Роман «Анна Київська — королева Франції» у програмі з літератури: рольова модель для дівчат чи взірець комплексу меншовартості

Роман Валентина Чемериса «Анна Київська — королева Франції» вивчають у 7-му класі за модельною програмою Наталії Пастушенко та Марії Чумарної. Книжковий клуб «Вчися.Медіа» для вчителів української літератури розглянув цей твір за участі фахових істориків. 

Під час зустрічі обговорили такі питання:

• Якою постає в романі Анна, королева Франції? Чи можна її вважати рольовою моделлю для дівчат?
• Наскільки достовірним є фактаж, викладений у творі? Які корисні ідеї можна винести із нього?
• Які проблеми із художньою формою зауважили учасники й учасниці — і чи взагалі можна назвати цей твір романом? 
• Як трактувати окремі ідеї, на яких наполягає автор, у контексті сучасних норм соціальної взаємодії?

Докладніше про це читайте в статті.

Нагадаємо, що твір для клубу вчителі/ки обирали зі списку нових текстів у модельних програмах для 7–9-х класів, переважно із програм для 7-го класу. Книжковий клуб «Вчися.Медіа» завжди відкритий до нових учасників/ць та до будь-яких думок, зокрема й від авторських колективів модельних програм, а редакція медіа готова надати їм слово на сторінках медіа.

У своїй програмі Наталія Пастушенко та Марія Чумарна пропонують читати два уривки з роману Валентина Чемериса «Анна Київська — королева Франції»: 

• «Зіронько ти моя, Ярославно!..» (виклад відомих припущень про рік народження Анни Ярославни, а також домислів про її дитинство в батьківському домі; варто зазначити, що в цьому розділі авторки підручника вилучили фрагмент вірша російською мовою, однак не зберегли оригінальної авторської розбивки тексту на абзаци); 
• «У часи Ярослава Мудрого літаки до Парижа не літали» (довідкова інформація про авіасполучення між Києвом та Парижем станом на рік написання роману, стисло — маршрут подорожі Анни до Парижа, розгорнуто — вигадана сцена прощання Анни із батьком, Ярославом Мудрим). 

Учнівство має розглянути в цій темі короткі відомості про автора, а також дізнатися з твору про дитинство Анни Ярославівни, її освіту й виховання, вивести на основі уривків характеристику княгині. [Зазначимо, що в романі Валентин Чемерис називає Анну Ярославною. Як коментує Юлія Топольницька, кандидатка історичних наук, методистка ГО «Вчися», нині українські історики воліють персонажів/ок княжої доби називати відповідно до норм сучасної граматики — наприклад, Ярославівна, зокрема, щоб позбутися російського впливу. У цій статті також називатимемо Анну Ярославівною.]

Наголосимо, що вивчення твору про Анну Ярославівну в українській літературі в 7-му класі цілком доречне: саме на цей навчальний рік припадає тема Русі в усіх модельних програмах з історії України (їх три) та інтегрованих курсах (їх також три: два мають назви «Історія: Україна і світ», один — «Інтегрований курс історії та громадянської освіти»).

Розділ підручника, у якому вміщено ці уривки з роману, називається «Цінності епохи та вічні цінності» — як, власне, і в модельній програмі. Вступ до теми містить уявлення про вічні, національні, громадянські та сімейні цінності, а також тезу про те, що література допомагає зрозуміти, які цінності були пріоритетними в певні епохи. 

Наступне твердження, буцімто в Україні з давніх-давен жінки нарівні з чоловіками брали участь у суспільному житті, можна й варто піддати сумнівам. Як наголошує Юлія Топольницька, княгині й королеви, безумовно, могли впливати на державну політику, зокрема, даючи поради своїм чоловікам, натомість у часи Русі містянки, наприклад, не мали права голосу на вічах (принаймні цьому немає задокументованих підтверджень). «Устав Володимира Мономаха», однак, значно розширив права всіх руських жінок, дозволивши, скажімо, ініціювати розлучення, претендувати на спільне майно, розпоряджатися ним тощо. Пошуки докладнішої інформації в цьому історичному документі можуть стати темою для індивідуального завдання.

