Які зміни очікують із вересня 2025 року на учнівство за кордоном, на ТОТ та на підконтрольній території — пояснює Надія Кузьмичова

Із вересня 2025 року мали набрати чинності кілька важливих компонентів комплексної політики «Школа офлайн», яку впроваджує Міністерство освіти і науки. Насамперед учні й учениці, які мають статус внутрішньо переміщених осіб і які проживають у порівняно безпечних громадах, мали б піти до місцевих шкіл з очним форматом навчання (якщо є така можливість). Натомість школи, які працюють дистанційно, мали б враховувати інші вимоги до наповнюваності класів — у кожному з них мало бути мінімум 20 учнів.

Для учнів на тимчасово окупованих територіях передбачалися два варіанти навчання: дистанційка та педагогічний патронаж. Учні й учениці, які вчаться в українських школах з-за кордону, могли обирати сімейне навчання, екстернат або вивчати лише українознавчий компонент.

Однак упродовж 2024–2025 навчального року частину цих вимог переглянули та змінили, наприклад, мінімальна кількість учнів/ниць у дистанційному класі тепер може бути 10 або 15 осіб.

• Які ключові зміни матиме політика «Школа офлайн» із вересня 2025 року?
• Чому в МОН пом’якшили вимоги до наповнюваності дистанційних класів?
• Як зміни в шкільній мережі впливатимуть на розподіл освітньої субвенції?
• Які форми навчання будуть доступні для учнівства за кордоном та на ТОТ?
• Як зміниться формат та зміст українознавчого компонента?
• Чи залишається чинною вимога до учнівства-ВПО — навчатися очно за місцем перебування?

Детальніше про це читайте в розмові з Надією Кузьмичовою, заступницею міністра освіти і науки.

— Насамперед хочу обговорити з вами пом’якшені вимоги до дистанційного навчання. Незадовго до нашої зустрічі ми опитували прифронтові області про те, які ризики вони бачать у разі реалізації наказу № 1112, якщо все залишиться без змін (діятиме вимога про мінімум 20 учнів і учениць у дистанційному класі). Деякі регіони відповідали, що вже знають про плани МОН щодо 10–15 дітей у класі, але ризики однаково є.

Основний із них, про який дуже часто згадували у відповідях освітні департаменти, це втрата. Громади бояться втратити мережу, школи, учнів і вчителів. Нам здалося, що на місцях не знають, де шукати альтернативу, якщо справді кількість учнівства зменшиться, а вчителів і вчительок доведеться звільняти, бо їм не вистачатиме годинного навантаження. Тож чи розв’язують ці проблеми нові вимоги до дистанційних класів?

— Нові вимоги до дистанційного навчання точно пом’якшують згадані ризики й дають змогу, за умов їх грамотного застосування, максимально м’яко вийти з поточної ситуації. Під «поточною ситуацією» я маю на увазі згадані вами об’єктивні процеси, які пов’язані з вибуванням дітей з української системи освіти.

На 1 вересня 2024 року ми мали учнів й учениць, які вибули в попередні роки: частина виїхала за кордон, частина закінчила 11-й клас. Водночас у нас немає поповнення в тих масштабах, як було раніше, під час вступу до 1-х класів. Від початку широкомасштабного вторгнення ми бачимо постійну динаміку зменшення учнівського контингенту.

Починаючи з 2022 року, з української системи освіти вибуло 440 тисяч учнів і учениць, натомість шкільна мережа не скоротилася, хоча учнівства в ній суттєво поменшало. Так само не зменшилася кількість учителів, хоча є природна динаміка виходу з професії освітян із різних причин. Тож які б не були зміни до наказів, вони не задовольнять усіх. Невдоволення буде в тих, хто більше опікується збереженням будівель чи юридичних осіб, аніж дбає про якість освіти на четвертому році широкомасштабного вторгнення та на шостому році дистанційної освіти в деяких регіонах.

