Міні-EdCamp у Козельці: як громада створила простір підтримки для освітян під час війни

Партнерська публікація

Дистанційне навчання, повітряні тривоги, емоційне виснаження, на жаль, є частиною життя учнівства й учительства. У таких умовах загострюється потреба в живому професійному діалозі, підтримці й відчутті спільноти. Саме із цього запиту в Козельці народилася ідея провести міні-EdCamp — освітню (не)конференцію, яка об’єднала педагогів/инь, управлінців, учнівство та гостей із сусідніх громад у спільному просторі для обміну досвідом.

Які виклики довелося подолати в умовах війни, із чим пов’язаний запит на формат (не)конференції і які реальні зміни започаткувала ця подія, «Вчися.Медіа» розпитало вчителя історії Козелецього ліцею № 3 та координатора міні-EdCamp Ігоря Карася.

[Міні-EdCamp — це локальний освітній (не)конференційний формат, створений ГО «EdCamp Ukraine». Учителі/ки, освітні управлінці, батьківство та активні мешканці/ки громади збираються для обміну досвідом і спільного пошуку відповідей на актуальні освітні виклики. Головна ідея міні-EdCamp — рівність голосів, добровільність участі та діалог без формальних бар’єрів. Долучитися до руху можуть будь-які громади: для цього достатньо зібрати ініціативну команду, визначити освітні потреби місцевої спільноти та подати заявку на проведення міні-EdCamp. Цього року організація вже дібрала громади, які проводитимуть події. Графік (не)конференцій, взяти участь у яких можуть усі охочі, з’явиться на сайті.]

— Пане Ігорю, як виникла ідея провести міні-EdCamp та чому обрали саме цей формат?

— Разом із колегами ми відвідали подібні заходи в інших громадах і побачили, наскільки ефективним є цей формат. У Козелецькій громаді (Чернігівська область) працюють сильні, думаючі, працелюбні педагоги й педагогині, однак часто їм бракує простору для відкритої, неформальної професійної розмови — без трибуни, обов’язкових тем і страху визнати, що щось не працює.

Ми чітко бачили запит, але не розуміли, як його можна реалізувати. Нам хотілося створити простір живого спілкування, де кожен і кожна самі обирають напрям: здобути знання, знайти підтримку чи просто відволіктися від щоденної напруги.

Традиційний формат конференцій чи семінарів змушує робити те, що треба, але не завжди зрозуміло, кому саме й навіщо. Там є програма, спікери та спікерки, слухачі й слухачки, а простору для живої розмови майже не залишається. Формат міні-EdCamp — зовсім інший. Це про свободу вибору й відповідь на реальний запит. Кожна і кожен самі обирають, куди йти, що слухати, про що говорити. Тут немає головних і другорядних: можна бути і слухачами, і спікерами, і співтворцями події. Для нашої громади це було принципово: ми хотіли говорити разом, а не слухати когось зверху. Для нас міні-EdCamp став тим форматом, де не страшно сказати «У мене не виходить» або «Я втомився / втомилася». І саме в цьому його головна цінність.

— Які освітні потреби й запити громади стали ключовими для ухвалення рішення про проведення події? Якій тематиці вона була присвячена?

— Міні-EdCamp відбувся влітку в Козельці в одноденному форматі і став простором реального обміну досвідом. Головний запит був дуже простий і водночас складний: як працювати з дітьми в умовах постійної нестабільності й не вигоріти.

Загалом подія була присвячена практичним інструментам, підтримці вчительства та переосмисленню ролі освіти в громаді під час війни. Багато сесій стосувалися емоційної підтримки, витривалості та стійкості. Ми свідомо робили акцент не на переживанні складного досвіду, а на пошуку ресурсів для дітей і самих учителів та вчительок. Хотілося, щоб учасники й учасниці вийшли з події з відчуттям опори й розуміння, як рухатися далі в щоденній роботі.

— Як умови широкомасштабної війни вплинули на формат проведення міні-EdCamp, вибір тем для обговорення та організацію безпекових заходів під час події?

— Ми одразу продумували питання безпеки, можливі тривоги, гнучкий таймінг і декілька варіантів локацій: як у закладі, так і в укритті. Нам було важливо, щоб учасники й учасниці почувалися максимально спокійно й комфортно незалежно від обставин.

Захід був розрахований і на педагогів дошкілля, і на вчительство. Підготовка до нього тривала кілька місяців. Ми сформували команду з адміністрації ліцеїв, частини педагогів і мешканців громади, які просто повірили, що такий захід потрібен. Дуже активно долучилося до організації і проведення міні-EdCamp учнівське самоврядування. Без дітей атмосфера була б зовсім іншою.

