Учнів та учениць багато й усі різні, а вчитель — один: якою має бути культура комунікації в освітньому процесі

Діти цінують комфорт усюди, і вдома, і в школі, натомість не завжди готові долучатися до його створення під час навчання. Комусь стає весело від розмов про булінг, хтось грає в онлайн-ігри під час уроку або ігнорує зауваження вчителя чи вчительки…

Як у таких умовах вести заняття й очікувати на якісний результат? Якою має бути комунікація під час освітнього процесу? Яка в ній роль батьків та вчителя чи вчительки? Як педагогу або педагогині знаходити спільну мову з учнями й ученицями? 

Про все це у своїй колонці для «Вчися.Медіа» розмірковує Василь Дяків, учитель історії, громадянської освіти, основ здоров’я та інтегрованого курсу «Здоров’я, безпека та добробут» Заліщицької державної гімназії, заслужений учитель України, переможець національної премії «Global Teacher Prize Ukraine-2020».

Якось на уроці громадянської освіти ми з учнівством 10-го класу обмінювалися думками щодо соціальної відповідальності та дотримання суспільних норм. І хтось із підлітків озвучив таку позицію: «Ви не робили того, що робимо ми, бо боялися. А нам тепер усе дозволено і ми нічого не боїмося».

Можна списати це на юнацький максималізм, але частина дітей справді дотримується правил поведінки тому, що боїться зовнішнього чинника. Найчастіше ним є дорослі, тож складається думка — можливо, хибна, — що дитина не формує свідомого ставлення до дотримання норм поведінки на основі ціннісного підходу — тільки під впливом зовні.

Упровадження в закладах освіти відеоспостереження, пропускного режиму, посади офіцера безпеки, а також насильство, яке час від часу проривається як на уроці, так і на перерві та в позаурочний час, наводять на кілька припущень. Насамперед у закладі освіти як соціальній установі зникає довіра між учасниками освітнього процесу.

По-друге, тут застосовують контроль як елемент страху та зовнішнього тиску, тож, як наслідок, школа час від часу нагадує місця несвободи. Один з аргументів таких нововведень, крім потенційних небезпек війни та тероризму, — прагнення захистити учасників й учасниць освітнього процесу від насильства, а також фіксувати та зберігати докази своєї невинуватості у випадку позовів та судових процесів.

Якщо вчитель чи вчителька заходять до класу під час перерви, деякі учні й учениці середньої школи запитують, чого він чи вона прийшли: присутність педагога заважає підліткам робити те, що хочуть, їм необхідно дотримуватися усталених норм поведінки. Тож починається своєрідна гра: «Є дорослий / педагог — ми дотримуємося правил, немає — не дотримуємося». Хто кого?

Читайте також:

Щоби булінгу стало менше: поради для шкіл та батьків

Розгляньмо ще одну модель. Бувають випадки, коли на питання «Чому ти ходиш до школи?» дитина відповідає: «Бо батьки примушують». Із цього логічно випливає: якщо батьки примушують іти до школи, то вони чинять над дитиною насильство. Яка реакція людини на насильство? Різна, зокрема й агресія, яка виявляється в стосунках з іншими. І тут питання часто не в тому, що щось не так у школі, хоч і цей чинник не відкидаю.

Зараз для учнів / учениць, особливо підлітків 10–16 років, діє інша система координат: вони приходять до закладу освіти, щоб поспілкуватися, задовольнити свої соціальні потреби, виявити власне «Я» тощо. «А навчання?» — запитаєте ви. Як і в попередніх поколінь, навчання та мотивація перебувають на надцятому місці… Але покоління початку 2000-х років було іншим.

Одним із деструктивних чинників є гаджет. Він забезпечує швидкий дофамін, який збуджує нервову систему дитини, тож вона потребує його дедалі більше. Школа не може забезпечити такої дози дофаміну, тому між нею та гаджетом дитина обирає останній: він дає змогу поринати у віртуальний світ. І будь-яка спроба дорослого, зокрема й педагога, витягнути з гаджета чи відволікти від нього може спричинити непрогнозовані наслідки.

