«Росіяни досі живуть і мислять категоріями XV–XVI століть» — педагог Віталій Дрібниця про свій YouTube-канал та боротьбу з російською пропагандою

Віталій Дрібниця з Білої Церкви 30 років викладав історію учнівству та студентству. Сьогодні ж він відомий на півмільйонну аудиторію завдяки своєму YouTube-каналу Vox Veritatis, або «Голос правди».

Там він публікує відеорозмови з росіянами, де аргументовано розвінчує найпоширеніші міфи та фейки про Україну. Його записи набирають сотні тисяч переглядів, а сам канал має 511 тисяч підписників.

В інтерв’ю для «Вчися.Медіа» Віталій Дрібниця розповідає:

• яким був його шлях від педагога до YouTube-блогера;
• яких змін потребує сучасна історична освіта в Україні;
• як учительству розповідати про теперішню історію, яка твориться буквально на полі болю;
• які міфи та фейки росіян йому доводиться найчастіше спростовувати
• та чи вдається змінювати думку своїх співрозмовників і співрозмовниць.

— Розкажіть, будь ласка, яким був Ваш шлях в освіті?

— Чесно кажучи, мої зв’язки з педагогікою виникли випадково. Після закінчення школи я вступив до гірничорудного інституту в Кривому Розі, провчився там рік на механіко-машинобудівному факультеті, але був призваний до лав Радянської армії, як і багато хто в ті часи. Відслуживши два роки, я повернувся назад на другий курс, але студентство вже було зовсім інше. Тоді я зрозумів, що це не моє.

Тож вирішив вступити до одного з київських педагогічних інститутів на історичний факультет, адже любив історію ще зі шкільних часів. Моє навчання припало на останні роки існування Радянського Союзу. І хоч режим ще був старий, ідеологічне підґрунтя в університеті вже було іншим — україноцентричним. 

Викладати я почав одразу після розпаду СРСР — у вересні 1991 року. Звісно, тоді українських підручників з історії не було, лише радянські. Тож, щоб викладати учням та ученицям неспотворену історію України, я спочатку користувався конспектами лекцій своїх викладачів, а через рік почав працювати над написанням підручника. Пам’ятаю, перші 300 примірників видав власним коштом.

— Яким Ви були викладачем?

— У своїй педагогічній діяльності я завжди прагнув зацікавити учнівство і студентство, використовуючи новітні технології. Тести, презентації, історичні карти — усе, що можна було створити власноруч за допомогою комп’ютера та принтера, я активно впроваджував в освітній процес.

— Минулого року МОН затвердило концепцію реформування історичної освіти в школі. Зокрема, пропонують запровадити єдиний загальноосвітній курс історії: замість двох окремих предметів «Історія України» та «Всесвітня історія» запровадити один інтегрований курс — «Історія». Як ви ставитеся до такого об’єднання?

— Загалом я ставлюся позитивно, тому що історія України — це невіддільна частина історії світу. Величезну кількість процесів, які відбувалися в Україні, неможливо зрозуміти без всесвітнього чи хоч би європейського контексту.

Але все залежить від того, як ця концепція буде втілена на практиці та наскільки україноцентричним буде викладання такого курсу. Маю на увазі, у якому відсотковому співвідношенні викладатимуть ці два предмети? Особисто я вважаю, що викладання всесвітньої історії варто оптимізувати, скоротити низку тем. Передусім ідеться про ті процеси, які не впливали чи не впливають на історію України. 

— Крім цього, МОН також пропонує із сьомого класу проблемно-тематичний підхід до вивчення історії замість лінійно-хронологічного. За проблемно-тематичного підходу учнівство й вчительство мають занурюватися в історичні події та явища, обираючи не окремі теми, а цілі історичні процеси, та розглядати їх із різних боків.

— Такий підхід може бути ефективним, якщо все буде продумано заздалегідь. Тут багато чого залежить від підготовки освітян. Для того, щоб педагоги інтегрували ці нові підходи, треба завчасно вчителів готувати, починаючи з навчання в закладах вищої освіти. Звісно ж, не варто також відкидати й фінансову мотивацію.

— Як зараз учительству говорити в школі про сучасну історію, яку досі творять на полі бою?

— Розповідати про сучасну російсько-українську війну треба, але я вважаю, що варто це робити в загальних рисах і не намагатися підлаштовуватися під якийсь політичний режим. Не слід забувати й про те, що діти є свідками всього цього. Тож тут учительству краще користуватися своєю автономією та розповідати про сучасні події з огляду на досвід кожного учня та кожної учениці.

— Як Ви прийшли до ідеї створити власний YouTube-канал?

— Я розпочав цю діяльність у 2021 році — було кілька причин. Насамперед стан здоров’я, який не давав змоги повноцінно викладати, хоч цій роботі я присвятив 30 років. У перерві від викладання я зрозумів, що мені дуже бракує спілкування з учнівством та студентством. Виникла думка: можливо, варто пошукати співрозмовників у чаті-рулетці.

Паралельно я дивився відео українських блогерів, які вели подібні розмови, зокрема і з росіянами. Але, як історик, звертав увагу на те, що в їхніх відповідях іноді траплялися неточності. Тож вирішив: якщо вже є такий формат, я теж можу долучитися — із професійною історичною базою. Згодом, звісно, зрозумів: навіть професійний історик може обмовитися в прямому ефірі — переплутати дати або заговоритися. Усі ми люди.