Оскільки ми вперше проводили такий захід, то не мали великої бази знайомств і перевірених контактів. У цьому дуже допомогла підтримка команди ГО «EdCamp Ukraine», яка супроводжувала нас на всіх етапах і фактично мінімізувала цю складність. Також організація та місцева громада допомогли закрити базові організаційні потреби.

Важливою була допомога управління освітою, культурою, сім’єю, молоддю та спортом, а також місцевих органів влади. Вони дали нам необхідну організаційну підтримку й простір для реалізації ідеї. Саме взаємодія школи, громади та влади, на мою думку, робить такі події можливими.

— Із якими викликами ви зіткнулися під час підготовки?

— Насамперед це невизначеність та все, що з нею пов’язано. Наприклад, як організувати подію так, щоб учасники й учасниці могли безпечно дістатися місця, провести день на заході і вчасно повернутися додому, зважаючи на обмежений транспорт і безпекову ситуацію? Із цим ми зіткнулися ще на етапі підготовки й постійно коригували рішення в процесі.

Другий виклик — невпевненість у кількості та готовності учасників й учасниць. Хвилювалися, чи прийдуть люди взагалі, чи захочуть брати участь у відкритих розмовах без звичних меж, чи не сприймуть подію як черговий захід для звіту. У громаді був і певний скептицизм: не всі розуміли, що таке формат міні-EdCamp і чим він відрізняється від класичної конференції.

Окремі труднощі виникали й під час організації: попри ретельну підготовку, на місці були ситуації, які неможливо передбачити заздалегідь. Це нормальний досвід, і саме він дає розуміння, що наступного разу можна зробити ще краще.

У підсумку багато з того, що здавалося ризиком, стало перевагою: людей виявилося більше, ніж очікували, і вони були готові до живого діалогу. Це показало: запит на такі події в громаді справді є.

— Хто долучився до вашого міні-EdCamp?

— Учасниць та учасників було багато, що стало одним із найприємніших моментів події. Фактично ми побачили представників і представниць усіх закладів освіти нашої громади. Саме цього й хотілося із самого початку: щоб міні-EdCamp став спільним простором для всіх, а не для окремих шкіл чи людей.

Приємною несподіванкою стала участь педагогів і педагогинь із сусідніх громад. Це додало ширшого контексту й живої розмови. Завдяки цьому ми змогли подивитися на знайомі проблеми й рішення з іншого боку, почути про чужий досвід і зрозуміти, що багато викликів у нас спільні.

Що особливо цінно, активними були всі. Молоді вчителі й учительки приходили з питаннями та ідеями, педагоги й педагогині з досвідом — із реальними кейсами та рефлексією. Не було поділу на «хто більше знає» чи «хто довше працює» — була нормальна професійна розмова між колегами.

Залученість педагогів і педагогинь дошкілля додала цілісності розмові про освіту й допомогла побачити освітній процес як безперервний рух, як справжній простір співпраці, розвитку та єдності. Фактично цьому й був присвячений захід. Саме така різноманітність учасників та учасниць зробила міні-EdCamp живим і справжнім.

Звісно, для частини з них важливим було підвищення кваліфікації та свідоцтво з годинами. Та для більшості головними були сам захід й атмосфера.

— За яким принципом ви формували програму та як визначали тематику сесій?

— Ми формували програму з огляду на реальні запити учасників та учасниць (ознайомитися з нею можна за посиланням). На етапі реєстрації просили людей сформулювати свої очікування, актуальні для них теми, запитання, на які вони шукають відповіді. Це дало нам чітке розуміння, що саме хвилює педагогів і педагогинь.

Водночас ми аналізували досвід інших EdCamp-подій, зокрема які формати й теми працюють найкраще, і запрошували тих спікерів та спікерок, які були нам цікаві й близькі за цінностями. Від початку для нас було принциповим заявити: EdCamp — це можливість для кожного й кожної. Тож ми свідомо залишили простір для нових спікерок і спікерів, зокрема з нашої громади, для людей, які, можливо, уперше наважилися вийти на публіку зі своєю темою.

У підсумку вийшло дуже живе поєднання: досвідчені «едкемпівці», нові талановиті люди з громади й відкритий доступ для всіх охочих поділитися досвідом. Саме це, на мою думку, і дало ту енергію, яку відчували учасники й учасниці.

На майбутнє маємо багато ідей, як удосконалити підхід до програми. Скажімо, хочемо рухатися в бік відкритої реєстрації спікерського кола й надати самим учасникам та учасницям змогу ще на етапі реєстрації обирати теми й гостей.

— Які формати роботи були популярні серед учасників та учасниць?

— Найбільший відгук отримали дискусії та відкриті розмови, де не було готових правильних відповідей і де можна було поділитися власним досвідом. Людям справді було важливо як просто слухати, так і бути почутими.

