«Ворог усіляко намагається стерти українську ідентичність дітей на ТОТ»: історія Лізи з Олешок про навчання в окупації

Олешки опинилися в окупації в перший день широкомасштабного вторгнення росії. На той час Єлизавета (прізвище не вказуємо на прохання героїні — ред.) училася в 9-му класі. До кінця навчального року залишалося понад три місяці, та все змінилося в одну мить.

Замість уроків у класі рідної школи Ліза вчилася вдома з ноутбука. Навчання в українській школі та за українськими програмами стало суворою таємницею. Окупаційна влада переводила школи в Олешках на російські стандарти. Батьки вимушено віддавали дітей до зросійщених закладів, бо їм погрожували допитами й позбавленням батьківських прав.

Частина родин, яка не змогла виїхати, але й не хотіла, щоб діти навчалися за російськими програмами, переховувала їх удома, де вони тихцем продовжували навчатися онлайн в українських школах. У таких умовах Ліза жила два роки. Коли закінчувала 11-й клас, вирішила: буде виїжджати, щоб навчатися та здобувати професію тільки в українському університеті.

• Із якими викликами зіштовхувалася дівчина під час життя в окупації?
• Яким був її шлях вступу до українського ЗВО?
• Як складається її життя після виїзду на підконтрольну Україні територію?

Читайте в цьому матеріалі «Вчися.Медіа».

У лютому 2022 року Ліза готувалася до переходу в старшу школу й жила мріями про випускний. Однак замість цих звичних турбот їй довелося пристосовуватися до навчання в умовах окупації.

Після того як росіяни захопили Олешки, рідна школа дівчини одразу перейшла на дистанційний формат, який випробували ще за часів пандемії. Тож Ліза продовжувала навчатися онлайн за українськими програмами — звісно ж, таємно.

Уже влітку так звана окупаційна влада взялася за заклади освіти: українські підручники знищували, майно вивозили. Батьків намагалися змусити віддавати дітей до російських шкіл. В Олешках, за словами Лізи, тиск був не таким сильним, як в інших частинах окупованої Херсонщини.

«Там було значно жорсткіше. Казали, якщо будуть бачити дітей на вулицях, то їх забиратимуть, а батьків — або штрафуватимуть, або позбавлятимуть батьківських прав», — розповідає дівчина.

У самому місті розвішували оголошення про те, що з 1 вересня 2022 року працюватимуть російські школи, а батьки мають перевести туди дітей. Після цього дорослі з дітьми почали масово виїжджати.

Більшість однокласників та вчителів Лізи теж виїхали на підконтрольну Україні територію або за кордон. Дівчина каже: через це почувалася самотньою, але навчання у своїй школі, хай навіть онлайн, допомагало їй триматися та створювало відчуття хоч якоїсь стабільності й рутини, яка була до широкомасштабного вторгнення. Однак і тут не обійшлося без викликів.

Оскільки дівчина не відвідувала російської школи, вона не могла вільно ходити вулицями міста, тож більшість часу перебувала вдома. Іншою проблемою став зв’язок. Спочатку в Олешках працював український мобільний оператор із боку Херсона, але згодом окупанти його вимкнули.

«У нас не було ні російських “сімок”, ні їхнього Wi-Fi — ми фактично залишилися без зв’язку. Врятувала ситуацію сусідка, яка встановила російський Wi-Fi. Вона дозволила приходити до неї і підключатися до інтернету для навчання. І нікому про мене не казала», — розповідає Ліза.

Після звільнення Херсона зв’язок відновили, в Олешках почала ловити українська мережа. Щоправда, навіть тоді стабільного з’єднання не було. Дівчині доводилося шукати покриття по всьому будинку.

У такому режимі Ліза навчалася до 2024 року, аж до завершення 11-го класу. Вчителі допомагали готуватися до НМТ та організовували додаткові онлайн-зустрічі. Часто такі заняття відбувалися пізно ввечері, адже вчителі та учні перебували в різних умовах і намагалися знайти час, коли всі можуть підключитися.