Однак якщо нічого не змінювати, умовно уявити, що наказу № 1112 немає в будь-якому варіанті, природні процеси однаково відбуватимуться і поглиблюватимуть кризу, зокрема щодо недоодержаних грошей громадами та вчителями вже зараз. Якщо виділяти кошти на всі заклади освіти однаково, без врахування кількості учнів у них, насправді недофінансованими будуть вчителі такої громади. За умови наповнюваності класів можна було б впровадити поділ на групи в певних варіантах, виплатити надбавку за престижність у тому чи тому варіанті, утім, такої можливості в громади немає.

На нашу думку, позиція щодо скасування наказу № 1112 чи вимога залишити все як є — це насправді не турбота про учнівство і вчительство, а бажання перекласти відповідальність за очевидні рішення на когось іншого або відкласти їх розв'язання на потім. Звісно, нові вимоги до дистанційного навчання не розв’язують усіх проблем, але вони суттєво пом’якшують зміни та дають змогу максимально зберігати та трансформувати мережу, де є така можливість.

— Фактично за основу змін громада має взяти реальні дані про учнів і учениць, також спрогнозувати, скільки дітей буде в початковій школі через умовних п’ять років і для якої кількості треба сформувати мережу академічних ліцеїв. Нещодавно Мінфін теж наголошував на тому, що розподіл освітньої субвенції має базуватися на аналітичних та верифікованих даних. Це ще один меседж громадам, щоби проаналізували, що в них є на місцях. З іншого боку, ми розуміємо, що є бажання зберегти субвенцію в тому обсязі, якою вона є, та нічого не змінювати. Як можна переконати громади в необхідності змін, без яких неможливо рухатися далі й без яких не може розвиватися система української освіти?

— Універсальних рецептів немає, але треба постійно цю проблему тлумачити. Ми зараз часто зустрічаємося з громадами й намагаємося їм пояснити, що «залишити все, як є», — це ілюзія. Громадам здається, якщо нічого не змінювати, то надалі одержуватимуть фінансування в тому обсязі, як нині. Однак не перший рік ведуться розмови про необхідність зміни формули розподілу освітньої субвенції. Маємо 99 % вірогідності, що у 2026 році вона буде іншою. Нинішня формула взагалі не відображає нічого з того, що насправді відбувається зі шкільною мережею.

Порівняймо дані з різних регіонів: наприклад, в одній із громад на Сумщині є школа І-ІІІ ступенів на 67 учнів. Можемо порахувати, скільки дітей вчиться в одному класі, скільки вчителів працює в цій школі та скільки коштів вони недоодержують. З огляду на це маємо далі комунікувати з громадами, з вчительством, з управлінцями — навіщо всі зміни.

За цей рік у нас було багато складних розмов з органами місцевого управління. Ми помітили, що в разі усвідомлення проблем та якісного управління закладами освіти запропоновані зміни сприймалися як виважені. Безумовно, даючи волю емоціям, хочеться все зберегти, але треба зменшувати градус напруження та не вестися на маніпуляції й послухати те, про що говорять інші громади. Їхні зауваження та пропозиції якраз відображені в змінах до наказу № 1112 (щодо зменшення кількості учнів і учениць у дистанційних класах із 20 до 10–15 залежно від сільської чи міської місцевості — ред.).

Читайте також:

«Боїмося фатальної втрати мережі»: які ризики бачать прифронтові громади в реалізації наказу № 1112

Хоча ще продовжуються закиди щодо мінімуму п’яти осіб у класі (саме на цю цифру, як найменшу, пропонують спиратися деякі громади, формуючи дистанційні класи — ред.). Це суто маніпулятивні політичні лозунги, бо якщо знову звернутися до зібраних аналітичних даних, які має МОН, то в жодній громаді клас із п’яти учнів не фінансується вже років шість. У нашому наказі ми пропонуємо визначити наповнюваність дистанційних класів якраз за нижньою межею (10–15 учнів), яка є визначальною для великої кількості сільських, селищних і навіть міських громад, зокрема тих, які на ТОТ або в зоні активних бойових дій.

