Як у Полтаві працює інклюзивний клуб української мови та які методики допомагають у навчанні дорослих — історія вчительки Марини Лебідь

У Полтаві, на базі Обласної універсальної бібліотеки ім. І. П. Котляревського, декілька років дистанційно працює «Розмовний клуб спілкування українською». Його авдиторія — люди з інвалідністю. Марина з Кривого Рогу, Любаша з Ізраїлю, Микола з Луганщини та інші учасники й учасниці долучаються до клубу, бо хочуть вивчати українську мову, попри різні життєві виклики. Засідання проводить Марина Лебідь — учителька української мови та літератури Полтавського ліцею № 38 імені Івана Павловського та півфіналістка «Global Teacher Prize Ukraine 2025». Її заняття надихають учасників та учасниць виходити з дому, вишивати й просто спілкуватися між собою та з рідними про історію або мистецтво.

У чому особливість клубу, як долучитися до занять, які методики допомагають працювати з дорослими з особливими освітніми потребами та чому інклюзія є невіддільною частиною сучасної освіти — розпитали Марину Лебідь.

[Юнаки та дівчата з інвалідністю (або їхні батьки / представники), які хочуть доєднатися до занять, можуть звернутися до пані Марини у Facebook або написати через форму зворотного зв’язку редакції «Вчися.Медіа», яка передасть повідомлення організаторам.]

У класах, із якими працює Марина Лебідь, офіційно немає дітей з особливими освітніми потребами, однак майже в кожному є школярі/ки з ознаками дисграфії чи дислексії. За словами вчительки, діти плутають звуки, зливають прийменники зі словами або не розрізняють окремих фонем. Щоб краще зрозуміти потреби таких учнів й учениць, педагогиня проходила безоплатні тренінги, які проводили консультанти з інклюзивної освіти.

Крім того, молодший син Марини Лебідь від народження мав певні особливості поведінки та затримку мовлення. Через це вчителька шукала курси для батьків, які виховують дітей з ООП.

Так пані Марина дізналася про волонтерський центр «Вулик», який діє в Полтавській обласній бібліотеці імені Івана Котляревського. Його заснувала Наталія Діда — переселенка з Луганщини. Спочатку в просторі проводили заняття з арттерапії, малювання, рукоділля для дорослих, а також допомагали армії. Згодом команда центру запустила програми для дітей з інвалідністю та для родин військовослужбовців. 

«Я не зізнавалася, що працюю вчителькою. Хотіла бути просто мамою, яка водить дитину на заняття. Але якось у розмові проговорилася, що маю їхати на тренінг для педагогів із подолання освітніх втрат. Тоді центр шукав людину для проведення розмовного клубу», — пригадує педагогиня. 

Спершу пані Марина вагалася, адже не мала такого досвіду роботи, а дистанційно й поготів. Але зрештою вирішила, що її педагогічні знання допоможуть ширшій спільноті. Так почалися онлайн-заняття для молоді з інвалідністю, на які освітянку запросили організаторки — Наталія Діда й Тетяна Баранцова (остання, на жаль, померла навесні після довготривалої хвороби).

«Коли бачиш дитину поруч, можна одразу підійти й допомогти. А онлайн — це зовсім інше. Спершу я думала, що потрібні правила чи вікторини. А потім зрозуміла: головне — живе спілкування», — ділиться вчителька.

Освітянка й далі регулярно підвищує кваліфікацію, читає фахову літературу та вивчає сучасні методики. Завдяки додатковим знанням і постійній самоосвіті краще розуміє запити своїх учнів та учениць й адаптує навчання під різні освітні потреби, а також створює умови, у яких діти й дорослі відчувають себе почутими й важливими.

Розмовний клуб, який веде пані Марина, орієнтований насамперед на дорослих з інвалідністю. Часто вони залишаються поза увагою, хоч, як і діти, потребують підтримки та соціалізації — особливо зараз, коли через війну тисячі українців та українок опинилися в нових реаліях: далеко від дому, без друзів і звичних занять. Ізоляція та стрес лише посилюють відчуття самотності, а клуб дає змогу знайти однодумців, поділитися ідеями та почуттями.

Серед учасників/иць, наприклад, є Марина — двічі переселенка: спершу з Попасної у 2014-му, а після початку широкомасштабного вторгнення — із Сіверськодонецька (до 2024 року місто називалося Сєвєродонецьк — ред.). Зараз вона мешкає в Кривому Розі, який теж постійно потерпає від обстрілів. У жінки ДЦП, але це не заважає активно брати участь у заняттях і ділитися досвідом.