Вступ до українського університету став однією з причин, чому Ліза наважилася виїхати з окупованої території: хотіла продовжити навчання в Україні. До того ж ситуація з обстрілами в Олешках почала загострюватися.

Виїзд був складним, дорога до Києва зайняла чотири дні. Родина їхала через окуповані Маріуполь і Мелітополь, далі — через Ростов, потім до Бєлгорода й до пункту пропуску «Колотилівка», що межує із Сумською областю. На одному з російських пунктів пропуску сім’ю затримали на допиті на чотири години: ніхто з них не мав російського паспорта. Довелося це пояснювати.

«Ми збрехали, що, коли в нашому місті почали видавати російські паспорти, по дорозі туди ми потрапили під обстріл і не змогли отримати документи. І більше не ризикнули йти в центр. Зараз цей аргумент видається мені абсурдним, але тоді спрацювало — і нас відпустили», — згадує дівчина.

Першою зупинкою Лізи та її рідних після виїзду з окупації стали Суми. Там їм надали гуманітарну допомогу та запропонували переночувати у волонтерському пункті. Згодом родина вирушила до Києва, де мали надати житло родичі.

«Пам’ятаю своє перше відчуття після приїзду до Києва: свобода. Після двох років життя в окупації я нарешті перестала відчувати цей постійний контроль і страх — через те, хто я, куди йду, що говорю і що роблю. Тут я вперше за довгий час відчула, що можу просто бути собою. Можу спокійно вийти на вулицю, навіть увечері, і не думати щосекунди, чи не зробила чогось, за що мене можуть викрити», — ділиться Ліза.

Трохи освоївшись, дівчина почала готуватися до складання НМТ. Оскільки вона весь цей час навчалася в українській школі дистанційно, то мала складати тест. На щастя, усі необхідні документи для реєстрації вдалося вивезти з окупації, а свідоцтво про завершення повної загальної середньої освіти вчителі, які перебували на підконтрольній території, передали поштою.

Однак сам тест не був для неї легким. Ліза зізнається: два останні роки школи, які припали на життя в окупації, нестабільний зв’язок та обстріли, дали про себе знати. Частину занять доводилося пропускати через проблеми зі зв’язком та безпекою. Через це вона вважає, що за інших умов могла б показати на НМТ значно кращий результат.

«Я розумію: якби не війна, склала б НМТ значно краще. В останні два важливі роки навчання умови були, м’яко кажучи, не дуже сприятливими для того, щоб нормально вчитися. Хоч і не вважаю свого результату зовсім провальним — у середньому отримала понад 170 балів з усіх предметів», — розповідає дівчина.

Після складання іспиту розпочався процес вступу. На бюджет Лізі не вистачило балів, тож був доступний лише контракт. Дівчина сподівалася, що зможе покрити вартість навчання за рахунок державного гранту. Однак тоді (у 2024 році) університет, до якого хотіла вступити, ще не брав участі в програмі (нагадаємо, що на той час це був експериментальний проєкт, який став обов’язковим у 2026 році). Тож фінансової допомоги, що частково компенсувала б витрати на навчання, Ліза не отримала.

«Для людини, яка щойно виїхала з окупації, оплата навчання стає лише однією з багатьох витрат, адже потрібно починати життя заново. Ми зверталися в різні фонди, які надали нам підтримку. Також зареєструвалися як внутрішньо переміщені особи, після чого почали одержувати певну допомогу. Завдяки цьому вдалося оплатити перший рік університету. А потім, після подання квитанцій до податкової, держава компенсувала витрати на навчання. І це ще нам пощастило, бо в нас було житло», — зауважує Ліза.

Університетський гуртожиток також не став рішенням для дівчини. За її словами, безоплатне проживання було передбачене для окремих категорій студентів і студенток — зокрема для дітей військовослужбовців або тих, чиї батьки загинули. Коли Ліза запитала про можливість проживання в гуртожитку саме як ВПО, в університеті їй відповіли, що такої пільги немає.

«Загалом до людей на ТОТ надходить мало інформації з українського боку: росіяни всіляко цьому перешкоджають. Я багато чого не знала про різні програми підтримки. Було б добре, якби про це розповідали десь одразу на кордоні або в держустановах, бо все, що знаходили, ми шукали самі», — говорить дівчина.