Поряд із іменем Анни Київської авторки згадують Настю Лісовську (Роксолану) й меценатку Галшку Гулевичівну — це також можна використати як нагоду з’ясувати більше про цих жінок. Однак, як нагадує Юлія Топольницька, чи справді Роксолана при народженні отримала ім’я Настя Лісовська — питання не з’ясоване. Докладніше про гіпотези її походження історикиня пропонує читати на порталі Інституту історії.

Читайте також:

«Буба»: роман про перше кохання, зміну ролей у родині та бридж

Підводка до теми в підручнику дає змогу припустити, що уривки з «Анни Київської» презентують умовний тематичний слот «жіноча історія».

Невеликий текст від авторок підручника «Королева Анна Київська» стисло розкриває специфіку «шлюбної» політики Ярослава Мудрого. Водночас він містить таке твердження:

«Дочки Ярослава Мудрого справді прославили свою батьківщину: красою, мудрістю, жіночою гідністю, талантом державних правительок».

• У зв’язку із цим можна обговорити питання: чи відрізняється якось «жіноча гідність» від «чоловічої»? Чи, можливо, таке визначення має лишитися суто історичним надбанням, а сьогодні доцільніше й правильніше говорити про лише людську гідність?

Поза тим у вступному тексті про Анну Київську авторки підручника наголошують на освіченості, культурницькій діяльності королеви, на її спадщині, важливій однаково для Франції та України, тобто подають Анну як особистість, а не лише як «прабабусю 30 європейських королів».

При цьому, обговорюючи «Анну Київську», учасники й учасниці читацького клубу дійшли висновку: імовірно, у класі найкраще було би обмежитися вивченням уривків, які наведені в підручнику. Повний текст твору занадто проблематичний, щоб належно розібрати його з підлітками в 7-му класі.

У бібліографічному описі до видання «Анни Київської» зазначено, що це роман. Однак твір радше нагадує розлогий есей, сповнений домислу щодо життя та долі Анни Ярославівни, і вимислу, втіленого в окремих «охудожнених» сценах (діалоги Анни із батьками під час прощання, передчуття смерті Генріха, видіння Змія Горинича тощо). Як наслідок, більшість учасників/ць книжкового клубу поскаржилися: позиціонування книжки формує неадекватні очікування. На загальну думку присутніх учителів/ок, твору бракує чіткої фабули, яка б утримувала увагу читачів-підлітків. 

Одна з учасниць зазначила, що її син-семикласник був розчарований безсюжетністю, «риторичністю» твору, тим, як надмірно емоційно оповідач, співвідносний із автором, висловлює суб’єктивні судження, а не розповідає факти про події та героїв. Інша постійна учасниця клубу, Марія Паркулаб, учителька української мови і літератури Єзупільського ліцею Єзупільської селищної ради Івано-Франківської області, зазначає, що перечитувала роман удруге — і має сумніви в доцільності вивчення цього тексту із семикласниками.

Як читачку, її цікавила доля Анни Ярославівни після смерті першого чоловіка і ще пізніше — після відходу від державних справ. Однак у творі немає чіткості у висвітленні цих подій, забагато повторів. Тож, на думку освітянки, повністю «діти цей твір читати не будуть», а в класі варто розглянути лише окремі моменти. Серед таких, крім уміщених у підручнику, можуть бути епізоди вшанування пам’яті Анни в містечку Санліс, припущення щодо її повернення додому й дискусія про теоретичну імовірність такої подорожі у ХІІ столітті.

• Запропонуйте учням та ученицям з’ясувати різницю між домислом і вимислом і знайти приклади в тексті твору (згрубша домисел — припущення, засновані на відомих фактах, вимисел — вигадка, фактажем не підкріплена). У питаннях до твору в підручнику, до речі, авторки пропонують відрізнити історичну правду від домислу. 

Варто зазначити, що Валентин Чемерис опрацював чимало джерел, щоб «зібрати» згадки про Анну Ярославівну в більш-менш суцільну історію. Однак в учасників/ць клубу склалося враження, що до добору джерельної бази письменник підійшов некритично. Публіцистичний стиль викладу матеріалу увиразнений численним цитуванням із наукових статей, енциклопедій, словників, а також із преси — і навіть з неатрибутованих матеріалів з Інтернету. Дехто з учасників висловив припущення, що в такий спосіб письменник штучно збільшував обсяг твору, щоб «дотягнути» його до умовного ліміту знаків у романі.