Сесії, присвячені штучному інтелекту, теж викликали інтерес — розмови про ШІ продовжувалися поза межами основних подій. Руханки, неформальні активності, failure stories від учнівського самоврядування дали змогу видихнути, розслабитися й відчути підтримку. Саме їх учасники й учасниці найчастіше згадували у відгуках.

— Чи були моменти або історії, які особливо запам’яталися вам як координатору?

— Запам’яталося майже все: від хвилювання й нервів на самому початку до прощання з учасниками та спікерами наприкінці дня. Усе пролетіло дуже швидко й емоційно: ще вчора здавалося, що ми тільки готуємося, продумуємо деталі, а тут уже й фінал.

Було багато зустрічей зі старими знайомими, додалися нові контакти — це створило відчуття спільності, яке неможливо підробити. Після завершення офіційної частини люди залишалися, говорили, ділилися думками, що означало: подія відбулася не дарма.

— Що б ви порадили тим, хто планує свій перший міні-EdCamp?

— Передусім — не боятися. Варто подивитися на досвід інших, скористатися напрацюваннями, які вже є, але при цьому не намагатися когось копіювати. Дуже важливо робити свою подію з урахуванням особливостей громади, людей, контексту. Це ваш простір, і тільки ви по-справжньому знаєте, що потрібно саме вашим учасникам й учасницям.

Не варто гнатися за ідеальністю. Краще зробити чесно, відштовхуючись від реальних запитів, і бути готовими слухати людей, не триматися лише за програму. «EdCamp Ukraine» надає допомогу, можливість, певну рамку, але творить подію саме організаторське коло. У цьому, на мою думку, і полягає сила формату.

З того, що легко повторити в інших громадах:

• відкритий мікрофон,
• живі дискусії,
• простір для неформального спілкування,
• партнерство замість ієрархії.

Це не потребує великих ресурсів, але створює атмосферу, заради якої приходять люди.

Перший міні-EdCamp дав впевненість у тому, що цей формат потрібен громаді. Наступного разу ми б додали більше простору для неформального спілкування — саме воно виявилося найпотрібнішим. Хотілося б більше можливостей просто відпочити, поспілкуватися без поспіху, додати ще активностей, які допомагають перемкнутися й перезавантажитись. Також трохи змінили б порядок події і часові межі окремих сесій, щоб темп був комфортнішим.

— Яку роль, на вашу думку, такі події відіграють у відновленні та розвитку освіти в громадах сьогодні?

— Такі події створюють те, чого сьогодні найбільше бракує освіті в громадах, — живий простір співпраці, довіри та спільної відповідальності. Ідеться про культуру взаємодії, коли вчителі та вчительки не ізольовані у своїх закладах, а відчувають себе частиною цілого.

Міні-EdCamp — це простір свободи й товариськості, де ініціатива народжується зсередини громади. Саме тут з’являються рішення, які потрібні не взагалі, а тут і зараз. На таких подіях можна почути про нагальні потреби вчительства, побачити потенціал людей і дати їм можливість діяти.

У час війни та постійних змін це допомагає розвивати освіту й триматися разом: коли є спільнота, діалог і відчуття, що твій голос важливий, з’являється віра в спільну дію. А без цього жодне відновлення неможливе.

— Які практичні результати дала ця подія для освітян та освітянок громади? Чи з’явилися після міні-EdCamp нові ініціативи, партнерства або спільні проєкти?

— Найголовніший результат, на мою думку, — це відчуття спільноти й розуміння, що ми не поодинці. Для багатьох міні-EdCamp став точкою перезапуску й поштовхом рухатися далі.

Після міні-EdCamp ми далі долучаємося до таких ініціатив «EdCamp Ukraine», як-от СЕЕН та «Аси інтернету» — до напрямів, які найбільше відгукнулися учасницькому колу. Багато ідей, народжених на (не)конференції, уже використовують у щоденній роботі наші педагоги й педагогині. Крім того, після міні-EdCamp з’явилися нові ідеї спільних проєктів і міжшкільної співпраці. Частина з них у роботі, дещо на етапі обговорення, але важливо, що цей рух не зупинився разом із подією.

Ми продовжуємо співпрацю з низкою закладів освіти, і зараз, коли ліцей стає єдиним у громаді, ці партнерства поглиблюються. Це важливо для збереження сталості освіти, наступності та підтримки в перехідний період.

Після події залишився живий простір для спілкування: чати, неформальні зустрічі, постійний обмін ідеями й досвідом, робочий контакт між педагогами й педагогинями. Мабуть, у цьому головний практичний результат — захід став не фіналом, а стартом подальшого руху в громаді.

Фото Ігоря Карася