Ще одне спостереження: діти часто не сприймають, коли дорослий спокійним тоном, із повагою звертається до них, щоб розв’язати певну проблему. Для них, можливо, це незвично, або ж вони вважають спокій ознакою слабкості, або їхня нервова система наскільки збудлива, що спокійний тон для неї — заслабкий подразник, щоб узагалі на нього реагувати.

Насправді все не так драматично: цей спосіб дієвий, але треба, щоб дитина перебувала з педагогом, наприклад, у кабінеті психолога. Для стабілізації її психоемоційного стану необхідно більше часу. Якщо ж ситуація розгорнулася на уроці, чи можна усамітнитися з дитиною або чекати, доки вона «пригальмує»? Тож педагоги або змушені використовувати мовчання, щоб частина дітей звернула увагу на зміну атмосфери уроку, або підвищувати голос, щоб збудливі діти хоч на короткий час сфокусувалися на тому, що відбувається на занятті (і згадали, що вони на ньому присутні).

Ідеться про те, щоб учасники й учасниці освітнього процесу усвідомлювали толерантність в освітньому середовищі як цінність. Один із принципів, якого має дотримуватися педагог/иня в спілкуванні з учнями / ученицями, — це толерантність та повага до особистого простору дитини. Педагог/иня має запитати дитину, чи може доторкнутися, обійняти, погладити. Це правильно й необхідно, тобто спілкування в контексті «педагог / педагогиня — учень / учениця» відбувається за цілком прийнятними, зафіксованими суспільством правилами. 

Тепер перенесемо погляд на дитяче середовище — і зі здивуванням зауважимо, що там ці правила в принципі не діють. Високий рівень емоцій, гіперактивність, брак базових умінь контролювати власну поведінку призводять до того, що частина учнівства не хоче, не вміє поважати особистий простір інших, не реагує на чіткі вимоги іншої дитини. Таку поведінку дитина може несвідомо переносити й на спілкування з дорослими. Вона не бачить у цьому нічого поганого, адже з іншими дітьми це проходить.

Читайте також:

Проблеми насильства над педагогами в школі: які є причини та запобіжники

Питання до батьків, просте й водночас риторичне: «Ви хочете, щоб дитина була здоровою?» Точно отримаємо відповідь: «Так». Здоров’я, утім, має декілька сфер: фізичну, психічну, соціальну, духовну. Найчастіше батьки асоціюють здоров’я дитини саме з фізичним, бо краще його розуміють, знають, як реагувати в різних ситуаціях. А от якщо говорити про важливість психічного та соціального здоров’я, то в батьків виникають певні упередження.

І це може бути успішна, забезпечена родина. Але вплинути на стосунки в ній мені як педагогу не дано. Тут я визнаю власне безсилля. Так, я можу описати батькам ті особливості поведінки дитини, які мене тривожать. Але на цьому всі можливості завершуються, бо немає механізмів, які б давали змогу спонукати батьків до реагування на такі повідомлення.

Коли на уроці інтегрованого курсу «Здоров’я, безпека та добробут» знайомимося з поняттям «мова ворожнечі», то практично в парі відпрацьовуємо вміння спілкуватися без неї, дотримуючись культури мовлення. І тут за хвилину один з учнів почергово спілкується з трьома однокласниками, використовуючи мову ворожнечі, принижуючи їхні честь та гідність. Він має таке вміння й часто використовує його під час розмов з учнями / ученицям і на перерві, і після уроків. Зупиняю виконання вправи. Обговорюємо. Дитина розуміє, у чому річ. Запитую, чи є люди, з якими він не спілкується в такому тоні, такими словами. Відповідь: «Так, є. Батьки».

Отже, з батьками — один тип спілкування, а з рештою оточення — інший. Наскільки можна стиль спілкування коригувати й уніфікувати, щоб він з усіма був однаковим? І чи можна це зробити взагалі? Скільки необхідно для цього зусиль? Яку потенційну небезпеку можуть становити такі діти під час спілкування з іншими? Це обов’язок педагогів — працювати з такими дітьми? Так, але вчитель/ка не завжди може кваліфіковано й ґрунтовно його виконувати: у нього / неї просто бракує сил та часу. А батьки цього не бачать — чи не хочуть бачити. І вчитель/ка знову залишається сам на сам із проблемою.