«Ми з Мариною майже однолітки, але я часто дивуюся її мудрості», — зізнається педагогиня.

Активно долучаються до зустрічей Любаша, яка нині перебуває в Ізраїлі, та Катруся з Умані (Черкащина). Дівчата мають певні поведінкові особливості.

Іринка з Київщини мешкає в психоневрологічному інтернаті. Їй особливо потрібне спілкування, адже поруч здебільшого дорослі з тяжкими діагнозами. Вона приєднується на заняття не завжди, інколи в складному стані, але, за спостереженнями вчительки, кожна зустріч додає дівчині впевненості й дарує відчуття, що вона не самотня.

Серед учасників/ць також двоє хлопців із синдромом Дауна — Костик і Богдан. Перший надзвичайно щирий, постійно робить компліменти та пробує себе в блогерстві. Другий — більш мовчазний, але завжди уважно слухає й несподівано ставить запитання на теми, що його хвилюють, — від музики Артема Пивоварова до певних побутових речей. 

Микола з Луганщини приєднується не на всі заняття клубу через безпекову ситуацію: хлопець із 2014 року перебуває під окупацією. Також просить Марину Лебідь завчасно попереджати, якщо тема дискусії може бути гострою чи небезпечною для нього. З огляду на це вчителька старається добирати нейтральні теми. Через проблеми з рукою юнак не може відвідувати онлайн-занять з арттерапії, які також проводять у центрі. Попри все, говорить українською, доводячи, що уявлення про Луганщину й Донеччину як виключно «російськомовний» край — міф. 

«Уявіть собі: людина десять років живе на окупованій території, але свідомо обирає спілкування українською. Це надзвичайно надихає, — ділиться педагогиня. — Усі вони різні, але в цьому й полягає цінність наших зустрічей. Для мене всі учасники й учасниці клубу — діти. Я так їх і називаю. Вони не ображаються, навпаки — їм приємно відчувати теплоту й турботу».

Заняття схожі на звичайний урок у Zoom чи Google Meet, але без оцінок та «правильно – неправильно». Якщо людина сказала слово з російським наголосом чи забула закінчення — її не сварять. Навпаки, пані Марина м’яко підказує, як треба. Це додає впевненості навіть тим, хто раніше мовчав. І найголовніше — ніхто під час занять не почувається «пацієнтом», «підопічним» чи «проблемним». Усі — рівноправні учасники та учасниці розмови.

Як пояснює педагогиня, у розмовному клубі важливо поєднувати елементи гри з глибшими завданнями: дівчата й хлопці вивчають граматику й орфографію, збагачують лексику, тренують правильну вимову тощо.

Педагогиня часто використовує мистецтво: слухає з учасниками/цями музику, роздивляється картини, пропонує асоціативні вправи чи метафоричні картки. Це допомагає розвивати мовлення та мислення. Наприклад, картки з написами «Де живе твоє натхнення» чи «Воїн духу» під час вивчення героїчних тем стимулюють до висловлювань, обговорень і навіть невеликих письмових робіт. Добре працюють і художні матеріали: картини Олега Шупляка, Ольги Гайдамаки чи Алли Горської. 

«Ми обговорюємо твори, дізнаємося про українських митців, і я бачу, як ці знання залишаються в пам’яті. Дуже приємно, коли “діти” кажуть: “Ви нам уже про Аллу Горську розповідали, ми пам’ятаємо”. Так само й із роботами Марії Примаченко. Я показую її картини й кажу, що в Каневі, в етнографічному музеї, можна побачити оригінали. І вони реагують: “О, ми пам’ятаємо. Але цей типаж ви нам ще не показували”», — розповідає вчителька.

Часто учасники й учасниці самі пропонують теми — історичні, культурні чи мистецькі. Вони цікавляться Київською Руссю, Галицько-Волинським князівством, українським модерном. Разом відкривають нові імена, як-от Опанас Сластіон — архітектор, художник і збирач фольклору.

«Ми навіть слухали записи кобзарів, зроблені понад сто років тому, — ділиться Марина Лебідь. — Це справжнє дослідження, у якому українська мова є ключем до розуміння культури».

