«Асистент учителя — партнер, а не тінь»: у чому переваги моделі співучителювання

Інклюзивну освіту часто уявляють так: поруч з учнем або ученицю за партою сидить асистент чи асистентка й за потреби допомагає дитині виконувати завдання. Однак ефективне інклюзивне навчання — це командна робота вчителів та асистентів, спільне планування уроку та підтримка всіх учнів й учениць у класі. 

Як посилити взаємодію вчительства та асистентів і в чому переваги співучителювання — розповідаємо далі.

Асистент/ка вчителя/ки — це педагогічний/а працівник/ця, посада якого/ї включена до Переліку посад педагогічних і науково-педагогічних працівників. Навіть якщо кандидат/ка не має педагогічної освіти, то може набути статусу педагога/ині завдяки виконанню педагогічних функцій.

У нормативних документах ідеться, що асистент/ка — це не «особистий супровідник / супровідниця дитини», а частина команди психолого-педагогічного супроводу. Він або вона працює в партнерстві з учителем / учителькою, психологом/инею, корекційним/ою педагогом/инею та батьками.

Основні функції асистента:

• спостереження за учнем чи ученицею для розуміння його / її можливостей і потреб; 
• участь у плануванні та організації освітнього процесу; 
• підтримка учня / учениці на уроці: організація робочого місця, допомога у виконанні завдань, розвиток саморегуляції; 
• адаптація та / або модифікація навчальних матеріалів; 
• участь у розробці індивідуальної програми розвитку (ІПР) та індивідуального навчального плану (ІНП); 
• спільне з учителькою / учителем оцінювання прогресу учня / учениці; 
• комунікація з батьками щодо успіхів та труднощів дитини.

Асистент/ка вчителя/ки працює разом з іншими фахівцями, тобто не створює самостійно індивідуальної програми розвитку й не відповідає один / одна за інклюзію в класі. Це робота всієї команди супроводу: учителів, психологів, логопедів / дефектологів, адміністрації та батьків. Саме так визначено в Примірному положенні про команду психолого-педагогічного супроводу (наказ МОН № 609 від 08 червня 2018 року).

Тож асистент/ка — частина команди, а не універсальний/а спеціаліст/ка на всі випадки.

Читайте також:

«140 децибелів тиші»: історія про відданість, байдужість та музику

Щоб інклюзивне навчання було ефективним, учитель/ка й асистент/ка мають діяти як партнери. Із цим допомагає співучителювання (co-teaching). Учитель/ка й асистент/ка разом планують урок, проводять заняття, підтримуючи одне одного, спільно відповідають за те, щоб матеріал був доступний кожній дитині, зокрема учням й ученицям з особливими освітніми потребами. 

При співучителюванні асистент/ка не сидить збоку й не дублює вчителя/ку, а бере активну участь в уроці: допомагає адаптувати матеріали, пояснює складні моменти, підтримує поведінку та увагу учнівства, фіксує труднощі, які потрібно врахувати під час наступного заняття. 

Це командна робота, де кожен має свою роль. Саме завдяки такій ефективній взаємодії вдасться створити урок, комфортний і безпечний для всіх дітей.

Моделі співучителювання:

• «Один / одна викладає — інший / інша спостерігає 

Асистент/ка фіксує поведінкові або навчальні труднощі та допомагає окремим учням чи ученицям.

• Групове викладання 

Клас працює в групах, педагоги/ні супроводжують кожну з них. 

• Паралельне викладання

Учні й учениці поділені на дві групи з рівнозначними навчальними цілями.

• Альтернативне викладання

Частина класу працює за основною програмою, інша — отримує додатковий супровід. 

• Спільне викладання

Двоє педагогів проводять заняття водночас, розподіляючи ролі.

• Підтримувальне викладання

Учитель/ка веде урок, асистент/ка адаптує матеріали й підтримує тих, хто потребує допомоги.  

Співучителювання допомагає індивідуалізувати навчання й створити безпечне середовище для всіх дітей — не лише для учнівства з ООП.

Читайте також:

Асистент для дитини з ООП — як отримати: покрокова інструкція

Попри наявність нормативної бази, інклюзивна освіта в Україні стикається з низкою системних труднощів, які заважають їй працювати повною мірою. Однією з ключових проблем є кадровий дефіцит: асистентів учителів не вистачає, а в окремих школах фахівець / фахівчиня змушені одноосібно супроводжувати кількох учнів / учениць, що унеможливлює якісну індивідуальну підтримку.

На це накладається низька оплата, що не відповідає обсягу роботи. Як наслідок, професію часто сприймають як тимчасову. Додатковою перешкодою стає неоднаковий рівень підготовки спеціалістів: частина має фахову освіту або значний досвід, а дехто — тільки короткі курси без глибоких компетентностей щодо адаптації матеріалів, роботи з поведінковими чи емоційними труднощами.

У школах часто не розуміють ролі асистента/ки: його / її трактують як «няню», а не педагогічного/у партнера/ку. Брак часу та усталених моделей взаємодії між учителями й асистентами призводить до того, що спільне планування уроків, узгодження адаптацій та командна робота відходять на другий план. Воєнний стан посилив ці проблеми: частина фахівців виїхала, інші змінили професію, а навантаження на школи різко зросло.

За спостереженнями психологів громадської організації «Центр психологічної допомоги “Конфіденс”», така ситуація позначається на дітях: зникає індивідуальний підхід, зростає тривожність учнівства з ООП, адаптація проходить формально або її не проводять зовсім, а це збільшує освітні прогалини та знижує рівень довіри сімей до інклюзії. Водночас страждає увесь клас: навчальний процес стає нерівномірним, бо вчительству бракує підтримки.

«Доки асистент перевантажений або не має достатньої підготовки, інклюзивна модель працює лише частково. Дитина залишається з труднощами сам на сам, навіть якщо формально “інклюзія є”», — пояснює фахівчиня ГО «Центр психологічної допомоги “Конфіденс”» Ірина Калініченко.

Психологи/ні організації наголошують на комплексних рішеннях, які мають зробити інклюзію реальною, а не декларативною:

1. Передусім потрібно оновити нормативну базу: чітко визначити статус, функції та стандарти підготовки асистентів/ок учителя/ки.
2. Важливим є системний професійний розвиток: регулярні тренінги, менторство, супервізії, а не просто отримання сертифікатів. 
3. Адекватна оплата праці мотивуватиме фахівців/чинь залишатися в професії, а впровадження моделей співучителювання формуватиме справжні педагогічні команди. 
4. Також школам необхідні інструменти моніторингу якості інклюзії: збір даних, опитування вчительства, асистентів/ок і батьків.

Це допоможе побачити реальну ситуацію та спланувати ресурсну підтримку.

Фото Canva та Артема Галкіна (передрук суворо заборонено)