Ніколи не спостерігали, як реагують деякі учні на слова «булінг» чи «мова ворожнечі»? Позитивно, сміючись, отримуючи задоволення, що вони знають таке модне слово. Виявляється, деякі їхні дії можна прокоментувати саме так, — це видається таким дітям класним і крутим. А те, що дорослі з ними про це говорять, застерігають проти цього, — то щось далеке.

Автори й авторки багатьох педагогічних та психологічних матеріалів, описуючи комунікації на уроках, виходять з ідеального уявлення про учнів / учениць та їхню поведінку. Вони вважають, що всі діти в класі мотивовані, здатні опанувати навчальну програму, тільки й хочуть досягати успіхів на уроці, мають високий рівень самоорганізації тощо. Але це дисонує з реальністю.

Змоделюймо функції педагога/ині крізь призму роботи в класі. Візьмемо як приклад підлітків: частина з них під час уроку комунікує з педагогом/инею, виконує парні, групові види роботи, займається пізнавальною діяльністю, реалізує компетентнісний потенціал, проводить самооцінювання тощо. 

Читайте також:

Як зменшити вплив російськомовного контенту на підлітків: поради психологині Лариси Дідковської

А тепер уявімо, що в цьому класі є учні, яких поглинув віртуальний світ. Вони фізично присутні на уроці, але насправді перебувають у якійсь онлайн-грі або в соціальних мережах. Із цими підлітками вчитель/ка взаємодіє вже не як педагог/иня, а як психолог/иня або/ вихователь/ка: має або спробувати залучити їх до діяльності класу, хоч це може бути потенційно небезпечно, або дати їм спокій, спостерігаючи реакцію такої дитини, яка пройшла чи не пройшла певний рівень онлайн-гри.

Є діти, яким нудно під час уроку, бо не вистачає драйву, дофаміну — учитель/ка та освітній процес не можуть змагатися в цьому з гаджетом. Такі учні й учениці докладають максимум зусиль, щоб на них звернули увагу однокласники та педагог. Для цього вони в різний спосіб порушують дисципліну, відволікаючи від уроку педагога/иню, що має якось комунікувати з такою дитиною, аби тримати ситуацію під контролем. Яка функція вчителя/ки в цьому випадку? Напевне, як в офіцера безпеки?

Є діти, які повільніше сприймають матеріал, і з ними педагогу/ині необхідно працювати індивідуально під час уроку. Це функція асистента/ки або помічника/ці. На уроках із учнівством 1–4-х та 5–7-х класів можна спостерігати випадки, коли хтось щось не може поділити. Тут учитель/ка має розв’язувати проблему, як вихователь/ка групи дошкільного закладу освіти. І все це відбувається на одному уроці, де 20–25 дітей. У якому психоемоційному стані буде педагог/иня після завершення уроку? 

Звичайно, зовні може скластися враження, що вчитель/ка суворий/а щодо дисципліни на уроці, але ні… Діти почуваються вільно. Задовольняють свої потреби, висловлюють думки, виконують завдання (це ті з дітей, які мотивовані й можуть докласти зусиль для засвоєння знань, умінь та ставлень — бази компетентностей). Але, наприклад, молодший підліток у роботі в групі чи парі на занятті може образити свого однокласника / однокласницю. А якщо він такий не один? Як у таких випадках можна стабілізувати психоемоційний стан класу? Як діяти педагогу / педагогині? Тут немає конкретних алгоритмів. Кожен учитель та кожна вчителька виходять зі свого досвіду, фантазії, творчого підходу, тренованості власної нервової системи тощо.

Аналізуючи ситуацію на уроці, можна припустити, що для однієї групи дітей потрібні педагог чи педагогиня, для другої — психолог/иня або вихователь/ка, для третьої — офіцер/ка безпеки, для четвертої — асистент/ка чи помічник/ця педагога для проведення індивідуальної роботи. Але на уроці є лише одна доросла людина — учитель чи вчителька.

Для когось це виглядає апокаліптично, для когось — реалістично, для когось — сюрреалістично. Однак освітня культура — це проблема не тільки закладу загальної середньої освіти, а системи, яка починається з батьківського виховання і завершується санкціями держави щодо недотримання громадянами соціальних норм. 

Фото Canva