іншу — продавали, що давало додатковий дохід. 

Кожен із цих кроків мав подвійний ефект: з одного боку — практичний, з іншого — символічний. Він демонстрував, що місце, яке ще вчора вважалося занедбаним, може стати центром життя. Так заклад поступово виходив за межі освітньої функції, перетворюючись на культурний і соціальний центр громади, адже прийти на територію профтеху можуть усі охочі.

За словами Ярослави Жирун, десять років тому ідею відкритого простору біля закладу освіти сприймали з побоюванням. Директорка пригадує: варто було вставити нове вікно в гуртожитку — наступного дня його розбивали, а розвагою місцевих мешканців було відламати щось від неробочих тракторів / комбайнів, які стояли на території закладу. Тож коли керівництво заговорило про встановлення сучасних вікон та облаштування території, частина колективу запитала: «Навіщо витрачати гроші? Їх усе одно знищать».

Виявилося навпаки. Як тільки простір став охайним і привабливим, люди почали його берегти. 

«Смітять і нищать там, де брудно й некомфортно», — пояснює директорка.

Нині, якщо щось і ламається — то, за словами Ярослави Жирун, лише від активного використання (наприклад, рвуться спортивні сітки після футбольних ігор тощо). 

«У гуртожитку теж трапляються інциденти, але підхід там інший: хто пошкодив — той і відновлює. Студенти та студентки самі повертають речі до ладу, усвідомлюючи відповідальність. Це частина виховного процесу: молодь вчиться дбати про спільне майно й цінувати середовище, у якому живе», — додає пані Ярослава.

Окремий напрям розвитку, над яким працює профтех, — туризм. Зокрема, заклад у співпраці з громадою розробив концепцію «Чотири сезони», у межах якої проводять фестивалі та цікаві події. Першим заходом був фестиваль «Квітка папороті» на Івана Купала, який тривав п’ять діб і збирав сотні гостей. Протягом цього часу викладачі/ки й студенти/ки:

• облаштовували локації;
• будували сцени;
• створювали автентичні інсталяції;
• організовували харчування для сотень гостей.

«Ми хотіли показати, що вміємо створювати якісні локації й смачно годувати людей. І нам це вдалося — до наших точок вибудовувалися черги», — згадує директорка. 

Лише за п’ять днів фестивалю профтех заробив 100 тисяч гривень, які відразу ж спрямували на розвиток. А громада отримала не лише свято, а й економічний ефект: у селище приїздили туристи/ки, працювала торгівля, розвивався малий бізнес. 

Після цього студенти/ки почали обслуговувати й інші великі події. Наприклад, колектив запросили забезпечити харчуванням гостей фестивалю ковбаси в Любашівці, який зібрав понад 500 учасників та учасниць.

Крім того, у Савранській громаді, серед соснових лісів, функціонує резиденція Святого Миколая. Це була спільна ідея профтеху та лісництва. У межах ініціативи старі приміщення закладу перетворили на затишні дерев’яні будиночки, а їдальню — на справжню трапезну канцелярії Миколая. Діти мали змогу брати участь у майстер-класах, розвагах, писати листи святому. Частину заходів проводили безоплатно, інші — за символічну плату (більшу частину витрат покривали спонсори та благодійники).

Сьогодні повноцінне функціонування резиденції тимчасово зупинили через відсутність укриття в лісі. Але канцелярія Святого Миколая в профтеху далі працює.

Після декількох вдалих проєктів з місцевою владою профтех почав подавати заявки на гранти, частина з яких була успішною. Так заклад вирішив відновити будівлю з драматичною історією, яка знаходиться на територію Центру. За словами директорки, у XIX столітті в будівлі розташовувалася російська комендатура, пізніше — румунська поліція, підвал використовували як катівню. Згодом споруда перетворилася майже на руїну. Багато хто пропонував просто знести її, але колектив профтеху вирішив зберегти будівлю, змінивши призначення. 

Нині завдяки гранту швейцарсько-українського проєкту DECIDE споруду відновлюють, перетворюючи на профорієнтаційний хаб. Тут облаштовують майстерню з деревообробки, швейну кімнату з сучасними машинками, тренінгову залу, кухню, оранжерею з теплицею та гідропонікою, зону для б’юті-сфери з обладнанням для зачісок, манікюру та педикюру. 

Як розповідає Ярослава Жирун, ідея б’юті-напряму викликала дискусії з донорами: мовляв, це «не серйозно». Але адміністрація наполягла: якщо є цікаві локації, сюди прийдуть дівчата, а за ними — і хлопці. У такий спосіб профорієнтаційний хаб стане не лише місцем якісного навчання, а й точкою залучення нових студентів/ок. 

«Наші діти мають вчитися працювати з обладнанням, яке відповідає сучасним стандартам. Якщо це перукарське крісло — то з миттям голови, бо в громаді такого досі немає. Ми виховуємо майбутнє, тому маємо показати дітям, що якісні послуги — це норма», — підкреслює директорка. 