До спілкування з росіянами я був налаштований дещо ідеалістично. Думав, що серед них усе ж знайдуться адекватні, відкриті до діалогу люди. Але лише одиниці готові до справжньої дискусії. Зрештою, я почав показувати їх такими, якими вони є.

На сьогодні канал має 511 тисяч підписників. Із них 95 % — це українці. Ще 2 % — росіяни, решта — користувачі з Європи та США. Основна моя аудиторія — саме українці. Тож росіяни слугують лише тлом для моїх історичних діалогів.

За час існування каналу бачив чимало коментарів від українців, що завдяки моїм відео змінили свій погляд на історію України, яку вони вивчали в радянські часи, і почали цікавитися нею глибше. Я дуже радію, адже це означає, що моя робота не даремна. Я фактично продовжую свою педагогічну діяльність — просто в іншій формі: не в класі, а на YouTube. Зараз намагаюся урізноманітнювати контент на каналі, робити його науково-популярним.

— А що Вас запитують найчастіше? Які міфи та фейки доводиться спростовувати?

— Найпоширеніший фейк, який просувають росіяни, — це заперечення суб’єктності України. Ідеться не лише про українську державу, а й загалом про існування українців як окремого народу. За їхньою риторикою, нас нібито не існує — є лише «зіпсовані росіяни», на яких вплинули чи то Польща, чи то Австро-Угорська імперія, залежно від версії. Головний їхній меседж: Україна ніколи не була незалежною державою.

Другий за поширеністю міф — твердження, що Україну «придумав Ленін». Є і такі, які приписують це Михайлу Грушевському.

Третя ключова вигадка: Русь-Україна і сучасна росія — це одне поняття, тобто тотожні історичні утворення. Крім цього, надзвичайно часто виникають запитання про Степана Бандеру, якого автоматично асоціюють із нацизмом. Ці теми — у топі розмов із росіянами, і саме навколо них найчастіше доводиться вести дискусії.

— А чи відчуваєте Ви, що після закінчення бесіди думки співрозмовників змінилися? Чи вдалося когось переконати?

— Звісно, я не Дон Кіхот і прекрасно розумію, що «боротися з вітряками» абсолютно безперспективно, хоч на початку діяльності в мене така надія все ж була. Допоки я не почав спілкуватися із самими росіянами.

За весь час існування каналу лише один мій співрозмовник після довгої розмови — а ми спілкувалися хвилин 40–50 — на завершення сказав: «Так что, это мы оккупанты, да? Я подумаю над этим» («То що, це ми окупанти, так? Я поміркую над цим». — ред.). Було помітно: щось його таки зачепило. Ще кілька (десь п’ятеро осіб за чотири роки) просили вибачення, усвідомлюючи свою відповідальність за російську агресію. Але це винятки.

Переважна більшість приходить у чат-рулетку для розваги: посміятися з українців, похизуватися «знаннями» історії — хоч ці знання зазвичай на примітивному рівні. Цих людей неможливо переконати раціональними аргументами, бо в багатьох раціональне мислення просто не працює. Вплив пропаганди — тотальний. Дуже часто вони посилаються саме на слова, сказані на місцевому телебаченні їхніми ж пропагандистами.

Щодо історичної освіти в росії — зміни за останні роки також катастрофічні. Нещодавно до моїх рук потрапило нове 20-томне академічне видання історії росії, яке почали публікувати у 2024 році. І вже з другого тому — присвяченого середньовіччю — помітно зміщення акцентів.

Російська історична наука просто вписує середньовічну історію України у свою історію. І ще, що цікаво, головою авторського колективу цього видання є не історик, а керівник зовнішньої розвідки рф. Цим усе сказано. Наразі в росії історична наука давно вже невіддільна від пропаганди.

— Як Ви психологічно справляєтеся під час цих розмов?

— На початку, коли я проводив від шести до восьми годин спілкування з росіянами, звичайно, моє самопочуття було не в найкращому стані. І це при тому, що я людина стресостійка й пропрацював 30 років в освіті, а діти, як ми знаємо, бувають різні. Зараз я скоротив спілкування до двох годин на день. І стало трохи легше.

Коли ти розумієш, що по той бік монітора сидить абсолютна дика людина, передусім у цивілізаційному плані, то вже якось не береш її слова близько до серця.

У таких випадках доводиться застосовувати не просто педагогіку початкової школи, а моделі спілкування, які доречні на рівні дитячого садочка. Говориш повільно, розтягнуто, з паузами між словами. Тільки тоді можна спробувати вести хоч якийсь діалог.

— Попри все, росіяни активно використовують інформаційні технології, щодня продукують та поширюють велику кількість фейків. Усе це з єдиною метою — дестабілізувати ситуацію в Україні. Що б Ви порадили українцям? Як справлятися із цим інформаційним тиском і не піддаватися на їхні маніпуляції?

— Будь-яку інформацію варто перевіряти в кількох джерелах і завжди ставити під сумнів, міркувати, кому б вона була вигідна. Якщо це стосується безпосередньо історичних знань, то треба довіряти українській академічній науці, яка має величезний прорив за останні п’ять-сім років — насамперед в осмисленні історичного матеріалу. І, звісно, не забувати вмикати критичне мислення — це один із найважливіших інструментів у боротьбі з фейками та маніпуляціями.

Фото: особистий архів Віталія Дрібниці