Чому досі спрацьовує прив’язка до мінімальної кількості в класі саме п’яти учнів? Ця норма з’явилася в законі  «Про повну загальну середню освіту» як компромісне рішення із закладами, у яких здійснюється навчання мовою національних меншин. Внести зміни в закон важко, але це точно норма для очної й доступної освіти в умовах мирного часу. Нині йдеться про абсолютно інші умови, але чомусь ми вириваємо з контексту якісь цифри, навіть не розуміючи, що за ними стоїть.

— Ви згадали про зміни в розподілі субвенції на наступний рік, розкажіть, як вони корелюватимуться з новими вимогами до дистанційних класів? Чи відомо наразі про те, що буде в основі нового розподілу?

— Підхід до розподілу субвенції точно буде інший, адже в основі формули будуть окремі категорії:

• очний клас;
• дистанційний клас за повною програмою;
• дистанційний клас за українознавчим компонентом;
• екстернат;
• сімейне навчання;
• педагогічний патронаж (останні три є варіантами індивідуального навчання).

Для кожного формату навчання будуть виведені цифри щодо розрахункової наповнюваності класу (РНК), тобто окремі РНК для очного та дистанційного класу. Також буде врахована кількість годин, адже повна програма передбачає одну кількість годин, а українознавчий компонент чи індивідуальна форма навчання — іншу. Фактично це приведення до відповідності даних: скільки, за що та кому платиться. Якщо в школі є певна кількість класів і ще 20 дітей на педагогічному патронажі, то ці двадцятеро учнів і учениць оплачуватимуться в межах формули окремо, а інші класи — окремо. Діти на педагогічному патронажі не враховуватимуться в певний клас, адже вчителі/ки займатимуться з ними окремо.

— Це ще раз доводить важливість точних даних із регіонів про кількість учнівства. А чи має МОН правдиву статистику щодо дистанційних класів, очних та інших категорій, про які ви згадали? Деякі громади приховують цю інформацію, наприклад, на наш запит про те, скільки учителів може звільнитися або на скільки зменшиться кількість учнівства через наказ № 1112, нічого не відповіли. Здається, не всі готові показати свою реальну статистику, бо, власне, від неї залежить фінансування. Чи має МОН цю реальну статистичну картину?

— У МОН є інформація про кількість дітей на індивідуальній, дистанційній та очній формах навчання, про кількість учнівства за кордоном тощо, але наразі ми не завжди можемо отримати дані на рівні кожної школи. Для точності такої статистики та уникнення помилок через людський чинник (наприклад, здвоєння учнів, які зараховані відразу до двох шкіл) мав запрацювати обмін даними між реєстрами. На жаль, він досі не працює, власне, для цього створюється АІКОМ2.

Завдяки обміну даними дитина верифікуватиметься з усіма реєстрами за свідоцтвом про народження, а батьки — за ІПН. Це дасть нам змогу обмінюватися інформацією з Пенсійним фондом, Міністерством соціальної політики, Державною міграційною службою, Державною прикордонною службою, що допоможе верифікувати учнівство зі статусом ВПО та місцем реєстрації і дасть змогу отримати дані про кількість тих, хто виїхав за кордон.

Як тільки запрацює обмін між реєстрами, ми точно зможемо говорити про відсутність дублів дітей у системі або про кількість тих дітей, яких ми не бачили раніше. Цей процес не простий, бо за всі перераховані реєстри відповідають різні органи влади, а також у кожному з них є нечисті дані, які треба перевірити. Наприклад, МОН має верифікувати інформацію щодо 3,8 мільйона учнів, тому цей процес так довго тягнеться.

З іншого боку, МОН опирається на дані від закладів освіти, які здаються щорічно (так званий субвенційний звіт). На їх підставі розраховується, хто скільки грошей одержує. Цього року буде аналогічна ситуація, тобто через АІКОМ2 збиратимуться офіційні дані, які підписуються КЕП. Система вже дає змогу відмежувати, скільки в школі українознавчих класів, дистанційних чи очних. Якщо на момент підготовки таких звітів АІКОМ2 буде модернізований, то частина даних буде згенерована на основі реєстрів. Якщо ж модернізація ще триватиме, то внесення інформації буде таким, як раніше, тобто спрацьовують деякі запобіжники для уникнення помилок.