«Говорячи сучасною мовою, ці анонімні джерела — кринж, зокрема в контексті боротьби за академічну доброчесність. Навіть якби це були посилання на Вікіпедію, було би більше користі: читач би подивився, що там написано. Я, наприклад, переглянув статті про французьких королів, почав ходити за гіперпосиланнями, за списком джерел — і, в принципі, там достатньо матеріалу для того, щоб почати хороший роман. Подати події сучасно, у детективній формі абощо», — прокоментував гість засідання, Ігор Стамбол — кандидат історичних наук, викладач Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, письменник і фахівець із біографістики.

Інше зауваження, яке виникло під час зустрічі, — не завжди релевантні до тексту та правдиві примітки. Наприклад, в одній з них зазначено, що «москаль» — перша (первісна) назва росіян в Україні (с. 59 у видання 2024 року). Але чи так це насправді? Власне, такі «факти» й примітки можна було би перевірити із учнівством — у межах завдання на розвиток критичного мислення.

Як приклад такого завдання Юлія Топольницька пропонує разом із учнівством заповнити таблицю, до якої можна додавати цитати із роману.

Примітки й цитування у творі загалом обтяжують виклад. Учасники засідання схарактеризували цей прийом так: автор ніби поставив собі за мету поділитися з читачами всім матеріалом, який опрацював, усіма особистими враженнями від Франції, і це зрештою уповільнює процес сприйняття, бо розпорошує увагу. 

Виклад подій не завжди лінійний: часом оповідач «забігає наперед», говорить про те, яка доля чекає на Анну чи її оточення, вдається до повторення уже відомих фактів, а також до численних відступів — про долю сестер та братів Анни, про осіб, схожих із нею життєвим шляхом (чи лише ім’ям) незалежно від спорідненості чи епохи.

Учасниці й учасники зазначили, що їм забракло описів — скажімо, подорожі Анни до Парижа: автор говорить лише, що це була довга й складна мандрівка, перераховує локації, якими прямував її кортеж, але не дає жодних подробиць чи об’ємних сцен. У тексті є спроба виправдання такого підходу, яку зауважила постійна учасниця клубу Ірина Кірічек, викладачка української та зарубіжної літератури КВЗО «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія» Полтавської обласної ради. 

Автор зазначає, мовляв, у радянські часи вже було знято фільм на цю тему, тож не варто переказувати його сюжет. Утім, посилання на цей фільм 1978 року («Ярославна, королева Франції») наразі здається украй недоречним: по-перше, він російський, за романом російського письменника Антоніна Ладинського, а по-друге, семикласники навряд чи його бачили (чи дивитимуться).

Натомість текст рясніє уривками з пісень, народних та авторських, які є анахронічними до зображених подій, часом навіть російською мовою. Наприклад, в одному з початкових розділів оповідач висловлює думку, що відлуння пісні «Хрещатик» (на слова Юрія Рибчинського) «могло лунати в Києві і в часи Ярослава Мудрого… за дитинства і юності Анни». Наратор також припускає, що Анна могла наспівувати цю пісню на свій лад, що звучить доволі абсурдно, адже Київська Русь, яку згадано в пісні, не була самоназвою цієї держави, каштани (із цього образу починається перша строфа) стали символом Києва не раніше як у ХІХ столітті, а силабо-тонічне віршування навряд чи було притаманне пісенній культурі Русі. Та й народні пісні, які «могла б співати Анна», викликають сумнів, адже, за дослідженнями фольклористів, належать до значно пізніших періодів.

Пісні, однак, не єдиний аспект, у якому виявляється анахронічність оповіді. Скажімо, Валентин Чемерис некритично повторює репліку Анни із драми Івана Кочерги «Ярослав Мудрий», буцімто на чужині вона сумує за кавунами. Однак у часи Анни Ярославівни кавунів, імовірно, не було змоги скуштувати: їх завезли у ХІІІ столітті. Не анахронічною, але застарілою є теза про те, що автор «Повісті временних літ» — Нестор-літописець. Основним автором літопису наразі вважають Сильвестра — ігумена Видубицького монастиря.

Водночас читачі й читачки відзначили брак стилізації «під Русь», що, як наслідок, зробило неможливим глибше занурення в атмосферу епохи.