Інколи теми народжуються в процесі: вони охоплюють діапазон від віртуальних екскурсій — до свят, мистецьких дискусій чи порівнянь із культурами інших народів. Попередня тема може підказати наступну, відкрити новий ракурс для обговорення. Але все завжди пов’язане з Україною.

«Ми говорили про Туреччину, слухали турецькі пісні, обговорювали серіали. А потім з’ясували, що тюркський світ залишив слід і в Україні — у назвах сіл, річок, у прізвищах. Наприклад, у нас на Полтавщині є Нові Санжари, Тахтаулове — ці назви тюркського походження. Усе можна пов’язати з українським контекстом», — пояснює педагогиня. 

У результаті всі учасники та учасниці завершують урок із новими знаннями, враженнями чи маленькою перемогою над власною невпевненістю. І це, як зауважує пані Марина, найважливіше.

Педагогиня розповідає, що до занять із дорослими потрібен інший підхід, ніж у роботі з учнівством. Для шкільних уроків є чітка програма, від якої не можна відхилятися. У розмовному клубі структура вільніша — освітянка може імпровізувати, додати елемент гри чи провести все заняття у форматі діалогу. 

Хоч на перших етапах їй доводилося докладати значних зусиль, аби зацікавити учасників/ць, та зараз вони відкриті до спілкування: обговорюють і мовні нюанси, і мистецтво, літературу чи народну творчість.

Учителька не дає обов’язкових домашніх завдань, але учасники й учасники самі готують малюнки чи пишуть тексти. Наприклад, Любаша, попри певні труднощі з навчанням, вчиться вишивати й пробує продавати свої вироби, щоб заробити трохи грошей і допомогти мамі.

Для декого дистанційні заняття — чи не єдина можливість соціалізуватися. Марина, яка пересувається за допомогою колісного крісла, живе з мамою в Кривому Розі. Дівчині важко відвідувати офлайн-події — іноді це вдається лише раз на місяць. Раніше родина мешкала в приватному будинку, тож виходити було простіше, але тепер живе у квартирі —  і більшість часу Марина фактично проводить у чотирьох стінах.

«Вона іноді просить не вмикати камеру, бо поруч спить мама, але однаково слухає і бере участь. Це великий подвиг і для Марини, і для її сім’ї, адже мама прагне дати дитині можливість розвиватися попри складні обставини», — ділиться педагогиня.

Зараз у розмовному клубі панує атмосфера справжньої довіри. Ті, хто спершу соромився говорити, тепер вільно висловлюють думки. Дехто навіть зізнається: «Я сумував / сумувала за вами». Виникає відчуття прив’язаності та підтримки, навіть попри те, що спілкування відбувається онлайн. 

«Вони знають, що я живу в Полтаві, і, коли чують про тривоги чи небезпеку, пишуть: “Як ви там? Чи все гаразд?”. Це дуже зворушує. У нас є власна група у Viber, де вони підтримують і мене, і одне одного. Це не примус, не обов’язкові завдання — вони справді хочуть бути в спільноті», — підсумовує педагогиня. 

Розмовний клуб українською — частина ширшої інклюзивної діяльності: у межах проєкту також працюють інші викладачі/ки. Наприклад, є онлайн-заняття з арттерапії, де діти й дорослі з інвалідністю разом малюють, наскільки це можливо у форматі дистанційної роботи. Окремо в межах ініціативи діє театральна студія. Також у «Вулику» проводять офлайн-заняття для дітей і дорослих з особливими освітніми потребами.

Марина Лебідь переконана: справжня інклюзія починається з внутрішнього налаштування дорослих, а не з обладнаних класів чи офіційних програм. Треба бачити в учневі / учениці передусім людину, а не діагноз чи проблему, бо найстрашніше для дитини — відчувати себе зайвою.

«Навіть якщо ти мешкаєш на ТОТ, навіть якщо твоє життя пройшло в інтернаті, навіть якщо твої фізичні можливості інакші — ти однаково маєш право бути почутим. Чужих дітей не буває. Усі вони наші. І коли ми перестаємо ділити їх на “звичайних” та “особливих”, тоді починається справжнє виховання. Інклюзія — це про всіх нас, бо суспільство, яке навчилося слухати найвразливіших, стає сильнішим і людянішим», — резюмує вчителька.

Історію Марини Лебідь опублікувало на своїх сторінках видання «Полтавська хвиля» в межах співпраці з «Вчися.Медіа».

Фото Марини Лебідь