— У доповіді Омбудсмена з прав людини наводилися дані про дітей, які перебувають за кордоном і ніде не навчаються — ні в тамтешніх школах, ні в українських. Серед дітей 5–11 років ніде не вчиться 15 %, а з-поміж тих, кому 12–17 років, — 9 %. Про що свідчать ці цифри, ми справді маємо дітей, неохоплених освітою? Якщо так, то як їх повернути чи запросити в нашу систему навчання?

— Така ситуація цілком реальна, адже ми не маємо інформації про дітей, які виїхали за кордон та вийшли з нашої системи освіти, у МОН немає важелів для відстеження, що ж відбувається з дитиною далі. Я б не виключала існування чималої групи дітей, які перебувають за межами України, і не завжди йдеться про Європу, вони можуть бути й у Росії чи Білорусі.

— Чи є в МОН хоча б приблизні дані про дітей-переселенців, які вчаться дистанційно у своїх рідних школах, хоча є можливість навчатися очно за місцем перебування?

— Такі дані теж потребують перевірки, але коли планувалася і створювалася політика «Школа офлайн» рік тому, затверджувався наказ № 850 (про обов’язкове навчання учнівства-ВПО в очній школі за місцем перебування), тоді в моделюванні спиралися на дані про щонайменше 121 тисячу дітей, які, за нашими оцінками, є переселенцями та вчаться у своїх рідних школах онлайн. Ми й тоді сприймали це за нижню межу, розуміючи, що таких дітей може бути більше. Зараз динаміка — низхідна, ми оперуємо даними про 70 тисяч таких учнів і учениць.

— Із чим це може бути пов’язано — спрацювали рекомендації МОН чи кількість дітей загалом зменшується? Адже цей підхід часто сприймався як позбавлення права вибору батьків, у якій школі вчитися. У громадах досі розповідають про те, як родини переселенців весь цей час вчаться у своїх школах, попри можливість перейти в очну за місцем перебування. Ваші дані все ж свідчать про іншу тенденцію.

— Мені здається, це результат непрямої дії політики «Школа офлайн», зокрема її наскрізної комунікації. Якщо в інформаційному просторі постійно присутня ідея про важливість і необхідність очного навчання, якщо будуються укриття, які в прифронтових регіонах є справжніми підземними школами, то так чи так це дає певний результат. Навряд чи батьки пов’язують свої рішення з політикою МОН, але зміни є, наприклад, завдяки появі укриттів у Запоріжжі додалося дві тисячі дітей шкільного віку, які вчаться в очній і змішаній формах, хоча загальна безпекова ситуація не змінилася.

Для нас важливе не визнання політики, а те, що дитина має доступ до очного навчання, завдяки якому відновлює соціальні активності та формує свої соціальні навички. Насправді цей рік, який вимушено пішов на адаптацію громад та батьків до політики «Школи офлайн», себе виправдав (наказ № 850, на заміну якому прийшов наказ № 1112, мав набрати чинності 1 вересня 2024 року, зокрема й вимога про очне навчання дітей-ВПО за місцем перебування. Через критику громад та освітян МОН відтермінувало його введення до 1 вересня 2025 року — ред.).

Цей рік був важливим і для МОН, і для батьків, які змогли визначитися, заради чого вони це роблять: для функціонування школи чи заради очного навчання дитини?

— Чи зміниться щось суттєво з 1 вересня 2025 року щодо навчання дітей-ВПО за місцем перебування? Чи залишається в силі рекомендація про те, що за можливості треба перейти на очний формат у тому регіоні, де родина нині мешкає?

— Ця рекомендація і далі чинна для дітей-ВПО, щоб вони перейшли на очне навчання за місцем перебування, якщо є вільні місця і якщо дозволяє безпекова ситуація. Безпека — теж важлива, бо чимало родин мігрують у межах однієї області, наприклад, переїхали з Богодухівської громади Харківської області в Харків, де є лише дистанційне навчання. Дитині немає сенсу змінювати одну дистанційну школу на іншу тільки в іншому населеному пункті. Мета політики в тому, щоб дитина змінила школу в разі можливості виходу на очне навчання.