Читайте також:

«140 децибелів тиші»: історія про відданість, байдужість та музику

«Якщо розглядати вигадані діалоги із твору в історичному контексті, то до тексту постає питання: немає жодної “гри” в тему Русі. Про що йдеться? Скажімо, ми звикли до певних совєцьких фільмів про Русь, де сценаристи намагаються створювати якусь ламану церковнослов’янську мову, що в них асоціюється із тими часами. Так у багатьох глядачів формувалося уявлення про Русь. Тож було би добре, якби сучасні автори ламали цей підхід і створювали образ Русі, давнього Києва як зародку України. Зрештою, ми маємо наукові праці, словники, які намагаються реконструювати стан мови в ті часи. 

У романі Валентина Чемериса цим і не пахне. Нехай, це можна виправдати тим, що відсутність такої стилізації полегшує читання — щоб, умовно кажучи, і семикласник зрозумів, про що йдеться. Але тоді втрачається те, що можна назвати історизмом. Без певних маркерів-реалій узагалі немає розуміння, про який час ідеться, про яку Анничку, а коли автор “перескакує” раптом на іншу героїню, то взагалі можна не зрозуміти, про кого мова», — прокоментував Ігор Стамбол.

Отже, щоб в учнівства не було оманливих очікувань, можливо, варто наголосити заздалегідь: «Анну Київську» можна сприймати у вимірі роману-есе, белетризованої біографії — він не буде схожий на інші програмові творі у жанрі «роман». 

Один з учасників дискусії, Роман Топка, кандидат історичних наук, який до окупації Криму росією обіймав посаду завідувача кафедри історії та правознавства Кримського гуманітарного університету, а також має досвід викладання в школі, відзначив: «Анна Київська» розмиває в учнівства естетичні орієнтири: 

На думку Ігоря Стамбола, «Анна Київська — королева Франції» — це спроба біофікшену, і саме в таких координатах її є сенс аналізувати:

«Що це за жанр — біофікшен? Твір у такому жанрі має представити героя як із вигаданими рисами, так і з реальними, які зафіксовані в певних джерелах. Але процес цього представлення не має бути позбавлений логіки. Ми можемо не знати, що конкретно відбулося із героєм чи героїнею, але ж є джерела, у яких описані процеси, обставини життя — тож ми можемо підтвердити своє припущення: за логікою тодішнього життя десь так і було. В “Анні Київській” таку логіку простежити складно. Іноді здається, що автор просто женеться за більшим обсягом тексту — це враження посилюється, наприклад, коли він цитує визначення різних видів шлюбу на цілу сторінку».

• Як, з погляду науковця, можна побудувати якісний біофікшен, коли бракує перевірених історичних джерел? 

По-перше, у випадку з Анною Ярославівною збереглася низка реальних документів, адже вона була освічена, ставила свій підпис під указами сина й чоловіка, причому кирилицею. Є листування із Папою Римським, є відомості про другого чоловіка Анни, якому забороняли шлюб із нею, — на ці тексти посилається й Валентин Чемерис, однак він не обирає якогось одного розвитку подій, не будує власного художнього припущення щодо того, як склалася доля Анни. Натомість письменник викладає ледь не всі версії, які йому вдалося знайти. Такий підхід міг би бути вмовтивованим, якби «Анна Київська», скажімо, була спробою постмодерністського тексту, але вона такою не є.

На думку Ігоря Стамбола, твір залишав би сильніше естетичне враження, якби автор зупинився на ключових епізодах, а не намагався викласти всі факти й гіпотези щодо життєпису Анни Ярославівни. Натомість образам персонажів бракує психологічної глибини та переконливості, а це, своєю чергою, не сприяє емоційній залученості читачів у текст.

«Можна було б обіграти той факт, що її вважали неймовірною красунею, чи докладніше зупинитися на постатях її дітей, розкрити їхні характери, поміркувати про те, до якої міри виховання, яке їм дала матір, вплинуло на їхні наступні рішення, чи не намовляла їх Анна до чого-небудь, скажімо, до участі в хрестових походах. Це теж був би спосіб включити нашу історію в європейський контекст, із якого нас вирвав московський імперіалізм. Хай навіть у цьому художньому тексті буде більше вигадки — але ця вигадка має бути цікава. У тексті є такий мотив: до Анни в сни приходить Змій Горинич. Це могло би стати фольклорною основою для композиції роману», — коментує історик.