На думку Лізи, держава має враховувати, що діти, які тривалий час прожили в окупації, перебувають у зовсім інших умовах, ніж їхні однолітки на підконтрольній Україні території, а тому потребують додаткового супроводу та підтримки. На це мають зважати й самі університети. Дівчина зізнається: впродовж першого року навчання вступникам і вступницям із ТОТ бракує додаткових адаптаційних програм, щоб повернутися в український контекст. Особливо це актуально для тієї молоді, яка в окупації ще з 2014 року.

Зараз Ліза навчається на третьому курсі одного з київських ЗВО, де здобуває професію практичної психологині. Попри всі труднощі й часті повітряні тривоги, дівчина нарешті відчуває себе на своєму місці.

«Я знаю, що я у своїй країні, можу вільно висловлювати думки й нарешті навчатися без страху опинитися за це на допиті чи в підвалі», — наголошує Ліза. Однак зізнається: Київ досі не став для неї повністю рідним містом, тому що приїхала вона сюди вимушено.

Також посилюється і вплив окупаційної влади та російської пропаганди в освіті на ТОТ. Ворог усіляко намагається стерти в місцевих дітей українську ідентичність. Через це деякі з однокласників Лізи, які залишилися там і пішли до російських шкіл під тиском, зрештою змінили свою позицію на нейтральну щодо росіян.

«Навчання на тимчасово окупованій території — це не просто прийти в школу й відбути уроки: росіяни намагаються “залізти в голови” дітей і змінити їхні переконання, спотворюючи нашу історію. Кілька моїх знайомих пішли в окупаційну школу, як вони думали, просто для галочки. Вони були проукраїнськими, але поступово, самі того не усвідомлюючи, піддалися впливу пропаганди. Тож, якщо ви відправляєте своїх дітей до російських шкіл, не думайте, що це буде просто формальність. Треба добре обміркувати все перед тим, як зробити цей крок, тому що не піддатися цьому впливу досить важко», — підсумувала Ліза.

Утім, дівчина не полишає надії повернутися додому після звільнення Олешок та долучитися до відбудови міста. Вона мріє створити там психологічний центр і допомагати людям відновлюватися після окупації, а також адаптовуватися тим, хто повернеться додому.

Отримати допомогу та консультації щодо виїзду на підконтрольну Україні територію та вступу до українських ЗВО можна:

• БФ «Схід SOS»: організація від 2014 року приймає заявки на евакуацію та розселення, документування воєнних злочинів, приїзд мобільної бригади психосоціальної підтримки, правову допомогу, консультації та супровід під час вступу до українських закладів освіти з ТОТ тощо;
• інформаційний ресурс «Вступ із ТОТ» від БФ «Схід SOS»;
• Центр громадянської просвіти «Альменда»: займається питаннями доступу до української освіти на ТОТ, безпечної реінтеграції, документуванням злочинів та порушенням прав дітей. На сайті ви знайдете чимало інформації щодо особливостей навчання дітей та молоді на ТОТ, а також отримаєте юридичну консультацію за номером: 095 136 47 27;
• ГО «Донбас SOS»: юридичні консультації постраждалим від війни, допомога з евакуацією та пошуком житла, соціальні питання, інформаційна підтримка (гаряча лінія: 0 800 309 110);
• ініціатива Bring Kids Back UA: допомагають виїхати безоплатно, конфіденційно та з повним супроводом — навіть якщо немає документів. Для кожного добирають безпечний маршрут: [email protected];
• сайт Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (гаряча лінія: 0800 50 17 20 або 044 299 74 08);
• перелік організацій і державних інституцій, які надають підтримку для вступу молоді з ТОТ.

Фото «Суспільного», «Української правди» та Magnific

Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст публікації є виключною відповідальністю «Вчися.Медіа» й за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Над текстом працювали Анастасія Загідулліна й Ірина Троян

Щоб бути в курсі важливих освітніх новин, підписуйтеся на наші сторінки в соцмережах:

• фейсбук, інстаграм, ютуб,
• Х, тредс, вайбер.