Якщо дитина перебуває в зоні активних або можливих бойових дій, навіть якщо вона переміщена особа, то в неї, безумовно, залишається пріоритетне право залишитися в тій школі, де вона навчається, але вона може ухвалити рішення піти в запорізьку школу очно. Така можливість у неї є, але немає обов’язку піти в запорізьку школу, якщо дитина виїхала з Оріхова, бо що в Запоріжжі, що в Оріхові — дистанційне навчання. Якщо ж родина виїхала в Івано-Франківську, Тернопільську чи Закарпатську області, то чому б не спробувати знайти очну школу?

— Ще одна категорія — учні й учениці на тимчасово окупованих територіях. У нових вимогах до дистанційного навчання йдеться, що для них єдиний варіант — це педагогічний патронаж. Чи так це?

— Ми акцентуємо саме на педагогічному патронажі, тому що це, на нашу думку, недооцінений громадами й закладами інструмент. Якщо в них є учнівство на ТОТ, то в мене, чесно кажучи, немає жодного пояснення, чому заклади не хочуть впроваджувати педагогічний патронаж.

— Кажуть, що не вистачить вчителів/льок на всіх дітей, бо в одній школі може бути 200–300 учнів / учениць, які перебувають на ТОТ, але вчаться в українських закладах.

— Насправді в громадах може бути дуже не однорідна ситуація: комусь вчителів/льок не вистачає, а когось доведеться звільняти. Якщо це громади однієї області, які працюють дистанційно, в одному закладі скорочується навантаження, а в іншому є додаткові можливості ще й з індивідуальною траєкторією роботи з меншою кількістю дітей, то чому б нею не скористатися? До того ж тримати зв’язок із дитиною на ТОТ — неоціненно.

Читайте також:

Педагогічний патронаж для учнів з ТОТ: як перейти на таку форму навчання

З іншого боку, дитина на ТОТ може обирати будь-який із доступних для неї варіантів навчання, з огляду на безпекову ситуацію. Вона може вчитися в нашому дистанційному повноцінному класі, бо на четвертому році війни є окуповані громади, у яких окупанти не розгорнули мережу своїх закладів. Їй так само доступна сімейна форма, екстернат та педагогічний патронаж, які є індивідуальними форматами навчання. Чому б не обирати з-поміж них педагогічний патронаж, щоб не вчити все самотужки?

Це інша якість освіти, адже йдеться не про завдання у вайбері, а про можливість врахувати особливість дитини і її безпекову ситуацію. Учитель/ка може провести її до випуску зі школи, стати провідником та порадником, коли учні й учениці вирішать переїхати на підконтрольну територію України та піти до коледжу чи закладу вищої освіти.

— Чи може один / одна вчитель / учителька взяти кілька дітей на педагогічний патронаж?

— Так, він / вона може взяти собі певну кількість годин. Щоправда, це додаткове організаційне навантаження на заступників директорів із навчальної роботи, тому що треба скласти індивідуальні графіки занять. У початковій школі це простіше, бо є конкретні діти, яких супроводжує учитель/ка. У базовій та старшій школі скажімо, вчительці математики виділять одну-дві години із восьми, передбачених на одну дитину на тиждень. Кількість годин з одного предмета на одну дитину може залежати від того, чи треба наздоганяти певні прогалини. У цьому якраз гнучкість педагогічного патронажу, який не вимагає чіткого розподілу по пів години на всі предмети.

У вчителя / вчительки на педагогічному патронажі може бути декілька учнів і учениць, які вчаться за своїми індивідуальними траєкторіями. За можливості й за потреби їх можна об’єднувати в групу.

— Раніше громадська організація «Альменда» розповідала нам, що було б добре, аби учнівство на ТОТ могло вчитися за українознавчим компонентом, це би теж зменшувало навантаження на дітей, які вимушено вчаться в окупованих росіянами школах та водночас залишаються в українській системі освіти. Чи розглядає МОН такий варіант навчання для дітей в окупації, чи буде в них можливість такого вибору?