По-друге, добудувати колізії сюжету, якщо бракує фактів, можна за загальними відомостями про епоху: скажімо, про фінансові відносини, соціальну стратифікацію тощо. Відштовхуючись від них, можна розгорнути художній домисел.

Історик наголосив, що текст, вочевидь, заповнює в програмі нішу «жіночих студій»: прагнення показати виміри «жіночої» історії, дати приклади яскравих постатей, видатних жінок в історії України. Але художні особливості твору навряд чи підходять для сприйняття семикласників, тож лишається враження механічного заповнення цього слота. При цьому «Анна Київська» однаково презентує чоловічий погляд на жінку — причому доволі несучасний. У творі в Анни немає персональних прагнень — лише обов’язок, а по-справжньому щасливою вона стає тільки тоді, коли досягає стану взаємного кохання. Її вплив на державні справи ніби й наголошений, але поданий далеко не так емоційно й прискіпливо, як історія любові.

У цьому самому контексті учасники й учасниці клубу відзначили послідовну гомофобію, яку демонструє автор. Не підкріплюючи таку позицію якими-небудь історичними джерелами, Валентин Чемерис висловлює припущення про потяг короля Генріха І до чоловіків і виступає із різким осудом таких стосунків. Як наслідок, інтерпретація історичної місії Анни Київської почасти зводиться до того, що вона «перевиховала» чоловіка в сексуальному плані. Уся ця лінія подана, на жаль, ще й суголосно російській пропаганді: «Чи як нині збоченці в Європі придумали “благородне” слівце — гей». Такі висловлювання суперечать принципу взаємоповаги, на яких намагаємося виховувати дітей та підлітків, і водночас оприявнюють неподолані травми, завдані російським пануванням: несвідоме бажання солідаризуватися із «нормальним», який принижує «інакшого», характерне для суспільств, де панує примус. 

На думку фахівця, Валентин Чемерис подеколи дає суперечливі трактування історії, які є свідченням постколоніального мислення: «У тексті є слова “Київ захопив новгородський князь Олег”. Хороша фраза. Але чи Олег — новгородський князь? Чи він узагалі князь? В історичному вимірі краще такого не писати, бо, імовірно, і сам про себе Олег говорив як про когось на кшталт регента при Ігорі. І, якщо вже Київ захоплює новгородський князь, то це якось не лягає в концепцію того, хто був першим». 

З іншого боку, не можна заперечувати й плюсів роману. Скажімо, багато уваги присвячено вшануванню пам’яті Анни Ярославівни у Франції, зокрема ставленню українців-мігрантів до відомої землячки, а також спробам росіян присвоїти її постать. У творі чимало пасажів, які свідчать про колоніальну політику росії щодо України — водночас автор, на жаль, не ідентифікує російську культуру як інструмент поневолення (згадаймо хоч би цитовані пісні російського співака Алєксандра Малініна). Ця некритичність щодо культури загарбника також може стати темою для дискусії в класі, адже проблема лишається актуальною і в часи широкомасштабної війни російської федерації проти України. 

Історик Роман Топка під час обговорення зупинився на кількох аспектах, які відзначив як позитивні. Ідеться про деякі фактологічні відомості в тексті. Це, зокрема, інформація про заборону європейським королям/королевам брати шлюб із родичами/родичками до сьомого коліна (це пояснює, зокрема, деякі династичні шлюби). Інша цікавинка, на яку натрапляємо в «Анні Київській», — згадка про те, що Анна почала давати дітям грецькі імена. Це було ще одним неочевидним впливом руської (й опосередковано візантійської) культури на католицький європейський світ.

На думку Ігоря Стамбола, тема шлюбної дипломатії, зокрема наполегливе повторення тези, що Анна Ярославівна є прародичкою багатьох європейських монархів, включає українців в європейський контекст: «Нам варто було б про це говорити, — зазначає історик. — Президентам, міністрам, дипломатам було б варто нагадувати європейським партнерам, мовляв, ми з вами не такі вже й далекі, просто наша доля склалася інакше».