Цей підхід, на її думку, має довготривалу мету: випускники та випускниці, які звикнуть працювати на сучасному обладнанні, у майбутньому створюватимуть вищу культуру обслуговування у своїх громадах. Вони не погодяться працювати «по-старому», а отже, підвищуватимуть загальний рівень сервісу.

Поступові зміни й вдалі проєкти в Північному центрі профосвіти переконали й обласну владу. ОДА профінансувала створення навчально-практичного центру громадського харчування, а також туристичного центру, який виріс на базі фестивального руху «Чотири сезони». Сьогодні на базі закладу діє кілька навчально-практичних центрів.

• Центр громадського харчування. До його складу входить два кафе, мініпекарня, кулінарний хаб та велика їдальня. Тут студенти/ки–кухарі/ки здобувають практику, а мешканці Саврані — мають якісні страви й комплексні обіди. Кафе розташоване в центрі селища, поруч із поліцією, судом, банком і лікарнею, тож є постійний потік відвідувачів/ок.

 «Одне кафе ми перетворили на артпростір: старий посуд перефарбували й використали як декоративні інсталяції для світильників і настінних композицій. Речам надали “друге життя”, а заклад отримав фотогенічні інтер’єри, які приваблюють молодь», — ділиться Ярослава Жирун.

• Сільськогосподарський центр у Кодимі. За підтримки Міністерства освіти і науки та японських партнерів тут створили теплиці, отримали техніку на 9,5 мільйонів гривень, і нині вирощують огірки, помідори, салати, малину, виноград. Перші врожаї дали 20 тисяч гривень на спецрахунок закладу. У планах профтеху — сублімація овочів і фруктів, щоб реалізовувати їх і водночас здешевлювати харчування в їдальнях.

Крім того, заклад розвиває партнерство з агропідприємствами. Студенти/ки можуть проходити практику на сучасній техніці: тракторах і комбайнах із комп’ютерним управлінням. Донедавна, за словами Ярослави Жирун, для навчання доводилося орендувати обладнання в соціальних партнерів. Тепер, завдяки допомозі японських партнерів, заклад отримав власну техніку й планує самостійно обробляти 100 гектарів власної землі (що також має дати додатковий дохід).

«Перший рік роботи з новою технікою буде складним: потрібен комбайн та інші коштовні агрегати. Проте вкладені гроші швидко окупляться. Ми садимо одну зернину — а з неї виростає тридцять шість. Це не може бути збитковим», — наголошує директорка. 

Крім того, у громаді створили навчально-практичні центри — швейного виробництва (у Балті) та деревообробних технологій (у Саврані). Також діє кулінарний хаб, створений у межах реформи шкільного харчування. Тут проходять перепідготовку кухарі всього Подільського району Одещини, щоб перейти на сучасні стандарти харчування у школах та садочках. 

За підтримки міжнародних партнерів (JICA (Японія) та Програми розвитку ООН) у профтеху проводили курси для дорослого населення за професією кухар, а також створили навчально-практичний центр зварювальних технологій. Нині планують запускати новий професійний хаб із курсами з б’юті-сфери. Паралельно коштом ОДА в закладі формують осередок захисту України.

«Основна проблема для запуску курсів — фінансування. Якщо міжнародні організації покривають витрати, то охочих багато. Якщо ж курси треба оплачувати самостійно — охочих значно менше. Додатковим бар’єром є умови для отримання ваучера від центрів зайнятості. Людина має бути або ВПО, або мати 45 років і щонайменше 15 років страхового стажу. Це обмежує коло учасників», — додає Ярослава Жирун.

Водночас у Північному центрі профосвіти переконані, що важливим є не лише ремонт, а й зміна суспільного ставлення. 

«У нас досі побутує думка: вища освіта — престижна, а профтех — для тих, у кого “не склалося”. Але насправді саме професійна освіта формує якість життя. Хто ремонтує комунікації й будинки, шиє одяг, готує їжу, робить меблі? Це випускники профтехів. Без них країна не може існувати», — наголошує вона. 

Тому кожен об’єкт, який створювали студенти/ки, мав подвійний сенс: практичний досвід для них і доказ суспільству, що профтех — це не «другий сорт», а основа стабільного розвитку. 

Ще декілька років тому у Савранському закладі навчалися приблизно 300 студентів/ок. Сьогодні їх понад 500 лише у Саврані й понад 1000, якщо рахувати всі філії (Саврань, Балта, Кодима). Такий ріст директорка профтеху пояснює декількома чинниками:

• створення сучасного освітнього середовища;
• оновлення матеріально-технічної бази;
• об’єднання декількох громад для підтримки закладу;
• активна комунікація з батьківством і студентством про переваги профтехосвіти.

Керівництво закладу переконане, що секрет успіху — у щирій любові до своєї справи та дітей. 

Фото Північного центру професійної освіти