— Разом з «Альмендою» ми створили окрему робочу групу, яка напрацювала порядок визнання результатів навчання, здобутих дітьми, які перебувають на тимчасово окупованій території. Наразі він погоджується центральними органами виконавчої влади.

Нещодавно уряд затвердив порядок зарахування результатів навчання учнів, які вчаться за кордоном, чимало деталей із цього порядку перегукуватимуться із порядком щодо навчання дітей на ТОТ. Нам не вдалося затвердити цей порядок швидше, тому що він базується на адаптованій Типовій освітній програмі для учнівства на ТОТ, фактично це модифікований українознавчий компонент, до якого ще не затверджена програма. Наш дедлайн — вересень 2025 року.

За різними оцінками, на ТОТ перебуває понад 600 тисяч дітей шкільного віку (з урахуванням Криму та окупованих територій із 2014 року). Ми знаємо багато випадків, коли діти виїжджають із ТОТ, щоб далі навчатися в українських закладах вищої освіти. Не завжди їм вдається вивчати предмети українською. Тож новий порядок визнання результатів навчання таких учнів передбачатиме, що вони проходитимуть оцінювання лише з предметів українознавчого компонента.

Ми ще переглядаємо, що і як саме спростити та інтегрувати, спираємося на певне ядро знань та компетентностей, які мають бути в таких учнів і учениць. Наприклад, вони можуть вивчати інтегрований курс української мови та літератури, опрацьовувати найважливіше, скажімо, вивчати кілька творів із програми, а не всі, водночас у курсі не має бути знецінення українськості.

Для нас важливо, щоб отримання українського свідоцтва про повну загальну середню освіту не спростилося до мінімуму й не було транзитним квитком у Європу. Тож певна база українознавчого компонента, очевидно, має бути. Її треба переглянути та змінити, враховуючи безпекову ситуацію, адже українознавчий компонент містить «Захист України». Вивчати цей предмет на ТОТ — небезпечно.

— Як розвиватиметься українознавчий компонент із вересня 2025 року? Наразі запрацювала цифрова платформа реєстрації учнів і учениць, які хочуть і можуть навчатися за цим форматом. Можливо, уже є перші цифри, скільки є охочих?

— Наразі маємо понад 800 реєстрацій. Онлайн-платформа дає змогу батькам обрати верифіковану школу й подати заявку на навчання саме за українознавчим компонентом. Основна причина, з якою ми запровадили цю платформу, це спрощення для батьків шляху пошуку такої школи. На жаль, у попередні роки це працювало дуже погано, тому що батьки не могли знайти заклад, який працює з українознавчим компонентом.

— Підтверджую, ми теж свого часу обдзвонювали школи, які вказувалися на сайті МОН як заклади, у яких є класи з вивченням українознавчого компонента, але у відповідь чули, що не набрали достатньо дітей, клас не відкрили, тож нічого не працює.

— Ми провели такий же експеримент і обдзвонили, як батьки, усі 148 шкіл, вказаних на нашому сайті. Десь 20 із них підтвердили, що мають українознавчий компонент. Від деяких шкіл ми чули, що з вересня 2025 року взагалі не буде дистанційного навчання, хтось радив обирати сімейну форму.

Тож коли зараз я кажу про верифіковані школи, то йдеться про ті заклади, які ми перевірили і з якими маємо прямий зв’язок. Наразі таких шкіл 55. Для них ми підготуємо та уніфікуємо рекомендації щодо спрощеної процедури зарахування оцінок, ці зміни внесемо в деякі нормативно-правові акти.

Платформа якраз гарантує, що вказані на ній школи точно мають українознавчий компонент. Раптом якийсь клас не сформується, то батькам запропонують альтернативну школу. Такий формат навчання дає змогу уникнути подвійного навантаження для дитини.

Насправді заразі ніщо не заважає іншим школам запроваджувати цей формат. Але часто спрацьовує зворотний бік автономії, заклади освіти перемудровують, а ми втрачаємо можливість контролю впровадження той чи тої політики.