При цьому Ігор Стамбол наголосив: попри бажання пропагувати проукраїнський погляд на історію, бажання «додати патріотизму», у трактуванні історичних фактів слід бути обережними, уникати зайвого пафосу, адже молодь його не сприймає: підлітків цікавлять живі історії, а не ідеологічні установки.

Говорячи про твори «з часів Русі», учасники й учасниці клубу пригадали досвід читання роману «Дива» Павла Загребельного, зокрема і в школі.

«Диво» — роман «зв’язку часів», де автор поєднує три часові площини: Русь часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, Другу світову війну та 1960-ті роки (сучасність на момент написання тексту). Чимало подій в усіх трьох лініях розгортаються в Києві: учений Гордій Отава в часи війни намагається захистити Софійський собор від знищення, а його син Борис на 20 років пізніше прагне повернути мистецькі й історичні цінності, які вивезли німці, відступаючи.

У «руській» частині сюжетні лінії вигаданого зодчого Сивоока (будівника Софії Київської) та князя Ярослава розгортаються паралельно, від дитинства, а в момент, коли починається спорудження собору, зливаються. «Руську» частину загалом можна читати окремо від двох інших: це повнокровна історія становлення двох різних особистостей — державника й митця. Є любовні лінії, звідки можна було би взяти до розгляду цікаві жіночі образи. Це і кохана Ярослава на прізвисько Шуйця, і їхня позашлюбна донька Ярослава, у яку закохався Сивоок — Ярослав наприкінці розуміє, що він, князь, не зміг підкорити жодну із цих жінок, вони лишилися вірні собі, діяли на власний розсуд. 

Сам Ярослав, на відміну від схематичної постаті в «Анні Київській», постає складною і неоднозначною людиною: він жорсткий, здатний до непопулярних і навіть ганебних з погляду моралі рішень, але щиро опікується державою — і водночас надзвичайно самотній. У «Диві» Павло Загребельний проблематизує питання авторства: кого ми можемо вважати творцем Софії? Можновладця, який ініціював будівництво, чи зодчого, який утілив цей задум? (Як наголошує Юлія Топольницька, сучасні археологічні дослідження засвідчують, що будівництво Софії Київської розпочав ще Володимир Великий.)

Користуючись правом модифікувати модельні програми й затверджувати навчальні, учителі й учительки можуть обрати кілька уривків із «Дива» замість «Анни Київської».

Також учасниці книжкового клубу пригадали інший твір про Русь і родину Ярослава Мудрого — оповідання «Ярославни» Раїси Іванченко. Його пропонує і програма від авторського колективу Олександра Заболотного, Ольги Слоньовської та Іванни Ярмульської (7-й клас), і програма Таміли Яценко, Василя Пахаренка, Олесі Слижук та Ірини Тригуб (8-й клас). У цьому короткому творі є кілька яскравих сцен: прибуття сватів від Гарольда (майбутнього норвезького короля) до Єлизавети Ярославівни, вихід княжої родини із церкви, казання «Слова про Закон і Благодать» тощо. Водночас, як і в романі Валентина Чемериса, тут немає чіткої фабули: після цих об’ємних епізодів авторка переказує подальшу долю князівен, приділяючи більше уваги Єлизаветі й Анні (про Анастасію сказано лише кілька слів). Як і в Чемериса, тут неабиякий акцент зроблено на протиставленні темної, неосвіченої, феодально роздрібненої Європи — і могутньої Русі із централізованим правлінням (такий погляд також можна піддати критиці в розрізі історичної правди). Зрештою, цей текст можна порівняти із «Анною Київською» (його прочитання не відбере багато часу), однак користь від такої роботи під питанням, адже авторське бачення героїні багато в чому подібне.

З іншого боку, тематичний блок «жіноча історія» можна реалізувати не лише на прикладі Анни Ярославівни: в українській історії було немало видатних жінок, і їхні постаті висвітлені в художній літературі — добір таких текстів може стати для вчителів/ок простором творчості.

Фото в тексті: LeParisien; сайт Association franco-ukrainienne TRYZUB; сайт «Антикварна книга»; онлайн-книгарня видавництва «Фоліо»; фейсбук-сторінка Ігоря Стамбола; особисті фотоархіви Ірини Кірічек і Марії Паркулаб