Українознавчий компонент — це не лише про освіту, а і про місточок, який пов’язує дітей за кордоном з Україною. Ми аж ніяк не рекомендуємо вимагати від дітей, які вивчали в німецькій школі Science, складати в українській школі п’ять предметів природничого циклу. Ми рекомендуємо зарахувати оцінку з Science на всі природничі предмети, тим паче, що йдеться про компетентнісний підхід, а не про теми, які мають бути вивчені.

— Чи змінюватиметься зміст українознавчого компонента? Під час вебінару МОН із батьками якраз на цю тему звучало запитання, чому в ньому немає математики з п’ятого класу? Чи можливі варіації зі змістом, чи все ж українознавчий компонент включатиме лише ті предмети, які є ядром українськості?

— Певні зміни все ж відбудуться. Ми додаємо години на 9–11-і класи для математики, іноземної мови та третього предмета за вибором. Обирати ці години батьки та учні можуть за бажанням. Щодо математики з 5-го класу, не впевнена, що варто додавати її в базову школу, але в старшій, для підготовки до НМТ, ці години потрібні.

— Отже, школи матимуть чіткі рекомендації щодо українознавчого компонента, зокрема перезарахування оцінок з інших предметів. Чи будуть подібні рекомендації щодо сімейного навчання? Моя колега живе у Швейцарії, її двоє дітей вчаться в українській та місцевій школах. За її словами, грудень і травень для них — це «трешнякові» місяці, коли від дітей вимагають здати все в короткі терміни. Це відбиває бажання далі залишатися в українській школі. Вочевидь, для шкіл, які пропонують сімейне навчання, теж потрібні рекомендації, аби не перевищували своїх повноважень і не вимагали від учнівства понад норму.

— Такі рекомендації точно будуть, але ж проблема в тому, що їх сприймають по-різному. Заклади освіти мають автономію та можуть ухвалювати певні рішення на педагогічних радах. Однак такі рішення не мають суперечити законодавству.

Школи із сімейною формою навчання насправді не завжди їй раді, бо це додаткове навантаження на вчителів. Не певна, що наші рекомендації знімуть усі питання. Запит на ці формати індивідуального навчання виріс після широкомасштабного вторгнення. Є підозра, що вчителі і вчительки просто не мають достатнього досвіду роботи, тож зараз намагаються перестрахуватися. Безумовно, це не правильний шлях. Ми б радили батькам якраз звернути увагу на українознавчий компонент, це зменшить клубок проблем.

— Усі рішення зараз свідчать про те, що МОН намагається розв’язувати проблеми та реагувати на виклики, які є і в громад, і в батьків. З огляду на масштаби викликів і на наявні рішення, на вашу думку, чи вдається втримати баланс нашої системи освіти, про який багато говорили на початку широкомасштабного вторгнення?

— Сподіваюся, що ми таки маємо точку опори, а там, де нахилилися, завчасно нарощуємо основу, наприклад, як із підготовкою до старшої профільної школи. Це все паралельні процеси — мережа дистанційних класів, різні форми навчання, адже в підсумку ці учні й учениці прийдуть до старшої профільної школи.

Якою профільна буде в дистанційній школі? Це дуже взаємопов’язані речі. Якщо ми залишимо норму про мінімум п’ять учнів у класі, коли ці діти дійдуть до 10-го класу, вони можуть не мати можливості вчитися у своїй школі. Виходить, певні зміни треба організувати раніше, щоб у 8-му класі дитина інтегрувалася в інший колектив та далі вчилася в дистанційному ліцеї.

Очевидно, що система освіти витримала виклики, спричинені широкомасштабним вторгненням, гнучко до них адаптувалася, що є мегацінним. Утім, те, що є реакцією на першому році широкомасштабного вторгнення, не може працювати на четвертому як політика, бо ми не знаємо, коли буде деокупація тощо. Ми маємо брати до уваги ці реальні негативні тенденції, зокрема й демографічні. Розуміючи низхідну динаміку та обмеженість нашого людського капіталу, нам треба створювати максимально якісні умови розвитку для 3,8 мільйона учнів.

Титульне фото Артема Галкіна, передрук світлин суворо заборонений

Фото в тексті Міністерства освіти і науки та Запорізької обласної військової адміністрації